Гуляє вітер сугробами та проваллями білими. Спить Зачепилівка на взгір’ї, заметена снігами, вітрами об¬віяна. Невеличкі хатки сліпо виглядають, продирають зарисовані морозом оченята вдень, сердяться ввечері. Перед морозною ніччю надуваються, що аж очі в них червоніють. Але не перебороти цим хаткам ночі зим- ньої лютої. З її наступом під темним подихом хатки робляться ще нижчими, вгрузають у білу млу снігів і, нарешті, кліпнувши ще кілька разів підсліпуватими вікнами, засипають.
Вбога Зачепилівка сидить на кручі, де ні води не¬має, ні гарби до двору злегка не завезти. А поселили зачепилівців пани. Коли саме поселили, ніхто не знає. Пам’ятають лише діди, як років сорок тому робили панщину, як знущалися пани з селян. Померли кріпа¬ки, небагато залишилося на цім світі. Найбільше зазна¬ла панщини баба Деруниха. Коли в неділю влітку по-сідають в холодку ськатися, то вона й згадує про свою молодість.
— Хіба я молодою була, як оце ви тепер,— глузує вона з молодиць.— Та я, бувало, як піду на панський двір робити. Чи пряду, чи шию, чи гречку молочу,— все мені ніпочому. Покійниця пані мене не нахваляться. А як приїдуть до наших сусідські пани в гості, то чого не бувало… В хоромах випивають та танцюють, а мо¬лоді паничі гогусом біля мене, гогусом: «Оришко, Ори- сю, душечко»,— підсипаються. А я посміхнуся, та ніби й не чую. А коли підійде котрий та протягне руку, щоб за пазуху полапать, я, ніби ненароком, як гепну цідил- ном або як шимину голкою,— аж підскочить.
23

Хоробра була Деруниха та неподатлива. Отож, ма¬буть, тому й ходить на старість обідрана. Нічого не придбала від панів, хоч і перша робітниця була на пан¬ському дворі. Погубила Деруниху її неприступність та гордість.
Зовсім інша була до панів Шматьчиха. Вродлива вона було змолоду. Та й пофортунило їй: не жала, не пек¬лася під сонцем улітку, не молотила на току, не мокла під дощем восени. А зимою не поралася коло панської худоби.
А пофортунило так.
Старі пани Гостроперові, бідніючи бездітними, впада¬ли в борги. Багатий сусід пан Дубко все частіше загля¬дав на подвір’я Гостроперових. Частенько бував тут із своєю челяддю, повертаючись з полювання. Тоді для невеличкого маєтку Гостроперових і кріпацького села Зачепилівки — ціле свято. Багатий Дубко кидав гріш¬ми та цукерками; за панською каретою слідом їхав віз із барилом горілки. Чоловіки-зачепилівці пили та дя¬кували панові, а челядь мерщій по дівчатах та моло¬дицях.
Не відставав і пан. Не один зачепилівський чолов’я¬га після пологів у своєї жінки придивлявся до дитини: чи не великі чорні очі та не горбатий ніс у неї, як у грізного пана Дубка.
Шматькова Параска, молода та вродлива, одного разу вишивала вкупі з дівчатами килим для пані. Те¬пер таких килимів у Зачепилівці не вміють робити. А тоді дівчата гаптували, перебираючи по ниточці різ¬нокольорову вовну та нитки, і виводили різні візерун¬ки химерні.
— Ой, сестриці,— перервала тишу дебела Зубенків- на, що не раз зустрічалася з старшим Дубковим пса¬рем,— пан з челяддю приїхав. Ось у подвір’я в’їздить.
— Та невже?
— Та що ти кажеш?
—■ А Задерихвіст як на коні гарцює! Матінко моя,—• щебетала Зубенківна біля вікна.
— Ви, дівчата, нікуди не розходьтеся,— сказала ста¬ра Пащенчиха, що доглядала за роботою.
— А хіба що?
— Пан сюди зайде. Він ще той раз бідкався, чому наша пані не показують усіх дівчат.

