Коли виїхали за Рогачівку, справник спинив свою тачанку і обернувся до врядника, що їхав збоку:
— Так ти, П’ятнице, залишайся на селі. Щоб до мого приїзду ви з Кривулькою винищили до пня всю не¬чисть. Сто чортів! — обурювався справник Кишко.— Розвелося погані на селах, хоч лопатою горни. Гляди ж мені,— рушаючи на копальню, попереджав він уряд¬ника.— А потім знаєш що? Під’їдь сюди ближче.— Перевісившись з тачанки, щоб не почув візник, справ-ник ледве чутно швидко забубонів урядникові: — Так натякни там батюшці… Щоб в сметані, свіженькі… І рач¬ки… Та стривай ще,— і знову завернув урядника.— Горпині те… Як би поделікатніше, при нагоді шепнеш.. Мовляв, зачарувала дуже, закоханий, і все таке інше… Словом, тебе, старого лиса, не вчити… Паняй.
— І охота вам була з молодою та дурною зв’язува¬тись? А до Митрофанівни хіба не то?.. Краще б туди, сьогодні якраз він поїде до Геренаша на ніч за поштою, а ви там і спинитесь. А вона оце за весну викупалась та вигулялась. Ех і жіночка,— заскаливши око, малю¬вав урядник почмейстершу, повертаючи свого коня.
— Гм… Можна було б і туди… Там побачимо… Е, П’ятнице! — гукнув знову справник. Урядник знову під’їхав впритул до тачанки.— А там ще у монополь- щика є дебела дівуля. Як вона до тебе,— родичається, ні? Може, туди вдариться?
— Там тоже невеликого хліба,— бідкається стиха врядник.— Але й можна там попробувати. На лиху го¬дину — так там і мати ще жінка в соку.
— Паняй,— гукнув справник своєму кучерові,— а далі
315

до врядника: — Не забудь же перевести слідство та скласти докладного протокола про агітаторів. Бо не зро¬биш цього, погано буде,— закінчив нарешті справник свої інструкції й поїхав.
Коні, нагодовані попівським вівсом, бігли дружно. Тільки іноді, коли накочена колія підходила до ярини, борозенний не витримував і хватав запашного сивого вівса з лану Шаботинського. Та оперезаний візниковою пугою, він як опечений рвав посторонки, а справник хитався назад, аж йому картуз зсовувався на потилицю.
— Отам коло підводи надержиш,— гукнув до візника.
По той бік вибалка підгору поволі здіймалась сіль¬ська підвода.
Нагнали лікаря Соколова.
Іншим разом справник ніколи не виявив би стільки чулості до сільського лікаря. А сьогодні — чи випита у попа настойка, чи розбавлена горілкою любов до попів¬ської доньки облагородила його поліцейську душу? — тільки зупинився на цей раз справник коло лікарської брички.
— Далеко їдете? — привітавшись, спитав.
— На копальню,— з лагідною посмішкою, знявши ка¬пелюха, відповів лікар. Коли б справник не був під чаркою, од його набитого поліцейського ока не схова¬лась би та хмарка тривоги, що хвилею промайнула з-під солом’яного капелюха по лікаревому обличчі і затремтіла на кінчиках його русявих вус. Соколов, зва¬живши п’яний справників вигляд, швидко оволодів со¬бою, і посмішка знову повторилась.
— Стій,— штовхнув Кишко візника.— Сідайте до моєї тачанки. А ти,— не чекаючи на лікареву згоду, гукнув на рогачівського парубійка,— поганяй додому.
Соколов спершу подякував, але потім пересів із своєю валізкою до справника. Цей запитливо покосився на ва¬лізку, і лікар, зваживши погляд, пояснив:
— Медичні приладдя. Завжди з собою везу. Тим паче на копальню їдучи. Чого не трапиться в шахтарській ро¬боті. А потім — хворі є. Треба декому мікстурки, по¬рошків…
— Всяко трапляється,— згодився справник, одсовую¬чись в лівий кут тачанки.— Що ж новенького на селі?
«Чи ти ж, вража сила, не з того самого села їдеш?» — подумав Соколов, але, не вагаючись, відповів: — Та на селі сьогодні неспокій. Хата вночі згоріла, і, кажуть, ніби
316

