На полі, по саду, на подвір’ї економії Генріха Наймана осінній смуток. Ще місяць тому закінчилась гаряча по¬ра молотьби, тяжка, похаплива й весела.
137

Отака та молотьба, що всіх захоплює своєю жвавістю та вихливістю. І знають же всі заробітчани — строкові й поденні,— що панське молотять, і з цієї безконечної зливи зерна, що ллється та ллється з машини-молотар- ки, ні мішка ніхто не одержить. А чогось усім приємно, як оця дорідна золота пшениця наповнює лантух за лантухом. І як у шаленому герці, бувало, хлопці хапа-ють один поперед одного п’ятипудові лантухи та, мов іграшки, кидають на дебелого воза-каруцу, що на ньо¬му, як і на іншому живому та мертвому реманен¬ті в економії, красувалось «АШ» (Аполлон Шаботин- ський).
О, ці літери добре далися декому узнаки. Пробував дехто красти з маєтку, так все знаходилось. Гурт волів, що воловик Грицько Ганюк продав злодіям, за цими лі¬терами власника (у всі кінці телеграми) пізнали аж під Міллерово. Не беруть уже й дрібного реманенту зачепи- лівці й рогачівці, після того як дебелу пару баштармаків прикажчик побив на поденному зачепилівському паруб¬кові, коли той пробував їх украсти.
А Генріх Едуардович звелів ще й гроші за побиті баш- тармаки відвернути.
Щороку пан робився сварливіший та задерикуваті¬ший. Колесо господарських розрахунків, мінливий та¬нок цін на хліб щороку зробили з Генріха Едуардовича, до того покладистого, поміркованого джентльмена, суб’¬єкта сварливого й неврівноваженого. Особливо щодо ро¬бітництва — заробітчан строкових і поденних. Колись, бувало, слова не вимовляв без лагідної посмішки, а те¬пер за кожним випадком нелагодить і нервується.
Настрій пана механічно копіював прикажчик Петро Панасович Руденко. Вже давно одійшов у згадки той білявий з кучерявим чубом парубійко Петро, що чер¬вонів за кожним словом і боявся у вічі глянути, що ли¬ше за свою відданість та чесність в роботі виділений був паном Найманом за прикажчика. Тепер це став здо¬ровий, червоний з лиця, чубатий, з масними губами й товстий не по вікові чолов’яга. Жив в одведеному для нього будинку, недалеко від робітничої казарми, й інак¬ше, як верхи чи на однокінних ресорних дрожках, з економії не показувався. Також і з наймитами: з стро¬ковими ще сяк-так, а поденних улітку, якщо не до впо¬доби, поб’є і з степу прогонить. На 25-й рік пішло Петро¬ві, а ще не жонатий. Та й чого поспішати? Мало дівчат
138

в економії? Особливо влітку вистачає. Правда, восени всі ті вродливі чорняві полтавки та задумливо-солодко¬мовні харків’янки одходять на домівку. Восени, коли все перейнято смутком, навіть щодня задоволений прикаж¬чик сумує.
Сьогодні хороший осінній день. Надворі так лагідно й тепло. Сонце, як мати перед смертю, усміхнеться крізь сльози осінньої ранково-сизої вогкості й гріє так жаліб¬но та мило. Радніше б, мовляв, дужче, так не силонька моя. І підводиться мати-сонце так низько над землею, й розсипаються сиві нечесані материнські коси бабиним літом по полю. І летить воно срібною павутиною та ля¬гає на стерні, на бур’яни по шляху, почіплялось по со-няшниках та кукурудзі й по вітру летить, летить.
Сьогодні в економії пана Наймана ламають та возять кукурудзу. Посаджена аж коло Коротченкової межі на 40 десятинах, вона вродила дуже добре. Третій день пів¬тора десятка дівчат ламають, а чотири каруци возять, та ще не закінчили. Чотири каруци їздять по дві. На другій двійці погоничами Ониська та Свирид.
Тільки сховається кукурудзяний лан за бугром, Сви¬рид мерщій з своєї каруци на задню до Ониськи, й го¬монять собі так цілу дорогу, аж до спуску з Корчмової та в’їзду на панський двір. Воли у Свирида слухняні: крикне на них і йдуть, а кинув качана, зовсім побіжать.
Та куди поспішати, вже й так до строку тільки два тижні. І йдуть поволі. Вони сумно хитають головами. І той сум повився бабиним літом на їхніх високих роз¬логих рогах. Наче й волам шкода, що через тиждень- два підуть гуртами й поодинці їхні погоничі на далекий захід та вбогу північ. Залишаться лише ті, що на рік чи на два найнялися, а решта — хто куди…
Так щороку восени розходяться. І хоч багато, зібрав¬ши копійки, мріє потішити старих батьків, а дехто про придане гадає, та все ж таки розходитись боляче. Хоч робота панська, але скільки вкупі за весну та літо поту пролито.
Ониська, що їй з весни оцей підручний половий зав¬жди ратицями наступав на босі ноги, влітку, коли б’є муха, не раз од обох своїх волів і плакала. Тепер по¬гляне, як вони сумно та спокійно хитають головами, які вони милі!.. І не знає Ониська, чи тому, що мух восени немає, воли такі лагідні стали, чи, може, й вони суму¬ють, передчуваючи, що на той рік їхнім погоничем не
139

