Штейгер встав, і Шура припинила свою балачку.
— Я, ІПуро, піду… Не можна мені так… Я ж керую роботою в копальні і мушу за всяку ціну бути там. Подано на сполох. Робітники з шахти повиходять. Робо¬та стане. Я за це відповідатиму…
— Не йдіть, Кириле Панасовичу, бо мені з мамочкою буде страшно. Навколо всі п’яні, а батька немає… Де ж папаша? — Шура виглянула, відхиливши кватирку на¬двір.— А ніч яка темна та страшна! Здається, ось-ось хтось тебе вхопить за голову й витягне надвір… Не йдіть. Підете між сердитих людей, ще якесь нещастя трапить¬ся. Посидьмо трохи коло вікна. Посидьте трохи, прошу вас,— і Шура м’яко торкнулася кінцями пальців до гудзиків Руденкового піджака. Торкнулась ледве чутно, але струм з цих закруглених маленькими сливками пальчиків пройшов крізь одежу і вколов десь тонко й глибоко в штейгерових грудях.
Руденко, вагаючись, сів на стільці, а Шура стала коло вікна. Схиливши голову й обіпершись на лутку, вона
308

дивилась, як на сході, переливаючись купою зірок, під¬нявся Волосожар, і продовжувала далі перервану роз¬мову.
— Мене дуже любили звичайні сіренькі гімназистки й ненавиділи патентовані красуні — багачки. Коли б ви знали, як огидно було дивитись на лицемірство класних дам! Вони з охотою прощали всі вибрики вередливої доньки астраханського мільйонера Шибаєва, коли вона обливала парфумами вчителя малювання Шерепкова. Вони знали добре, що більшості багатих гімназисток усі завдання з математики виконував реаліст Рацер, син залізничного майстра, і нічого їм за це не казали. Та хай завданім виконувались поза їхніми очима, дома, а Ше¬репкова обливали ж на очах у класної дами. Вона на¬вмисне одверталась. Коли я їй вказала на вибрики Ши- баєвої, мені за поведінку поставили «4». А на вечірках мені ніяк не можна було погуляти без сутичок з бать¬ківськими доньками. Щомісяця начальниця гімназії влаштовувала вечірки… Ой, згадала про начальницю!.. Яка це була мавпа! Ви й уявити не зумієте. Якась стара царська фрейлін. Вся у зморшках, лиса, а щоб сховати свою старість, голила голову і носила перуку. Дуже мастилась, пудрилась і на вечірці намагалась ніколи не посміхатися. Бо варто було їй хоч трохи ворухнути губами, як з неї цілою хмарою сипалась пудра, а все лице краялось рівчаками. Зрештою, коли комусь дово¬дилось її зовсім розсмішити, з лиця сипалась коржами фарба, а вона затулялась веером і вдавала з себе непри¬томну. Тоді її, покриту вуаллю, одводили до її кімнати, аж доки,— поновлена й нафарбована,— вона не вихо-дила знову надута, як індик. Та цур їй,— схопилась Шура,— я ж вам не те хотіла розповідати… Уже й за¬була про що саме… Бач, згадала. Про вечірки та класних дам. Оті класні дами завжди стежили, з ким я проводжу час і танцюю. А охотників танцювати зі мною було ба¬гато. Кумиром усіх гімназисток був жандармський офі¬цер — князь Уточкін. Високий, стрункий з великими блакитними очима. Блондин. Грішми так і сипав! Скіль¬ки моя класна дама попоїла шоколаду од нього та одер-жала квіток за мене!
— Як, за вас? — здригнувся штейгер.
— Щоб дозволяла класна дама з ним танцювати,— пояснила Шура.— А чого він мені не передавав додому! Тітка попервах боялася й не радила приймати даруцків.
309

