О дванадцятій годині штейгер Руденко приходить до свого кабінету на наряд. Після гудка до контори схо¬диться наступна зміна, а десятники заходять до його ка¬
198

бінету. Приходять із шпаргалками, цифровими даними про наслідки роботи попередньої зміни і брати наряд на роботу наступної зміни. Так щодня. День у день штей¬гер сидить за великим планом і креслить виконані із зав¬дання наряди. Сяде сьогодні Кирило Панасович, як зав¬жди, з піднесеним настроєм. Сьогодні він не буде так хвилюватися, як завжди, бо осторонь у конторі не сиді¬тиме господар копальні Густав Едуардович. А цей чогось останнього часу зробився надто нервовий і підозрілий. Іще не так давно Найман гордився з того, що його де¬сятники не є лише буфер поміж адміністрацією копаль¬ні та шахтарями, як це є по інших копальнях. Він по¬проганяв із копальні частину артільників, що не дбали про устаткування копальні, що грубо дратували робіт¬ників, а ті нехтували майно. Разом із Руденком та ста¬рим Цапком із старих робітників копальні вилучили найкращих, щирих та бувалих і призначили на десят¬ників. Найман не сказав Руденкові, що примусило його зробити таку чистку, але той не заперечував проти цього. Хоч турботи Кирила Панасовича збільшились, а надто тепер, коли ось уже минуло півроку, а кінця роботі в штокові не видно. Лише частина робітників працює на підготовчих роботах на прокладці бремсбергів та проміж¬них продовжніх на власному полі Густава Едуардовича. А всіх кращих забійників кинуто в шток на землі Ген¬ріха Едуардовича, і ніяк цього штоку не виберуть. А що найтяжче — шток пішов спадом. Через це всі усклад¬нення: малосилі вентилятори, що дають лише 100—150 кубічних метрів повітря на хвилину, не можуть погнати свіжого повітря вниз. А воно, стикаючись із нагрітим повітрям у штоку, не розходиться по системі проходів та печах і повертається назад. Чим далі, то тяжче стає робітництву, руйнується жива сила і вся система під-земних галерей. Швидкий рух вагонеток стирає рейки на ножі, від частої видачі на поверхню розхитується цямрювання та колії і самої шахти. День у день тільки
іі чути на нарядах:
— На другій проміжній забурилось дві партії.
— Завтра бремсберг № 2 не працюватиме — потребує піддирки.
— Третій бремсберг дме.
— Глухалі стовбура на тридцятому сажні зверху ви¬суваються з гнізд і зачіпають за кліть. Треба ремонту¬вати стовбура.
199

Такі відомості щодня вичитують десятники з пам’ят¬них книжок. Щодня штейгер червоним олівцем креслить значками покладений перед собою план.
А господар шахти Густав Едуардович щодня сидить па наряді, і його очі, як дикі кішки, плигають із десят¬ників на штейгера.
Руденко дивиться сьогодні на порожнє крісло в кутку і з полегкістю зітхає.
«Нарешті хоч сьогодні він не прийде»,— думає собі Кирило Панасович. А то сяде і в роботу не втручається, але каменюкою висить на шиї в штейгера. Раніш, бува¬ло, сидить дома, вислухає звіт, ствердить усі розпоря¬дження, запитає про те чи інше, та й годі. А тепер ні. Тепер дивиться прямо в рот кожному десятникові. Не¬вже не довіряє Густав Едуардович йому, Кирилові Ру- денкові, що ось уже кілька років керує підземними робо¬тами Найманової копальні? А тут щось є…
Уже чути, як у передній кімнаті кашляють, продуваю¬чи легені, запорошені вугляним порохом, десятники першої зміни. Чути, як стукають лампочками десятники другої. Значить, пора. Через кілька хвилин Руденко візьме червоний олівець, вислухуватиме звіти й давати¬ме розпорядження надалі. Вже надвірні двері притихли. Пора починати. Ага! Ось іще хтось стукнув. Це вже, ма¬буть, останній. Руденко підходить до дверей кабінету, відчиняє:
— Заходьте.— Та раптом на порозі — Густав Едуар¬дович.
