Дзвінко лунає осінній заморозковий ранок. Так дзвін¬ко, що рипіння дверей кошари чути аж у Зачепилівку, а зачепилівські звуки на чабарні.
В такі ранки Уляні не треба ходити в Зачепилівку, щоб знати всі ранкові новини. Перше, що чути з Заче- пилівки, це годівлю курей у баби Дерунихи. Ще до
85

сходу сонця чути її тоненьке та беззубе замість «цип- цип-цип»,— «тіп-тіп-тіп, тіп-т-і-і-п».
Потім, коли хто знає Зачепилівку, хай знає, що ста¬рий Шпак, замість «т-тю-тю», як у бочку вибиватиме басом:
— Ду-ду-ду-ду-ду-ду.
Далі риплять журавлі біля криниць і ржуть запря¬жені коні (йдуть орати), дзвенять брички, а коли це все затихло, починає старий Чалда будити Дороша. Перед тим він довго задишкувато кашляє і так гучно спльо¬вує, що аж на чабарню чути. І кашляє, і будить, і лаєть¬ся старий Чалда протягом, навіть із певним речитати¬вом.
— К-х-е, к-х-е, к-хи…— Дооор… Дооор,— кличе До¬роша,— вставай.
Хоч Дорош спить у хаті, але старий Чалда стоїть аж на току й нізащо ближче не підійде. Ледачий Дорош може ізпересердя схопити ослінець і заїхати старому по горбу. Ось чому, крикнувши разів із десяток Дороша на ім’я, старий починає як псалтир:
— Плуг, су-кин син про-кля-тий, стоїть неполагодже- ний, ко-би-ла, су-кин син про-кля-тий, ходить по реп’я¬хах та в смітниках… До-оор… Вставай…
Майже кожного дня ранок у зачепилівців закінчуєть¬ся тим, що старий Чалда репетує:
— Ря-туй-те, ой, по-бив, сукин син!
Сьогодні цього не було. Дорош вкупі з Квасниченком та Кишкуном цілу ніч були на чабарні. На сьогодні призначено виганяти отару на станцію, звідки Найман збирається вагонами назавжди спровадити її з степів.
Ще тиждень назад, коли ухвалено було, що в п’ятни¬цю виганятимуть отару, Сапрон занепокоївся. Перший день він нудився й хотів навіть, вішатись, але Киш¬ку н, повертаючись із Рогачівки, розрадив його. Нато¬мість пішли в Зачепилівку, покликали Чалду, і ось уже п’ятий день без просипу день і ніч п’ють. Цю ніч Сапрон не пив, а решта три спали п’яні у нього під припічком. Цілу ніч старий чабан ходив по кошарах, доглядав за вівцями і кожного разу, виходячи та за¬чиняючи широкі двері, тяжко зітхав. Ще починало сі- ріти, а він уже прислухався, чи не гуде з-за гори пан¬ський фаетон, хоч Сапрон напевно знав, що Найман приїде із сходом сонця. Так він учора сказав, коли од’-
86

їздив із купцем од маєтку. А в маєтку вже всі знали про акуратність Генріха Едуардовича.
— Не пан, а якась машина,— хвалився недавно Сап- ронові дід Грицько.— Дивись, ще чорти навкулачки не б’ються, а він бігає по подвір’ю, запрягає коні й їде.
Грицькові слова оправдалися й сьогодні.
Разом з першим промінням червоного сонця, що ви- плило з-за Білої гори, на її шпилі показався і фаетон, запряжений гнідими. Сапрон ухопився за одвірок ко¬шари і аж присів; далі швидко схопився і чуть не гом побіг до хати.
— Вставайте швиденько, пан їде,— сіпав молодих підпасичів, а потім побіг до своєї хати й став молитися. Молитов Сапрон багато не знав і молився разів три- чотири на рік, зате молився щиро. Найурочистіше двічі: ранньою весною, коли випускав отару на пашу, та во¬сени, коли випасену за літо шльонку гнав на великі ярмарки за десятки-сотні верстов у Бахмут, Одесу, Ро¬мен, Калач і навіть у Жиздру, ІЦигри та інші далекі міста.