Потім вона вже й лаяла, що я не хочу брати, а я все ж нічого не приймала. Надто він мені огидним став, коли розсипався своїми компліментами. А потім я його бачила позаторік у дуже поганій справі… Хоч це вам, мабуть, і не цікаво слухати, а я дурна торохчу…
— Чому? Дуже цікаво. Я вас слухаю з великою охо¬тою. Яка ж то була справа?
— Та це довго розповідати. А потім…— Шура зніяко¬віла й, завагавшись трохи, тихше спитала: — Скажіть, Кириле Панасовичу, ви з моїм батьком добрі приятелі? Чи це він кличе вас до себе, як начальство?
Руденко од несподіванки аж на стільці засовався. Він навіть образився. Таж коли б не вони з Миколою Ми¬хайловичем, то вже б давно загинула найманівська ко¬пальня од хижаків! Це ж вони з Сидоровим переконали знищити артільну систему в роботі, що панує по інших копальнях. Тільки через Руденка і її батько тепер не стоїть на капрі, рахуючи видобуті вагонетки, а відає очисними роботами в штокові. Він навіть Цапка перевів з копальні на завідування надвірним господарством, передавши його партію забійників Сидорову, найбіль¬шому другу штейгера.
— Гаразд,— запевнено говорить Шура.— Коли так, то слухайте далі. Ви не гнівайтесь, що я вас перепитала, я ж нікого ще тут не знаю…
— Нічого, нічого,— посміхнувся Руденко. А Шур і продовжувала:
— Позаторік у Ростові був величезний страйк. Цілих два тижні за містом у балці відбувались збори. Туди ходили всі. Гімназисткам було заборонено виходити за місто. А нас усіх дуже цікавило, що там робиться. І ось, як сьогодні пам’ятаю, під’їздить до дядькового двору на власному екіпажі Женя Шибаєва. Прибігає, цілує і про¬сить тітку пустити мене з нею з’їздити до модистки приміряти плаття. Вона ще за два роки до випуску но¬сила дома паризької моди вбрання. Тітка була втішена, що донька такого багатія завітала, і одразу відпустила. Навіть забула вслід наказати, щоб не спізнилася. А це вона робила щоразу, коли я тільки виходила за ворота. Сіли в екіпаж. Женя шепнула візникові, а він лише перепитав: «За Темерник?». Женя кивнула головою, і кінь вихром поніс нас за місто.
«Куди ж це?» — питаю в Жені, а вона регочеться; «Сама побачиш»,— і ще дужче заливається…
310

Біля Темерника нас спинила козацька застава. Не пу¬скають, тримають коня. У мене всередині похолонуло.
«До кого ви?» — питає якийсь з козаків.
«До князя Уточкіна»,— спокійно відповіла Женя. Тут підлетів на коні козацький вахмістр.
«Пропусти! — кричить на козака.— Хіба не бачиш виїзду Шибаєва?» — І, приклавши руку до папахи, взяв¬ся довести нас до квартири наказного отамана, де був і Петро Миколайович, князь. Я ні жива ні мертва сиджу, а Женя весело розмовляє всю дорогу з вахмістром. Заїхали просто у двір, і вахмістр провів нас через кухню до однієї кімнати поруч отаманського штабу. Попрохав почекати і пообіцяв про наш приїзд повідомити князя. Сидимо ми, а за дверима в отамана нарада з офіцерами. Чого я тоді не наслухалась крізь двері?.. Вони радились, чи взяти робітничі збори в шашки та нагаї, чи не випу¬скати нікого з Ростова в селище Балку, де вже цілих два тижні збирались щодня робітники. Якийсь, певно, молодий офіцер, м’яко радив оточити Ростов і нікого не випускати, а князь не погоджувався. Він, заперечуючи, так лаявся, що коли б я не знала його голосу, ніколи б не повірила, що це він. Він лаявся огидніше візника- шахтаря, навіть портового вантажника. Я горіла від со¬рому, а Женя тільки ногами совала, сидячи в кріслі. «Ах, Шурочок, який у нього темперамент, скільки енергії!..»
— І довго ви там сиділи? — посміхнувся Руденко.
— Сиділи цілу годину. А потім з князем поїхали на робітничі збори. Коли б, Кириле Панасовичу, бачили ті збори! Тисяч двадцять люду… А які там говорили про¬мови? Пригадую одного промовця…
У двері постзткали, увійшов Борис.
— А де батько? — кинулась Щура.— Що там діється? Не побили його?
— Як, його й досі немає дома? — здивувався Борис.— Це ж він залишився у шахті. А Васька вже покинув капар. От-то лиха година! Треба мерщій видати на- гора.—І Борис швидко повернувся до дверей.
— Стривай, я теж піду з тобою,— схопився штейгер.
— Куди? Та боже вас борони надвір показуватись! Там люд такий розлютований, нізащо не виходьте. Ходили вже до Сукачова, та не застали. Тільки закурів через шпиль, на Геренаш. Господаря так само немає.
— А що ж роблять по бараках?
311