— Почекайте там,— говорить він до десятників.
— Час починати наряд, Густаве Едуардовичу,— при-вітавшись доповідає Руденко.
— Провадитимете наряд й самі, бо я намерзся в дорозі. А після наряду заходьте — є багато новин. Надзвичай¬ного нічого не трапилось?
— Звичайно, як завжди. Деякий ремонт…
— Ах, про це облиште. Це вже в нас не новина. А та¬кого надзвичайного?
— Є одна неприємність, але то… не в копальні.— Го¬ворить штейгер і вгадує, чого хмуриться Найман: чи від цієї неприємності, чи від тих звичайних «дрібниць»?
— Що ж саме?
— Кіндрат Романович з Оверковою жінкою трохи по-жартував.
200

— Тією, що підлоги миє? Катериною? — І Найманове лице посіріло.— Як пожартував?
— Дуже просто,— відповідає Руденко.— Ішла вона, як завжди, мити підлогу, та він хотів згвалтувати.
— Ага! Он як. Покличте сюди Цапка… або ні. Краще зайдіть після наряду, а я піду, бо в дорозі перемерз.
Найман вийшов, і Руденко береться до наряду. Перед тим він двічі міряє з кутка в куток кабінет, спиняється перед своїм брезентовим костюмом, що в ньому щодня лазить до копальні. А чого б йому цікавитись Катериною? 1 чомусь соромно стало штейгерові. Як півгодини тому, коли відціль вийшла заплакана Катерина, Руденкові стиснулось серце. Вона благала отут заступитись за неї. Благала за свою дитину. В її очах Кирило ніколи не бачив стільки сліз. Вона ж ще тоді, як перший рік хо-дила на копальню одбирати породу, звикла до смертей, що так часто трапляються на копальнях. Навіть коли вмирав забитий обвалом у подовжні її чоловік, не скар¬жилася. Поплакала трохи, та на тому й кінець. Що ж, мовляв, так трапилось. На те й шахтар. А сьогодні… Але годі.
— Заходьте,— гукає в двері штейгер.— Та не всі зра¬зу. Що у вас? — коротко питає Руденко через стіл, і чер¬воний олівець дрижить.
Ось вони зараз почнуть розповідати, а червоний олі¬вець швидко забігає по папері.
— Та розповідайте ж швидше, бо зміну треба спус¬кати.
Зав’ялов похмуро сопе, проводить по чорному обличчі рукою й зітхає:
— Та що там говорити. Балачками нічого не помо¬жеш. Треба ремонту, і не якогось там, а капітального. Та до ремонту треба копати новий шурф.
— Що? Новий шурф? Де ж ми його прорубаємо?
— Де хочете, хоч у мене на голові, тільки так не мож¬на!.. Шток іде вглиб, і повітря туди ніяк не наженеш. Та як воно й піде спадом? Це не розробка, а душогубст¬во. Сьогодні двох винесли з другого стовпа непритомних.
— Угм… Так-так,— хитає головою штейгер.— А де ж ми, на вашу думку, той шурф улаштуємо?
— Як де? Ну, тоді припинімо розробляти шток та про¬гонимо подовжню до кінця. Тільки з’єднавши її з новим шурфом та налагодивши вентиляцію, можна вибрати шток. А шурф по цей бік штока нам нічого не дасть.
201

«Так-так. Новий шурф по той бік штока це ж, вихо¬дить, на землі Генріха Едуардовича»,— міркує собі штей¬гер. А далі вголос:
— Ні. Так не можна.
— Але ж люди не худоба,— і Яків Зав’ялов мовчки хилить чоло.
Штейгер стукає олівцем по столі.
— Так-так…
Яків Зав’ялов — старий шахтар і не брехун. Яків За¬в’ялов — старий камеронщик, що витримував велику температуру, що любить шахтарську роботу, каже: «Так далі не можна». А зробити шурф на краденій землі мож¬на? Як йому сказати про це Густавові Едуардовичу?
