Штейгер — «кам’яна людина». А штейгер Кирило Ру- денко — великий мрійник. Чи то було йому так од при¬роди дано, чи то на нього селянське степове життя по¬ставило своє тавро, але кожного разу він, коли спускав¬ся до копальні і проходив її довгими темними норами- штреками, бремсбергами та хідниками, мріяв не лише про заробіток (коли був шахтарем) чи про хід розробки (штейгером), але й розв’язував проблему утворення ву¬гляного світу. Часами розробка провадилась далеко від двора копальні і Кирилові доводилося годину-дві витра¬тити, щоб лише пройти та поглянути роботу. А догля¬нути він мусить. «Штейгер» (гірничий технік) на неве¬ликій копальні замінює собою і гірничого інженера. Він керує підземними роботами, поділяє копальню на ділян¬ки, поля, поверхи, креслить і прокладає штреки — про¬довжні, корінні й поміжні, роздає підрядчикам та арті¬лям наряди тощо.
Темно й сумно в глибині штреків та по забоях. Під но¬гами попід стіною хлюпає темна, як нафта, вода, а сот¬ки кайл, оскардів, обушків, желонг, ломів, молотків та клинків вчуваються не металевим дзвоном, а далеким- далеким і глухим гулом-стогоном підземним…
122

Походив цими норами підземного Донбасу Руденко немало, буравлячи бурками, довбаючи шахти, шурфи, гезенки вглибину, перехрещуючи штреками, попереч¬ними хідниками — квершлагами та бремсбергами в дов¬жину та ширину. Штейгер Руденко як на долоні бачив все переплетіння, всі підземні химери вугляних шарів та їхніх попутників — шарів вапнякових, пісочних та глеїстих.
А вони всі вкупі, йдучи увесь час рівно-поземно, рап¬том несподівано ламаються, й вся сукупність — «низка шарів» — або круто звертає догори або падає.
А трапляється («гра підземної фортуни»,— каже капі¬таліст— гірничий промисловець і молиться їй), що пев¬ної міці шар раптом починає розбухати. Тоді виходить великий вугільний поклад — шток.
Якраз сьогодні і йдуть штейгер Руденко та господар копальні Густав Найман поглянути на той шток, що, за словами підрядчика Цапка, на нього учора проходчики наткнулися.
Давно покинувши підземний двір копальні, пройшли центральним штреком і вступили в район нової розробки.
Повітря щодалі ставало теплішим і тяжчим. Пішли, підіймаючись по штрекові з конкою.
Найман дедалі все частіше хапався рукою за ніжку цямрової пари і прохав штейгера не поспішати.
— Не можна ніяк, пане, не можна тут відпочивати. Нам треба якомога швидше дійти до закінчення подовж¬ні з ручним вивозом, там і відпочинете. Тут небезпеч¬но. А як налетить коногон з вагонетками, мерщій убік ставайте, за ніжкою найближчої пари. А боїтесь стоя¬ти,— падайте хоч у водостік, щільно туліться до стіни і не рухайтесь,— бубонів Руденко, а сам тим часом по-хапцем ішов далі.
Час од часу він зупинявся, Найманові здавалось, що його очікував.
— Гей! — крикнув він Найманові.— Шукайте швид¬ше ховатись.
Найман тим часом прислухався. Десь ніби далеко- далеко чути було свист. І такий той свист був тривож¬ний і небезпечний!..
— Пане! Густаве Едуардовичу, мерщій з колії! — кри¬чав Руденко.
Та було пізно. Коногон, здалека свистючи, раптом блиснув, ніби з-за рогу, шахтаркою і з верещанням ва-
123

