Сонце, прорізаючи верхівку дерева, пропускає свої промені крізь листя і ніяшо падає дрібненькими крап¬ками на бліде сонне лице Костя.
Кілька разів чхнувши, Кость Калістратович, одганя- ючи рукою в’їдливу муху, солодко потягається. Сухор¬ляве довге тіло на мить робиться ще довше, і по ньому розливається бадьорість людини, що добре виспалась. А спить Кость щоночі спокійно. І взагалі, життя в еко¬номії хороше. «Вічний студент», він уже кілька років поневірявся у великому місті, недосипав, недоїдав. Мерз у вогких квартирах зимою, парився по гарячих горищах влітку, жив, як і всі бідні студенти, харчами «святого Антонія». Після всього раптом така благодать! Сорок п’ять карбованців платні, харчується вкупі з завідателем економії, своя кімната,— все як у добрих людей. Правда, і роботи чимало є. Попервах Кость на свою посаду конторника в економії Шаботинського ди-вився з презирством: неволя, мовляв, примусила. А як увійшов у курс справ, зовсім по-іншому став дивитись. Марудна була робота з різними відомостями, кошто¬рисами, але, з другого боку, Костя цікавила механіка великого маєтку. Через його руки йшли всі витрати і переписка. Все, що купувалося для маєтку, починаючи од нової великої молотарки заводу «Маршаль та сини» і кінчаючи жерстю на стовп, де чухається худоба, все
* Черв’яки, що водяться в борошняних закромах.
276

це проходить через Костеві руки. І не тільки просто собі, як через технічного переписувача. Генріх Едуар- дович звелів стежити за періодичною пресою, вирізати всі новинки і час од часу інформувати про ті чи інші заходи в сільському господарстві по всій Росії.
Не встаючи з постелі, Кость простягає руку до столу і дістає «Земледелие» та «Южнорусскую газету». Через два-три тижні буде молотьба і треба подивитись, які з кращих ременів вживати до молотарки. У «Земледе¬лии» засуджують ремені з верблюжої вовни, а найно¬віший номер «Южнорусской сельскохозяйственной га¬зеты» заперечує. Кость розгортає, де він не дочитав перед сном, і продовжує, ледве розплющивши очі:
— «…Считаю долгом рекомендовать только рем¬ни верблюжей шерсти, которые имеют фабричное клеймо с рисунком верблюда и надписью «Редда- вей» по-английски».
От якась продажна душа пише,— вирішує Костя і чи¬тає далі, як якийсь К. Глоба вихвалює ті англійські паси, що з них користуються і в маєтку Черевкова під Міллерово, і в графині Ламсдорф-Галаган на Полтав¬щині, і в Терещенка та Харитоненка.
Коли проходив через двір, челядь низько вклонялась молодому конторникові.
«Продажний народ,— думає собі Кость.— Знають, до кого щомісяця звертатися за виплатою доводиться, тому і вклоняються…»
По сходах швидко збігає на веранду, де покоївка вже накрила стіл до сніданку. їжа в маєтку Костеві так само вподобалась. Ще б пак: свіже масло, кава з вершками, свіжі овочі. їсть Кость з великим смаком, не поспі¬шаючи.
— Добрий ранок, Косте. Пізненько підводитеся,—■ привіталась Любов Іванівна і подала ліву руку. У пра- ЕІЙ якийсь лист.— Як ваш сьогодні бурсацький апетит?
— Дякую. Дуже добрий. А вам що снилось?
— Нате, почитайте.
Люба сіла за каву і стежила, як Костеві очі все шир¬ше ставали, перебігаючи лист.
«Ага, тунеядець,— думає Люба.— Соромно стало? Вже, мабуть, і забув про партійні обов’язки, живучи паном в маєтку. Почитай, почитай, це не завадить».
Кость читав і мінився з лиця. Писали з Харкова, повідомляли (шифром, розуміється), що цими днями їм
277

