Лунає церковний дзвін… Скільки урочистості й сил у ньому, коли раптом серед сільської тиші святкового дня повітря лунко задзвенить…
— Бо-о-о-о-ом!
— Бо-о-о-о-ом!
Зривається те металеве «бом» із високої рогачівськоі дзвінниці й лине понад білими хатами, понад заквітча¬ними білим рястом садками, ген-ген у зелене поле…
Та все ж і весело на полі! І на сьогодні в очах миго¬тить, хоч вітрець ледве подихає. Спокійно й плавко іде рогачівська громада з охрестами освятити поля, политі потом та кривавицею. Урочисто несуть попереду корог¬ви на червоних держалах. Самі корогви оздоблені га¬лунами та блискучими китицями. І корогви ледве-ледве коливаються, рівномірно з ходою тих, що несуть. А но¬сії виступають так само урочисто. Поперед усіх Сви- ненків син із перев’язаною хусткою рукою, а за ним інші хазяйські сини з Рогачівки. Навіть дурний Макар, що завжди до всіх шкірить зуби, сьогодні йде із заціп¬леним ротом і не посміхається. Поволі здіймається дим із кадила в о. Калістрата, ледве чути його засапаний навіть від цієї повільної ходи голос, що його час від часу глушить своїм громовим басом Мирон Пилець- кий.
— Те-бе-е, гос-по-ди-и! — гуде Мирон.
А за Мироном десятків зо два ще інших голосів сіль¬ського хору. За хором підтягують і самі селяни. А ті, що не співають, просто шепотять: «Тобі, господи!»
Отець Калістрат сьогодні заробить. Час від часу, коли він зупиняється, щоб, покривши кілька селянських голів єпитрахілем, прочитати євангеліє, в його руку всо-
236

вуються полтинники або й карбоваьці. Це — щоб проти ниви якогось господаря зупинитися з акафістом та про¬співати тропаря. Тоді спокійніше стає на душі в госпо¬даря, бо він освятив не тільки царину громадську, але й свою власну ниву. Та головне для о. Калістрата не тут, головне там, по той бік царини, де (хвалився Пигу- ля) він обідатиме з багатим німцем,— не з ким іншим, а з самим німцем, рідним братом того самого, що за п’ять років життя в економії Шаботинського о. Калі¬страта і на поріг не пустив. Ось чому дедалі посува¬ється процесія; що вище підкочується сонце, то швидше
о. Калістрат відчитує акафіста за акафістом і поспішає на той бік царини.
— І, боже ж, як хороше співають. Ой, як хороше! — витираючись кінцем хустки, шепоче Несукайка.
— А Іван Хвіст як виводить,— перебиває стару Не- сукайку Іващиха.
Це — попереду жіночої частини рогачівської громади.
Уся громада іде повним порядком. Попереду несуть охрести. За ними — о. Калістрат із псаломщиком та півчою. Далі громада чоловіків («хазяїни» попереду), а ще далі жінки. За жінками вже йде молодь. Тут уже не чути ні молитов о. Калістрата, ні псаломщикового голосу. Лише коли півча ревне: «Те-бе, господи» або «Подай, господи», на хвилину стихає веселий гомін та сміх, та ще коли хто з старших озирнеться назад, щоб утихомирити молодь.
У самім хвості жіночої громади йде стара Докія Сьо- мачка. Вона б радніша йти попереду. їй так хочеться почути молитву з уст самого батюшки, нюхати на сві¬жому повітрі теплий і приємний дух ладану з кадиль¬ниці. Баба Докія з величезною насолодою щораз схиля¬лася б під батюшчин передник, із побореним тремтінням вислухувала б кожну молитву і читання євангелії. Та хіба ж за миром дотовпишся! Вона й так уже насилу ногами плутає, схиляючись на палицю. Спочатку, як тільки вийшли за село, баба Докія ішла спереду, а потім побила об грудки ноги, почала відставати. Ото ж щоразу, коли вся громада спиняється, баба Докія тільки при¬паде головою мало не до землі, уткне своє зморщене обличчя поміж товстих кульш Гудзихи та Киселихи і слухає молитву божу. Аж негарно робиться бабі Докії. Розпарені від довгої ходи Гудзиха та Киселиха смердять
237

потом, а замість молитви тільки й чує баба, як іззаду, з гурту молоді, заверещить якась дівчина.