гонеток об рейки та глухим топотом коня котився із схилу прямо на пана. У цього раптом спала з шиї за¬чеплена там мідяним гаком лампа-шахтарка і потухла.
— Праворуч — лягай! — командував уже панові Ру¬денко.
Найман кинувся і з жахом упав у водостік та приплюс до дна.
Вихром пролетів коногон: сірий і три вагонетки.
Певно, до цього біг у темряві кінь, певно, лежав на першій вагонетці поверх вугілля коногон з шахтаркою в руках.
Мрійливо підраховував кількість вагонеток і тривож¬но свистів-свистів! Так цілу зміну. Ще дві години і — на-гора.
Певно, біжить по схилові сірий.
Раптом підкова об щось вдарила.
Кінь ступив на круглу шахтарку, та покотилась і він упав на передні ноги. З розгону вагонетки вдарили одна об одну, а тоді всі вкупі по сірому. Передня, розтрощив¬ши коняці зад, пішла вбік.
Затріщали стояки цямриння, і криша штреку, піді¬ймаючи порох, раптом гупнула на долівку.
Це сталось так несподівано швидко і близько від Най¬мана, що він і не стямився. Лежав під стіною у рівчач¬ку, і брудна тепленька вода лоскотала його поза шию. Схопився бігти, але куди? Ні Руденка близько, ні шах¬тарки в руках. Найманові зважніла голова і не стало чим дихати. Тільки із струмком води заносило у забитий штрек свіжу тонесеньку плівку повітря і нею економно можна було дихати.
«Невже ж знову катастрофа? — вдарило йому аж те¬пер.— Де ж штейгер, хіба таки зачепили вагонетки? А як же шток і величезні поклади вугілля?..»
Голова важніла, хотілось лягти зовсім до води, і Най¬ман спокійно віддався її брудному, але тихо-лагідному плескоту.
Води у забитій обвалом водостоці ставало все більше.
Найман сів і, нахиляючись до її поверхні, тяг у груди принесені нею струмки повітря.
Дуже хотілось спати…
І здається Найманові, що він не в норах підземної степової України, а десь аж у далекому рейнсько-вест- фальському вугляносиндикатському королівстві.
По наряду соціал-демократичної партії він мусить
124

Етихомирити стихійний вибух страйкарів. Найман кри¬чить і гукає супроти натовпу, намагаючись ним опану¬вати, а він суне та й суне і здичавіло збирається руйну¬вати будівлі та машини…
— Стійте! Зупиніться! Куди ви йдете, божевільні?
— Самі, пане, знаємо,— відповідає один і чомусь українською мовою.
А лиця у всіх такі знайомі та суворі.
— Пане Руденко, і ви? Хто міг сподіватися?..
Прокинувся Найман, коли приведена Кирилом партія
шахтарів пробила вихід і свіже повітря обвіяло приго-ломшеного.
Густав Едуардович лежав на брудних шахтарських сорочках, а шахтарі по пояс голі прочищали породу до виходу. Піт котився і прокладав смуги на запорошених вугляним пилом тілах.
«Як зебри»,— промайнуло в Наймановій голові, і він знову заплющив очі. А перед очима, як уві сні, потекло давнє дитинство, навчання в далекому Петербурзі…
І батько — репетитор німецької мови у всіх отих без¬глуздих золотушних княжат Шувалових, Урусових, і мати — лагідна господарка в окулярах і з двома книжка¬ми під пахвою: кулінарною та книжкою прибутків та витрат по кухні та хатньому господарству…
Гімназія і ті ж княжата, що з жиру казились та води¬ли малого Густава через чорний хідник до своїх числен¬них любовниць — маминих покоївок, куховарок та ін¬шої домашньої челяді великопанських хором…
Потім Німеччина, університет, соціал-демократичні гуртки студентства…
І все це швидко-швидко…
— Ану, швидше сюди з лопатою, бо желонга вгрузла в щось м’яке!
Після вагонеток одкидали й коняку, розплющену, з поламаними кістками.
— Хлопці, а де ж коногон? — насміливсь таки спита¬ти штейгер.
Хлопці здивовано переглянулися: усі були певні, що його забито вкупі з конякою.
Прокинувсь Найман, встав і, хитаючись, підійшов до Кирила.
— Пане Руденко, а як же там шток?
— Не до штоку зараз, Густаве Едуардовичу, ось коно¬гона ніяк не найдемо.
125

— Та хіба ж у нас більш людей немає на коногона! Ну немає і не треба, другий ганятиме.
— Як так — «не треба»? Та це ж жива людина. Ви думаете, що, лише рятуючи вас, оці десять чоловіків перекидали тисячу пудів породи? Хлопці, ану, шукайте по штрекові товариша та моторніше. Лебеденко, беря лампочку!
Хлопці пішли темним штреком.
— Стій, ось він спить. Ей, Оверку, ану, вставай.
— Як, невже таки живий… а крові немає?
— Придивись, чи не придушений? Може, заснув на¬віки?
Обступили. Оверко лежав ниць, і рівно підіймалась його широка спина.
— Вставай, Оверку,— гукнув штейгер.— Ти чого ж уклався спати, а не сповістив нікого про катастрофу? Гора і подвір’я копальні, нічого не відаючи, гнали б по¬рожняка, а він тут розбивався один об другий на кашу.
Оверко підвівся:
— Я… я нічого не знаю… Ага!.. Трохи пригадую… Якась сука щось на дорозі тут положила, і упав сірий… Вагонетки забурились, а мене кинуло через коняку так… Я сюди ледве рачки добрався. А як заснув, не пам’ятаю.
— Коли заступив?
— О 12-й, уночі… Ой-ой… мені гірко… ведіть мене на краще повітря… Та світла мені, сонця дайте-е-е…
У Оверка почались блювоти.
— Підрядчик,— гукнув штейгер до Цапка,— чотирьом чоловікам вивести до шахти і видати пана та Оверка, а потім швидше все налагодити та продовжувати видачу вугілля.
— Гаразд, пане штейгере. А як зарахувати хлопцям цю роботу: як звичайну собі уборку породи під час про¬ходку штреку?
— Що? Яку звичайну? Записать як… Запишіть їм по три забойних упряжки і хай сьогодні гуляють… «Зви¬чайну». Тоже — знайшов! Люди врятували цілу копаль¬ню, а він — «звичайну». Ну-ну… Ти мені колись, стара собако, попадешся,— говорив Руденко, ідучи за двома робітниками, що несли Наймана.
У Густава Едуардовича гарячка. Та він насідав на Ки¬рила Руденка. Той одмовлявся говорити, а він:
— Пане, пане штейгере, а як же шток? Чи ви хоч до
126

