— Спасибі, брате! Я дуже боявся, що ти спізнишся, і наша справа прогорить. Ти ж тільки подумай: цей ду¬рак, Коротченко, що своїй землі не дає толку, зазіхав і на землю Шаботинського,— потискуючи плечима, го¬ворив Генріх Едуардович Густаву Найману, своєму бра¬тові.— У нього бур’яни. Сіна накосить — цілі гори, і гниє серед степу. Господарство без найменшої рента¬бельності. Але оцей мугир зібрав коло себе всіх околиш¬ніх поміщиків і задає тон.
— Я як подивлюся,— затягуючись Гаваною, посміх¬нувся Густав,— то вони у вас всі мугирі. Хіба ж не диво:
95

25 років існує у них же на півдні Росії низка банків, і ніхто із твоїх сусідів не додумався використати як слід кредит!..
— Кажеш, кредит. Вони не вміють використовувати навіть того, що в них є. Але будемо кінчати, бо там зби¬раються вже вечеряти, і без господаря воно якось не обійдеться. Ти мені скажи лише, чи скоро ти розв’яжеш¬ся із своєю компанією та станеш справжнім самостій¬ним капіталістом?
— Та, поскільки земля вже є, справа, здається, вияс¬нена. Хай колись, коли замість отаких господарів, як твої сусіди, будуть жити культурні фермери, пригада¬ють і запишуть в історію хазяйства Південної Росії і нашу славну сторінку.
— Правдивіш — не славну, а веселу,— поправив Ген¬ріх Едуардович.
— Хай буде так.
— Так ходім, Густаве. Пора, пора…
А весела та славна сторінка була така.
Ще тільки Найман почав публікувати в пресі про продаж з торгів цілини Шаботинського, проти нього обу¬рилась низка поміщиків. На чолі всіх — багатий на зем¬лю Коротченко. Кампанія, що її вів Коротченко, була проста й не мудра: збити носа енергійному німцеві, мо¬нопольно поставити низьку ціну на торгах і нікому не дозволити набавляти. Це не просто каприз. Поміщики- зубри в’їлися на Наймана ще й за те, що той, не будучи фактично на земських повітових з’їздах, умудрявся якимись обхідними шляхами проявляти на них свою волю. На земських з’їздах Н-ського повіту, де, крім сільського господарства, останні роки буйно росте гір¬нича промисловість, найболючіше питання — оподатко¬вування цієї промисловості. Принципи оподатковування до цього часу були дуже прості: з поміщиків по 15 кар¬бованців з десятини, а промисловість од вартості устат¬кування та будівель. У перспективі виходило: з ростом попиту на землю податок на поміщиків, через ріст цін на неї, зменшувався. Навпаки — чим дужче розвивала¬ся гірнича промисловість, чим більше устатковувалися шахти, тим більші податки глусили платити шахтовлас¬ники. До останнього року виходило так, що 3/4 земсько¬го податку лягало на плечі шахтовласників.