Тоді Джермеля споруджався всім. Отару гнав пово¬лі, урочисто, зупинявся на шляхах та гордо по сто ра¬зів розповідав подорожнім, як то тяжко та скільки треба розуму, щоб довести до ума отаку худобу.
Щороку цілий свій вік Сапрон гнав товар, але ніко¬ли він так не хвилювався, як сьогодні.
Ще б не хвилюватися… Раніше, бувало, закуповували купці товар, та не ввесь. Робилось це все повагом, не поспішаючи. Після продажу ще добрий тиждень, а то й місяць, товар пасеться, і наростають Сапронові від купців гостинці, а потім приїжджав купець, привозив із Рогач івки отця Калістрата одслужити молебень. Ку¬пець ставив могорича не лише Сапронові, попові та підпасичам, але й зачепилівцям, що пильно стежили за кожною купівлею ростовських, роменських, одесь-ких чи московських купців.
Далеко по-іншому вийшло цей рік. Ще той рік і по¬заторік Найман продавав овець великими партіями, без могоричу та молебня. За могорич Генріх Едуардович нажив собі заклятих ворогів — Дороша, Кишкуна та Квасниченка, а за молебень косився отець Калістрат. Увірвалися попові ті гроші та овечі туші, що брав колись од багатих купців та старого Рудана кожної осені. Отець Калістрат після того, як Найман прилюдно
87

одмовився два роки тому од молебня, більше на ча¬барню не навідувався, а Кишкун, Квасниченко та До- рош Чалда й тепер піджидають Найманового приїзду.
Коли Сапрон став перед образами серед хати і, тяж¬ко зітхнувши, забубонів «Іже єси на небесі», Дорош Чалда аж приснув зо сміху.
— Чи ти ще, Сапроне, й молишся?.. От дурень. По¬кинь, все одно попродав вражий німець все гамузом!
— Та чи далеко ти гнатимеш? — обізвався Квасни¬ченко.— До станції без молитви догониш, а там посадиш їх, як панів, у вагон, і повезуть твою отару світ за очі…
Сапронова молитва увірвалася.
— А я,— прокашлявся Кишкун,— тобі радив би зов¬сім не гнати. Її на станцію хлопці й самі доженуть. Проси в пана на могорич, та будемо запрівати твоє лихо гуртом.
«А справді,— подумав Сапрон,— чого я поїду? Біль¬шого смутку наберуся, як її в вагони садовитимуть».
Затупотіли коні.
— Ну, ходімте, хлопці, випровадимо останній раз, а там побачимо.
Сапрон виходив з хати останнім, але раптом схо¬пивсь і підбіг до сонної Уляни.
— Уляно, Уляно, вставай, уже отару виганяють.
— Та одчепись… Хай вона тобі виздихне,— промим¬рила спросонку Уляна.
— Та це ж останній раз… На станцію гнатимуть, уже й пан приїхав.
— Ой, уже й приїхав,— схопилася Уляна.— А чо¬му ж ти раніше мене не збудив? Невже і в хату за¬ходив? А я, ледащо, сплю,— весело заговорила вона, натягаючи через голову спідницю.
Сапрон аж назад відступився, дивуючись на веселу жінку. Борода його тряслася, а пальці стиснулись у кулаки.
— Чого ти на мене визвірився, іди ж до пана. Ще в хату зайде, а в нас таке безладдя.
— Ах ти ж, шлюха!..— засичав Сапрон, і його чер¬ства долоня вперше за три роки вдарила Уляну по щоці. Далі Сапрон схопив жінку за волосся й хотів скинути з постелі, як раптом пролунало:
— Стій! Це що таке? — і на порозі з’явився Найман.