надсилається нелегальна література і пропонують агі¬тувати за страйки по найближчих економіях. Агітацію поширювати не лише серед робітників економії, а й по селах; де близько є гарні підприємства, зв’язатися з шахтарями і ні в якому разі не розводити принципі- альної гризні з есдеками.
— Що ви на це скажете, пане конторнику? — не од- риваючись од чашки, тихо запитує Люба.
— А ваша думка, панно поміщице?
— Без шпильок, Косте Калістратовичу, а так прак¬тично…
— Практично, я гадаю, нічого не вийде!
— Як нічого? Ви палець об палець не вдарите, щоб учинити страйк? — І Люба підвелася з-за столу.
— А так, що й не вдарю,— відповів Кость, намазуючи маслом хліб і наливаючи другу чашку кави.— Я, вза¬галі, не розумію, для чого такі путчі. Взагалі, для по¬міщиків страйки робити можна, але Генріхові Едуар- довичу підкладати таку свиню…
— Ага ось так! А що ж у вашого Генріха Едуардо- вича рай земний? Що, у нас не експлуатуються заробіт¬чани, не печуться на сонці, не їдять ячників, не году¬ються шашлями у борошні?..
— Ха-ха. А ви ж як хочете, щоб у нас білий хліб був, тоді як по інших економіях його немає? Таж, на¬решті, Генріх Едуардович тут не господар, і робити йому неприємність немає рації. А потім, що дасть наш страйк? Чи він хоч на один крок порушить загальну справу? Застрайкуємо на два дні — висиплеться хліб,
і, крім збитків, нічого не вийде. Кому од того користь? А знаючи пунктуальність Генріха Едуардовича, я за¬певняю, що він ні на які поступки не піде. Все буде, як і зараз є, і, крім інтелігентської жестикуляції, ніякої користі з нашого страйку не буде.
— Просто кажучи, ви не бажаєте чинити страйк?
— Ну і смішна ви, Любов Іванівно. Не можна ж так. Ви якось по-дитячому: «бажаєте» чи «не бажаєте». Нібито од нашого, мого зокрема, бажання залежить така серйозна справа. Я кажу, що немає об’єктивних передумов до страйку і не буде бажаних наслідків.
— Ви жалюгідний боягуз і буржуа! — кинула Люба
і, повернувшись, пішла в хороми, грюкнувши дверима. Через кілька хвилин в капелюсі, з парасолькою в руці вона збігла з веранди і пішла через сад на Рогачівку.
278

«Іди, чорт з тобою,— думає Кость Калістратович.— Теж «революціонерка». Живе паразитом в чужому маєткові, їсть хліб, палець об палець не вдарить і, ди¬вись ти, страйкувати забажала. Тільки й роботи їй, що харчі переводить. Хоч би в конторі щось допомагала. Так ні, коли самій робить, тоді вона панна, дворянка, э ти, плебей, виписуй видатки на всяку супоню. А тут, дивись, як закортіло страйкувати. Попробуй, чи за¬страйкуєш!»— І посміхаючись сам собі, Кость Калі¬стратович допивав третю чашку кави.
— Я давно так казав і на моє виходить,— говорить лікар Соколов, заслухавши інформацію Люби про по¬ведінку Смердинського.— Інакше і трапитись не могло. Хоч, правду кажучи, чинити страйк з таким несвідомим людом, як у вашій економії, тяжко, але до жнив ще кілька день. Можна зробити нараду найбільш свідомих робітників, можна кинути гасла, підкинути прокламації. Нарешті, через тиждень можна піти б на провокацію: Кость навмисне міг би не видати платні,— фінансові ж справи економії в його руках. Ні, він таки напевне не хоче псувати собі репутацію. Як же, після злиднів зажити на панську ногу і міняти курортний стан на курорт у бахмутській чи луганській в’язниці — пер¬спектива не радісна. І загалом обстановочка не дуже радісна. Біда нам з тими німцями та ще в такій дича¬вині. Жили б у більш населеному центрі — там робіт-ництва більше, там уже люди соціал-демократичну пресу поширюють, а в нас болото.
— А може б, Марку, так,— перебила Ганна Петрів¬на,— доручити цю справу Любі, хай вона попробує. Сьогодні ж увечері поговорить з робітниками в казармі, помацає грунт, а післязавтра можна було б кинути де¬сяток прокламацій. Як ти, Люба, на це?
Люба стояла бліда і нервово кусала губи. Легко ска¬зати: «поговорити з робітниками», «вчинити їй страйк». А там суд, в’язниця, а може, й Сибір. Хліб же Ген¬ріх Едуардович готує для армії, на оборону батьків¬щини. Але вона погодиться. Вона докаже тому боягу¬зові поповичу, як треба бути справжнім революціо¬нером.
— Гаразд, я згодна,— говорить Люба.— Але тут спра¬ва йде не лише про економію. Учора ввечері Генріх Едуардович наказав прикажчикові Петрові та отама¬
279