Молода Шматьківна знала, про кого йде мова, і стоя¬ла непритомна.
У ту мить в сінях застукали чоботи, забрязкали остро¬ги, а через хвилину дівчат поїдав орлиним зором ви¬сокий чорновусий Дубко.
— А це чия дочка? — ткнув нагаєм на Параску.
— Це, пане, Шматькова донька,— вклонилася Па- іценчиха,— може, пам’ятаєте, отого, що ви, як виїздили той раз із двора, арапником потягли на воротях?
— Шкода, шкода! Знав би, що таку гарну дочку має, не вдарив би,— промовив Дубко й пішов у панські хо¬роми.
Це було дуже давно, й про подію цю лише двоє зна¬ли: баба Деруниха й старий кріпак дід Кишкун, що рибалить цілими днями біля річки. Давно вже померла Шматьчиха, залишивши свого сина Сергія двадцяти¬літнім парубком, але не пішов Сергій по людях ходи¬ти: господарем його зробила мати.
— Бережи, синку, добро, що я надбала. Не ходи по людях, бо ти у мене ж панської крові.
І Шматько беріг. Яке те саме добро було,— ніхто не відав. Казали люди, що коли умирав від білої гарячки бездітний Дубко,— Параска Шматьківна нікого до хо¬ромів не допускала. Коли потім відкілясь приїхали да¬лекі Дубкові родичі,— тих золотих речей, що ними пи¬шався Дубко на бучних гулянках у своєму маєтку, не було.
Отож недаром двадцятилітній Сергій не пішов тиня¬тись по наймах, а став господарем. У нього й хата те¬пер вища за всі, і подвір’я великою загатою огородже¬не. На подвір’ї загін з худобою, кошара з вівцями й соломи цілі ожереди.
Господар Сергій Шматько на всю Зачепилівку. Після того як років двадцять п’ять тому пройшла чутка про Селянський банк, Шматько перший звернувся до нього за позикою і купив аж півсотні десятин землі.
Така ж уже натура сільського господаря, коли вій у колодочки вбився. Скільки не придбає,— все йому мало. Отак і Шматькові. Заздро йому, що ось поруч за межею протяглися безмежні цілинні степи пана Ша- ботинського, де без числа ходять його отари під догля¬дом Джермелі.
Почав Сергій лагодити з Сапроном: напував його го¬рілкою, а за це — то сіна вскубне з панських лук біля
25

чабарні, то зимою готового привезе із скирт. А зверху з’їдами покриє, щоб люди не бачили та не нарікали.
Та люди нарікали. Особливо сини Панаса Руденка :— Кирило та Петро. Споїв покійного Панаса Шматько, оплутав боргами, а потім і земельку до своїх рук за¬брав.
Та не в одній земельці річ. Старший Руденко кохав¬ся з донькою Шматьковою — чорнобривою Уляною. Доки покійний Руденко був з землею,— Шматько ро¬дичався. Не лаяв Уляни, коли вона в комору пускала молодого Кирила щовечора. А з батьком Кириловим тільки зустрінеться іноді.
— А-а! Драстуйте, сваток, живенькі-здоровенькі?..
Слово по слову, а через годину дивись уже «сваток» Шматько опоїв Руденка і видурив наділ.
Минуло вже два роки, а ніяк Кирило не забуде того Шматькові.
Ось і сьогодні вночі. За тонкою стіною з трьох кін¬ців завиває попід стріхою хуга. Замурувала Кирило¬ву хату і двоє вікон, а в третє щохвилини тарабанить — сипле сухим зернистим снігом.
Хата Кирилова стоїть в кінці Зачепилівки над самі¬сінькою кручею. Знизу розганяється з північно-східної Донеччини вітер і, як той малий на коньках, скаче з розгону до Кирилової хати. Назриває шмаття замерз¬лих сугробів, роздробить їх, по рівному степу пере¬ганяючи, а потім підскочить зо всієї сили і жбурляє в Кирилове вікно.
Натягає Кирило вовняний ліжник і дрижить. Не гріє його невеличке сухе тільце хворої Килини, що лежить поруч і як крига холодна тулиться до теплої Кирило¬вої спини.
А з третього боку за стіною чути, як клацає зубами Кирилова Булана. їй теж холодно. Стріха над стайнею не зовсім покрита; за драбиною в Буланої замість за¬пашного сіна цурупалки з осоту.
«Бідна худоба,— думав Кирило, лежачи по цей бік стіни.— А скільки я її попобив, коли возили панові скіпщину. Гарби великі, а по луках баюри з болотом. Як загониш гарбу по самі маточини: гнуться бідні коні, із шкіри вилазять, а ти зверху ще держаком та вилка¬ми частуєш…»
Заворочалась під боком Килина, почала кашляти.
26