88

Почервоніла Уляна опустила голову й сиділа на по¬стелі. Сапрон одступив насеред хати.
— Марш до отари,— грізно по-офіцерському вказав Сапронові на поріг Генріх Едуардович. І коли той за¬чинив за собою двері, повернувся до Уляни. Нечесані коси раптом затряслися, як дощова хмара в бурю. За¬туляючи гаряче лице руками, Уляна тихо плакала. І чим довше в хаті було тихо, тим її сльози дужче падали поміж пальців на постіль. Уляна чула, як її шию пече Найманів погляд, як він невидимо її обгортає. їй зда-валося, що ось-ось цей холодний пан підійде до неї, а його свіжа рука попливе з голови вниз на стан. Вона ежє чує урівноважено спокійні кроки…
М’яка Найманова рука справді торкнулася Уляниної голови.
— Яке хамство…— тихо промовив Найман, і руки знов не стало.
Коли пан був за дверима, Уляна впала на постіль і заголосила. Але голосіння її заглушив рев випущеної з кошари отари.
Коли отара вже сховалася за Білою горою, Найман, що сидів і розмовляв на фаетоні з купцем та показу¬вав на цілину рукою, раптом повернувся до Сапрона та зачепилівців:
— Так ви, Сапроне, не хочете їхати з отарою?..
Сапрон, потупившись, мовчав. По його жовто-зеле¬ній бороді котилися сльози.
— Добрий чабан був,— промовив купець.— Я кожної закупки, бувало, доручав йому гнати овець аж у Рос¬тов. І, уявіть собі, дожене без ніякісінької шкоди. Не мішало б на могорич і тепер дати…— І купець поліз за гаманцем.
— А чого ви, Сапроне? — чуло звернувся Найман.— Переходьте в економію. Там робота знайдеться. До речі, в мене немає сторожа біля волів. Будете хлопців га¬нять, щоб уночі доглядали. А це що за люди? — зди¬вовано глянув він на зачепилівців.
— Свої,— перепитим голосом бовкнув Чалда.
— О-о-о! Який вовк,— посміхнувся купець.
— Так ви, Сапроне, приходьте ж сьогодні,— продов¬жував Найман.– Я зараз поїду на степ. Там десь земле¬мір забиває кілочки. Я, знаєте,— пояснив Найман куп¬цеві,— через місяць оголосив торги. А до того, зараз мій землемір та агроном розбивають землю на ділянки.
89

Хочу виявити передчасно рентабельність кожної ді¬лянки…
Сапрон мняв у руках купецьку п’ятірку.
— Поганяй! — сказав Найман Панкратові, і коні ру¬шили.
— А пан і на могорич не дали,— зауважив Кишкун.
— Стій! Що ви кажете? — оглянувся Генріх Едуар- дович.— Кому, за що могорич? Ви хто такий?
— Та я… я… я, пане, нічого…— і Кишкун зняв шапку.
— Ступайте додому й не вештайтесь тут без діла.
— Так, кажете, горіло ясно? Ой, глядіть, хлопці, щоб ви не піймалися,— казав за чаркою отець Калістрат Сапронові, Кишкунові та Чалді.
— Та коли Квасниченко не розляпає, то все буде добре. Я щось на нього не надіюся,— турбувався Киш¬кун.
— Що-о-о?! — протяг Чалда.— Та я його як ляпну..« В мене, отче Калістрате, з такими розмова коротка. Я оце на днях як заїхав на сході Шматька, так аж ви¬ляски пішли. Заспорились, а він в одну душу, що пан землю нам дасть. Де ж таки дасть, коли до вчорашньо¬го вечора вся земля кілочками була втикана?
