Восени — сум…
Восени, коли широким шляхом не їде повна, накла¬дена золотою соломою, гарба, коли з заходом сонця не чути протяжного гей-гей-гей, в степу сумно.
Південно-східний вітер зривається з верховин дале¬кого Кавказу, перенесеться через Азовське море, ви¬рветься з його хвиль і швидко мчить на захід.
Шелестить суха кукурудза, завиває порізаний со¬няшник, скандзюбившись від теплого денного сонця. А по стерні гадюкою:
— Дз-з-з-з-і-іі…
Це вечорами. Ночі осінні в степу довгі й зажурені. Зірки де-не-де виглядають з-за хмар, а коли ці насу¬нуть темною завісою, тоді всюди чорніє рівний смуток. Серед чорної мли, коли помітно вогник,— то щастя. Це — коли тихо; тоді говорить степ сам із собою. А коли вітер прискорює ходу, коли він біжить або мчить, як і вдень, тоді шипіння переходить у тонке й жалібне дзеленчання. Уночі його чути далеко, далеко!..
15

Одірваний сухий листок кукурудзи чіпляється за со¬няшник і вже не шелестить, а ребром супроти вітру голосить-плаче. Цей плач нагадує плач чайки осінньої перелітної…
Серед темної мли з безмежної темряви випливають тіні чорного степового смутку. І восени, коли завми¬рають птахи й степові комахи, коли навіть осінні гості степів цвіркуни не тягнуть свого безконечного сюрчан-ня, тоді голос степу в подиху безмежних ланів і осін¬ньому шелесті плете степові легенди.
Це так щороку. Це так завжди.
Але степ поза людьми — ніщо. Ні до чого його сумні звуки, шелест осінніх легенд, ані пахощі весняних рун зелених.
Нема степової краси, коли через безмежну широчінь не стелеться гадюкою Чумацький шлях з вагонами-во¬зами та волами-паротягами українського середньовіччя.
Степ — не степ, коли буйна трава не хилиться під копитами скіфських, гуннських та татарських коней, коли пахощі степові не наповнюють людських грудей.
Ані пейзажі та мелодії, ані фауна та флора поза лю¬диною не зафарбовують степу.
Спів жайворонка був би простим коливанням части¬ни світової матерії, коли б цей спів-дзвінок, чуваний не раз людиною, не передавався їй щороку з покоління в покоління, як побутова традиція. Цей спів — сигнал степовикові (скіфові, слов’янину-полянинові чи укра- їнцеві-хліборобові) про грядущу весну, про початок трудової меси, про новий цикл одвічної боротьби.
Рік за роком, десяток за десятком, тисяча за сотнею, і так завжди — степ: музика й боротьба.
«їхати на степ» — у степах це не просто їхати по рів¬нині, щоб коні бігли, а віз чи бричка котилися шляхом. В устах трудівника-хлібороба це означає: встромити в широке черево чорноземне ножа-чересло і краяти його, дорідне та м’яке, для себе, для людини…
І, починаючи од каменя палеоліту аж до гордого трактора — «фордзона»,— степ і людина — антагоністи, велетні-борці…
Восени, коли чорний смуток налягає на степ, а з-за далеких обріїв подихає зима, він завмирає. Музика степу припиняється.
16

Тоді легенда степова починається з іншого. Коли степ крають та міряють господарі, коли через гони лунає клич землеміра або чорнопередільця,— тоді казка сте¬пу говорить про іншу боротьбу: не людини із степом, а людини за степ. Степ лише у боротьбі пізнається,— лише тоді прекрасний.
Тільки запахне весною, а на взгір’ї біле рядно вкри¬вається чорними латками, отари не втримати на сіні. Вона реве, одвертається од нього, задирає голови, ню¬хає повітря через вузенькі віконця великого сарая- чабарні.
Чабарні… Гей-гей! Де вони, ці нащадки поміщицької культури кріпацько-феодальної доби. Тепер, коли без¬бережне море колоситься влітку, а восени криється во¬роновим крилом — ріллею, лише в уяві встає карти¬на недавнього минулого степу, минулого чабанського віку в степах.
Зелена безмежна широчінь лише навколо убогих сіл зорана та засіяна, шовком-тирсою заслана, стелеться куди оком не скинь. Ген-ген аж там, де святий Петро овець жене, шовкова синя далечінь зливається з не¬бом. Лінії обрію немає. Це є тепер, коли блакитна баня різко вгрузає в чорні груди осінньої ріллі чи жовтої стерні улітку.
А з високої тирси лише де-не-де виглядає постать з гирлигою. Сірі без числа отари тонуть у хвилях сиво¬гривої тирси.
Це степ улітку.
Сірий килим волохатих хмар повиває й кублиться у висхлій тирсі. Мряка сипле дрібненько-дрібненько. Степ — сизе молоко, лише ген — на могилі — в тому молоці видно кобеняк чабана серед сірої маси — пансь¬кої отари. Мряка і дощ не згинає чабана, і він, як біб¬лейський вождь, з високою гирлигою на сірому фоні на могилі.
Це осінь у степовому чабанському віці.
Білий сніг зарівняв усі вибалки й ярочки. Лютий мо¬роз падає на сніги. Лише вночі вириваються вони з тих срібних пут і женуть степом-рівниною далеко-далека Степ-пустеля виблискує вдень на сонці, а вночі жахає безмежністю та бездоріжжям. Отари тоді стоять на ко¬шарах чабарень. Кошари під буграми п’ятсотметрови- ми глаголями збудовано. Біля сарая — велика кам’яна чабанська хата, непривітна й похмура.
17