Найман у приватних балачках з своїми сусідами не раз зазначав цю неправдивість до шахтовласників.
А на земських зборах найшлися навіть такі, що захи¬щали шахтовласників. Таким був добрий приятель Най¬мана поміщик Рябченко. Всі поміщики знали, що думка Рябченка — думка Генріха Едуардовича. І коли Найман оголосив про торги, цілих півтора роки Коротченко зби¬рав біля себе інших поміщиків, щоб підставити ніжку.
Найман вдався до Густава.
Виявивши всю ситуацію, Генріх просив листом Густа¬ва найти за всяку ціну хоч дутого покупця, який би приїхав на торги з метою набити ціну на землю. Генріх обіцяв через три роки повернути тому покупцеві всю надбавку на те, що даватимуть поміщики. Але покупець мусить бути, ціна на землю мусить на торгах піднятись.
Густав коротко відповів: «Приїду сам». І до останньо¬го дня ні слуху і ні духу. Але з’явився якраз на торги.
Коли на торгах з’явився новий покупець, серед помі¬щиків пішла чутка, що цей наб’є ціну. Але перший же Коротченко, довідавшись, що Густав є рідний брат Ген¬ріха, заспокоював:
«Нема чого боятися, цей хитрий німець, навпаки, при¬їхав сюди, щоб скористатися з наших дешевих цін і собі по-дешевому купити. Я думаю, навпаки: Генріх мусить братові ще дешевше продати. На мою думку, Густав зов¬сім не візьме участі в торгах, і ціни візьме постфактум».
Але яке ж було здивування Коротченка і всіх помі¬щиків, коли Густав Едуардович за найгіршу ділянку землі у найдальшому куті володіння Шаботинського по¬ставив найвищу ціну.
Коротченко провалився. Крім великих поміщиків його партії, звідкись приїхали уповноважені німецьких колоній з Таврії. Скільки не пнувся Коротченко, але зем¬лю забрали Густав і тавричани-колоністи.
Але обов’язок чемності й шаноби до господаря приму¬сили всіх поміщиків залишитися у Генріха Едуардови¬ча на вечерю.
Де В’юн, злегка вихиляючись у той та другий бік, раптом круто з-під Червоної гори повертає на південь, панський сад виходить у поле рогом. Праворуч — поле, ліворуч — Червона гора. Між високими деревами саду та Червоною горою — «коридор». На розі степовими віт¬рами нахилений над В’юном столітній дуб. Покандзюб-
4 С. Божко
97

лені віками руки опускаються над саму річку, а в по¬відь за кострубате гілля чіпляється плав. Коріння оплу¬тало сірий камінь і падає у темну В’юнову каламуть. Скільки дубові років, не знають. Звуть усі його Чорним дубом, і це неспроста. Це ж тут втопився, років кілька¬надцять тому, гувернер молодого графа француз Лєйно, закоханий у молоду панну. З цього ж коріння кинулася й панна через тиждень. Тут же втопився й молодший брат Івана Петровича 15 років тому. Та коли молодому французові ніхто не здивувався (бо ж графиня!), то за братом навіть Іван Петрович не шкодував.
— Було за що топитися? Сказав би просто: дай Луке- рю, і оддав би. Та ні ж, мовчав, не міг братові призна¬тися, що закохався в молоду ключницю. А вона не дур¬на. Чого б вона мені хвалилася, коли я ж управитель маєтку, а Серж — бідний студент, та ще й народоволець. Бом-би-сти називаються!.. А через хамку на той світ пішов. Та воно ще й краще. А то жив би, конспіративну квартиру зробив би з маєтку — і моїй кар’єрі капут!..
А скільки байстрят од Івана Петровича поносили під Чорний дуб наймички, так і не перерахувати!
Жінки та дівчата й серед білого дня боялися повз Чорний дуб ходити. Це ж тут, оповідала стара Марина, щоночі випливають потоплені немовлята.
А в таку ніч, як сьогодні, повз дуба й не проходь.
Ще звечора темне глибоке небо на південному сході займалося блискавкою. Там, далеко за широкою рівни¬ною, час од часу уламувався рівною поземною скибкою шматок перекинутого чорного казана. Здавалося, ніби хтось сидів за великою чорною завісою й час од часу все вище та вище підсмикував її перед степовою ауди¬торією.
Тоді на хвилину на обрії одкривалися челюсті вогня¬ної печі. А в її пащі малювалися червоні страшні при¬мари… Червоні, мальовничі.
Дерева панського саду здригали й тулились одне до одного. Верхів’я усього саду тривожно дзвінко гуло, і лише Чорний дуб гордовито випинав свої гілляки й тяг¬нув чорним великим дуплом свою одноманітну пісню контрабасом:
— Гу-ууу-у…
Горпинка ще з двору сховала писульку отця Калістра- та за пазуху і, одягнувши недоношений матущин салоп,
98