буде оця синьоока вродлива полтавка. Плакала Онись- ка, збиваючи ноги по грудках та наколюючи стернею щодня, й найбільше свідками того плачу були оця пара німих істот з великими спокійними очима невільників…
Може, тому за слізьми Онищиними сумує й половий підручний, що поруч нього все літо виходила вродлива наймичка…
Та це ж воли — німа худоба! А люди?..
Вони ж гуртом не лише плакали, а й співали після панської роботи. Особливо навесні та літом теплими ве¬чорами, коли в степу тихо, а замріяні високі тополі, що одгороджують чорний двір од старого дворянського, так тихо-тихо:
— Ш-ш-ш-ш-ш…
А ночі… Ті літні запашні ночі, коли пахне медовими густими пахощами й п’янять вони молоді серця, оздо¬ровлюють напружені тіла, наливають в них тяжкого вина густого… І розливається те вино міцними м’язами парубоцькими та од пишних дівочих грудей по всьому тілу — б’є у скроні.
У такі ночі ніхто не спить у казармі.
На що старий сторож Грицько, й той мандрує звечо¬ра до куми Марини — пташниці «про діла довідатись».
Горнеться тепер на каруці з кукурудзою полтавка Ониська до Свирида-чернігівця, й так їй тяжко, тяжко…
— Не йди, Онисько, додому. Зостанемося на рік. Ну що ти дома гарного побачиш. Перегуляєш зиму, а на весну знову в строк. Та добре, як у цього пана знов зу¬стрінемося, а як ні…— й Свиридова голова хилиться на півслові.
— Ой, Свириде,— а сама ще рідніше тулиться,— та як же це: й зимою в економії, а там гулі, досвітки, а далі різдвяні святки… може, хто й добрий вечір скаже…
— Що, що ти сказала? — І не чекаючи відповіді, Сви- рид біжить на свою каруцу й лягає ниць, лицем у качани.
Тоді в Ониськи високо й часто здіймаються повні гру¬ди, а в голові колесом млиновим усе літо перебігає — крутиться. І як та буйна вода, перевиває літо їхнє кохання.
А як він її кохав… Нічка в нічку переночували, і все — по-хорошому. Нікому не давав і слова негарного сказа¬ти. Одного разу коло машини Свирид накладав у СІТКУ соломи, а Ониська воли поганяла, що ту сітку з соломою
140