— Гаразд,— перебиває Руденко Зав’ялова.— Щось бу¬демо робити. Іди, Якове Івановичу, перекажи черговому десятникові: хай мерщій перевірить цямриння шахто¬вого стовбура та корінної подовжні. А в штоку скороти¬мо зміну. Піду до хазяїна, та, мабуть, зробимо чотири зміни по шість годин. А що в тебе? Як по інших місцях поля? Бережіть корінну подовжню, бо ще ж багато не виробили.
— Та все байдуже. Проміжні шкутильгають. Пора б викопувати стовпи, бо обвалюються. На мою думку, ко¬ли вибирати далі, то не треба було краяти всього поля. А то в деяких місцях уже й цільники крекчуть. І чого вони полізли на північ? На південь менший спад, і я певний, що там не менший поклад вугілля.
— Ви так гадаєте?
— А як же! Подивіться на великі кряжі. З півночі кряж спадає до В’юна дуже круто, а на півдні він аж на Геренаші підіймається. Гаврило Лукич сім років тому отут недалечко рився на Карачуновому степу,— я тоді за бурщика був,— так доброго вугілля дістали. Та якось чи за ціну не зійшлись, чи що. І шурф закидали. Та це тут недалеко.
— Це ти про Діберса кажеш?
— Еге ж. А тепер Гаврило Лукич дійшов з того боку до Карачунової землі та ні тпру, ні но.
— Гм. Цікаво. А звідки ти, Якове Івановичу, про це довідався?
— Був учора на базарі в Геренаші. Зустрів свого прия¬теля, десятником він у Діберса.
У сусідній кімнаті загомоніли. Почувся регіт юрби, і в кабінет увірвались Сидоров та Цапок.
202

— Ви подивіться-но на нього. Чого він до мене присі- пався? — як горохом сипле Цапок, вимахуючи коротень¬кими руками.
— Що там є? — питає штейгер.— Чого ви, як малі ді¬ти, зчепилися?
— А подивіться на цього добродія. Чого йому треба? — показує обома руками Цапок на Сидорова.
— Миколо Михайловичу, в чім справа?
Сидоров ворушить бровами і повагом відповідає:
— Пан Цапок перешкоджає роботі в шахтовому по¬двір’ї. Коли йому не заборонено буде туди втручатися, я в шахту не спускаюсь.
— Про яке втручання ти говориш?
— Спитайте його. Я ні слухом, ні духом нічого не ві¬даю, а він на мене валить пеню,— сипле горохом Цапок.
— Я нічого не розумію. Про яке втручання йде балач¬ка, Миколо Михайловичу!
— Доки ви не припините пана Цапка, я не говоритиму.
— Бо дурниці говориш. А говорив би толком…
— Не заважайте,— обзивається штейгер до Цапка.
— Справа, бачте, ось у чому. Ще з осені, як тільки прибула свіжа партія, пан Цапок був невдоволений. Ви ж пам’ятаєте, як він карьожився, що його партію не послали в шток, а розіслали на цямрювання та на тонкий шар найближчих бремсбергів?
— Так, так. Я це пам’ятаю,— киває головою штейгер.—• Але на цьому ж погодився вже сам Кіндрат Романович. Справді-бо: не молена ж свіжу партію людей посилати в шток і ставити поруч із бувалими шахтарями. Хай попрацюють на бокових полях.
— Отоді ж він,— продовжує Сидоров,— із вами вмо¬вився, що неодмінно два плитових на корінній перед са¬мим двором копальні будуть із його партії…
— Ну й що? Ну й що? — перебиває Цапок.— І вмови¬лись, і на цьому погодились…
— Не заважай, Кіндрате Романовичу,— обриває штей¬гер.— Ну, а далі.
— Стояли ті плитові аж до останньої зміни. Методій Лакуза в першій зміні і Мусій Мищенко в другій. Та за останній час почали заїдатися. Нас, мовляв, обдурюють, не зараховують нам усіх вагонеток. Я придивився, відки цей вітер. І один парняга в корчмі Зільберовського до¬відався від Лакузи.
203

— Про що? Про що довідався? Це все — брехня! — хвилюється Цапок.