Були колись степи дикі та безмежні. Це тоді — у ча¬банський вік.
Надходить весна на степи… Ось вона повіває з-за ген того бугра. Через бугор великий чумацький шлях од Дніпра аж до Маріуполя. Це ж оцим шляхом на кри¬лах теплого азовського вітру вона лине-пливе. Легень¬ка, південно-східна, соромливо ступає випещеними ніж¬ками по снігових наметах: торкнеться льодового су¬гробу — стрибає через яри та балочки, припадає злегка до узгір’їв, торкнеться пругкими молодими грудьми ви-сокого бугра, м’яко цілує його чоло, що од поцілунків тих гарячих чорними латками покривається.
Узгір’я раде. Бугор чуло пускає сльозу, а та сльоза струмочком котиться вниз повз кошару. Дзюрчить струмочок понад кам’яною стіною, а отара чує перші весняні звуки й не їсть сіна.
Не до їжі вже з тиждень і старому Сапронові. З дня на день він виглядає весну. Щоранку ні світ ні зоря жене старий хлопців-сіновозів з гарбою до скирт за півтора кілометра від чабарні. їдуть вони й сьогодні.
— Поганяйте та моторніше. Вона, як засяє сонце, їсти не буде. Стоятиме, падлюка, цілий місяць та зди¬хатиме до нової паші,— бубонить дядько Сапрон, пих¬кає люлькою та поглядає єдиним оком на кошару.
«Вона» — це вівця, отара. «Її» — Сапрон добре знає.
— З діда-прадіда чабан,— гордовито хвалиться він за кожною випивкою.
Отару доглядав увесь джермелівський рід, бездітним нащадком якого є дядько Сапрон.
Гай-гай! Скільки їх бачив він на своєму віку. Знає Джермеля всі овечі породи, обійшов за свій вік усіх панів степової України.
Почав Сапрон, як і його батько починав, підпасичем у Райполі в Данила-Лапи. Насправді це був поміщик Лаппо-Данилевський, але для Джермелі він Данило- Лапа. Не вимовляючи панського прізвища, Сапрон пре¬красно розумівся на овечих типах. Ще б пак, пас він і в Новософіївці камвольних, пас і в графа Лівена швантадо. Вештався й на Полтавщині. Перепробував пасти гладкі яготинсьісі каракулі князя Рєпніна, пас під Кобеляками Гальченкові, Грищенкові та Дрищієві, решетилівські. Ще й досі у Сапрона зберігся капелюх