нові * Свиридові поїхати в Рогачівку та в Зачепилівку наймати на жнива селян з їхніми косарками та кіньми. Пшениці багато, і економія своїми робітниками не впра¬виться її зібрати. Може б, ви допомогли, агітуючи серед селян?
— А скільки десятин треба косити?
— Однієї пшениці п’ятсот десятин та вівса…
— П’ятсот десятин! Це за три дні своїми робітни¬ками не вправитесь. А не чули, скільки найматимуть?
— Скільки найматимуть?.. Постривайте, я пригадаю… Свиридові з Зачепилівки наказано привезти дев’ять жниварок та Петрові з Рогачівки дванадцять. Разом виходить двадцять одна жниварка.
— Так, так. Скільки ж людей треба? — вираховує Соколов.— До жниварок вони наймуть ще одного пого¬нича, та на ваш хліб два скидальника, і найменше чо¬тири таких, що копиці кластимуть,— це виходить біля півтораста душ людей. Гаразд. Ми допоможемо. Тепер так: ви, Любо, сьогодні ввечері найдіть зачіпку і пове¬діть розмову з наймитами. Я поговорю з Пигулею і взнаю, хто погодився їхати. Можна буде підкинути всім анонімки з пропозицією не їхати. Навіть більше: ми загрозимо тим, хто поїде косити панську пшеницю, пожежею. І взагалі, роздуємо кадило. А це добре. Можє- таки, хоч з наймитами в економії проведемо страйк, коли немає грунту на шахті. А то просто сором бере! Які з нас соціалісти? Читаємо брошурки та носимо дулі в кишені, а діла ніякого. А Смердинський так-таки й одмовився?
— Та якби лише одмовився, а то просто глузує,— обурюється Люба.
— Гм… Я таки правду казав, що всі вони оті лакеї великого капіталу, вся так звана «інтелігентна праця» прикута ланцюгом до великого господарства, і тільки маси можуть рушити діло. От ви,— звернувся Соколов до Люби,— все про народ та пролетаріат з нами деба¬туєте. От вам перша практична робота. Це вже не кни¬жечки, Любо Іванівно, і не профілактика проти пияцтва. Це конкретна робота. Отут ви попробуйте з народом узяти контакт. А тепер — годі. Я мушу сьогодні поїхати на копальню. Там щодня є пацієнти, а потім: заїздив стурбований Найман і прохав навідатись до нього. Це, напевне, вже закон 2 червня добрався і в наш за¬
* Помічник прикажчика на польових роботах.
280

куток. Ну, тепер у нас і серед шахтарів є зачіпка. Роздуємо і навколо цього кадило.
— Я не збираюся вас затримувати. Проведи мене, Ганнусю.
— Яз великою охотою,— гукнула Василевська з две¬рей.— Ось уже твій «курока». йде,— гукнула у відчи¬нене вікно.
По східцях хтось затупотів.
— Можна зайти? — почувсь голос.
— Заходьте, Петре Якимовичу. А я тільки збирався до вас.— До хати увійшов рогачівський староста Пигу- ля. Він до лікаря Соколова заходив дуже часто. З усьо¬го селянства, що ватажить з сільською інтелігенцією, це — передовик рогачівський в кращому розумінні цього слова. Бо інших передовиків у Рогачівці багато. В кож¬ній галузі свій передовик: по горілці, по крадіжці в маєт¬ку різного реманенту, майстри до бійок і т. ін. Пигуля до них ніколи не належав, навіть коли ще не був ста¬ростою. Його щодня можна бачити з лікарем, учителя¬ми, іноді до попа заходить. У кожного найде про що говорити і кожного по-свойому зуміє використати. З Соколовим переважно про політику говорить. З цього почали й сьогодні.
— Так як там наші куропатки? Кажуть, обпатрали наших японці? — питає Пигуля, а сам гладить бороду і посміхається з-під рижих вій хитрими оченятами. Намацав уже болюче місце в Соколова і на нього на¬тискає.
— Та щось нашим не везе,— стверджує Соколов, роз-гортаючи газету.— А у вас що новенького?
— Нічого доброго. Біда, як подивишся по селі! Хліб пригорів, та у багатьох і косити нема чим. Солдатки оце зібрались коло волості. Кричать, щоб покосили їм. А кого ти пошлеш, коли кожен з дня на день чекає, щоб своє впору зібрати? А тут ще підвернулася змога за¬робить: Петро Руденко, прикажчик, од Шаботинського приїхав. Каже, жниварок з п’ятнадцять треба з своїми кіньми і людьми. Вони ж здуру насіяли там пшениці десятин з п’ятсот, а пшениця добра. Як підоспіє, так і сипне зерно. Париться тепер пан та бігає, щоб хто найнявся. Тепер він добрий, а он по кручі за попас дере по дев’ять карбованців за голову.
— А що ж дядьки говорять? Поїде багато?
— Навряд. Воно б тепер йому можна доказать, так
281

