Управитель маєтку Генріх Едуардович незадоволе-
ний. Він швидко міряє з кутка в куток свій робочий ка-
бінет, хапає іноді в руки газету, щоб знов її ще з біль-
шою злістю кинуть у найдальший кут.
— Це чортзна-що! Це — зла іронія… ідіоти, замість
того щоб практично вирішити аграрне питання, вони
засновують безглузді столичні комісії із старих золо-
тушних сенаторів. А ті комісії, підкомісії з ще більших
дурнів,— і так без кінця. А ти тут розірвись на часті та
мирись з осатанілим безземельним людом. Ну скажи:
чим я винен, що я їм допоможу?
— А хто ж тебе примушує допомагати цим паупе-
рам?— здивовано ворушить плечима брат Генріха, Гу-
став Найман.
— На, читай,— і Генріх, вийнявши великий конверт
з сургучною печаткою, подав його братові.
Густав розгорнув.

МИНИСТЕРСТВО
внутренних дел
екатеринославский
губернатор
По канцелярии
Сент. 20-го дня 19…г.
№
Совершенно
секретно
Гг. начальнику Екатеринославского охранного отделения.
Помощнику начальника Екатеринославского жан-дармского управления в Александровском и Павло- градском уездах.
Помощнику начальника Екатеринославского жан-дармского управления в Бах- мутском и Славяносербском уездах.
150

Начальнику Екатеринославского отделения Кре-менчугского жандармского управления железных дорог. Уездным исправникам Екатеринославского, Александровского, Павлоградского, Бахмутского, Славяносербского, Луганского, Мариупольского, Новомосковского и Верхнеднепровского уездов. Наблюдается, что на фоне промышленного застоя последних лет нарастают недовольства среди рабо¬чих горнозаводской и металлургической промыш¬ленности Юга России. Вместе с этим ростом рабо¬чего движения, стачек и забастовок растет глухой ропот среди крестьян, возникающий на почве зе¬мельной тесноты. Последнее использовывается демагогическими агитаторами-революционерами, что приводит к ряду крестьянских бунтов с поджо¬гами имений, переделами земли, расхищением ин¬вентаря и т. д.
В целях борьбы с указанными явлениями пред¬лагаю: а) вести неуклонную борьбу со всякого ро¬да подобными проявлениями, в частности — раз- ЕИТЬ все меры борьбы с революционной пропаган¬дой; б) рекомендовать господам промышленникам и помещикам всеми мерами изживать конфликты с соседним населением и, если таковые возникают, не допускать до агрессивных действий со стороны крестьянства; в) в целях большего авторитета и силы в случае воорулсенных столкновений с крес-тьянством рекомендуем использовать отряды гор- цев-черкесов из любезно предложенной дивизии наместником Кавказа князем Н. Н.
И. о. губернатора вице-губернатор (подпись)».
— М-да-с! — протяг Густав.— Це дійсно перл росій¬ської стилістики: «Всеми мерами бороться с пропаган¬дой» і вживати найуніверсальнішу із «мер» — шибени¬цю. «Всеми мерами изживать конфликты с крестьянст¬вом» і пропозиція використати найліпшу — головорізі в- черкесів.
— А ти ще й досі не позбувся свого соціал-демокра- тичного скепсису? Покинь, брате, ці брязкала німець¬кої соціал-демократії. Я оце в процесі п’ятилітньої прак¬тики чимдалі переконуюсь в своїх помилках. Я зараз дивуюсь своєму лібералізму й людяності до цієї заче-
151