— Оті кілочки,— підвів голову Сапрон,— краще б мені в серце позаганяв, як мав ними цілину картати.— І грюкнув по столі кулаком.— Легко сказати: запродав усю отару, оре поле, а цілину міряє та забиває кілоч¬ки… Я, трясця твоїй матері, на ній вік прожив… Знав, де який кущик трави росте, де яка пташка гніздо в’є…—■ І Сапрон, нахилившись на стіл, гірко плакав…
— Та вже тих кілочків нема,— заспокоював Дорош,— вкинули всі в річку. Сьогодні після обіду як зайшли та повисмикували до одного. І ямки позагортали. Хай, сукин син, попробує тепер узнати ділянки…
— А ви думаете, мені чабарню легко було палити? — піднявши голову, заговорив Сапрон.— Ну, ось ти,—■ і Сапрон ткнув цупким пальцем Кишкунові в сіду боро¬ду.— Що ти є? Панський підлиза та й більш нічого… Тебе не підпускає новий пан і до маєтку. Ось ти й па¬лиш панське добро. Тобі легко. Або ти, Дорош. Хто ти? П’яниця, босяк. Ти рідного батька спалив би за чарку горілки. А мені, братики мої, не те… В мене та чабарня отут-о, на горбі, виросла! В ногах вона мені вчувається… Хіба я пана палив? Пан, може, й добрий. Він мене кли-
90

че в якономію, дає кусок хліба на старість. А я чабар¬ню спалив. І свою гирлигу… А я нею скільки овець ло¬вив! Останньою, кажу, поклав на огнище. Як вона горі¬ла?! Мій бармак, грушевий мережаний бармак, згорів… Ще як, пане, горів!.. А чого бармакові не горіти, коли він лоєм овечим пропитаний?.. Згорю і я. Але я згорю чаба¬ном,.. А ти, Дорош, що ти є? Босяк!..
— Хлопці,— промовив отець Калістрат,— ви зараз випивши. Ідіть краще, щоб часом у мене не поби¬лись…
— А мо, справді підемо? — спохватився Кишкун.— Ходімте, бо отець Калістрат, певно, дуже спати хочуть.
Хлопці наділи шапки і швиденько вийшли. Надворі отець Калістрат спитав:
— Так коли ви думаєте це робити? Може б, ви справді не робили, бо пені не обберетесь…
— Робить — так робить! — одрізав Чалда.— Я думаю, тільки зараз це найкраще буде. Зараз усі зайняті вече¬рею, пан біля гостей буде. Ось ми йому й подякуємо за ту земельку, що оддав у ренду…
— Тоді захопити б сокиру,— нагадав Сапрон.— Ко¬мусь же треба стовпи рубати.
— Благословіть, отче Калістрате, мене на стовпи. Ви знаєте,— пошепки хвалився Кишкун,— коли закопува¬ли стовпи та проводили дроти, я якраз був біля Зеленої саги. Як глянув я, що протягують дроти, так одразу при¬гадав ваші, отче, слова: «І заснується,— казали ви,— перед страшним судом ввесь світ дротами». Як глянув я, так одразу пригадав. Оце, думаю, вже й світові кінець. Чого ж я маю через бісового німчуру гинути, коли я мо¬жу перерубати йому всі дроти?
— Ідіть, ідіть, хлопці,— говорив улесливо отець Калі¬страт.— Куди йдіть, та йдіть. Але як піймаєтесь, ні сло¬ва!.. Хоч би вас залізом пекли, нікому не говоріть про мене. А я вас не забуду. В мене є знайомі в повіті, і коли під суд попадете,— витягну.
Сьогоднішнім гостям отець Калістрат Смердинський рад і не рад. Не рад тому, що боявся Наймана. З того часу, як німець перед Великоднем не схотів вислухати молитви отця Калістрата, цей почував різницю між Ру- даном та Найманом. Добре жилось Калістратові при Руданові. Чи велике свято, чи посуха,— в маєтку молеб¬ні. Отару на пашу виганяти — молебень; продану купці
91

в дорогу випроваджують,— знову молебень. А за мо¬лебень — подаяння.
