Руденко пішов по естакаді, а потім насипом з породи прямо в поле. За три роки насип виріс. Більшість робіт цього періоду були заготовчими. Проходка шахти та ко¬пальневого подвір’я дали багато породи. Насип вийшов високим і довгим. Попелястий, як миша, він простягся товстою гадюкою, що замість голови має капар, хвостом одкинувся на захід і завернув на північ.
Смакуючи прохолоду вересневого надвечір’я, Руден¬ко дійшов до кінця насипу. Ззаду блідо блимали ліхтарі, а рівнобіжно естакаді слався чорний дим. Він вилітав круглими волохатими шапками і трохи стояв над висо¬ким димарем: а куди, мовляв, далі?
Та раптом волохаті шапки падали і котились одна по одній на північний захід, рівномірно вкриваючи замур- зану, як циганча, лободу та щирицю чорною сажею.
128

На копальнях чорне все і всі. Щоденне перебування у вугільному поросі та сажі накладає, а неперестанна ро¬бота втискає це все в шкіряні пори. І вже ніякісінькі мила не одмиють шахтарського загару.
Колись штейгер був ще одкатчиком. Підіймаючи за- бурену вагонетку, не додививсь, дуже наліг грудьми, і невеличкий шматок вугілля вгруз у ліву половину гру¬дей. Вуглину потім витягли, а зафарбована у вугіль бу¬рулька ще й досі красується на тілі.
Розстібнувши однобортну з блискучими гудзиками тужурку, Руденко стояв і, замріяно качаючи пальцем чорну вугільну бурульку, дивився на захід.
Вересневий вечір гасив бліду зорю, і ніч несміливо світила зірки. У вечірню далечінь клався осінньо-димо¬вий ландшафт. Прямо перед штейгером через В’юнову долину випнулося і межує з небом узгір’я. На ньому на фоні блідої зорі вирізуються контури зачепилівських хат, а з обох боків до хутора тягнуться поволі вози, плуги…
Все це хоч і сім верстов від копальні, та Руденко в думці колишнього селянина домальовує картину.
…Повертається з поля люд сільський трудящий. Вто¬ма на всіх і на всьому…
Втомлено іде пара у возі, похнюпивши голови…
Втомлена і друга за нею тягне плуга; і плугар на возі втомлено ворушить віжками та куняє в сонному зне¬силлі.
— Намордувались, бідолахи, за день,— підсумовує Кирило і повертається праворуч. Тут на півночі обрій зламали високі могили. Під ними ліворуч руїни чабарні, а ще праворуч біліє маєток графа Шаботинського.
Кирило Руденко не раз сюди вчащав. Особливо в над¬вечір’я, коли — хоч і звикла — але важніла голова од щоденного наземного і підземного стогону копальні, ко¬ли у легенях повно вугільного пороху і нерви — клоччя. Виходив тут на насип, окидав навколо оком і, забувши всі дрібниці сьогоднішнього дня, орлом літав над околи¬цею.
Ще б пак! Це ж він, перший — син забитої одробіт- ками, орендою та лихварством Зачепилівки — кинувся у підземні товщі вугілля та породи.
Це ж за його участю на колись панській дикій цілині, де, крім чабана Сапрона з підпасичами, не ступала чужа нога, виросла копальня. І сотні ніг чужинців («де роди¬
5 С. Божко
129