пилівської свиноти, що колись я вживав. Ти ж уяви со¬бі, що вони цими днями викинули. Ще влітку Петро (мій прикажчик) побив двох коло машини. І було за що: один, щоб спинити машину, впер в барабана залізного швор¬ня, а другий — перед дощем у суботу не схотів після обіднього сигналу докидати останньої гарби вівса. І гар¬ба стояла з суботи аж до понеділка. А ми в понеділок, замість приступити зразу до пшениці, мусили домоло¬чувати гарбу вівса та чистити машину. Так це було мі- сяць-два тому. А тепер поїхав Петро до свого свата, Шматька, та й загулявся до півночі. Так що ти думаєш та зачепилівська наволоч учинила? Вуличку, де з гори найдужче розганяється підвода, переклали боронами.
— А Петро й не знав?
— Та звідки ж знати темної ночі?! Він, випивши, ро¬зігнався дрожками, і гнідий жеребець сконав на боро¬нах. Петро тільки ніс до крові розбив, упавши з дрог.
— Так чого ж ти дивишся? До суду!
— Кого? А ти знайдеш між ними винного? Ні, я не та¬кі заходи придумав.
— Які ж саме?
— Ото на Чумаковій балці наділив я їх орендою, так тепер — годі. Розвели там осоту та вівсюгу такого, що й моє, сусіднє з ними поле, забруднили. Годі філантропії. На той рік — ні одної десятини.
Генріх сів, натиснув з боку стола кнопку. Вбіг контор¬ник.
— Поклич сюди Петра Панасовича.
— Гаразд.— І конторник зник.
Генріх ще раз поглянув на папірець і, ховаючи в шух¬ляду, хитнув головою:
— Так. З вовками жити — по-вовчому вити. Ага, Петро Панасович? Добре. Слухайте. З цього дня у нас в економії буде п’ять чоловік черкесів. Одного одведе¬те, верхи, розуміється, бо той народ і вночі з коняки не злазить, на Чумакову балку. Хай не дає ні одному з за- чепилівців орати.
— Але ж там, Генріх Едуардович, дехто вже свої ни¬ви зорав.
— Не важно.
— А потім…
— Що потім?
— Та оренда ж… Умова, складена на оренду, ще два роки дійсна…
152

— Наплювать! — І Генріх ударив по столі рукою.— З цього дня з тими розбишаками у мене нічого не дійсно. З цього дня ні одного хама не пущу через межу…
— А не круто завертаєш? — натякнув Густав.
Генріх мовчав, а коли Петро вийшов, спокійно поди¬вився на брата і почав:
— Я попрошу тебе, Густаве, щодо цього ніяких мені зауважень не робити, я до тебе не йду порядки наводи¬ти і ти мені нічого не кажи… Тобі дико, що я брутально поводжуся з дрібними буржуа, з тими хижими істотами, що споконвіку гинуть на своїх, сім раз переділених, пар¬целах, що позирають на вищу форму господарства, щоб знищити її, як єгипетські корови, і собі не поповніти? Вони ні юридично, ні фактично від мене не залежать. А в тебе що? Три роки вже працює копальня, а люди все у брудних землянках живуть. Ти, що змолоду нале¬жав до соціал-демократів, тепер жебрацьке животіння свого робітництва пояснюєш надзвичайними витратами постійного капіталу. Але для чого ж тоді було тепер набирати п’ятсот чоловік нових, коли ті двісті живуть в злидарських умовах? Де ж твій лібералізм та гуман¬ність? Ото ж, брате, коли я тобі не закидаю, то й ти не втручайся в мої справи. Тут я вже не брат, а господар — от що.
— Е ні, Генріх! В мене зовсім інші умови. Я своїх ро¬бітників бачу щодня, майже всіх знаю персонально. Знаю, чим вони дишуть, беру під увагу всі робітничі на¬строї. Отже, у мене ніякої несподіванки не трапиться. У тебе зовсім інше, ти кидаєш каміння й підливаєш ма¬сла в огонь, що цілі століття палахкотить у Росії.
— Годі, Густаве. До речі, я тебе кликав зовсім в іншій справі.
Густав насторожився, а в голові стукнуло: «Шток!» Невже? А Генріх почав довго перекладати у шухляді якісь папери. Кілька хвилин тиші. Чорнявий і черствий на вигляд Густав, здавалось, проколював своїм погля¬дом червону шию білявого флегматичного Генріха.
Цей нарешті підвівся і, поклавши перед собою купу паперів, поволі говорив далі:
— Ти, певно, не забув того вечора, коли ми перед про¬дажем з торгів цілини зачинились в оцім самім кабінеті і ти підписав такого-о папірця.
Генріх з усмішкою подав Густавові списаний і затверд¬
153