— Не брехня, пане Цапок. Той парняга брехати не буде,— огризається Сидоров. А потім до штейгера:— Так виходить, що пан Цапок веде свою контору і свій раху ¬нок добутих у копальні вагонеток.
-— Як? Який рахунок? — дивується штейгер.— Та при чому тут пан Цапок?
— Брехня! Це все брехня! — перебив Цапок.
— А я кажу, що правда! Ви ж дивіться, як він цього добивався. В першу зміну Методій Лакуза підраховує, а в другу — Мищенко Мусій. І так добуток цілої доби в пана Цапка ввесь.
— Так. Але нащо вам це? Облік же веде контора, а звіти дають десятники. З вас же ніхто не вимагає за цілу добу. Ваше діло — ваша партія,— повертається Руденко до Цапка.
— Ніяких я рахунків не веду. Це все — брехня!
— А відки ти, Миколо Михайловичу, про це дові¬дався?
— Як відки? Кажу, через одного парнягу, що випивав із Лакузою. Лакуза, бачите, вчащає до шинку Зільбе- ровського. І там прохопився. Мовляв, п’ю, бо більше заробляю. Його розпитали. Так він каже, що їм, крім тих, що належить од контори, за відомості доплачує пан Цапок.
— Угму, — похмуро говорить штейгер. — Так-так…— А далі, повернувшись до Сидорова:— Обох плитових від¬ти зняти. А ти, Кіндрате Романовичу, о третій годині зайдеш до господаря копальні. А зараз ідіть. Хто там ще є, заходьте,— говорить він услід Цапкові та Сидо¬рову.
І знову продовжує наряд штейгер Кирило Панасович Руденко. Уважно вислухує звіти і дає завдання. Черво¬ний олівець знову нервово скаче й креслить по розісла¬ному плані. А в вікно видно, як швидко крутяться на капрі двоє коліщат. Зміна пішла на роботу. Чути підзем¬ні здригання надшахтних будівель, лящать по естакаді вагонетки. Руденко виходить на ганок. На шахтовому подвір’ї лише де-не-де вештається нагірна служба. Вся попередня зміна по бараках та каютах, а нова в шахті. Вдихаючи вогке повітря, Руденко йде до будинку Наймана.
204

Катерина, повернувшись від Цапка після бесіди із штейгером довго плакала. Потім устала, вмилась і взя¬лася готувати їжу для своєї артілі. Катерина — артільна куховарка. Живе в своїй каюті, відгородженій від решти бараку, з матір’ю та малою дитиною. Матері й дитини немає — пішли до сусід, і Катерина сама. Чистить кар¬топлю, миє пшоно, і руки чомусь до роботи не лежать. Бона неначе не бачила до сьогоднішнього дня своїх злид¬нів. Тільки сьогодні вона відчула, як її зломила недоля. Тільки сьогодні вена відчула, що промайнули її мрії забагатіти, повернутись на село, прикупити землиці. А цими думками жила вона і жив Оверко, її покійний чоловік. Навіть коли не стало Оверка, а її виселили з їхньої каюти, вона не так сумувала. Здавалось, це — так, ненадовго. А потім знову все налагодиться. Та ось пів¬року, а життя не кращає. Оселилась вона при артілі, і коли б не мати, то хто зна, що й було б. День у день за дощаною перегородкою—лайка, бійка, гра в карти. Іно¬ді вночі хтось ломиться в її куток і, коли б не мати та Борис Квітченко, хто зна, до чого й дійшло б.
Перемиває Катерина пшоно, вибирає чорний кукіль і за слізьми не бачить ні пшона, ні кукілю. А ще ж тре¬ба плитку хлопцям розтопити, бо прийде зміна, напус¬тять холоду.