— Та що ж: одні полягали спати, другі — в очко жа¬рять, треті пішли до Зільберовського.
— А ті, що збиралися машину руйнувати, заспо¬коїлися? ч
— Де там! Сидять та радяться, як завтра рощот брати. Хваляться, що й контору розіб’ють, коли Сукачов не видасть грошей. Та, мабуть, я таки побіжу, бо Микола Михайлович десь чекає у шахті. А ви, Кириле Панасо¬вичу, не виходьте. Та вам, мабуть, не сумно, вас же двоє,— і, засоромившись власних слів, Квітченко вибіг з хати.
Штейгер схвильовано ходив по кімнаті і ламав за спи¬ною пальці, що аж тріщали. Справді-бо: на копальні, опріч нього та десятників, нікого не залишилось. За всі наслідки відповідатиме він. Ах, як це неприємно, як це неприємно!.. І Руденко знову схвильовано ходить по хаті, похиливши голову і кусаючи чорного вуса.
— Заспокойтесь,— почув лагідний голос і здригнувся.
— Вибачте мене, я такий до вас неуважний,— і штей¬гер став перед Шурою, покірно похиливши чоло.
— Нічого, я не сердюсь,— ледве чутно говорить Шу¬ра.— Вам боляче. Бідний ви…— І обидві Шурині руки лягли на Руденковому плечі.— Сідайте, я ж вам і не доказала. Тільки одсуньтесь трохи далі, а то вас з вікна видно на вулицю.
Штейгер сів і мовчки слухав Шуру.
— А я вже забула, на чому спинилась. Ага, про того промовця в Балці за Темерником… Під’їхали ми, стали серед юрби екіпажем. Князь поручив свого коня козако¬ві, а сам коло нас впадає. Я бачила, як він, вислухуючи промовців, трусився як у пропасниці, мінився з лиця, і дрижало йому підборіддя. Нарешті він витяг з кобури револьвер і попросив дозволу сісти до нас в екіпаж. «Тільки я вистрелю,— стиха сказав він нашому візни¬кові,— мерщій повертай коня і жени скільки духу до міста».— «А куди ви будете стріляти?» — запитала я. «Спробую зсадити одного з тих молодчиків»,— і князь кивнув на промовців. Я з переляку завмерла, а Шибаєва так і підскочила: «Ану, попробуйте, Петре Миколайо¬вичу, не попадете — більше на очі не показуйтесь».— «А коли ви зараз не покладете револьвера,— я встану з екіпажа»,— промовила я. Женя почервоніла: «Не смій-те класти назад, стріляйте»,— тряслась од злості Шиба¬єва. «Коли не хочете мене бачити в екіпажі»,— додала я.
312