ледве помітно йшла до річки, щоб перебігти кладку про¬ти саду. Холодний вітер пронизував подраний салоп, і Горпинка дрижала. Що ближче до кладки, тим зуби починали частіше танцювати, а коли на фоні далекої блискавки, що чимдалі робилася більша й довше три¬вала, виявився чорний контур дуба, серце її зовсім стис¬нулося.
— Чого я мушу серед ночі бігти? — думала Горпин- ка, переходячи кладку. І пригадалося їй оповідання про далеке Поділля з бистротекучими річками, з криштале¬вою водою, з чарівними гаями й золотим порохом у по¬вітрі, коли заходить сонце. Виростала Горпинка в сте¬пах і не знала як саме завезено її сюди. Горпинці на дум¬ку не спадало. І лише недавно вона з розмови сліпої попаді з Лукерею довідалася, хто вона така. Як завжди, 17-літня Горпинка не виходила на вулицю. І того дня лягла спати рано. Чи то їй снилося, чи справді вона чу¬ла, але таке було…
Лукеря до Смердинського почала ходити недавно. Це сталось після того, як Найман перевів її до корів і при¬мусив доїти штук по п’ять корів кожного дня, годувати телят, варити коровам картоплю, пійло, парити поло¬ву тощо…
— А як я жила, як я жила,— казала того вечора вона попаді Секлеті Ягорівні.— Я ж була молода та вродлива. А як мене любив покійник Серж? І правду вам, Ягоров- но, казати, він мені теж подобався. Та коли б я знала, що про його любов до мене не знає старий пан, я б його задушила,— такий він був гарний. А то ж у тих панів як: сьогодні, бувало, Іван Петрович зо мною діло мають, а завтра при мені розказують старому Коротченкові. Навмисне, бувало, покличуть та й почнуть обидва роз¬глядати. Та стань перед ними так, та отак, та зніми кох- точку… А як нап’ються, бувало, так зовсім роздягають… Ну, спасибі їм, і не забували. Звідки пан не приїде,—■ щоразу гостинці. Яка в мене одежа була, скільки гро¬шей!.. Е-ех, та було б не жити гарно, щоб тепер не горю¬вати…
— Подивлюсь оце я та подумаю: вийду заміж. А далі питаю себе: за кого ж, хто ж мені пара? Хоч після того, як німець мене прогнав з хоромів, мені тепер усі пара. Та бодай не жити, як шукати пари серед мужиків. Доб¬ре вам, Ягоровно, що в вас чоловік до любові, та й
4*
99

живете ви з ним, лиха не знаючи…— і Лукеря гірко за¬плакала.
Горпинка все вислухала й насторожилася далі. Але, щоб не перебити цікавої розмови, вона ніби спросоння потяглася на лавці, одвернулася до стіни й рівно, ніби сонна, дихала через ніс.
— 1-і, Лукерю Пилипівно,— почала попадя.— Не за¬здріть, голубочко, й моєму життю. Самі бачите, які в ме¬не очі, та це лихо видиме. А що в мене на серці?! Ото бачите, на лавці спить,— пошепки, ледве чутно вказала вона на Горпину.— Оця дівчина мені в печінках си¬дить… Мій же старий змолоду був на Поділлі ксьонд¬зом. А женитися їм не дозволялося. Була в нього моло¬да та, кажуть, гарна наймичка. Ну, та знаєте… самі ж цей хліб, вибачте на слові, їли… Та й прижив ото мій старий оцю дитину…
— Так як же він — був католиком, а став нашим ба¬тюшкою? — здивувалася Лукеря.
— Ой, голубочко, Пилипівно, ото ж воно й лихо, що, як кажуть, «не вільно панському чоловікові і слова мо¬вити». Отут усе лихо. У мене оте щастя, що ви кажете, вже каменем на шиї. До вас я ні з ким не говорила про це. А вам сьогодні розкажу. Тільки ж, Пилипівно, по¬божіться, що все це знатимете лише ви.
— Вам і не соромно,— та ви ж знаєте, що, крім вас, у мене нікого з рідні немає. їй-богу, не скажу!..
— Ви думаєте,— ще тихше продовжувала попадя,—- Калістрат справжній батюшка? Він такий батюшка, як би й ми з вами.
— А чого ж вони в церкві правлять?
— Отак і я поперва дивувалась, поки довідалася. Він змолоду й по цей час є на царській службі. Кажуть, він і царя вбивав.
— Та й живий остався?
— Та не він убивав, а він був між тими, що вбивали. Все робив з ними, а потім доносив до вух начальству. А коли почали всіх студентів, що вбивали царя та про¬ти царя йшли, судити, то засудили й мого Калістрата. Одправили ніби на Сибір. Потім пустили чутку, що його по дорозі вбито. А насправді його не вбито, і він випірнув на Поділлі ксьондзом.
— А чого ж він на Поділлі опинивсь?
— Та його батьки, кажуть, відкілясь з-під Кракова. Він у мене поляк. У його й фамілія не своя. Я й сама не
100