Катерина вийшла в робітниче приміщення. Взялась була за віник, хотіла причепурити, але де там! Тут ні¬коли чепурно не буде. Велика плита потріскалася й ку¬рить димом, чорним вугляним димом, що своїми язика¬ми простягся по грубі, по стелі. Попід стелею посновані мотузки, а на мотузках завжди брудні, мокрі від підзем¬ної води та поту шахтарські сорочки, штани. По обидва боки попід стінами постелі, але — лишенько! — вони зов-сім не подібні до постелей живих людей. Тільки ось по¬над стіною, коло її комірки лежить чистенький матрац та подушка Бориса Квітченка, та навпроти, в кутку ж таки під стіною —його земляка Микити Будяка. А всі інші — не постелі, а купи брудного, чорного лахміття, та й то не в кожного під боками. В декого лише під го¬ловою є. Нари лежать на рейках, покладених на козлах вподовж барака, і через те, що козла високі, видно й увесь бруд під нарами. Кілька разів Катерина вимітала. Але хіба ж його виметеш? Не можна ж вимести он тих черевиків другої зміни, що зараз спить. А вони, брудні, облиплі глиною, перемішаною з жужелицею, стоять у
205

ногах своїх господарів. Та черевики ще нічого. А ось ли¬чаки орловських хлопців і цілі купи брудних онуч. Дехто свої порозвішував на вірьовках над плитою, і вони ще дужче смердітимуть, коли Катерина затопить.
— Хто тут вештається? — повертається спросоння Микита Будяк.— Може б, ти пізніше затопила, а то гри¬миш тут конфорками.
— Добре тобі говорити: пізніше,— огризається Кате¬рина.— Ти встав та й пішов, а що робитиме друга зміна? Надворі мороз береться. Бач, он вітер повернувся з пів¬ночі.
— Та бачу, вже в голову надуло. Ну й життя! Куди ж його в чортового батька влежиш, коли ось поміж оба¬полами так і дме.— І Микита Будяк натягає засмальцьо¬ваний ліжник, щоб заснути. Та через хвилину знову ви¬глядає:— Мабуть, коли б не я отут лежав, а хтось інший, то пізніше затопила…
— От тобі й на! При чому тут ти? Он же ще люди ле¬жать. Та й не втручаються в мою роботу.
— Знаю, знаю вашого брата,— крекче Будяк.— Гудка ще не було?
— Я недавно з контори. Через дві години буде.
Будяк натягає ковдру і намагається заснути. Але де
там! Оця Катерина своєю вдачею й своєю постаттю зов¬сім нагадує його Одарку. А на те лихо, Борис Квітченко навпроти лежить. А хто зна, що вони тут виробляють, коли Будяк іде на роботу. А ревнує Будяк Катерину, як і свою Одарку.
Такі думки не дають заснути Микиті. Його невелике кістляве тіло, зігнуте в чотири погибелі, здається, най¬дужче вбирає очі цієї куховарки. ЬІу, лежать же он далі. Чому вона ні з ким не говорить? Ах, Микита й забув. Це ж він сам її зачепив.
Під ковдрою стає тепліше. Розпарений піт та сморід просяклої потом одежі б’є в ніс, і чи то від того смороду, чи від утоми Будякові дрімається. Чи то сон, чи просто спогад, а вже йому здається, що то не Катерина коло плитки цюкає коцюбою та гарчить конфорками, а то його вродлива Одарка смажить яєчню. За столом його дядь¬ко, дід і Борис Квітченко — червоний та веселий.
— А що мені господарство?! — говорить Квітченко.— Все одно батька немає, мати в сестри доживе, а я піду.
— А як калікою повернешся,— підводить голову Одарка від сковороди.— І в цім голосі Микита чує три-
206

вогу. Одарка боїться за Бориса Квітченка. А чого вона не спитає про це сама в мене? Значить, чоловік може й калікою повернутися. А може й зовсім не вернутися. їй байдуже…
— А чого мені вертатися?! — посміхається Борис Квіт- ченко, перекидаючи чарку горілки.— Що мені, багатіти? Землю в оренду віддав, хазяйство спродав, а сам там залишусь.
І бачить Микита Будяк, як у його вродливої Одарки високо здіймаються груди, і сковорода, що вона її несе до столу, ось-ось упаде. Труситься рука й за чаркою, що наливає її Борис Квітченко. А коли Одарка чарку випила, витирає уста й очі.