лись, де хрестились?») найрізноманітнішого люду стер¬ли й спогад колишньої непорушної дичавини.
А у вічно юному, по-дівочому чистому цілинному лоні пробуравлено на 70 сажнів рану, і тягнуть із цілин¬них пишних грудей згускле, од горя зчорніле, молоко. Грузять вагонетки і вагони, щоб одвезти та нагодувати тим чорним молоком нове дитя — машину.
О, як він, штейгер Руденко, любить цю дитину-маши- ну! З яким захопленням він слухав викладачів їхньої школи про непереможний хід машинй в руськім госпо¬дарстві!
Руденко цілими ночами переписував лекції з історії гірничої справи, про зародки і зріст цієї величезної галу¬зі промисловості, що гріє, опалює, примушує рухати машини усіх фабрик і заводів, що гонить поїзди і паро¬плави.
Та щоразу пафос штейгера Руденка поволі змінював¬ся на інший настрій. Бачив він, як мільйони пудів вики¬дав Донбас, та не бачив тих мільйонів карбованців, що за них комусь платили. Механіку машин, взаємодіяння частин всіх оцих хоч би «катеринок», перфораторів, на¬віть закордонних врубових машин він розумів. А меха¬ніку людську, розподіл здобутих і за його участю міль¬йонів не бачив.
Навпаки, поруч з технічним поступом, копальні, як і здавна, обсідали переважно нуждарі. Замість людей, що вкупі з ним тішилися б перемогою людського розуму над темною природою глибокого підземелля, Кирило бачив інших. Щодня ті ж самі виснажені роботою та перепиті з горілки лиця; щодня — нудьга, лайка і про¬кльони каторжній підземній праці.
А що саме болюче — це нікчемність і нездібність оцих здорових та могутніх велетнів, що перевертають кам’я¬ні шари, захистити один одного. Та їм і нема часу, щоб порадитись про це: півтижня під землею, півтижня на¬томлено спить, а прийде неділя,— одні до церкви, а біль¬шість до шинку. А їх же розвелося! Що не копальня,— один, а то й два шинки.
Ось і сьогодні: ще не вийшла друга зміна, а коло шин¬ку Зільберовського гармидер, співи.
Недавно збудував його рогачівський крамар. Зільбе- ровський, але діла пішли добрі.
З поганенької корчомки, що сіла коло копальні над шляхом, тепер виріс двоповерховий будинок.
130

Широке подвір’я з великими сараями-стайнями обне¬сено парканом високим.
Зріст цей пішов на користь Зільберовському. Тут те¬пер залишаються на ночівлю не лише хурщики, що во¬зять хліб з дому та економії Шаботинського на вокзал, & звідти везуть ліс для копальні. У Зільберовського на верхній, чистій, половині ночують і дрібні урядовці, куп¬ці, що блукають по великих ярмарках. А трапляється, що й поміщик, темної ночі боячись проїздити райони копалень, зупиниться тут з приятелем. Всі вони мешка¬ють на другому поверсі, що його обставлено не гірше од провінціального готелю.
Нижній поверх складається з двох великих половин. На одній — буфет і купа столів з ослонами. Друга —■ загальна «опочивальня» хурщиків, панських візників і, взагалі, дрібного проїжджого чи навіть прохожого люду.
В суботу увечері і в неділю функції обох половин змі¬шуються: до півночі в двох половинах п’ють, а там — всюди сплять.
Коли штейгер Руденко увійшов до корчми Зільберов¬ського, його вразила велика кількість сірого — не шах¬тарського— люду. Кутаючись у сіре осіннє пальто, він ще нижче насунув кашкета на очі й намагався од поро¬га крізь цигарковий дим найти якийсь організаційний центр цьому безглуздому кричанню, співам, сердечним обіймам та поцілункам, що вкупі з дзеньканням чарок переповнювало весь зал.
Намацавши у кутку вільний столик, Руденко протис¬кався до нього, сів і став спостерігати…
Душний і вогкий зал, як і до цього, кричав, дзвенів посудом, гучно гомонів, співав і плакав.
Свіжі необвуглені лиця нагадували про село, а від торбинок, що дехто і за столом не скинув з-за плечей, пахло житнім хлібом.
«Заробітчани»,— вирішив штейгер і тут же схопився. Погляд забігав по натовпу і раптом спинився на однім столі. Там сиділо два молодих хлопці в рижуватих, ко¬лись подертих, а тепер полатаних свитісах, здоровий у порваному та не полатаному піджакові дядько і підряд¬чик — старий Цапок. Розмови їх дарма було почути, але говорив Цапок певно про роботу в копальні. Бо руки у нього бігали й скакали, як у китайської кукли, і по тих руках бувалий шахтар міг без мови все зрозуміти. Ось Цапкові руки нарисували двері і в них хід в глибину.
5*
131