не зговоришся ж з нашим людом. У мене ж восьмеро коней на шахтах, у Кисіля, у Свиненка та Димаренка так само. Хіба так хто вирветься, в кого ще зелене на пні, а коні гулящі.
— Попробуйте, Петре Якимовичу, толком побалакати з дядьками, може, й справді виговорите щось у пана.
— Та що виговорити? Землі мало у людей, а оренду гне високу. Ще ми з грішми то сяк-так, а в кого грошей нема — так хоч плач.
Соколов помовчав, вистукуючи пальцями по столі. «Починати чи не починати?» — думає собі. Пигуля по¬дивився по столі, глянув на конверт, а далі:
— Бач, я й забув, чого прийшов. Ішов оце повз пошту, так поштальйон передав листа.
Соколов розірвав конверт і швидко перебіг писульку.
— А більш нічого не передавав?
— Нічого.
— Так там, певно, є якась посилка. Ходімте дойдемо, бо я вже ЇЇ давно чекаю.
Вийшли надвір. Біля воріт лікарневого подвір’я зу¬пинилась якась підвода.
— Ви, часом, не доктор Соколов будете?
— Так. А що скажете?
— Я статистик земської управи. Маю де про що поговорити.
— Статистик? Я вас давно чекаю… До ваших послуг. Вибачте, Петре Якимовичу,— звернувся до Пигулі.— Ходімте зо мною. В мене квартира ось,— показав при¬їжджому на свою квартиру Соколов. А потім знов до Пигулі: — Нащот жнив ви з дядьками поговоріть. Порадьтеся з тими, хто збирається їхати. Хай не про¬дешевлять у ціні,— тепер можна добре заробити, коли скрутно приходиться.
Коли Пигуля пішов з двору, а Соколов взявся за руч¬ку своїх дверей, Дмитренко, киваючи вслід Пигулі, спитав:
— Це про жнива балачка? Я якраз до вас у цій справі.
— Заходь, заходь,— зрадів Соколов.— Що там, усе гаразд? Ніяких пригод не трапилося?
— Тугувато приходиться нашому брату. Проїхав по багатьох копальнях, проїздом з Луганська заїздив у Ге- ренаш, так скрізь збільшений догляд, шпиків наперли, Луганська тюрма вже тріщить. Козаки рушили з Дону.
— Як рушили?
282

— А дуже просто. Цілі сотні розквартировуються по вузлових станціях. Багато товаришів заарештовано, та ми духом не падаємо. Вам теж інструкція. Зараз же іде одлив робочих на жнива на молотьбу. Для кад¬рових шахтарів є змога потребувати підвищення плат¬ні, житлового будівництва та інших поліпшень. Це одне, а потім можна повести добру роботу на селі. Я, до речі, розвожу прокламації. Цього місяця через тиждень почнуться жнива, можна чинити страйки. Поміщики це вже чують і багато козаків і черкесів ставлять прямо Е економіях.
— Прекрасно, прекрасно,— потирає руки Соколов.— А в нас якраз аналогічна справа. Може б, ти нам в цьому й допоміг. Прокламації у вас загального харак¬теру?
Дмитренко порився у валізці і витяг цілу пачку па¬пірців.
— Так, так. Ми брали не по територіальному прин¬ципу, а викладали загальні положення. Це робили з такою метою, щоб ними обслуговувати багато районів. Ми навіть диференціювали — для селян одні прокла¬мації, а для наймитів економії — другі.
— Шкода, що ви трохи спізнилися. У нас післязав- трього уже косить почнуть.
Коло волості все більше збиралося люду. Петро Ру¬денко, прикажчик економії Шаботинського, стояв на рундуку і розмовляв з окремими дядьками. Ніяк не йдуть на згоду: пригадують прикажчикові і дорогий випас, і високу оренду, і те, що Найман не дав пройти по межі, коли царину святили.
— Та я це вже чув,— огризається Руденко.— Я ж не даром запрохую і не милостині ж прошу, а добру ціну даю. Де ж таки ви бачили, щоб по півтора карбованці брав скидальник, а по карбованцю кладії копиць? А де б ви жниваркою заробили по сім карбованців за день? З такою ціною добрий хазяїн за три дні з сімей¬ством та жниваркою може на ноги стати!
— Доброму й ставати не треба — він уже й без вас добре стоїть,— гукнув хтось з гурту.— Ви бідного по¬ставте…
— Та так же й з бідним. Післязавтрього, кажу, при¬їздіть. Так хто там охотник? — піднявши червоне лице поверх купи дядьків, гукає прикажчик.
283