Траплялося, що серед будня в Смердинського не ви¬стачало грошей,— знову молебні допомагали. Треба ли¬ше нацькувати Вухналя, щоб той полякав чимсь пана та порадив молебня одправити. Варто лише теплої літньої ночі впустити Івану Петровичу чорного кота через вікно, як одразу на другий день і молебень.
Та позабюджетні прибутки Смердинського одпали при Генріху Едуардовичу. Ніяк піп не забуде того, що в пер¬ший же рік восени, коли продавали отару, Найман забо¬ронив правити молебень. А осінній молебень найприбут- ковіший. Багаті купці, крім грошей, обов’язково давали ще й тушу доброго барана. Те ж траплялося й навесні. Не кажучи вже про ті щоденні дарунки, що надсилав на другий день після молебня Іван Петрович Смердин- ському.
— Ну-ну, вражий німчуга,— тер руки отець Калі- страт, коли Сапрон, Кишкун та Дорош Чалда пішли па¬лити панські комори та підрубувати телефонні сохи.—■ Меноніт, каже… Не віриш, то й не молись, трясця твоїй матері, а чому ж заваджасш людям кусок хліба зароб¬ляти?..
Гасниця кліпала, а Смердинський швидко строчив: «Его высокоблагородию господину уездному исправнику Зосиму Исидоровичу Кишко.
Сим имею честь донести Вашему высокоблагоро¬дию, что во вверенной мне епархии до последнего времени все обстоит благополучно, если не прини¬мать во внимание трех, нарушающих мирное пре¬бывание паствы, лиц, которые, лица, суть:
1) . Владелец бакалейной и галантерейной лавки, он же приемщик зернового хлеба в селе Рогачевке, Яков Борисович Зильберовский.
2) . Управляющий имением его сиятельства гра¬фа Аполлона Михайловича Шаботинского, сына, в бозе почившего, графа Михаила Константинови¬ча,— Генрих Эдуардович Найман.
3) . Дочь бывшего управляющего вышеупомяну¬тым имением отставного поручика, дворянина Ива¬на Петровича Рудана — Любовь Ивановна Рудан.
От сих вышепоименованных все беспокойства во вверенном мне приходе происходят, а именно:

а) управляющий имением его сиятельства Ген¬рих Эдуардович Найман, будучи менонитом по ве-роисповеданию и вступивши в исполнение своих обязанностей, вот уже пять лет ни молебствий, ни крестных ходов, ни каких-либо других церковных треб не производит и впредь таковые как в доме его сиятельства, так и на территории его сиятель¬ства земли производить не разрешает. От сего, как в самом имении, так и в близлежащих селениях с. Рогачевке и хуторе Зачепиловке, распространя¬ются пагубные мысли неверия и свободомыслия. На неоднократные мои предложения и просьбы в целях успокоения умов исполнить требу службы божией в доме, во дворе и даже на поле его сия-тельства управляющий имением Генрих Эдуардо¬вич Найман не обращал никакого внимания. Даже наоборот: везде и всюду, в присутствии крестьян и наймитов, поносил меня и даже выгнал. Все свои хозяйственные мероприятия немец Найман ведет таким образом, что окрестные крестьяне озлобле¬ны. Распродав многочисленные стада овец его си¬ятельства и лишив крестьян деревни Зачепиловки возможности укоса сена, чистки кошар, пастьбы его сиятельства овец,— этим самым Найман озлобил крестьянство, которое, крестьянство, в целях мести, в ночь под 15 ноября, пыталось поджечь имение его сиятельства, но, благодаря принятым мною мерам, злостное намерение было предотвращено.
б) молодая дочь бывшего управляющего имени¬ем его сиятельства, Любовь Ивановна Рудан, не¬давно лишь прибыла из Москвы, но тем не менее является человеком неблагонадежным. Упомяну¬тая выше — Любовь Ивановна Рудан, живя без присмотра в доме, где, кроме прислуги, умопоме¬шанного отца и г. Наймана, никого из старших нет, мадемуазель Рудан служит образцом невоспитан¬ности. Кроме того, м-ль Рудан проявила себя край¬не подозрительно, расхаживая по окрестным кре-стьянам и наделяя их (как крестьянина хутора За-чепиловки Николая Байду) подозрительной лите¬ратурой. Смею довести до Вашего сведения, Ваше высокоблагородие, что последний крестьянин, си- речь Байда Николай, слывя в окрестности за чело¬века набожного, внушает одновременно недоверие.