тягли на високий та довгий ожеред. Муха била волів, і оцей сьогодні смирний половий так їй і розвернув плес¬но на правій нозі. Перев’язалась сяк-так і шкутильга¬ла навколо ожереду, а нога так боліла.
Коло машини був і пан, а прикажчик Руденко, бажаю¬чи, певно, показати ретельність, підійшов до Ониськи за ожеред та:
— Ей ти, крутигузко, ану, швидше повертайся!
Ой, як тоді Свирид прискіпався до прикажчика, як він доводив самому панові, що наймити теж люди, що він не дозволить якомусь панському прихвосневі на¬сміхатися. Суперечки для всіх були такі цікаві, що Ти- моха Рекалів, стоячи на барабані, вкинув туди залізного шворня, щоб спинити машину. Машина стала, вмить зібралися всі навколо Ониськи, що, схилившись на по-лового, плакала не так од болю, як од сорому та жалю. І пан при всіх звелів прикажчикові просити у Ониськи пробачення.
Все це швидко, швидко перебігає в Онищиній голові, а Свирид стає їй рідніше за свого.
Ониська зіскакує з каруци й, підтримуючи лівою ру¬кою повні груди, біжить на Свиридову каруцу.
— Встань, Свириде, ну, який бо вже ти й є. Я пожар¬тувала, а ти вже й до серця приймаєш. Ну, встань та поговоримо.
А коли він вставав, Ониська широко розкривала свої великі, сині очі, розкривала так, що Свирид дивився в них, як у озера й п’яніючи утопав. А вона з острахом пе¬репитувала:
— Та як же це, Свириде, не вертатись на зиму додо¬му?.. А там літо, а там звикнеш та й знов не вернешся… Та це ж, виходить, повік залишатись у страховині.
— А хоч би й так, так що?.. Що тобі дасть твоя домів¬ка, добре коли тебе… (й дух забило) коли посватає тебе багатир. Але де це було, щоб наймичку, що «тягалася по строках», взяв хазяйський син. І вийдеш ти за такого злидаря, як і сама. Почнете господарювати, а там діти та нові злидні… І будеш марнувати свій вік,— тільки й слава, що хазяйка…
— А як же так, Свириде: цілий вік не мати своєї ха¬тини?
— Як так! А ти бачила, як щонеділі приходять на се¬ло шахтарі? Вони не мають своєї хати, а чи хоч один ха¬зяйський син краще одягнений чи взутий?.. Ще ж бага¬
141

то тих шахтарів обкрадають контори та підрядчики, а вони самі нехтують заробітком — на горілку багато ви¬трачають. А коли б з толком той заробіток витрачати, зовсім по-іншому було б жити. Отак і в економії. За рік, удвох заробляючи, можна добре було б жити. Добре не добре, та краще за домівку! Зате ж, Онисю, ти не пла¬тиш ніяких поборів. Я згадаю, як дерли з мого батька. Він, небіжчик, платив і на старшину та старосту, й на волосного та сільського писарів з помічниками, й на волосний суд, що його за всяку провинність садовив у холодну, і на зборщика й рахівника, й на соцького та десяцького, й на лікаря та вчителя, що їх у вічі ніхто не бачив, і на квартирю урядника та стражника, й по¬пові на ремонт церкви. Та яких тільки поборів бідний селянин не знає. А у наймах — нічого, роби собі — та й усе…
— Боже, мій боже,— промовляла, дивлячись в дале¬чінь, Ониська.— Та цілий вік не бачити села, сусідів, рідних і близьких людей… Це ж така мука: нікуди піти, нема з ким порадитись.
І Ониська дивилась у широкий світ синіми очима. Іно¬ді, коли налітало бабине літо, Ониська мружилась, але нічого гарного у широкім світі не бачила.
Отакі балачки тягнуться між нею та Свиридом третій день, відколи почали возити кукурудзу, і, здавалось, не буде їм кінця. Та сьогодні Свирид щось надто поважний, навіть сердитий. Ониська бачить, як він ворушить бро¬вами й ось зараз їй щось скаже. Вона боїться, що те «щось» буде грізне й останнє, як судовий вирок.
А Свирид, чмихнувши ніздрями й видуваючи звідти чорну кукурудзяну зону, почав:
— Дивно ти, Онисько, кажеш: «Нема з ким поговори¬ти, порадитись»… Ти ж сама бачиш — люд сільський не багатіє, а убожіє, щовесни оєюди до нас будуть приходи¬ти молоді та несвідомі хлоп’яки та дівчата. Ти пагл’ята- єш, яка була ти рада, коли я за тебе вступився, коли за¬писували рядки прополотої кукурудзи. Одні пропололи десять, а ти аж шістнадцять, а платить хотіли порівну. Це я згадаю, й коли розщот даватимуть.
— Я знаю, Свириде… ти тоді був такий хороший, як брат, як батько…
— Ну от, так чому ж нам обом, що вже знають всі викрутаси прикажчика та конторника, не бути порад¬ником для отих десятків, а може, й сотень молодих за¬