Кириле, Кириле!..
— Чого тобі ще треба? — не підводячи голови, про¬мовив Кирило.
— Ти б навідався до Буланої, чого вона, бідна, зуба¬ми клацає та стогне?..
— А що їй допоможеш,— сам піду за нею клацати? Коли тобі охота, піди поклацай на морозі.
— І чого ти такий сердитий,— чи я тебе возом за¬чепила!..
— Та насточортіло мені це все,— гримнув Кирило, повертаючись до Килини,— ти тільки подивись: робиш, робиш, як сукин син, ціле літо, а прийде зима,— ні тобі нема чого їсти, ні худобі…
— А ти покинь хазяйнувати та йди на чабарню на легкий хліб,— злісно зауважила Килина.
Кирила це як окропом опалило. Він миттю підхо¬пився й сів на ліжкові. На серці кипіло, а в голові двої¬лося: бити чи не бити Килину. Бити дуже хотілося. Здавалося, отак би повернувся, ударив би обома нога¬ми в живіт, щоб аж під піччю заскавчала, і на серці зразу б одлягло.
Тіло сухенької Килини ще дужче притулилося до його стегна, і надзвичайний холод врівноважив Кирила.
В голові раптово промайнуло, як він не раз бив не¬величку Килину. Бив за все: і коли в хаті холодно та палити нема чим; коли сяде за стіл, а по кислому борщі туман у мисці стелеться. А найчастіше бив випивши. В голові у Кирила легкий туман, а скрізь його ледве помітно проходять уривки безпечного парубоцтва: теплі липневі ночі з пахощами жнив удень, залежаної старої пшениці Шматькової комори увечері та пахо¬щами гарячої, пругкої Уляни.
Тоді Кирило брався під щоку й дзвінко починав свою улюблену пісню:
Ой не жаль мені та й ні на кого,
Тільки жаль мені на отця свого,
Оженив він мене малолітнього Та й взяв жінку не до любові.
Сумно співав Кирило; потім знову пив,— а під кінець накидався на Килину, починав бити.
Ото через побої й кашляє худенька Килина; тому ж у неї і тіло холодне, і шкіра на ній як на вшивальниках, а невеличкі груди засушеними калитками пообвисали.
27

Й не віє од них тим теплом, що від Уляни під час но¬чівлі у Шматьковій коморі.
Перебігло це все в Кириловій голові,— вирішив не бити. Ковальським міхом сопучи, взув чоботи й вийшов із хати.
Хуга втихала. Лише ген там долиною хвилюється снігове молоко. Починало сіріти.
Кирило глянув на долину аж на той бік, де чабарня, а трохи ближче ліворуч великі скирти панського сіна.
«Скільки це людських рук прикладено, щоб скоси¬ти, згромадити, покласти в копиці і, нарешті, звозити отакі гори сіна?»—подумав Кирило. А не одну ручку проклав широким лугом і він, коли громадою косили панське сіно за скіпщину. Коса в Кирила добра, заби¬рає багато. Як наб’є держальце поближче до рук на кісся, як розмахнеться та погонить покіс, то на що вже дід Онопрій косар, а й той тільки головою похитає, на широку Кирилову ручку позираючи.
Зате коли гребли молодиці та дівчата, Уляна зразу пізнавала Кирилову ручку.
— Не віддав батько за Кирила, так хоч сіна після нього погребу.
Булана загупала на помості, і Кирило зазирнув у стайню. Присвітив сірником: за драбинкою уже й цу- рок не було. Вибираючи ячну солому, Булана позгор¬тала їх у короб, а тепер лежала зігнувшись під стіною та трусила сухими ребрами.
Постояв Кирило, похитав головою. Далі раптом пішов до хати, вийшов звідти з рептухом і, втопаючи в су¬гробах, попрямував до панських скирт.
— Невже й сьогодні по такому снігу наша сліпа со¬бака ходить назирці до сіна? — ніби про себе бовкнув Ілько, коли хлопці поверталися на чабарню.— От же чудотворець: щоразу тільки їдеш з гарбою,— слідкує, чи не веземо хутра або валашка до сіна.
— А біда була б,— відповів Оверко,— коли б дядько Сапрон побачили, як ми Кирилові сіна давали. Він же його ще за жінку не любить!..
Хлопці в’їхали на чабарню і, розкидавши сіно по яслах кошари, пішли до хати. Сапрон залишився у са¬раї, підгрібаючи сіно, що падало з гарби. Не тому Сап¬рон збирав сіно, що йому шкода рук зачепилівських