93

так как еще пять лет назад, по сведениям, получен¬ным от крестьянина того же хутора Сергея Шмать- ко, Николай Байда имел связи с неизвестными мне народовольцами.
в) иудей Яков Борисович Зильберовский, живя в с. Рогачевке, до сего времени ничем особенно вред¬ным себя не проявил. Но в последние годы, разви¬вая свою торговлю и заемные операции, привел не¬которых мелких хозяев вверенного мне прихода ДО полного разорения. Обездоленные крестьяне, не находя себе средств к существованию, вместе с хо¬зяйством потеряли и морально-религиозные устои. Все чаще встречаются пьяные крестьяне, которые, ругая всех и вся, даже богохульствуют. «Если бы бог был наш, а не еврейский,— он не допустил бы православным гнуть спину перед евреями».
г) ко всему этому имею честь довести, что все книги и листки духовного содержания теряют вся¬кую силу. Попытки распространять среди крестьян присланные Вами книги обречены, по всему види¬мому, на неудачу. Из всех изданий духовного со¬держания ничто не находит живого читателя. Един¬ственным и постоянным читателем журнала «Чте¬ние для солдат», в частности, отдела «Сведения о смотрах и парадах в Высочайшем присутствии и о Высочайших посещениях», является отставной ун¬тер-офицер николаевских времен, потом кузнец, а ныне пастух его сиятельства свиней, Исидор Ух-наль. Но, к сожалению, влияние упомянутого Иси¬дора Ухналя как на наймитов, так и на окрестных крестьян не чувствуется. Во-первых, этому проти¬воречит свинарский чин, в котором Исидор пребы¬вает, а во-вторых, довольно странный характер и отсутствие какого бы то ни было красноречия в устах Ухналя, а самое главное, его 85-летний воз¬раст.
Наоборот же, уважаемые всеми крестьяне, как вышеупомянутый Николай Байда, с удовольстви¬ем читают предоставленные из библиотеки его си¬ятельства м-ль Рудан такие издания, как «Земле¬дельческая газета», «Крестьянское хозяйство», журнал «Пчела», «Сельский хозяин», «Журнал кон¬нозаводства» и другие. Попытка с моей стороны предложить Николаю Байде такие журналы, как
04

«Русский паломник», «Ведомости С.-Петербургско¬го градоначальства и полиции», не имели успеха: они были возвращены неразрезанными.
Доводя все вышеизложенное к сведению Вашего высокоблагородия, остаюсь, ожидая дальнейших от вас указаний.
Искренне преданный
священник Калистрат Смердипский»
Поставивши крапку, отець Калістрат почав роздяга¬тися. За ширмою вже декілька раз голосно потяглася матушка. Але раптом він сів знову й рука механічно застрибала по папері.
«Глубокоуважаемый г. Найман!
Несмотря на существующие между нами (по Ва¬шей, уверяю Вас, вине) недоразумения, считаю долгом довести до Вашего сведения, что в момент, когда Вы читаете это письмо, на Ваше хозяйство делается покушение. Спасайте амбары и телефон.
С почтением
священник Калистрат Смердипский»
— Горпино, Горпино,— гукнув Смердинський швидко на наймичку,— неси бігом оце до пана в хороми.
— Ой, боже мій, куди ж я піду серед ночі?
«А-а-а, так ти боїшся, а до парубків, шлюхо, не бо¬їшся бігати?» — хотів закричати Смердинський, і повна рука, пропахнута ладаном, так і просилась ударити Гор- пину по лиці. Та чомусь не підвелася…