Дядьки мовчки сопуть, колупаючи ціпками утоптану землю біля волості.
— Нема охотників? — гукнув удруге прикажчик.
— Як ви скоро охотників хочете? Дайте ж трохи по¬радитися людям. Може, хто й найдеться,— обізвався хтось.
— Про що тут рада? Гроші даю добрі. Та й самі ж бачите — пшениця не сьогодні-завтра сипаться почне.
— Та що нам радиться! — обізвався низенький дядь¬ко в білій сорочці з рукавами в стрілку.— Ви питайте в хазяїнів, в кого коней багато. Ось Петро Якимович, може, одірве з-під хур яку пару коней та пошле з ко¬сарками,— показав він ціпком на Пигулю.
Пигуля розгорнув натовп і привітався з Петром.
— Ага, прийшла коза до воза! Тепер і рогачівці в при¬годі стали? А як поведеш на межник коней пасти, так черкесами ганяєте.
По натовпу пройшов вітерок сміху, посипались голоси задоволення з Пигулиного дотепу.
— А так, так, Петре Якимовичу!
— Тепер і про нас не забули!..
Хто сидів, курячи цигарку у холодку, підійшов до рундука, а Пигуля, зійшовши на рундук, окинув оком присутніх і задоволено став перед прикажчиком. Цей поморщився і почухав потилицю.
— Моя думка,— почав Пигуля,— така, і перекажіть це панові: коли він хоче, щоб бути й надалі добрими сусідами, то хай збавить за випас худоби по п’ять кар¬бованців з голови, зменшить оренду з п’ятнадцяти на сім та хай укоротить руки черкесам, щоб не шмагали дітей нагаями, коли поведе який попасти коней.
Дядьки ще дужче скупчилися навколо рундука і за¬драли голови на старосту.
А він, підбадьорений загальним довір’ям та увагою земляків, викладав далі, ке поспішаючи, всі незадово¬лення селян проти економії.
— Бачте що, люди добрі,— заговорив після Пигулі прикажчик.— Я лс не хазяїн, і це все не мене торка¬ється. Мене прислав хазяїн наймати вас. Я вам даю добру ціну; ціна, якої ви ніде не бачили ще, і коли хто хоче заробити, хай іде.
— Добрий мені заробіток,— обізвався Коновал.— Сьогодні заробиш, а завтра неси в контору та плати оренду.
284