Це — штрек. За цим показуються пічки, стовпи забою і т. ін…
Час од часу Цапок підходив до буфету. Після того ще частіше дзвеніли чарки, дужче лунала п’яна розмова.
«Прямо таки віртуоз, вражий син!» — дивувався Ру¬денко, дивлячись, як уміло з людей, що прибули з різ¬них кінців Росії, Цапок творив горілкою та оселедцями робочу дружину — свіжу партію шахтарів.
Перед самим Руденком один з чернігівців положив руку на орловця і тяг безконечно та жалібно:
— Гей чого та чо-о-ого, моє дитятко,
Ти сюди-и за-а-а-а-летіло-о?
— Гей того-о-о ж та того ж, моя матінко,
Що гуля-ать за-а-хотілось,—
відповідає дитятко.
А далі дитятко до матері:
— Ой продай та прода-а-ай, моя матінко.
Та воли та-а-а телиці.
Та й визволь мене, моя рідная,
Із темної темниці.
Мінорна пісня тяглася і губилася серед мажору п’яної юрби, то зовсім перебиваючись цим гармидером, то, ко¬ли він стихав, виринаючи на поверхню. Тоді її уривки ще сумніші, ще безнадійніші. Бо (це мати до дитятка):
— Ой не раз та не два-а, моє дитятко,
Я воли продавала,
Та й не раз та й не два-а, моє ріднеє,
Я тебе виручала…
Руденко лише в кінці останнього куплета зауважив, як хтось у темному сидів за стільцем коло самого поро¬га і, прислухаючись до пісні, швидко занотовував у блокнот. Кирило став пізнавати. Тоді постать у чорному згорнула книжку і, ніби згорнувшись сама, почала доби¬ватись до виходу. Це Руденка ще більш заінтригувало. Він насунув кашкета і, піднявши комір пальта, пішов до виходу. Пропустивши невідомого в чорному коло себе, пішов слідом за ним. Той вийшов, оглянувся навколо і, так само піднявши комір своєї форменої студентської шинелі, заклав у кишені руки й певним кроком рушив вздовж шляху біля копальні на Рогачівку. До копальні кільканадцять сажень. Довга тінь високого димаря ляг-
132

ла поперек дороги, а невідомий у чорному дійшов до ці¬єї чорної смуги і зник. Чи звернув праворуч на копаль¬ню, чи дійшов до чорної смуги і звернув ліворуч у бал¬ку, щоб піти на Рогачівку, оминувши шахтарське селище.
— Шкода,— промовив собі штейгер,— хто ж би та¬кий,— турбувався він, ідучи до смуги тіні димаря.
— Стій! — раптом.— Руки вгору!
Руденко стояв приголомшено, але гордо. Світ елект- роліхтаря засвітив Руденкові очі.
— Шпик, говори, шпик, бо натисну кляму і тебе не стане.
— Ко-остя! Чи ти не здурів! — впізнав нарешті голос інкогніто, Кості Смердинського.
— А ти ж хто?
— Невже ж не пізнаєш?.. Кирило Руденків, пам’ята¬єш, у тебе малого все гачки на вудках одтИнав, коли ти з батьком приїздив у Зачепилівку рибу ловити.
— А-а-а… Ну, вибач, друже. Справді, думав, шпик. Я, брат, на них так руку набив, що хай не розшифро¬вується. Бо як замітив — так і нема.
— Та на собі відчув твою спритність.
Купа шахтарів одділилась від тіні копальневих буді¬вель і з реготом пішла до корчми Зільберовського. Хтось щось весело розповідав, і його з сміхом пополам оповідання щохвилини покривав буйний регіт.
— Так куди далі? — після паузи спитав Кирило.—• Ти куди розігнався?
— Я… та я, правду кажучи, від тебе тікав…
— Ха-ха-ха!.. А я, правду кажучи, за тобою гнався. Ну, а далі?
— Далі, ходім в народ,— кивнув Кость на корчму.
— А ти й досі з цим гаслом? Пора б підновити, Костя…
Костя взяв Кирила об руки і тихо та лагідно, як до
дівчини, почав:
— Давно ти якось це сказав, Кирило… Ну, а чого б до нього, нашого українського люду, не йти? Він же тем¬ний та неосвітній, як мала дитина. Ти ж ото чув, як спі¬вав отой дорослий парняга, який він хороший, як чуло співав, і він правий. Недоля закинула його в неволю, він баче, як через кілька день він попаде у пащу капіта¬лу — в підземні нори копальні, що на його ж землі, його руками існують для німоти. Вій просить неньку його викупить, але ж що зробить наша бідна ненька…
133