робітчан, що прийдуть сюди за багато верстов. Ми бу¬демо для них дорожчі за батьків.
Ониська вже не сперечалася. Вона положила обидві руки на Свиридові плечі і знов задивилась в далечінь. Мружила очі… Та її хату, сусід і все село заступили за¬робітчани, що йшли та йшли широкими шляхами, вузь¬кими дорогами й просто навпростець колючими стежка¬ми до багатих палаців та маєтків.
Воли спокійно й поважно ступали, набираючи на ви¬сокі розлогі роги біле павутиння бабиного літа. їм бай¬дуже до того, як тяжко та боляче Онисьці на рік, а мо¬же, й на віки кидати село; їм байдуже, як Свирид, по¬кинувши його навіки, стає новою силою степів, проле¬тарем пшеничної фабрики.
Не пройшло й трьох років, коли Генріх Едуардович Найман став повним господарем — необмежним управи¬телем графа Шаботинського, як усе страшенно зміни¬лось.
Змінився й сам пан. Перші роки, бувало, за всім до¬гляне сам: і на полі, й на городі, і в саду,— де не кинь, всюди сам пан. Молодий та жвавий, він цілими днями, бувало, виїздить верхи чи легкими дрожками. Під час сіножаті чи жнив не пустить, бувало, жодної жатки чи снопов’язалки, доки сам не обдивиться їх кругом на полі. А тепер Генріх Едуардович обважнів. Сам лише інколи проїде на поле. Зате за всім поставив добрих до¬глядачів: за різним реманентом — технік; на полі вес¬ною й восени — агроном; літом коло жниварок та моло¬тарки — механік.
А головне, що все у нього на строгому облікові в ін¬вентарні книги занесено: ні один гвинтик чи гайка не змарнується даремно. До того дійшло, що вже і в поко¬ях все панське добро переписали.
Уляна сердилась і нізащо не згоджувалась. Та коли один з конторників закинув, що вона недаремно не по¬годжується й що тут щось непевне, Уляна кинула кон¬торникам межи очі ключі й сама стала допомагати пере¬пису.
Навіть більше: вона віддала свій уже готовий реєстр майна, а конторники тільки переписали та перевірили.
Баба Марина-пташниця — ніяк не погоджувалася, що це робиться так собі спроста.
— Ой глядіть, мої дітки, коли б чого з панами не тра¬пилось! Недарма це все, недарма…
143

А коли побачила баба Марина, як Уляна по списку вичитувала, так об поли і вдарилася.
— Матінко моя, і вона письменна, й вона між пани лізе! Та куди тобі читати й де ти такої юшки напилась!
— Як де, я ось уже другий рік письменна. -Любов Іванівна вивчили. Я тепер уже добре й писати умію!
Коли конторники усе переписали й пішли, в Уляни й руки опустились.
Вона безсило упала на своє ліжко й гірко плакала. Здавалось, що загубила все, чим жила, що складало її внутрішній зміст. Уляна згубила найдорожче: вона не господиня в хоромах, і пан їй уже не віре. А вона цим жила, почуттям справжньої господині й необмеженим довір’ям пана в її покоєвих справах. Сьогоднішню ре¬візію, запис в інвентарну книгу, ніяк не могла збагнути Уляна.
А ці конторники! Ах, отой остогидлий, що завжди чі¬пляється, горбатий Іван Касянович. Якими він масними оченятами оглядав її стан і груди, зодягнені, за Люби- ним смаком, по столичній моді. І сьогодні її майно пере¬писали мов для продажу з торгів. Мало того, коли вихо¬дили вже всі, Іван Касянович вернувся й, ніби роблячи їй цим велику честь, сказав таке:
— Бачте, Уляно Сергіївно, ще такий наказ од пана: коли ви щось десь в крамниці чи на ярмарку купите, то, будьте ласкаві, повідомте про кількість, вартість і ха¬рактер предметів в контору. А також, коли що не стане у вас. Це для більш точного обліку!
Говорить це сам, а короткозорі зелені жаб’ячі очі так і лазять, холодні та бридкі, по Уляниному тілі…
Боже мій, боже мій, думала, виплакавшись уволю, Уляна. І звідки у пана… Ну хай там робочий реманент, упряж на коні та інша дрібниця: це улітку, коли багато поденних з найближчих сіл, пропадає. Але ж у покоях у неї все під ключем. І хто насмілиться, крім двох по¬коївок та неї, тут вештатися.
Заболіла од сліз (вже кілька років не плакала) голо¬ва, й Уляна вийшла через веранду в парк.
Південне сонце так мило гріло, а на деревах посну¬валось срібне бабине літо.
— Бабине літо…— прошепотіла вогкими од недавньо¬го плачу губами Уляна,— моє літо… моя молодість по¬вита бабськими пересудами та поговорами.
Йшла північною алеєю, а вона, переснована білим па¬
144