з решетилівських смухів. Форсив ним Сапрон, коли женився на молодій Уляні позаторік.
Ввесь джермелівський рід походив із чабанів. Не¬дарма ж і прізвище їхнє од чабанських обценьок-дже- рмел, що ними в овець черви улітку виганяють. Не¬чепурне прізвище, але Сапрон під чаркою вихваляє1 ться:
— Джермела, братця мої, важна річ… Та ви знаєте, що без джермел чабан ніщо. Прийде літо, вдарить її муха, сипне черва, і погиб чабан. Вже хоч замість кар¬болового ріжка ціле барило дьогтю до своєї ноги при-в’яжи,— не поможе.
— Ти наготуй джермела й дивись: як вона неве¬села, значить в,— ото вже десь він її точить. А помі¬тив,— гирлигою під ляшку й валяй… Хай вона, ду¬рочка, крекче й мекає, а ти не потурай і мерщій ви¬тягни черв’яка. А визбираєш джермелами черву, як курка просо, тоді вже й карбовкою або дьогтем масти. А так,— хоч і свою бабу карбовкою залий, нічого не поможе.
— Вся сила в джермелах, братця, а ви з Джермелів глузуєте.
На шостий десяток стукнуло Сапронові Джермелі. А він усе коло «неї» — отари, вівці. Мовчазний, напів- дикунський чабанський побут. Скупий на слова, мов¬чазний степовик. Вівцю, отару чи свою жінку чабан ніколи не зве власним назвиськом. Завжди і всюди: «вона» чи «він». Це зрозуміло. Живих істот, що мають своє індивідуальне ймення, навколо чабана мало; він, старий, головний чабан, десяток підпасичів, десятка півтора собак та жінка чабанова. Оце й усі, що мають імена з великою літерою. Всі ж інші істоти, а в першу чергу й мільйони овець, що чабан перепас за свій вік, без власних назв.
Це — «вона», «вівця», «дурочка» (це вже ласкаво).
Отож на неї й гримав старий Сапрон, підганяючи хлопців по сіно. «Дурочка» коверзує. Щодня теплішає, а вона щоразу, коли відчиняють великі ворота кошари та в’їздять туди з возом сіна, повертає голову на две-рі, нюхає свіжі струмки повітря й реве.
А старий Сапрон знає, що зле випустити її на поле не вгодованою. Отара падає на свіжу пашу, об’їдаєть- ся соковитої трави та хворіє на живіт. Вівця може й захлянути, а матка не годуватиме малих дітей.
19

Турботи Сапронові щороку напровесні, а цього року його турботи збільшилися.
Давно минуло, коли молодий чабан Сапрон ставив вівці на бугрі тирлуватись, наказував підпасичам до¬глядати, а сам по селах зводив молодих жінок не¬обачних чоловіків.
Не одна молода тавричанка, полтавка чи козачка з Донщини, плакалася, коли чоловікові віжки по¬лосу вали її тонкий стан із-за молодого Сапрона. Та хоч і били чоловіки своїх жінок, а батьки та матері дочок, але в Сапрона ніколи не бракувало любовниць.
Як зійде, бувало, на яр, погляне на долину, на село та, обіпершись на гирлигу, як затягне:
Гей ви, хлопці-молодці,
Та йдіть, нуте по вівці.
Гей-гей! Ге-е-ей!..
Розкотиться «гей-гей» по долині, вдариться об край¬ню хату молодої Безручихи, що за нелюбом літа тра¬тить; заплаче молодиця потихеньку, коли чоловік дома, а коли ні, то мерщій через греблю та понад річкою в лози. Там Сапрон і поцілунки.
Згадує тільки тепер Сапрон, на шостому десятку віку свого чабанського, про літа молодечі, про сльози жіно¬чі, пролиті за ним по селах та хуторах, де він пере¬бував, чабануючи. Не одну молодицю та дівку з ума звів молодий Сапрон голосом дзвінким, солодкими по¬цілунками та жагою тіла свого чабанського, на бара¬нині вигодуваного, вітрами степовими обвіяного та сон¬цем південним засмаженого-загартованого.
Дуже сварилися на Сапрона молоді чоловіки та ста¬рі батьки з матерями. Не один підкрадався вночі до отари в степу, щоб забити його, та вірна сторожа —• чабанські пси не підпускали чужого й на милю. Тільки един раз Никифор Нагнибіда застав біля своєї жінки Сапрона п’яним. Схопив ножа та хотів зарізати, але жінка Никифорова врятувала: сама наложила головою (убив чоловік з ревнощів). Зате Сапрон позбавився ли¬ше одного ока.
Не женився Сапрон аж до останніх років. Лишень на цій чабарні, після півтора десятка років чабануван¬ня, посватав молоду Уляну у Сергія Шматька, заче- пилівського хазяїна, дочку.
Надіявся старий чабан, що вистачить снаги на на¬щадка якогось, але ось третій рік, а Уляна ялова. Це