«Та не щипайсь, Омельку!»
А бабі Сьомачці так багато треба молитись. Вона що- служби божої ходить до церкви і вже давно напам’ять знає усі молитви церковні. Хай не чути їй сьогодні, що читає о. Калістрат, баба Сьомачка все одно знає що: «…Очі господні до праведних і вухо його до молитви їх.
Лице господнє проти тих, що роблять зле… Господь біля тих, у кого серце роздерте, і спасе тих, у кого дух пригнічений».
Припадає баба Сьомачка до землі, втоптаної чобітьми, черевиками й босими ногами рогачівської громади, і мо¬лить бога, бо серце в баби Сьомачки роздерте, бо багато зла зробили їй на землі. Ось іще не так давно, років п’ятнадцять тому, баба жала на оцій ниві, а покійник,— хай царствує,— косив, тепер прибрали добрі люди зе¬мельку до рук, старий помер, а єдина дочка баби Докії, молода та вродлива, пішла в найми. Спочатку на поден¬щину ходила, а потім до Зільберовського. А вона ж уродлива, як і баба Докія змолоду. Оце ж і вчора прийшла звечора, попрала старій лахміття, змила го¬лову та й повіялась у корчму на шахту. Плакала баба, не пускала, але що їй зробиш? Та й справді, не вмира¬ти ж молодій із голоду біля неї, старої.
Припадає баба Докія, і старі уста її шепочуть молитву. Бо знає баба Докія, що бог всемилостивий, що господь милосердний, і щасливий той чоловік, що надіється на нього, бо немає вбогості для тих, що бояться його, бо хоч і багато скорботи у праведників, але від усіх скор¬бот визволить їх господь.
Коли підвелася баба Докія від землі, вже нікого на¬вколо неї не було. Громада сховалася у вибалку, а кру¬гом розіслався самотній степ. Тільки й рідного, що ось праворуч над шляхом широкий Свиненків лан, а в його широкій зелені потонула й вузенька смужечка колишньої ниви діда Сьомака. Тільки колишні два об-ніжки, ще зовсім не розорані, послались уздовж лану двома рівненькими, як шнур, горбочками. Ледве зняв¬шись на ноги, баба Докія зійшла з шляху, припала на горбок і, побожно прислухаючись до далекого співу, прошепотіла:
— Спасе господь душі слуг своїх, і не зазнають лиха всі, що на нього надіються.
238

Кирило вагався. Він ііце раз витяг з-під подушки листа від лікаря Соколова і ще раз перебіг очима. Як? Невже таки сьогодні страйкувати? Немає ж аніякої при¬чини, аніякісінької зачіпки. Це буде провокація! Оголо¬сити страйк без ніяких вимог, без ніякого підйому широкої шахтарської маси! Подивився на годинника. До наступної зміни рівно дві. Хіба не послухатись Марка? Тільки ж — ні. Марко даром не буде наказу¬вати. Адже до цього він ніколи не вимагав у нас страй¬ку. Навпаки, навіть коли Кирилові доводилось утихо¬мирювати деяких лайливих шахтарів, Марко хвалив його й казав, що розмінюватись на дрібні ефекти, не порушуючи питань, що цікавили б усю масу, справжній есдек не повинен. Але які ж питання сьогодні, рівно за тиждень до Першого травня?
Кирило одягається й виходить надвір. По селищу на базар поспішають жінки, робітників не видно. Ах, йому ж треба ще сьогодні до Густава Едуардовича, схилити його на дозвіл улаштувати на цілині обід!
— Кирило Панасовичу, а погляньте, лишень, що то воно курить недалеко від нашого шурфу? — гукає Цапок і задирає голову в напрямі до Рогачівки.
Кирило підійшов до Цапка. В кінці цілини справді видно дим і кілька постатей вештається навколо, та ранковий туман не дає гаразд розглянути. Дійшли до кінського двору, і старший конюх пояснив, що то з до¬зволу самого господаря рогачівці влаштовують обід.
— Коли ж він їм дозволив? — дивується Кирило.