I Кость почав ледве чутно, а далі гучніше:
Ой рада 6 я вийти,
Так сама в неволі.
Гей-гей у неволі, у ярмі,
Під солдатським караулом у тюрмі…
Пісня голосно розігналась, ударилася об суворі мури копальневих будинків, впала на їхні поземні дахи робіт¬ничих бараків, але, непривітно зустрінута ними, одко- тилася в балку і полинула ген-ген на Рогачівку, щоб там під селянськими стріхами шукати спільників.
До самої корчми Руденко і Смердинський ішли мовч¬ки, та й про що їм було одразу говорити, коли вони піс¬ля далекого дитинства бачились тільки один раз. Це тоді, коли Костя приїздив у Лисичанськ перед випуском їхньої школи та поширював серед молоді народницьку літературу. Та за ці роки роботи серед гірничого робіт¬ництва позабувалися народницькі гасла, що закликали працювати на селі, нести туди освіту, організовувати ко¬оперативи, просвіти і т. ін.
Коли Смердинський та Руденко підійшли до корчми, з протилежного боку шляху завернуло до її двору кіль¬канадцять підвід. Дзвін нових бричок та іржання коней свідчило про те, що хурщики неабиякі господарі.
У корчмі тим часом хлопці застали таку картину. Ца¬пок, побачивши купи старих шахтарів, скоротив свій могорич, а наймитчани, віддаючи їм пошану, збилися в один кут і обговорювали умови з Цапком. З десяток шахтарів зайняли центральне місце в залі і вже вече¬ряли, випиваючи.
— Сядемо отут,— указав Руденко на стіл ліворуч від вхідних дверей.— По-перше, тут непомітно…
— А по-друге, близько тікати, коли до чого,— додав Смердинський.
Шахтарі, що вечеряли мовчки, далі стали говіркіші. На Цапкову адресу посипались репліки.
— Назбирав уже робочої худоби на зиму,— кивнув головою літній вже Сидоров.— Ото він їх, бідолах, об¬патрає…
— А що йому, первина? Він цілий вік на цьому… По¬пив людської крові, як павук.
— І де він ті гроші діває? Хоч би ходив чисто, чи чо¬боти добрі на ньому, або шапку на ньому коли-небудь хто побачив. А то ходить, як шмаровоз,— обурювався
134

Яків За’вялов-камероніцик. Він стежить за правильною та безперебійною передачею свіжого повітря в ко¬пальню.
Вся компанія — і ці два і проходчик-бурщик Микола Клюев, і стволовий Васька Зуб, і старший кріпильщик Степан Рубан, і любимчик всієї копальні запальщик китаєць Го,— старі робітники найманівської копальні, усі працюють «від контори» і не залежать ні од якого підрядчика.
Та кожен з них в перші роки свого шахтарства зазназ цього хліба.
Назбирає, бувало, їх, несвідомих юнаків, підрядчик, наобіцяє цілу купу, а потім до получки дійде,— то за те, то за друге страчене хазяйське добро, то в крамниці за старе вонюче сало, то шинкареві на горілку, а собі ні копієчки.
Ось чому з сумом поглядали старі шахтарі на заро¬бітчан, перемовляючись за вечерею поміж собою. Раптом двері з тріском відчинились і в корчму ввалилася купа дебелих рогачівських господарів.
— Здрастуйте, люди добрі,— перехрестившись проба¬сив череватий Данило Іванович Свиненко — церковний староста та попечитель парафіяльної школи в Рогачівці. Він сказав це найголосніше і найпевнішим тоном. Всі інші {хоч були між ними і не менш опасисті) поздорова¬лись з меншим гонором, так собі, по-звичайному.
— Що вам? — вибігла аж із-за стойки молода бу¬фетниця.
— Дай нам три кварти горілки та оселедця. Хліб у нас свій є.
Витягли хліб, черствий і подавлений, але білий.
— Ха-зя-яїни…— кивнув головою Костя.
— То-оже — «народ»,— посміхнувся Руденко.
А хазяїни тим часом випили по добрій чарці.
— А добрі оселедці,— вигукнув Іван Потапович Ка¬вун,— у нашого трактирщика хужі…
— А ви, куме, старостуючи, добре напробувались трактирщикових,— посміхнувся Сидір Петрович Кисіль.
Всі зареготали, прискаючи на стіл крихтами та лус¬кою з оселедця.
— Да-а-а,— з сумом у голосі пробасив Свиненко.—- Хто воно почне пробувати оселедці, коли старшину пе¬реоберем?..
Всі переглянулися.
135