нього дійшли? Що він таке з себе? Ви ще вчора хвали¬лись, що добрий шток піднесе здобуток вугілля на де¬сятки тисяч пудів…
— Заспокойтесь, пане. Вам не можна багато говорити, ви ж людина хвора.
— До чорта з такими розмовами! Що я, збожеволів? Зараз же розповідайте мені про шток та про його міць!.. Ну кажіть, ніякого чорта робить з мене дурня,— совався в ліжкові Найман.
Руденко пройшовся по кімнаті, подивився у вікно і потер чоло. Далі, повернувшись до Наймана:
— План розробки у вас під рукою є?
— Ось ключ, отам у шафці на верхній полиці… Ото, ото він і є…
Штейгер розгорнув план і, розглянувши докладно, покрутив носом.
— М-м да-а-с,— протяг він,— трохи неприємно…
— Що неприємно? Де неприємно? Покажіть мені, що там є.
В двері висунула голову покоївка.
— Пане, лікар прибув.
— Геть до чорта з своїм лікарем, скажи — хай заче¬кає… Так, кажіть — де тут неприємність?
Штейгер нахилився з планом до самого Наймана і по¬шепки почав:
— Тут справа не так фактичної експлуатації землі чи перебою в сільському господарстві вашого брата, як в порушенні власницького гонору і тій амбіції, що може з цього повстати…
— Ні чорта я не розумію,— перебив Найман.— До чого тут мій брат, якась амбіція… І взагалі, цей ваш монолог більш схожий на цитату з «Капіталу», ніж на практич¬ну розмову.
— А коротко кажучи,— рубав кожне слово штейгер,— що наш шток почався на межі ваших та вашого брата володінь… Ось яка картина.
І Руденко запитливо подивився на Густава.
— А далі ви що скажете?
— Нічого…
— У-гу!.. Так… А я вам скажу. Вигляньте у двері, щоб ніхто не підслухав… Нема нікого? Ну і добре. Ось що я вам скажу: на братове володіння нам наплювать. Хто до нас піде заглядати в нори копальні та вимірюва¬ти площину? Хто? Маркшейдери гірничої інспектури?
127

Окружний інженер? Гай-гай! Ті бюрократи будуть за¬доволені цим шматком паперу. А ви ні в яку схему ні в який офіційний папірець не просовуйте й згадки про шток. Ми мовчки та тихо виберемо вугілля, а потім за¬муруємо і прохід породою…
— Але ж, пане, ви гадаєте, що з цим штоком можна за два-три місяці покінчити? Це можна швидко управитися на центральному кряжі Донбасу, там, де шари приверед- ливіші, а штоки частіші й менші. А тут, на західній рів¬нині, шари ідуть рівно поземно і шток може бути коло¬сального обсягу.
— То це лихо? Карай нас, пречиста діво, хоч два ро¬ки таким лихом. Головне не в міці штоку, а в міці ва¬шого рота та язика. Це промисловий секрет нас двох і більше нікого. Робочі, десятники, підрядчики? Все це зброд, що бере вже роботу од контори та од вас. їм діла мало, що це за шток і куди йде, їм аби краще дов¬бати та більше виробити в упряжку. А це їм дасть більший заробіток. А на весну, коли у багатьох шахтах буде недостача робітництва, ми себе так зарекламуємо, що і на літо матимемо шахтаря. Та ви тільки подумай¬те: яка прекрасна перспектива! — надійно гукнув Най¬ман, а потім на саме вухо Руденкові: — Тільки найго¬ловніше — берегти промисловий секрет!..