— Хтозна,— здвигнув плечима конюх.— Я туди вже ходив, так, каже староста, що дозвіл є.
— Напевно є, коли розташувалися.— І Кирило попря¬мував на цілину.
Любить Кирило Руденко цей невеликий шматок ці¬лини. Він, оточений із трьох боків засіяними нивами, а з четвертого пришпилений високим капром копальні, нагадував Кирилові про минуле й безповоротне дитин¬ство. Тільки зійде сніг, як Кирило щодня спостерігає цей загублений серед штучно зрощених культур документ старої культури чабанського віку. Тільки зійде сніг, як цей шматочок цілини зацвіте півниками, синіми про-лісками, а далі по горбочках жовтий горицвіт та чер¬воний воронець розгорне свої повні квіти. І хоч це нена¬довго, хоч через день-два жінки, що ходять на базар, позривають квітки й потовчуть темно-зелені кущі
239

воронцю, але хоч на мить перед Кирилом постане кар¬тина минулого дитинства з цілинним степом, поораним плугами Генріха Едуардовича.
Крім штейгера Руденка, цим шматочком цілинного степу завжди милувався й Микита Будяк. Він ніколи не насмілювався говорити із штейгером, хоч зустрічався з ним дуже часто. Щоразу, коли інші шахтарі з його зміни після відпочинку грали в карти, випивали чи ла¬тали своє лахміття, Микита Будяк виходив за селище і замріяно блукав полем. Побачивши Руденка, він або зупинявся, або відходив убік, щоб не зустрічатись.
Сьогодні, крім Микити Будяка, на цілині було ще кілька чоловік. Вони сиділи на могилці, курили й диви¬лись на рогачівців. Руденко підійшов до них:
— Що там таке? — кивнув він на вогнище.
— Та хто зна,— ніяково відповів Будяк,— не ходили.
— Так, може, підемо? — запропонував Кирило.
Шахтарі згодились і” пішли поволі, не поспішаючи.
Будяк перестав соромитись Руденка. Дрібно ступав босими ногами по росяній траві, і щоразу нахилявся, щось показуючи своїм супутникам-калужцям.
— А у вас цілини немає? — здивовано перепитував.— У-у! Так що ж воно за край? Ось дивись, Вавілов, оце широке листя, так це — коров’як. Він літом виросте високий, як деревина, із жовтим цвітом. Цвіт можна кидати в горілку. Смачне. А оце трава — звіробій зветь¬ся. Від неї всяка зла тварина здиха. А оце малюсенький, тільки вилазить, козельок. Через місяць приходь рвати.— Усі три супутники й Руденко спинялися. Хоч Руденко цілинні трави знав і не гірше за Будяка, та його цікавив сам Будяк, а не трави. Руденко міг би щз покаЗІїти й мітлицю, і степовий тіпець, і катран, і горо¬шок, але він на трави й не дивиться. Руденко дивиться у ясні дитячі очі цього напівшахтаря і дивується, як він іще за півроку підземних робіт не одвик від цієї цілинної зелені. Його очі чимдалі захопленіше вбирають в себе ці свіжі зелені весняні барви, а сам Будяк чим далі, то з більшою охотою нахиляється від кущика до кущика, рве по два-три листочки, нюхає, бере на язик.
Звернули праворуч до ярини. Тут із Будяком ро¬биться щось надзвичайне. Він сів на обніжку і вже не дивиться ні на кого, тільки ніжно й пестливо гладить билинку по билинці. Його супутники сіли біля жита і так само бавились.
240

— У вас пшениці не сіють? — спитав штейгер у Ва¬вілова.
— У нас більше жито,— відповів той, не обертаю¬чись.— У нас воно ще не таке. А тут ба яке вже поросло! Скоро вище колін буде. Ти на жнива теж додому їдеш? •— спитав він у сусіди.
— Поїду,— відповів той.— Пише батько, що меншого брата загнали на Далекий Схід, і нема кому управити косовицю.