вутинням, здавалась непрохідною стежкою. Не одгор- тала руками, й павутина обмотала її всю, липла до вог¬кого лиця. Незчулася, коли пройшла алею й зупинилась над самим В’юном біля Чорного дуба.
Тут завжди закінчувалась життєва стежка всіх пан¬ських любовниць і покоївок. З оцього крутого берега сю¬ди, де коло коріння найдужче вирує вода, дехто спер¬шу кидав немовлятко, а потім, попрощавшись з білим світом, і сам кидався у вир. А він зараз гуляє, а що ро¬бить весною, коли вода чорна-каламутна.
«Та чого це мені йдуть такі чорні думки, адже ж мене ніхто не образив, не насміявся, окрім моєї долі? Мої лі¬та, мої 25 років, як вони пройшли! Я їх, навіть, не про¬жила…» І потекли перед Уляною її дні, коли вона після одруження з чабаном стала їх проживати до всього бай¬дужа, до всього чужа. Ну і що їй було до мрій придур¬куватого під кінець старого чабана? Вони були їй чужі, як чужий голодний та огидний був і він із своєю лю-бов’ю, безсилою, старечою, щоночі. І, мабуть, отака при-належність щоночі по закону старому чоловікові про¬будила в Уляні холодну ненависть до статевого спів¬життя з ким би то не було. Іноді прокидалось у неї щось тепле. Особливо у теплі липневі ночі, коли не було в по¬коях сну. Тоді Уляні чимсь далеким оживало її дівоцт¬во, й перед очі вставав Кирило. Та вона його вже давно, давно не бачила. Тепер у покоях вона б собі не дозволи¬ла такого з простим парубком, і Уляна гнала образ бо¬сого, з брудними ногами, пропахнутого потом од літ-ньої спеки та роботи Кирила. А Кирила теперішнього, що ото ходив того року на Зачепилівку («Такий гарний, такий гарний, що й переказати не можна»,— хвалилася тітка, заходячи одного разу влітку до Уляни), і не ба¬чила.
Чим наповнювалось її життя за ці три довгих роки, коли вона покинула чабарню й перейшла сюди, до пан¬ських покоїв, за економку, вона й сама не знала. Тільки приємною була свідомість господарки в покоях та щирі відносини з Любою.
— Ах ця Любов Іванівна — така хороша та мила!
Попервах Уляні багато читала різних книжок; і казок про царевичів та царівен, і про «Мороз, красный нос», і про все, все, а далі, коли Уляна заїкнулась, як то гарно бути письменною, Люба раптом спохватилася й почала учити Уляну письму: примушувала читати довгими
145