косарів. Вірний пес панського добра — Сапрон щадить за кожною травинкою, за кожним ковтуном вовни ове¬чої.
■ — Чому ти за ним трусишся,— сказала за сніданням Уляна.— Чи воно твоє, чи ти на косовиці потом об¬ливався?
— А на твою думку, все роздати в’язанками отій
шантрапі?
— А хто ж його роздає?
— Є такі хазяїни, що за цигарку тютюну ладні пів- скирти віддати.
Ілько притиснув Оверкові під столом ногу, а той, не розібравшись як слід:
— Бач, я й забув переказати. Вам поклін, тітко…
— Від кого?…— заїкнулася Уляна, але кулаком Сап¬рон її звалив додолу.
— Геть із моєї хати, падлюка, щоб і твойого духу не було…
— Тю, що з тобою? — опам’яталась Уляна, коли Сап¬рон ізцересердя чомусь вискочив надвір.— Чи його біля скиртів гедзь покусав?
— Хіба й дядько біля скиртів були? — перегляну¬лись хлопці.— А ми їх там і не бачили.
— Невже ж ви не бачили? Він тільки що зайшов у хату, як і ви приїхали. А від кого ж поклін серед ночі?
— Від Кирила Руденкового…
— А, так ото він і сіно брав?
Увійшов Сапрон і, тяжко сопучи, сів на лаву. Хлоп¬ці опустили очі під стіл, а Уляна стояла серед хати.
— Як хочете, воля ваша,— буркнув Сапрон під ніс,-— Хочете ще служити на чабарні, то підтримаєте, а ні — то тягатимете ланці, як і до цього часу, без роботи. Коли покличуть на суд,— бубонів далі Сапрон,— то пі¬дете зі мною і підтвердите, що Кирило брав панське сіно.
Хлопці мовчки переглянулись.
— Так кажіть, підете?
— До суда ж, дядьку, п’ятнадцять верстов. Невже ви підете за в’язанку сіна за п’ятнадцять верстов?..
— А вам за в’язанку сіна охота чухрати за двісті верстов на домівку, коли я вас прогоню з чабарні?
Хлопці знов переглянулись.
— Підеш, Оверку?
— А ти?..
29

—- Я не хочу. Піду в Зачепилівку, там у людей до¬зимую, а на весну кудись помандрую в якономію.
— Ну, так і я з тобою…
— А хто тобі, старий, овець доглядатиме, як хлопці покинуть?
— Найдуться!
— Що, може, зачепилівців найдеш, щоб усю чабар¬ню розтягли? Це хоч один узяв в’язанку сіна, а тоді все село тягтиме.
Сапрон замислився. Думка двоїлася. З одного боку, злість на Кирила клекотіла в грудях і вимагала помсти, а з другого, коли покинуть хлопці отару, Сапронові не найти поблизу підходящих сіновозів… Заробітчани при¬йдуть здалека аж навесні, а найняти парубка побли¬зу,— означає ввести злодіїв на чабарню.
— Ну, нехай погуляє до весни… Я його вспію за¬гнати. Тільки слово скажу панові, як зразу в Сибірі опиниться.