жений їх обох підписами й печаткою лист. Густав читав, і що далі він читав, лице його робилось суворіше й твер¬діше. Нарешті під кінець воно стало тверде, як антра¬цит, а коли він кінчив і з притиском поклав листа перед собою, лице Генріха нагадувало добре випечену пишну булку.
— Ну що, зрозумів? А ні, то я поясню.— І, не чекаю¬чи Густавової відповіді, Генріх почав: — Ота, ніби твоя ділянка землі куплена тобою про людське око. Насправ¬ді ж ти її у мене п’ять років орендував, і ось акт орен¬дарської угоди, що йому оце через два тижні кінчаєть¬ся термін. Далі я маю право з тобою переробити чи по¬вторити угоду, а також маю право цю ділянку здати в оренду… комусь іншому.
— Цього ти не зробиш і не маєш права зробити,— вибухнув Густав і встав.
— Розуміється, коли ми дійдемо до спільної угоди, що буде нам обом на користь, то я цього не зроблю.
Густав придушив у собі обурення з фарисейського тону брата і заходив по кабінету.
— Яких тобі умов? Чого ти од мене сьогодні хочеш7 Кажи прямо. Я гадаю, що ми хоч і господарі, але й бра¬ти і можемо без дипломатії!
— Гаразд! Я — без дипломатії. Папірцеві цьому тер¬мін збігає. Отже, як не крутись, а угода потрібна. Тепер питання про умови. Я ж, Густаве, не дитина і бачу, що коли перші роки ти весь капітал угнав у землю, то те¬пер він пре назад із землі. І коли переробляти угоду, то до другого терміну в землі напевно ні шеляга твого не залишиться. Так ось є друга угода, її треба лише під¬писати. Ця угода чемно просить, щоб із тих карбованців, що тобі стократно пруть із-під землі, частина і на її до¬лю перепала.
— Простіше — питання стоїть про підвищення ренти?
— А хоч би й так.
Густав ще частіше заходив по кабінету, а Генріх од¬кинувся у кріслі і з усмішкою спокійно стежив за бра¬том.
— Гаразд,— сухо почав Густав.— Тоді дозвольте вас, шановний лендлорде, запитати: якими коефіцієнтами ви користуєтесь, домагаючись піднесення ренти на орендо¬вану мною ділянку землі?
— Ви хочете даних,— перейшов все з тією ж посміш¬кою Генріх,— прошу.— Вийняв папірець.— Два роки
154