знаю, як його фамілія. Так охрестили його, моя голубоч¬ко, ксьондзом, і сидів він на Поділлі, аж доки не при¬жив оцієї дитини. А потім раз пішов з своєю наймичкою гуляти вздовж річки, а скелі там — великі! Поклали оцю дитину в лісі над річкою, а самі почали милуватися. В долині Дністер глибокий та прудкий. Цілував мій Ка- лістрат свою наймичку, цілував, а далі, якось ненароком, вона поступилася,— каменючка покотилася, чи що,— і пішла з скелі в Дністер…
— І втопилася? — перебила Лукеря.
— Утопла. А люди, як узнали, та на суд: убив, ка¬жуть, десь ксьондз наймичку. Призначили суд, з’їхались судді, багато ксьондзів. А на ранок — ні Калістрата, ні дитини.
— Де ж він дівся?
— А він, голубочко моя, опинився аж отут у Рогачів- ці руським дияконом. Отут я за нього й заміж вийшла. Потім він зробився й батюшкою.
— Так оце на лавці й та дитина?
— Оця ж дитина мені і в печінках сидить. Рідна ди¬тина десь у городі з останніх сил вибивається, без ко¬пійки вчиться. Синок же в мене, Костя, десь студентом. Прошу оце, благаю, щоб послати гостинця якогось, так він і на дух не бере. «Не дам,— каже сукиному си¬нові, і крихти хліба, проти царя народ піднімає». А оце байстря як він любить! Ви знаєте, Пилипівно, він уночі як почне мені хвалити свою колишню наймичку! А най¬дужче мене пече, що кожний раз він указує на Горпи- ну: «Якраз така, як Горпина». А цей же бур’ян, справді, як з води йде. Я вже їй і одежі гарної не даю, хай у дранті ходить. Але воно, як каже, «гарній дівці — гарно й у ганчірці». А тепер оце зустрів якось мене прикажчик з економії — Петро Руденко, та й каже: «А я й не знав, що в вас така гарна наймичка!..»
«Каже, гарна,— думала Горпинка,— а я ж його бачила лише один раз».
Сиділа вона на оцій самій кладці, по якій вона зляка¬но біжить до панського саду. Гуси паслися на березі, а Горпинка, спустивши ноги в воду, пропускала її хо¬лодні струмені поміж пальців і бавилася. Незчулась, як хтось за плечі взяв. Злякано підняла голову, а зго¬ри — гарне рожеве обличчя, білі кучері й великі сині очі.
101

— Чия ти, дівчинко? — спитав лагідно, не поспіша- ючись.
Горпинка сказала. Більш нічого не сказав, навіть не дав схопитися на ноги.
— Сиди, сиди… Я піду, мені ніколи.— І пішов. Більш ніколи не приходив. Бачила потім, коли молотили, як верхи їхав він поруч гарби. На гарбі якась дівчина чи жінка, довгою пугою махала на волів і сміялася. А Петро поруч і собі посміхався. Як тоді Горпинці хотілося роби¬ти в економії!..
«Хоч би увечері зустрітися»,— подумала, ступаючи на кладку, Горпинка, як раптом щось швидко затупотіло по тім боці.
— Хто там? — несміло спитала Горпинка.
— А це ти, Горпинко? — почувся Лукерин голос.
Горпинка з ляку забула спитати в Лукері, чому вона
йшла до Чорного дуба, а мерщій попрохала провести до хором.