Руденко й собі присів на обніжку. Схиливши мовчки голову, він дивився поміж колінами на землю. Раптом обличчя йому засяло цікавістю. По обніжку, прямо під ним, точилася запекла боротьба: величезна комашка з червоним черевцем тягла жучка, власне, вона хотіла тягти, але не могла. Ухопивши за ногу, комашка пере¬гиналася вдвоє, намагаючись хоч на місці затримати його, та жучок поволі сунувся наперед і волік за собою комашку. А вона сердилась, міцно хапала жучка за задню ногу і кусала гострими жувальцями. їй, певно, здавалося, що жучок окривіє і не рушить із місця. Жучок справді підніс догори задню ніжку, але, крім цієї, в нього було ще п’ять. Комашка висіла на піднятій нозі, а жучок посувався своєю дорогою, лишаючи на усипаному порохом ярочку слід.
— Кириле Панасовичу,— несміливо гукнув Будяк.— У вас паперу на цигарку не буде?
— Курильного немає.— Штейгер помацав по кишенях.
— Та якого-небудь. Нам — на «собачу лапку».
— Стривайте, щось, здається, шелестить,— і Руденко поліз у бокову кишеню своєї тужурки.— Ні, цього не можна,— спохватився і похапцем почав бгати в руках папірця.
Руденко засоромився і ніяково похилив голову. Під ясним веселим сонцем, серед зеленої рівнини сидів вія, організатор підземних робіт Найманової копальні, з пред¬ставниками напівселянства, напівробітництва, тими по¬кидьками села, що, викинуті за його межі, все ж ха¬паються, зводять очі до цього блакитного неба, ми¬лують і пестять ці споконвічні і з дитинства знайомі рослини.
«Із оцими мені страйкувати! Оцих підводити на бунт! Вони ж не знають, за що їм повставати. Чи не буде цей бунт подібний до змагання комашки із жучком? Ну, нехай застрайкують шахтарі Найманової копальні.
241

Але що вона, невелика, закинута в кут величезного Дон¬басу? Треба йому лише зворухнутись, як сотні, тисячі безробітного люду плеснуть через край і замінять цю невеличку купку Найманових страйкарів.— І потекли перед Кириловими очима всі спроби шахтарських страй¬ків, раптові, як вибух пороху, грізні, як весняна повідь, але недовгі, неорганізовані і безсилі. Нас мало. Ми ні¬чого не можемо зробити»,— говорить про себе Кирило і знову розгортає папірець доктора Соколова:
«…Як тільки розпочнуть обід і переп’ються, а поліція загавиться, тоді під загальний гармидер розсипати прокламації. Краще, буде, коли можна обійтися без зайвого гармидеру, бо можливо, що поліція нашу демонстрацію захоче перетворити в бійку між шахтарями та рогачівцями. Коли не вигорить загальний страйк, то в усякім разі зміну, що відпочиває, притягти до гульбища селянського треба. Хай це буде перший випадок, коли шахтарі не ворогують, як до цього, а селяни солідаризу-ються перед економією з шахтою…»
— Чуєш, Вавілов, здається, співають? — схопився Будяк, став навшпиньки дивитись через горб у вибалок.
Високий Вавілов і собі підвівся.
— Так, так. Видно, з охрестами йдуть. Це ж вони сьогодні царину святять.— Всі троє зняли шапки і по¬чали урочисто і побожно хреститися. А з-за шпиля спершу лише корогви майоріли червоними, зеленими та золотими фарбами, а потім почали витикатися й люд¬ські голови. Видно було, як ворушилися чоловічі чуп¬рини, . як час від часу вони вкупі з жіночими хустками нахилялися, стояли кілька хвилин, зовсім зникали за горбом, припадаючи навколішки. Тоді видко було лише корогви та о. Калістрата з фіалковою камилавкою на голові. Хвилину було тихо, а тоді, що ближче, то дужче, доносилося відти багатоголосе й урочисте:
«…И благослови достояние твое. Побе-е-еды бла-говерному нашему императору Николаю Алек¬сандровичу на сопротивныя даруй».