тому твоя копальня дала: а) за перше півріччя— 12 ООО пуд.; б) за друге півріччя — 78 ООО пуд., разом 90 000. Того року: а) за перше півріччя— 150 тисяч, б) за друге півріччя — 220 тисяч, цього року — за першу полови¬ну — 280 тисяч і за третю чверть — 75 тисяч пудів.
— Годі! —перебив Густав.
Але Генріх непохитно й флегматично продовжував:
— А беручи до уваги, що з вересня місяця видача збільшилася щоденно до півтори тисячі пудів…
— Годі! —істерично закричав Густав і кинувся через стіл на Генріха. Він був страшний. Щелепи міцно стис¬нені, очі з-під брів здається пронизали б наскрізь. Сухі, у волоссі, руки трусилися.— Годі, я прошу! — І Густав упав у крісло.
Кілька хвилин обидва мовчали. Першим заговорив Густав. Заговорив тоном розбитого на герці, стиха, не по- спішаючись.
— Я, Генріх, всього міг чекати, але не чекав од тебе такої нечисті, такої підлості.
— Якої? — здвигнув плечима Генріх. А на лиці та ж флегма.
— Для чого, звідки й як ти діставав оці цифри? Ну, говори!
— Звідки — ти певно сам знаєш, як — про це я знаю, а для чого — можу й тебе повідомити.— І Генріх спо¬кійно з бокової шухляди свого стола витяг листа.— Читай уголос цього листа. Ось із цього рядка.
Густав почав: «Ще й ще раз повторюю й підкреслюю суворий облік всього добра. Навіть у орендованій вашим братом копальні БИ за всяку ціну мусите бути в курсі всієї справи. Коли потрібно, для добування відомо¬стей грошей не скупіться. Надалі це саме окупить всі видатки».
— Годі!—перервав Генріх.— Зрозумів? Значить, не моя вица, а воля «пославшого мене», а на те пішло, то ось тобі ще рядочок. Гадаю, повіриш, коли сам прочи¬таю. Слухай: «…а довідавшись докладно про прибутки вашого брата, коли вони виявляють тенденцію до підне¬сення, поспішайте переробити умову, вирівняти відпо¬відно до цього ренту». Ну, здається все! Матеріалу до дебатів немає?
— Є! — і Густав грюкнув по столі.— Я угоду перероб¬лю, але скажи своєму закордонному помпадурові, що це буде останній раз, і угоду я зроблю тоді, коли мене при¬
155

мусить суд. Я вкладав капітали, я ризикував не для того, щоб якийсь там дегенерат підрахував мою виробку вугілля. Цього, панове, не буде,— закричав Густав,— це вам увірветься! Я найду гадюку, що подає відомості, і ви нічого більше не довідаєтесь.
— Ти, Густаве, не кричи,— почав Генріх,— не хочеш переробляти угоду по-доброму?
— Не хочу, і ви примусите мене по-злому.
Густав міцно потер чоло і, ніби нехотя, почав так в’яло та байдуже:
— Слухай, Генріх, ти думаєш, що твій отой папірець щось дасть? Що в ньому є? Абстрактне твердження про те, що пан Ікс заорендував стільки-то десятин у пана Ігрека за таку-то ціну. А для чого заорендував? А де та земля? Нічого не сказано. Хіба ти забув, що цього па¬пірця я підписав навіть до фактичної нарізки землі. А в реєстрі гірничих промисловців я записаний як влас-ник,— чуєш,— як власник земельних надр у зробленім мені відповідними органами відводі землі, і ніхто мене злегка звідти не зсуне.
— Побачимо! — і лице Генріха затьмарилось.— Побо¬ремося!
— Панове,— одчинила двері Люба,— прошу до обіду.
Ми вас уже чекаємо.
Густав не часто бував у маєтку, а тому запитань і тем для розмов за обідом було багато. Люба розповідала про всі пригоди за цілих півтора місяця. Коли дійшла до баби Марини та її пророкувань в зв’язку з реєстром май¬на, в Уляни раптом брязнула об тарілку ложка, і вона, швидко затуливши лице, пішла в свою кімнату. Люба заклопотано пішла слідом за Уляною.
— Що з нею? — здивовано запитав Генріх.
Густав здвигнув плечима:
— Я її зовсім не знаю.
Повернулась засмучена Люба.
— Нічого не каже, плаче.
— Цього з нею ніколи не бувало. Не йдіть,— звер¬нувся він до Люби.— Я сам це виясню.— Генріх пішов до Уляни в кімнату. Клацнули і зачинились двері.
Густав глянув на Любу, й та почервоніла. Щоб затер¬ти сліди, він одвів очі, а тоді:
— Слухайте, Любов Іванівна, ви ніколи не були в шахті?
156