зимовими вечорами вголос. І Уляна читала. Тепер вона вже добре читає й пише.
Спершу Уляна ніяк не розуміла Люби. Хоч вона й сирітка, але ж панська донька, а в поведінці така про¬ста. Літнього дня, бувало, майне луками понад В’юном, де косять дядьки, прилучиться, почне розмовляти, дядь¬ки шапки поскидають (бо ж бариня), а вона їм і про зем ¬лю, й про кооперацію. А одійде Люба, дядьки хто хвале, а які помолодші сміялися їй услід.
Коли Уляна зовсім розбиралася в письмі, Люба дава¬ла їй читати свої листи. Писали їй переважно з Харкова, Москви й навіть аж з Сибіру. Писали щось таке, чого Уляна не могла спроста і второпати. Але з одним листом Люба прийшла, прочитала сама й попрохала дещо пояс¬нити. Цей лист був коротенький, і в ньому радили Любі «зв’язатися» з якимсь тов. Костею, що має оце восени приїхати в Рогачівку. Прізвища там не говорилось, а знати всіх Костів (чого саме мав приїхати — теж не пи¬сали) Люба не могла. Коли вона показала листа Уляні, та спочатку й слухати не хотіла.
— Та що ви, панночко, господь з вами, жили собі, як квіточка, як дитинка, кохалися у захистку, а тут тобі «зв’язуйся» та ще з якимсь невідомим Костем.
Люба сміялася довго й голосно. Сміялася й цілувала Уляну, а вона, така схвильована й насторожена всім своїм здоровим тілом, ніяковіла й червоніла.
— Та не те, зовсім не те, Улясю! «Зв’язуватися» тут доводиться не так, як ти думаєш… Я тобі потім розкажу все, все. А зараз ти перерахуй в СЕОЇЙ голові всіх Костів, що приїздять чи приїхали восени в Рогачівку.
Уляна замислено терла білою рукою (в хоромах три роки) високе, кругле, опушене природними кучерями чоло, мружила очі, а Люба стояла й читала. Вона сте¬жила, як ворушились Улянині брови чорними п’явками, як у неї переливалась на щоках під тонкою шкірою її здорова (а ке «голубая», як у неї — Люби) кров.
Уляна Любу дратувала своїм виглядом. Люба раптом підскочила, обхопила Уляну за стан і дико впилася в уста. Та злегка випростовувалась, а Люба всім своїм пругким тілом влипла й не одривалась. Вона кусаючи пила соковитість Уляниних уст і, нарешті, стомлено одступила й, поклавши обидві руки на скроні, лягла на ліжко.
— Є! — промовила Уляна.
146

— Що є? — ніби прокидаючись, перепитала Люба.
— О, яка ви, право, панно, забудькувата — та ж Кость є…
— Ко…— Люба на півслові положила палець на чер¬воні од недавнього поцілунку губи.— Ц-с-с.— Тепер уже пошепки почала Люба.— Нікому ні півслова. Хто ж той Кость?
— Та сперш треба довідатися, чи він приїхав… Але як? У нас же який люд: тільки у кого спитай, одразу всі заговорять.
— Та чий же це Кость, може, самі довідаємося?
— А справді, це ж легко. Коли це він — то це попів син!
— Смердин…— чуть не закричала Люба,— Ні, це щось не так.— Люба закусила губу.— У такого чорно¬сотенця й син… це щось не так.
— Я й сама не йму віри, Любов Іванівно. Бо він тут уже, кажуть, років сім не був, його, кажуть, батько од¬цурався й прокляв, бо він проти царя йде…
— Хто проти царя? — ніби проснулася Люба.
— Та Кость же!
— Кость! Улясю, голубочко, ой я тебе зацілую сьогод¬ні. Я ж сьогодні така щаслива!
«Певно, давній коханий або ж наречений»,— подумала ще тоді Уляна, але довідатись про його приїзд порадила.
Попівська садиба виходить до річки проти Чорного дуба, де через кладку ходять до маєтку, а понад пан¬ським садом на шлях до копальні та на станцію. Влітку, коли по леваді Смердинського попнуться соняшники, просо, пшеничка або просто високою щирицею поросте город, подвір’я й хата тонуть у цій зелені. А зараз подвір’я Смердинського як на долоні видно.
Третій день уже Люба, виходячи на прохід, позирає на той двір. Але не можна такій поважній пані стояти півдня й дивитися на попівський двір. Люди по кладці ходять та й свої з економії можуть побачити.
Пригадала Уляна оте «зв’язатися» й жаль бере її за панну, таке молоде, ще й світа гаразд не знає, а вже маєш: «зв’язуйся з якимсь Костем». Ой, не дарма вона кидалась тоді, довідавшись про поповича.
Уляна замріяно сиділа на березі. Осінній гул саду й світло-холодна В’юнова вода, бабине літо по той бік на очереті та рогачівських левадах,— все це змішалось, переплуталося й заткало Улянину образу.
147