Кирило підвів голову і дивився на своїх трьох супут¬ників. Усі троє, підіймаючись навшпиньки, дивилися назустріч охрестам. Малий Будяк аж повис на лівім плечі у Вавілова. Худа брудна шия витяглася, сухі ще¬лепи ворушилися, а з губ стиха падало на зелену пше¬ницю: «Хрестом тво-їм жі-тельство»…
242

Штейгер нахилився. Жучка й комашки вже не було під ногами. Але на пісочку понад нивою було видно слід. Кирило пробіг очима по сліду і побачив, як на метр завдальшки кілька комашок тягло жучка, що лежав на спині і ледве ворушив лапами.
«Теж організація»,— подумав.
Яшка Зільберовський ніг під собою не чує. Сьогодні ж такий день- такий день! Або він умре, або справи Яшки Зільберовського колесом крутитимуться. Він сьогодні зробить усе, щоб усім догодити. За годину до обіду Яшка розбив парусові шатра в кінці цілини Гус¬тава Едуардовича. Чорт із ними. Хай моляться своєму богові, хай служать свої молебні, аби пили в Яшки Зіль¬беровського пиво, аби потім, напившись, уся громада прийшла (а таки прийде) до його корчми та випила всю горілку. А таки прийде й вип’є. На нижчому поверсі двоповерхового будинку Яшки Зільберовського вже все налагоджено й прибрано як ніколи. А що нагорі робить¬ся! Велика, простора їдальня верхнього поверху при¬брана, як у ресторані. Вікна від сонця позавішувані великими шматками найдорожчої матерії з його рога- чівської крамниці. На столах пляшки, а у відрах із льо¬дом наготовано шампанське. Тут же має бути не абихто, ‘ а сам власник копальні, штейгер, комерційний дирек¬тор, конторники. Та це ще нічого. Це вже для Зільбе¬ровського — люди свої. Найбільших турбот Яшці завдає сьогоднішня записка Сукачова.
«…Яшка, розбийся, сукин син, на тріски, бо при¬був сам Діберс із донькою. Хазяїн захоче показати форсу і ти підлатаєшся. По телефону повідомлено ще декого з сусід, буде велике гульбище».
— Хто ж там іще буде? — запитує Яшка в контор¬ника, іцо приніс записку.
— А чорт їх знає, хто там буде. Віталій Карпович обіцяє всіх споїти,— відповідає конторник і поверта¬ється йти.— Бач, я пак і забув. Телефоном переказу¬вали в Геренаш, щоб Діберсовим автомобілем приїхав ІНеїн та пристав Строчановський і привезли із собою тутешніх артистів із Народного дому.
— Ага, так, так.— Яшка дякує за повідомлення і, трохи зігнувши високу постать, бігцем поспішає спо¬вістити Розу.
243

Ах, оця йому Роза! Він за неї так боїться. Вона ж, як дикунка, живе між шахтарів і зовсім не бачила куль¬турних гостей. Правда, її буйне каштанове волосся, що завжди безладно кучерявилось по плечах, тепер зібране в тугу коронку; її повні груди, що завжди соромливо тремтіли під немов нарочито розідраною на них кох- тинкою, сьогодні пишалися під шовковою жовтогаря¬чою, злотистою сукнею. Але все ж таки Яшчине серце не па місці. Як буває часом що трапиться, чи слово не те скаже, чи ступить не так, а гості ж поважні та ве-редливі, мабуть, будуть.
Яшка входить у велику кімнату нижнього поверху і задоволено посміхається. Ні, таки Роза молодець! Увесь бруд, що до сьогоднішнього дня купчився, як рукою знято. Дві дівчини, охайненько одягнені, пере¬тирають посуд, а з кухні пахне смачними стравами. Роза сходить по східцях із другого поверху з високо піднятою головою. Високі затягнуті груди ледве здри¬гаються, і Яшці аж млосно стає від уродливої своякині.
— Пху,— стиха спльовує Яшка.— А три роки тому була зовсім дитина.
Роза по очах догадується про Яшчині думки, злегка червоніє і ніяково посміхається веселими ямочками на повних щоках. Поважно сідає за бюрко і підраховує заборгованість постійних клієнтів. Треба підігнати бор¬ги минулі і приготуватись занотовувати пропите сьо¬годні.
— Ти ж мені сьогодні гляди. Добре справишся — візьму в Геренаш у неділю.
— Гаразд,— стиха говорить Роза, а сама боїться не менше ніж Яшка.