— Ні.
— І вас, таку молоду й ексцентричну особу, не тягне узнати будову тих підземних хоромів?
— Чому? Цікавить… Але ваші уваги про мою особу — дивні. Ви надто мало мене знаєте…
— Може, й так, але чи я виною цього? Ви так захова¬но себе тримаєте у братовому маєткові.
— Ах, покиньте, Густаве Едуардовичу! Те, що вас на¬справді цікавить, ви під землею находите. Заганяєте туди сотні людей. А чи потурбувались ви сам «пошука¬ти» це «заховане» в хоромах вашого брата, де вам двері завжди відчинені? Але годі. Обідаймо.
Уляна така була рада, коли після Люби до кімнати увійшов Генріх. Вона раптом встала й швидко почала поправляти зачіску.
— Не треба,— сказав Генріх і легким рухом розсипав кучеряві Улянині коси на плечах. А вона стояла з вели¬кими, ясними очима, повними сліз, і розпущеною чор¬ними хвилями косою. Незахована радість, що сам пан хоче знати про її горе, грала на устах. А коли Генріх торкнувся її підборіддя й, піднявши голову, глянув сво¬їми блакитними очима в її заплакані, Уляні немов про¬яснилось все. Вона зрозуміла, що її перебування тут не було пусте. Ці великі блакитні очі колись глянули не так щиро, але гарно й тепло ще на чабарні, коли вона, ображена Сапроном, сиділа вранці з розпущеними коса¬ми на ліжкові. Це було так давно, але очі так і залиши¬лись десь глибоко, гарні й приємні. Потім вони були спокійні і байдужі. Як не хотіла до цього розповісти Генріхові сьогоднішню образу, але після одного погля¬ду великих блакитних очей образа стала така мізерна.
Уляна крізь сльози посміхалася.
— Тебе хто сьогодні образив? Скажи. Може, та зла дівчинка Люба? Я її покараю. Ти в мене ніколи не заслу¬говувала на образу.
«Боже мій,— думала Уляна.— Він навіть Любу пока¬рає за мене, а я до неї іноді ненароком його ревнувала».
— Ні, мене Люба ніколи не ображала.
— Тоді чому ж ти плакала? Я ніколи не бачив тебе в сльозах.— І Генріх ще пильніше подивився у заплакані Улянині очі.
А вона підняла довгі чорні вії та:
— Коли б я таке знала, я б щодня плакала,— і усміх-
157

нулася. Щоки Уляні горіли, а на білій шиї стукала у тісній артерії кров. Генріх дивився на шию, а потім по¬волі обняв за стан. Уляна, немов не вірячи, боязко од- хилилась, потім раптом міцно обняла дужу Генріхову шию і вся припала до його грудей. А він закинув її го¬лову й пив з червоних уст. Потім, тяжко дихаючи, од- хитнувся.
— Там обідають,— кивнув на їдальню.— Я більше не хочу бачити, щоб ти плакала,— і пішов.
Коли Уляна вийшла обідати, в їдальні нікого не було, а покоївка, що подавала обід, дала писульку.
— Це вам Люба Іванівна передали.
Розгорнула.
«Улясю,
Ти щаслива. Ти цього щастя варта. А я, дурна, поїхала шукати його під землею. Г. Е. забрав на копальню. Поїду, може, де голову скручу.
Люба»
А в конторі з полудня і до самого вечора давка. Завт¬ра неділя й покрова. Кінець строковим. Беруть розщот.
Горбатий конторник Іван Касянович стоїть із книж¬кою, а хто підходить до скарбника, щоб одержати з ві¬конця розщот, з трепетом готується слухати його гун¬досе белькотання:
— Граблі поламала — 50 копійок.
— Батіг до волів мотузяний згубила — ЗО.
— Іване Касяновичу, то ж не я, то Свирид,— обізва¬лася у вікно Ониська.
— Все одно: удвох одним батогом поганяли, обоє й платіть. Тридцять копійок…
— Стійте,— гукнув з гурту Свирид,— як же це так, що обом платити?
— А дуже просто,— самовпевнено обзивається із-за дротяної гратки Іван Касянович.— Кукурудзу ви вдвох возили? Возили. Батіг до волів згубили? Згубили. Ну от обоє й платіть.
— Що згубили, то так, але чого за одного батога дві шкури дерти? — добивався Свирид.— 3 мене вивернули тридцять копійок та ще й з Ониськи. Це ж здирство…
— Ану, там, тихше! — гунявив горбатий Іван Кася¬нович.
Строкові хвилювались, та даремно. Стукнув скарб¬ник рахівницею,— і нема робочого дня молодої най¬мички.
158