«Добре,— вийшов князь із скрутного становища.— Щоб нікого не образити, я зараз стріляти не буду, а коли ви, Євгеніє Карпівно, бажаєте переконатися в моєму стрі¬лецькому хистові, я вам це докажу через три дні, коли ми розженемо оцю сволоту і захопимо балакунів до рук».
Я заспокоїлась і придивилась на промовця. Це був середнього зросту чоловік, чорнявий, червоний з лиця.
У двері знову постукало.
— Можна зайти?
— Заходьте,— перервала розмову Шура і, побачивши Дмитренкову постать коло порога, схопилась.
— Вибачте,— я, здається, вам порушив приємну роз¬мову…
Шура потихеньку задкувала до ліжка, де за завісою спала мати.
— А, це ти, Павле Охрімовичу,— радо підвівся Ру¬денко.— Будьте знайомі. Мій колишній однокашник по Лисичанській школі, а це — хазяйська донька.
Шура мовчки подала руку, зробила реверанс, а потім спохватилась і ледве чутно:
— Сідайте, прошу вас…
— Що з вами, Шуро? — стурбовано спитав Руденко, побачивши, як та здивовано оглядала гостя.
— Нічого, нічого,— тихо відповіла вона, далі протерла руками очі і посміхнулась, зашарівшись:— Може, ви їсти хочете, сідайте, прошу, до столу. Та ви, Кириле Панасовичу, теж не закінчили вечерю, сідайте обоє.
— Може, й справді сядемо,— кинув Руденко гостеві,— до речі, ще цілої півкварти не почато.
— Я б хотів з тобою поговорити в дуже пильній спра¬ві,— одмовляючись од вечері, почав було Дмитренко.—■ Віч-на-віч…
— Кажи, тут всі ж свої, це ж донька Миколи Михай¬ловича.
— Колись і я перешкодила,— посміхнулась Шура, розрізуючи на тарілці сало.
— В чому? Де? — здивувався Дмитренко.— Здається, каші шляхи з вами ніде не перехрещувалися…
— Тільки в Балці під Ростовом…
Дмитренко здригнувся. Штейгер аж одсунувся на егільці, оглядаючи з ніг до голови свого друга. Хвилеву мовчанку перервав гомін у сінях. Увійшли Сидоров, Квітченко, Зав’ялов, Рубан і Васька Зуб.
313

— Оце гаразд, що швидко зібралися,— заговорив по- діловому Дмитренко.— Бо надворі вже зоря займається. Ми поговоримо коротенько, бо ви й так усе добре знаєте… Селюки бунтують і, напевне, завтра на роботу не підуть. Господареві буде скрутно. Єдина надія на постійний кадр шахтарів. До ранку треба потурбуватися, щоб ніхто з ваших не пішов, доки хазяїн не здійснить ваших давніх вимог. Ви ж десятники,— записні книжки у вас є? Пишіть, чого завтра мусите домагатися. Пер¬ше,— нові балагани для нежонатих і кам’яні будинки з літніми кухнями для жонатих. Друге,— лікарню й лі¬каря при копальні. Є? Добре. Третє,— поліпшити вентиляцію в шахті й збільшити по 20 копійок за упряжку…
В хаті було зовсім тихо. Тільки монотонно, але певно відбивав Дмитренків голос та шелестіли листками за¬писних книжок десятники.
Шура стояла коло вікна і не зводила очей з Дмит- ренка.
— Він? — стиха спитав Руденко, підійшовши до Шу- ри.— У нього хотів стріляти ваш князь?..
— Той самий,— стиха відповіла Шура.— Але тепер уже той князь ваш…
— Чому наш?
— Його перевели в Луганськ. Він тепер із своєю сот¬нею літає по всьому Донбасу, де тільки страйкують. Писала мені недавно Женя,— вона гімназії не скінчила і втекла з князем,— що він одержав подяку за при¬душення страйків, і нібито його мають підвищити по службі.
Крізь вікно упав тоненький золотий промінь. Поси¬палось сонячне зерно на похилені чуприни присутніх, і закололо в праве око Дмитренкові.
Штейгер уже пішов, а Шура все ще дивилась на при¬сутніх, стоячи біля стіни. Вони сьогодні для неї ніби оновилися. Після безсонної ночі на всіх лежав відбиток утоми, і обличчя зовсім не вчорашні. Ще серйозніше виглядає її батько. У Квітченка ніби припухло під очима й немає того здорового вогневого відблиску в очах. Зав’ялов ще дужче схуд, і груди йому надто помітно запали. Васька Зуб з нечесаним чубом виглядав ніби на похмілля після великої випивки. А Рубан зробився якийсь незграбний, і виголене старе лице схоже було на чотирикутну маску.
ЗН

Хоч уночі ніхто з них не був, опріч Сидорова, у ко¬пальні, та вугляний порох, що роками вбирала в себе шахтарська шкіра, виступив вкупі з потом дрібнень¬кою чорною росою на лицях. А чуби ніби хто чорною пудрою попритрушував…
Вони довго гомоніли, обговорюючи пункт за пунктом, записані в своїх книжках вимоги, продиктовані соціал- демократом Дмитренком. Перші вимоги пролетаріату найманівської копальні.