— Так, так…
— Знаєм ми ці заробітки. Не один з них забагатів!
— Я думаю так,— обізвався знову Пигуля.— Ви, чоловіче добрий, поганяйте до пана, а ми тут ще поради¬мося, може, до чого й договоримось.
— Так я завтра ще навідаюсь,— сідаючи на дрожки і рушаючи од волості, говорить прикажчик.— Порадюся з паном, може, ще що набавить.
Урядник П’ятниця вчора повернувся з «Маньчжурії» дуже пізно. Звечора загулявся на Свиненчишиних іме¬нинах, а потім зайшли всі до трактиру і майже до світу пиячили. А коли П’ятниця вип’є, то й сни ж йому снять¬ся хороші! Хропе він так, що жінка дітей переносить в другу кімнату, а сама з пов’язаною головою після того цілу добу в постелі лежить. Та як не хропти? Натрудиться ж чоловік за день. Волость велика. Там подушне не дають; там парубки «сосну» дівці на воро¬тях намалюють; там за випас хліба одно другого по¬зиває; там одне одному вікна поб’є. Що де не трапиться, всі до П’ятниці. А він що — «козинячу лапку» в руки, на коня — і туди. Хлопців здорово бив Андріян Дави¬дович. Як попадеться, бувало, якийсь до рук, то спо- лосує спину «козинячою лапкою», що як писанка од урядника вирветься. Добро було раніше. Та останні роки страшно. Народ неслухняний пішов. А все та шах- тарня чортова. Пробував він декого за петельки посі¬пать, так тепер боїться й шляхом проїздити повз ко¬пальню. А парубки дивляться, та й собі. Тиждень назад застукали п’яного у Несукайки і всі шнурки обірвали. Не так уже б’ється Андріян Давидович з парубками. Та все ж таки бояться. Сибіром та Дальним Востоком тепер лякає, як до чого.
А загалом живуха Андріяну Давидовичу нічого. Завжди могорич, кури, крашанки, масло несуть щодня. А мало Рогачівки, поїде по тавричанах. Ці найдужче приймають. Коли їде вздовж В’юна або вдариться на Самару, то аж дух йому забиває, як гляне на гусей. Смакує Андріян Давидович на гусях.
— Вставай, Адю. Вставай, голубчик, надворі пожежа.
— Га? Що? Яка пожежа? А де ж гуси?
— Та які тобі гуси. Ось уже три десятники прибігло. Стражники десь загулялися на хуторах, а там хата чиясь горить на тім краї. Все село піднялося на ноги.
285

■— Дуся, дай сирівцю! Хата, кажеш, горить? Чия?
— Сьомачки старої! — в два голоси гукнули десяцькі з другої кімнати.
— Сьомачки? Так що ж там тушать чи ні? Перека¬жіть писареві, хай протокол складе.
А коли десяцькі вийшли з хати, Андріян Давидович, не встаючи з постелі, смакує сирівець. Двоє дітей пере¬ляканими очима дивляться на «хворого» гіапашу, а Дуся натирає нашатирним спиртом скроні.
— Знову до тії паплюги заїжджав? Щоб ти галасвіта поїхав, сукин син!
— Нічого, душечко, нічого. Перемелеться — мука буде.
— А щоб ти молов, поки світа й сонця! І коли вже ти перестанеш вітриться? Вже волосся посивіло, а ти все тягаєшся, як кобиляча душа.
— Посивіло, кажеш? — обіймаючи Дусю, жартує Анд¬ріян Давидович.— Од турбот, душечко, все. Роботи ба¬гато.
— Щоб тебе калікою зробило, як ти робиш! Хати горять, а ти очей ніяк не роздереш.
У хату вбіг стражник Кривулька.
— Ну як там? Що! — не піднімаючись, питає Анд¬ріян Давидович.
— Так що дозвольте доложить: агітатори приїздили на село…
— Що!? — схоплюється Андріян Давидович.— Які агі¬татори? Ти в своїй сорочці! Де?
— Поїхали, Андріяне Давидовичу. По всьому селу ахвишки розкидали і поїхали.
— Які ахвишки, дурна голова! Де ти був цю ніч? Знову до тії задрипанки їздив ночувати?
— Винуват, Андріяне Давидовичу. Забарився трохи у Юр’ївці. Повертаюся назад перед світом верхи. Дивлюсь, щось шляхом на Геренаш помчало. Думаю собі: може, хто з рогачівців на базар поспішає. їду по¬волі. Та вже аж на кряжі побачив пожежу. Прибігаю верхи, а тут народ баламутиться. Сьомаччина хата до¬горяє, а люди як рій гудуть, тільки не про пожежу, а про забастовку.
— Що? Забастовка? Та чи я сплю, чи чорт його знає!..
Стражник Кривулька продовжує далі. Розповідає, як
мутиться Рогачівка, лаючи панів, а Андріян Давидович натягує та чистить свої здоровенні чоботи.
286

— Ну гаразд. Сідай, Кривулько, поснідаємо. Що там у тебе, Дусю, оселедця немає? Там десь півпляшечки стояло.
Двері раптом одчинилися і в хату вбіг Васьків Семен.
— Чого тобі, Семене?
— Казали отець Калістрат, щоб до їх ішли. Справник приїхав.
— Дусю, швидше мундир! Біжи, Кривулько, скажи, що я зараз буду. І-і-і, ти лиха година! Дивись, яка на¬пасть! Кривулька, сукин син! Чого в тебе мундир за- бльований?