Уляна, що їй тепер світ такий радісний, вийшла з хо¬ромів. Почувши блудний гунявий голос Івана Касянови- ча, підійшла до контори й прослухала всю суперечку про воловий мотузяний батіг. Після останньої відповіді Івана Касяновича Свиридові Уляна швидко розгорнула гурт строкових і постукала в двері контори.
Всі розступилися перед її сміливою ходою, а Іван Ка- сянович так і розсипався.
— А-а, Уляно Сергіївно, до нас? Прошу, прошу…
— Дайте розцінку зіпсованих речей,— сказала твердо.
— Гм… А-а нащо вам, Уляно Сергіївно? Але я… ось зараз.
— Дайте список!
Дали. Уляна подивилась на розцінку, потім у список.
— Скільки в розцінці батіг?
— Батіг… е-е батіг,— замекав конторник, а великими короткозорими очима знову, як і вранці, по Уляниних грудях.
— Так, батіг у розцінці 15 копійок. Адже так? — і во¬на ткнула розцінку Іванові Касяновичу.— Так чого ж ви дерете тридцять? А коли з Свирида Караватого трид¬цять копійок здерли, так куди ви ще до Ониськи Гри- цаєвої лізете?..
— Гм-м… Дозвольте зауважити, що тут не ваше ді¬ло,— насмілився таки після довгого белькотання Іван Касянович.
— Що? Не моє діло! Ах ти каліка чортова! — Уляна розмахнулась і вдарила Івана Касяновича, аж той упав.— Геть відціля, павук!
Робітники захвилювались.
— Це здирство!
— Грабіж! — почулось навколо.
Уляна вийшла з контори.
— Цитьте. Зараз все буде перевірено,— і пішла до хоромів.
Іван Касянович стояв, як мокра курка, а регіт та ви¬гуки наймитчан не втихали.
— А що, схватив батога?
— Та це йому ще не все!
— Ц-с!.. Ц-с!.. Пан іде.
Генріх та Уляна прямували до наймитів. Вона обуре¬но щось говорила і доводила рухами.
— Нічого, нічого — ми все налагодимо,— заспокою¬вав Найман і зайшов до контори. Переглянув списки,
159

розцінку. Уляна давала пояснення, і натовп заробітчан стежив за її кожним рухом.
— Гаразд,— після всього сказав Генріх Едуардович.— Ей,— звернувся він у віконця до заробітчан.— Хто там у вас найрозумніший, хай сюди йде за контроль. Кого ви бажаєте послати?
— Свирида Караватого! — гукнули всі, і Свирид пі¬шов у конторку.
— Видавайте з скарбником і вираховуйте. А ви встань¬те,— гукнув він на Івана Касяновича. А коли цей встав, Генріх взяв його за комір піджака і випхнув з конто¬ри.— Заперти його в льох! — наказав прикажчикові, а сам з Уляною пішов у парк.
І бачили всі, як вони обоє пірнули в алеї саду.
А коли кінчили видачу й усі розрахунки, тоді Свирид сказав Онисьці:
— Бачиш, ми ж не одинокі.
Ониська радісно посміхнулася.
— А все із-за нашого батога.