Розі до гостей байдуже. Вона, виходячи із своєї кім¬нати, ще раз подивилась у дзеркало і впевнилася, що вона таки сьогодні гарна. Сьогодні вона таки неодмінно примусить цього несміливого хлопця заговорити до неї. Але чом його немає? Він же завжди приходить випи- ьати. Ах, вона й забула, що сьогодні наказ нікого до корчми не пускати, аж поки одправлять молебень ро- гачівці. Ну і порядки: хто богу молиться за свій хліб, а Роза мусить умлівати. А тут іще цей Яшка, зять, та¬кий смішний: боїться за неї. Що вона тим гостям? Її справа господарська. Звелить подати, прибрати, тре¬ба буде, й сама принесе та поставить. В ряд із панами їй не сидіти. Роза сідає г.о свого бюрка і підраховує,
244

скільки чого треба, чого не стає, і злегка червоніє.
О, Роза знає, чого боїться Яшка. Роза й сама боїться за себе. Вона сьогодні надто приваблива. І хто знає, чим кінчаться ці сьогоднішні господарські справи. Це не те, що пройти через велику кімнату серед п’яної шахтар¬ської юрби у старенькій, подраній на грудях ситцевій кохточці. Сьогодні вона мусить подавати напитки й стра- ЕИ зовсім іншим гостям, де треба й пристояти, а коли скажуть, то й сісти. Недарма ж Яшка звелів закликати найкращих дівчат із Рогачівки та передягнути в нову чисту одежу.
Роза підводить голову від паперу і поволі уважно оглядає двох дівчат, що перетирають посуд. Дівчата щось поміж себе говорять і червоніють.
А дівчата теж гарні. Хто ж, приміром, пізнає Оксану Сьомакову в сьогоднішнім убранні? В потертій полот¬няній сорочці та вибійчаній спідниці вона тільки висо¬кими пружистими грудьми та теплим гарячим тілом літніми вечорами приваблювала рогачівських паруб¬ків. А сьогодні — зовсім не та. В люстриновій зеленій спідниці, ясно-блакитній сатиновій кохточці, у кашемі¬ровій хустці назад кінцями Оксана справжня красуня. Вона щось стиха говорить до Насті, сміється, і Роза ба-чить, як під тонкою матерією по Оксаниному тілу пере¬бігають живчики передчуття сьогоднішньої ночі.
Настя нижча за Оксану, але не гірше зодягнена, круг¬ленька й чепурна, за кожним словом ніби захлинається і ввесь час жваво крутить круглими стегнами.
З кухні виглянула Катерина. Її насилу випросила Роза в матері. Довго не згоджувалась, але Роза пообі¬цяла, що коли Катерина виявить себе за добру госпо¬диню сьогодні на кухні Зільберовського, то Роза пора¬дить Яшці прийняти її зовсім у корчму за куховарку. Тільки тоді Катерина ясно посміхнулася, а після того ходить собі заклопотана і ні до кого ні пари з вуст. Час від часу вона, червона від кухонної жари, вигляне сюди, подивиться й назад.
— Та нема, нема,— кидає їй услід Оксана,— ще не прийшов.
— А хто? — питає Настя.
— Та Борис же. Вона ж, кажуть, за ним там так упадає, що й боже!
«Борис!? — Розі щось кольнуло під груди.— Невже Борис? Ага, так стій же». Тепер Роза навмисне проха-
245

тиме Яшку, щоб прийняв Катерину за куховарку. Тоді Роза примусить його говорити і побачить, чи справді ж він такий недоторканий! А то бач який! Уже всі шах¬тарі привітно до Рози вклоняються, а випивши, то й жартувати пробують, а він хоч би слово. Прийде, візьме півпляшки і цідить по малесенькій чарочці. Та ще й сідає де: в самім кутку біля сходів, навпроти Розиного бюрка. Вип’є пару чарок, і разу на неї не поглянувши, і лише під кінець зведе великі сині очі і п’яно обіймає ними Розу. А коли вона, не витримуючи, устає з-за бюрка і йде до себе нагору, Борис стежить за нею аж до сходів; на сходах Роза щоразу відчуває його погляд на своїх ногах і швидко збігає нагору.