Зірвалась купа жовтого листя й упала на воду. Покру¬тилось попід крутим берегом коло дуба й поплило.
Обсиплеться з них листячко Та й понесе вода…
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона…
Уляна лише тепер згадала, що вона вже сім років не співала у гурті. Як співала у Байди на великодні свята з Кирилом, та й досі… З того часу й Кирила не бачила… Ой, знов цей Кирило на думку.
А чому б сьогодні про нього й не згадати. Сьогодні ж вона вперше відчула свою самотність. Уляні аж страш¬но стає. Якийсь горбатий конторник волею пана вирваз у неї те, чим вона жила. Віра пана до неї, колишньої чабанки, щоразу Уляну підносила, а сьогодні… А що далі буде?.. Чого доброго, не сьогодні-завтра прийде гор¬батий конторник, скаже вибратись — і мусить піти. А куди? Та хіба пан так зробить? Він же з нею такий лагідний та чемний, за три роки слова накриво Уляні не сказав. Та вона з ним майже й не говорить ніколи. Пер¬ші два роки пан по господарству крутився, а тепер або замкнеться та сидить у кабінеті або в конторі, а то майне на станцію та цілими днями не приїздить. А ко¬ли пан до Уляни підходить, їй завжди ніяково. Уляна й не боїться, а так чогось негарно робиться, особливо коли він, говорячи, гляне на неї великими сірими очами.
Знов зірвалась купа листя й упала на воду.
— Звідки це так? — оглянулась Уляна й посміхну¬лась. Позад стояла Люба в сукні з високим комірцем кольору «умирающей осени», як вона жартуючи назива¬ла сама. Голова, як завжди, непокрита, й Любине во¬лосся справді нагадувало осінню позолоту.
— А я й не знала, що ти, Улясю, поет, ховаєш осінь чи за водою сплавляєш?
— Ні, я так собі.
— А коли б ти знала, кого я сьогодні бачила, ой, не питай, бо втечу! Іду я понад огорожею з цього боку, а по той бік попід садом двоє, я близько не підходжу, але бачу, що вони сюди до кладки, з кладки до Смердин- ського до левади, а з левади у попову хату обидва.
— Давно це було?
— Годину, не більше. Тепер напевно знаю, що то¬вариш Кость є, але який же з двох.
— А які ж вони собою?
148

— Один худорлявий, високий, з білими кучерями, а другий нижчий, але дебеліший, в обох металеві гудзи¬ки… Бач, у другого чорні вуса.
— Чорні вуса? — аж крикнула Уляна.
— А що? Невже й камні заговорять? Улясю, невже любиш чорні вуса?
Уляна не відповіла й насторожено дивилася на под¬вір’я Смердинського.
— Цитьте, он вийшли, йдуть сюди до кладки.
— Ой, Уляно, мені стає ніяково, їх аж двоє, а тут так близько. Я піду, хай іншим разом, коли побачу самого.
— Цитьте…— шепотіла Уляна й впивалась очима на той бік, а двоє дійшли до кладки й розмовляють.
Уляна схопила вище пальців Любину руку й стис¬нула.
— Стій… Не йди… Я гукну так, як коли… у полі та на сіножаті кликала.
Уляна хвилювалась, а Люба зацікавлено стежила за нею й на той бік зиркнула.
Уляна тяжко зітхнула, заплющила очі й, набравши Е високі груди повітря, завмерла. Здавалось, ніби вона щось пригадувала. Так іноді завмирає співак, пригадую¬чи початкову ноту мелодії. Далі Уляна одкрила очі і в тих очах блиснуло щось Любі далеке-далеке, якесь хижо дике.
— Ка-хи! Ка-хи! — покотилось лунко берегом. Один (з чорними вусами) повернувся, глянув. Далі смикнув сусіда за рукав, й обидва ступили на кладку.
— Улясю, я піду! Це ж так незручно…
— Ц-цить! — і руку ще дужче стиснула.
Двоє в чорному перейшли кладку й простували вздовж берега до них.
Обидві встали.
— Добридень,— промовив Руденко, подаючи руку Уляні.
— Здрастуйте, будьте знайомі — панна Любов Іва¬нівна.
Кирило здивовано глянув на Уляну.
— Руденко.
— Смердинський.
— Костя!
— «Золоте руно»! — крикнув Смердинський.
— Ц-с-с!
— Нічого, він свій. Правда, з есдеківським духом,
149

але з наших… Вибач, Кирило Панасович, ми трохи по
своїх справах,— і Костя завернув з Любою.
— Сідайте,— казала Уляна й сіла на березі.
Кирило мовчки сів. Не сів, а звалився додолу з вигля-
дом втомленого тяжкою поклажею…
— Умирає осінь, Кириле,— промовила Уляна й кину-
ла жменю листя на воду. Листя закрутилось і попливло.