— Чудний ти, Борисе. Як же так поїхати й не повер¬нутися? І тобі нікого не шкода? Мій Микита оце перед обідом із худобою навіть попрощався. Заходжу до хліва, а він чеше корову та так і заливається слізьми,— хва¬литься Одарка Борисові Квітченкові. А сама посміхаєть¬ся. І цей сміх тонесенькими гострими голочками скаче я кутиків Одарчиних уст і впивається в Микитине сер¬це. І чого вона сміється? Для неї ж, для нашого госпо¬дарства їде Микита на шахту. Тільки ж на осінь та на зиму, а на весну знову повернеться. Тільки грошей під¬робити йде Микита на шахту. Та Одарка його не слухає. Вона очима, повними сліз, дивиться, як Борис чарку за чаркою п’є горілку. .
Потім залізнична станція і довга дорога з артіллю. Бо¬рис цілу дорогу сміявся, злегка вдаряючи по плечі Микиту.
— А землиці, Микито, захопив? Бо відти не всякий вертається.— І відки Борис Квітченко знає, що в Микити Будяка під хрестиком на грудях був вузлик землиці рід¬ної. Адже він його почепив лише вчора ввечері. Значить, це вона йому сказала. Ось уже півроку минуло, як пра¬цюють вони на копальні, і ніяк Микита Будяк не може заспокоїтись. Він чогось завжди боїться цього Квітченка. Що йому? Підкупить когось, і впруть Микиту в шурф. А сам повернеться до Одарки, хазяйнуватиме. Недар¬ма ж він, що ближче до весни, то частіше запитує, чи не скучив Микита за жінкою…
Надворі чути гудок, і Микита схоплюється. Плита вже розпечена до червоного. По нарах повставали шахтарі. Хто чухається та тільки сопе, а хто намотує онучі та лунко матюкається. Зміна збирається на роботу.
207

— Мені здається, Кириле Панасовичу, ви вже надто велику демократію завели. Як це так: не можуть витри¬мати? І де це було, щоб по шість годин зміна працю¬вала? Навіть у Каліфорнії, де в розколинах неймовірна температура, і там вісім годин.
— Та справа не тільки в температурі. А в нас же з’я¬вився метан. І, крім великої температури, робітникам шкодить іще й самий газ.
— Але шток же треба вибрати?
— Треба, то треба. Але як же його вибрати, коли на¬віть такі шахтарі, як Зав’ялов, починають обурюватись?
— Що мені ваші Зав’ялови. Не захочуть, звільню. На¬беру партію татар. Діберс казав, що це найвитриваліші шахтарі.
— А ви знаєте, Густаве Едуардовичу, що мені сказав Рубан?
— А що саме?
— І я гадаю, він мав рацію. Він каже, що нам зовсім не варто захоплюватися штоком північного крила. На півдні, ось зразу по той бік балки, говорить, є дуже міц¬ний поклад на землі пана Карачуна.
— А відки він це знає?
— Він сам, каже, проходив шурф, коли Діберс сім ро¬ків тому купував у Карачуна землю, та за ціну не зій¬шлися, і шурф завалили.
Густав Едуардович починає протирати очі. Як? Невже це правда? Невже Діберс йому збрехав? Він же в нього розпитував, і Габріель Луї казав, що розвідку провадили зовсім не тут.
— І це він знає добре?
— Та вже ж, що добре. Сам на шурфові працював.
Густав Едуардович устає з-за столу і, немов спросон¬ня, заклавши руки за потилицю, довго зітхає.
— Фу! Як сто пудів з плечей звалилось. Ну, ну, Габ¬ріель Луї Діберс! Ну, старий лис, мене не одуриш!
— А що таке?
— А ось що. Земля Карачунова — не Карачунова, а Віри Павлівни Татіоні. Віра Павлівна Татіоні — моя дав¬ня знайома. Вона обіцяє здати мені під копальню хоч яку ділянку землі. Це — раз. Діберс, як видно, сам хоче в неї цю діляночку відчепити. Це — два. А третє те, що переможцями будемо ми, а не Діберс. Цими днями знову поїду до Геренаша, складу угоду з Вірою Павлівною, і відкриваємо по той бік балки шахту. Стривайте, я пак
208

і забув вам іще сказати: довідайтесь у конторі і нака¬жіть завідателеві, хай складе список осіб, що їх має бути покликано до війська 1904—1905 року… Ах, та я ж вам іще і забув сказати про найголовніше: Росія оголосила війну Японії.