— Хто б не був, а вже отому миршавому Явтухові їх не пробувати,— упевнено додав присадкуватий Омелько Гудзь.
— А хто ж пробуватиме? — вставився на нього з-під насуплених брів Свиненко: — Хто-о?..
Всі мовчали, але хитрі напідпитку очі скакали з Сви¬ненка на Гудзя й навпаки. Цей мовчав, насупившись і сопучи носом, ворушив рижі пишні вуса.
— Хто, питаю? — товста рука Свиненкова грюкнула по столі, аж посуд забряжчав.
— Хто-о? — протяг Гудзь.— Кого громада вибере.
Всі переглянулись, і очі знову збіглись на Свиненкові.
Той був червоний і трусився, як у пропасниці. А коли зблід і мотуззя-жили на шиї розійшлись, Свиненко зліг на стіл та до Гудзя:
— Кажеш — «громада»? — Далі оббіг усіх великими сірими очима.— А ми, оці що тут, нас дев’ять чоловік, не гро-м-а-да? Не ми перші на сходах та всяких збори¬щах, не до нашого голосу прислухаються парафіяни ці¬лого приходу з найближчими селами та хуторами? До нашого. Правду я, панове, кажу?
— Правильно!
— Так воно і є! — відгукнулась компанія.
— Раз правильно, так і я правду у вічі. Ви думаєте, мені нікому було одвезти вагона зерна на станцію? Що, я не назбирав би у Рогачівці родичів чи не було б у мене з чого заплатити простим хурщикам? — Ого-го. У Дани¬ла Івановича ще вистачить… Гей, дівчино,— гукнув на буфетницю,— самовара сюди!
Самовар з’явився на столі.
Мовчки, сопучи і боючись побити склянки, налили чай і пили з блюдець, підтримуючи всією п’ятірнею знизу.
— Так ото, панове господарі, діло таке,— одсапавшись після першої склянки, продовжував Свиненко.— Моя думка, що ніхто не буде заперечувати, кому більше ли- че старшиною: мені чи миршавому Явтухові. Отож я не кривлю душею, а просто прошу: підтримайте на вибо¬рах, повік не забуду.
Усі мовчали і сопли над блюдечками чаю. Що Свинен¬ко підбиває клинки, в цьому ніхто не сумнівався, не один ще могорич сподівалась випити уся компанія, але такого смілого та рішучого повороту ніхто не сподівався.
ІІити з когось могорич, за давнім звичаєм, це ще зов¬сім не означало віддавати йому свій «парламентський»
136

голос. Тому дуже часто траплялось, що одні і ті ж пер¬сони пили могорич у одного претендента і в другого. Найголовнішу увагу мав останній могорич напередодні чи у самий день виборів. Хто більше поставить, за то¬го більше і виборні свої голоси подадуть.
Та це ж в останній день, а тут: ні сіло ні пало — дайте сало.
— Та якось-то воно буде,— після довгої паузи, почу¬хавши потилицю, обізвався нарешті Сидір Петрович Ки¬сіль і дунув у своє блюдце так, що аж очі Гудзеві за¬бризкав.
— А-а-а! — протяг з великою задишкою Кавун, сма¬куючи вприкуску чай. Чумарка і ситцева верхня та по¬лотняна спідня сорочка порозстібані. А Іван Потапович, підтримуючи лівою рукою чайне блюдечко, правою ней¬мовірно чухав розхристані груди. Давно (ще до Ілька купавсь) не обмиваний бруд тепер скачувався під паль¬цями, і на грудях лишались червоні смуги.
— Та коли після такого угощення,— вів розмову Ка¬вун,— Данило Іванович ще не поскупиться, то, може, воно що й буде…
— Мені треба вашої підтримки, панове. Ви ж усі ви¬борні, а на решту виборних наплювать. Бо хто посміє роззявити рота, коли перед тим ще в церкві о. Каліст- рат скаже слово до парафіян, а на виборах — сам зем¬ський начальник.
— Ходім звідци, я не можу слухати, коли мій батько фігурує у таких темних ділах,— схопився Кость, що до цього вкупі з Кирилом пильно прислухався до розмови рогачівських хазяїнів.
— Що, брат, допекло? Це ж твій народ такий хоро¬ший. Ходім до мого. О, мій народ не властолюбивий, може, в цьому його і лихо, але який він не є, зате чес¬ний.