Сапрона дуже засмутило: не хотілося вмирати без си¬на. Частенько про це Уляні натякав, а вона:
— Гммм… про що чоловік турбується, нащо тобі ті діти, коли їм у спадщину нічого не достанеться.
Сапрон спочатку терпів таку насмішку Улянину. Про¬бував їй доказать. Виходив у сіни, брав стару високу гирлигу й, показуючи її Уляні, говорив:
— Оце спадщина, Уляно, з діда-прадіда передається в нас. Цією гирлигою переловлено без числа овець. У тринадцяти панів лише я з нею служив, а дід, кажуть, аж у Хранцію з покійним Мазуркевичем, Карташевим управителем, за вівцями їздив.
— Дурний — дурний,— з усмішкою казала молода Уляна.— Невже ж ти думаєш, що я, хазяйська дочка, викохувала б чабанів з гирлигою в руках. Не діждеш, старенький; краще хай зовсім на світ не родяться, ніж вік свій чабануватимуть.
Сапрон посміхався. У перші дні бувало:
—- Гомони, гомони, старенька, дай боже діждатись, а то ого який чабан буде!..— казав з усмішкою та ла¬гідно. А через півроку й сваритися почав.
Цієї зими повернувся одного дня Сапрон із Зачепи- лівки напідпитку, не вспів у хату ввійти, як раптом почав Уляну бити. Та, од несподіванки, аж закам’я¬ніла. А Сапрон, розмахуючи в хаті довгою чабанською пугою, кричав:
— Ага!.. Так я вже тобі нездатний; тобі молодих за¬хотілося?
— Звідки це ти, Сапроне, таке взяв? Хто це тобі на¬казав? — дивувалася Уляна й затулялась від Сапроно- вої пуги.
— Як — хто! Вся Зачепилівка ревом-реве, що старий Сапрон з молодою жінкою не вправляється.
— Та покинь, Сапроне, це хтось із тебе п’яного по¬глузував.
А він, блідий, тяжко сапаючи, сидів у кінці столу, а потім, не вечерявши, ліг спати. На ранок встав, як завжди, але з Уляною говорив зовсім не тим голосом. Вже не світилося його око вогнем ласкавим, коли Уля¬на сипала гарячого борщу зимою. Не потішало його й те, що вона обіцяла й цього року носити йому обід аж на тирло за п’ять верст од чабарні.
Ніщо не тішило Сапрона, коли він відчув свою не¬здатність, коли надія на сина-чабана пішла в безодню.
21

Злий став Джермеля; з Уляною поводився нечемно, взивав її різними назвами непристойними.
А ще більше лютував на зачепилівців. Почув старий, Що вже не співати йому на високих могилах, викли¬каючи молодих хуторянок. Побачив Сапрон, що село посміялося з нього дуже та злісно, і посміялося остан¬нім. Не ходив після того в Зачепилівку й Уляну не пускав. Траплялось, що кличе тесть Сапронів,— ха¬зяйновитий Сергій Шматько,— на пляшку горілки, але Сапрон відмовлявся. Бачив уже, що не ті часи насту¬пають: що не лише занедбало село чабана, але і все чабанство починає гинути. На різдво приїздив із Ки- рилівки кум Сапронів та бідкався, що новий управи-тель у княгині появився.
— Переводить овець, як траву,— хвалився кум.— За три роки так, брат, змінилося все, що ти б і не пі¬знав тих кирилівських степів…
А оце недавно розповідав йому старий панський сви¬нар Сидір Вухналь, що пан Рудан — управитель маєт¬ку графа Шаботинського — листа одержав од молодо¬го пана з-за кордону.
— Прислав, та ніби питає про здоров’я. А далі в то¬му ж листі сповіщає, що помічника Іванові Петровичу найшов за кордоном,— німця якогось, чи що.
— А що той німець тямить? — дивувався Сапрон.— Казав мій покійний дід, що в них за кордоном і клап¬тика землі гулящої немає.
— Ото ж бо воно, куме, й є,— додав Вухналь,— що той німець хоче і в нас цілину на ріллю переробити. Прощавайся, куме, з отарами.
«Прощавайся,— думав Сапрон, ідучи до кошари.— Легко сказати! Як його прощаватися, коли корінням вріс?»
Відчинивши широко двері, він гордо пройшовся по¬між овець, що по обидва боки стояли за невеличкими оборами й ремигали. Повіяло давнім духом чабарні: свіжим сіном, що хрумтить на зубах у отари, овечим кізяком, сіркою та потом. Давній дух. Пересяк ним увесь джермелівський рід чабанський.
В глибині отари не видно (лише розвиднялося надво¬рі), і Сапрон пішов у хату по ліхтар.
Коли засвітив, погляд його мимоволі упав на ліжко. Розкинувши вільно руки, з розхристаною пазухою, ле¬жала сонна Уляна. Буйне чорне волосся хмарою з пле-
22

чей кучерявилось на білих грудях і опускалось додо¬лу. Сапрон повісив шапку на кілок, мерщій скинув ко¬жуха й, роздягшись зовсім, підійшов до ліжка. Взяв вище ліктя круглу білу руку Улянину, довго дивив¬ся вгору до плеча й на груди.
— Здорова та хороша яка,— шептав Сапрон,— а ди¬тини немає.— Повернись! — гримнув нарешті, укладаю¬чись поруч теплої запашної Уляни та натягаючи ковдру.