— Куди там тій Японії з нами воювати! Вона ж така маленька.
— Ви цього не кажіть. А що з того, що ваша Росія велика?.. Ви Цапка кликали? Я оце за обідом пригадав, та вже й не знаю, яку йому кару вчинити. Штраф на¬класти — шкода. Що не кажіть, а людина підтоптана і ввесь час на нашій копальні.
— Підтоптана, то підтоптана,— підхоплює Руденко.— Але ж для чого робити з себе якогось наглядача?
— А при чому тут наглядач? — ворушить плечима Густав Едуардович.
— А при тому, що всю нашу продукцію контролює пан Цапок.
— Як контролює?
— А так, що на розі корінного штреку і першого брем¬сбергу коло копальневого подвір’я він настановив двох плитових. І вони підраховують добуток вугілля протя¬гом кожної доби.
— Ага! Так-так. Прекрасно! Так от де собака зарита!..
— А що таке?
— Підберіть надійних хлопців… або ні!..
— Хлопці в мене є,— запевняє штейгер Густава Еду- ардовича. Але той не слухає. Він хвилину сидить мовч¬ки, щільно стуливши губи, а потім підходить до теле¬фону.
— Алло! Алло! Юрій Петрович? Ага, дуже добре. До¬їхав чудово. Все гаразд. Слухайте, Юрію Петровичу, чи у вас там немає такого чолов’яги, щоб його можна було взяти за комерційного директора… Ну, не директора, то завідателя контори абощо? Одне слово, людина має бути з комерційним досвідом. Є такий? Ну і гаразд! Коли він може виїхати? Сьогодні послати підводу? Чудесно! Доб¬ре-добре, вишлю. Дуже дякую. Бувайте здорові.
— Ви не дивуйтеся, Кириле Панасовичу. Що Цапок — негідник, це вже факт, але нам треба перевірити всі на¬ші конторські книги і, взагалі, впорядкувати комерційну частину.
Штейгер погоджується. Та й справді, йому ж легше буде. Він знатиме лише продукцію та підземні роботи.
209

— Ось і Кіндрат Романович,— говорить штейгер, коли Цапок замайорів шапкою повз вікно.
Густав Едуардович став спиною до столу, і Руденко бачить, як сухі Найманові руки міцно стиснули його кі¬нець.
— А морозець сьогодні давить,— бубонить в передній Цапок.— Можна? Добрий день! З приїздом,— вклоняєть¬ся Цапок Найманові, але, зустрівшись з його холодними очима, замовкає. Руденко поглядає на обох, і в кімнаті тиша. Густав Едуардович тисне на кінець стола, і він тріщить.
— Сідайте,— показує очима Цапкові і падає сам у крісло.
— Ви з дороги натомились, то, може, я те, як його, зайду іншим разом,— показує на двері обома куцими ручками Цапок.
— Сідайте ще раз, а більше ви у мене не сидітимете. Я виплачу вам усе, що потрібно, і за два дні щоб тут ва¬шого й духу, пане Цапок, не було. Сподіваюсь, ви не бу¬дете мене розпитувати за що? — похиливши чоло, запи¬тує в Цапка Найман.
Руденко мовчки стежить за обома. Ну що ж скаже цей жалюгідний дідок самому господареві? Упаде, як пад¬люка, і прохатиме помилувати. І штейгер мимоволі гля¬нув на Цапкові коліна. Ні, не трусяться, не згинаються, щоб опуститися додолу. Натомість старі з задертими нос¬ками чоботи пересуваються до Густава Едуардовича, а в кімнаті чути не Цапків голос, а гадюче сичання:
— Але будьте певні, що за крадений в чужій землі вугіль в тюрму я теж сідати не збираюся…
— Ага, ось як! — стогне на всю кімнату Густав Едуар-дович.— Оце тобі «Руська Бельгія»!