агітатори були удосвіта. Все село каламутиться. Наймач прикажчик учора в економію на жнива, так сьогодні ні одна душа не виїхала.
— Виходить, страйк? Здорово. Зараза од заводів та копалень і на село перекинулась. І хто б, здавалося, у такі нетрі її заносив? Крамола, всюди крамола,— чуло зітхнув справник, поглядаючи на лікареву валізку в ногах.
— І нічого з ними не можна вдіяти: сьогодні тут, а завтра чуєш — вже в десятому селі, прямо як напасть на мирне населення,— беручи між ноги валізку, чут¬ливо, з смутком у голосі, як відгомін, повторив Соко¬лов. Справник одвернув очі і, поглядаючи на околиш¬ній переджнив’яний степ, промовив:
— Косити пора…
— Да-а,—і повторив Соколов, ніби вдивляючись у степ, на лівий бік, де сидів справник. І бачить Соколов, як погляд сусіди із степу переходить на шлях, далі на пе¬реднє колесо тачанки та візникову спину. Не видаючи себе сусіді, Соколов продовжує вдивлятися в степ. Він лише помічає, як вії на правому справниковому оці хитнулись униз.
«Значить, дивиться на валізку,— ще раз перекону¬ється лікар,— хоч би швидше до копальні та здати Дмитренкові цю поклажу. І трапиться ж такий попут¬ник!..»
Борозенний знову спокусився на овес, і після різкого батога обоє коней вскоки винесли тачанку на останній горбочок.
— Ось уже й копальня,— радо повідомив Соколов і, глянувши поміж коліна на валізку, завмер. Там од швидкої їзди, певно, з-поміж рамочок, коло самої за¬щіпки виглядав кінчик червоного папірця — обкладин¬ка з «Ерфуртської програми». Легким рухом, витягаю¬чи цигарки з кишені, Соколов кладе на валізку праву ногу і підносить розчинену пачку під самий справниць- кий ніс.— Прошу вас…
— Дякую,— в’яло відповідає справник і нахиляєть¬ся прикурювати.— Од швидкої їзди нічого не пошко¬дить? — запитливо зирнув на валізку.
— Нічого, не турбуйтеся,— заспокоює лікар. А потім, переводячи тему, гукнув: — Дивись! Чи у них свято яке, чи що? Люду стільки зібралось,— і Соколов глянув по¬за візником на копальню.
317

Справник схопився і, обіпершись об візникову спину, подивився й собі.
— Стій! — гукнув.— Чи, може, їхати? —• чи то про себе, чи то до лікаря ледве чутно промовив він.
— А чому б і не їхати! — підбадьорив Соколов.— Во¬ни ж не б’ються, просто зійшлися. Може, борони боже, катастрофа,— затурбувався лікар.— Тоді дозвольте вас залишити, а я піду пішки.
— Поганяй,— гукнув справник, і тачанка із схилу покотилась до копальні.
Вже півдня на копальні точиться боротьба двох груп. Найбільша з них на чолі з Микитою Будяком стояла на одному:
— Видайте зароблені гроші, і ми поїдемо додому.
Всі вимоги на цьому й закінчувались. Ще інколи до
цього додавали найголовніший свій аргумент: «Хліб сипеться».
— Хліб сипеться,— турбувались одні.
— Хіба не бачите, яка спека та як пожовтіла яри- на? — обурювались другі й показували на пшеничне море маєтку Шаботинського. Показували так, ніби то справді був їхній хліб, і треба лише отримати гроші, щоб замість кайла, лопатки чи довбні в руках опини¬лась коса і зашуміли покоси.
Другу групу складали жонаті і постійні шахтарі —< нежонаті. Ці не сперечались проти вимог першої гру¬пи. Вони тільки не поділяли їхньої думки і спроб зруй¬нувати машину та спустити на дно кліть. Частина з них вкупі з Сидоровим весь час була коло надшахтної будівлі. Доглядали за справною роботою вентиляції, подавали худобі харч. Микола Михайлович навіть спу¬скався до шахти і пройшовся аж до штоку, оглянувши цямриння. Перед обідом Сидоров, Зав’ялов, Рубан та Васька Зуб поприходили знову до Дмитренка. Тільки тепер зібрались не в Сидорова, а в одній з кімнат дру¬гого поверху корчми Зільберовського, де щоразу спи¬нявся Дмитренко.
— Ну, як? — спитав він їх, коли останній з чотирьох переступив поріг.— Вигорить щось?
— Нічого не вдієш,— розвів руками Сидоров.— Мало нашого брата. Одні рвуться на домівку, а одні просто понапивалися й домагаються могоричу.
— Коли пробував я,— вступився Зав’ялов,— заохоти¬
318

ти їх до писаної вимоги господареві копальні, так ру¬ками й ногами проти. А що мене найбільш здивува¬ло,— і Зав’ялов підняв догори кущі-брови,— ватажками у них зовсім не п’яні — Методій Лакуза та Мусій Ми¬щенко…
— Оті Цапкові полигачі? — перебив Сидоров.— Оті самі, що я прогнав з плити на корінній?
— Вони самі. І коли б ти почув, що вони говорять проти нашого брата. Коли біля мене зібрався гурток і я став намовляти, щоб скласти гуртом писану вимогу, Лакуза як гукне: «Не треба, не треба! Підпишемось, а тоді пені не обберешся!» Хотів я мазнути йому по мар¬мизі, та, думаю, хай тобі цур.
— Аз вас ніхто не зібрав підписів? Як у тебе, Ми¬коло Михайловичу?
— Всі, що роблять на ремонті та стережуть машину, ось підписались. Вісімнадцять чоловіка є. Шура мені розклала навіть за алфавітом,— і Сидоров розгорнув записну книжку.
Дмитренко перебіг очима.
— І Руденко! Що ти, збожеволів? Викресли ж за¬раз. Його нізащо не треба в списку. По-перше, він сам адміністратор, а по-друге… гм. Як би вам сказати…— ї Дмитренкові очі забігали по стінах з малюнками-до- датками до «Нивы» в позолочених рамцях. Всі решта стояли мовчки. Дмитренко схопився, скинув піджак і залишився в одній сорочці, навіть без жилета.— Чого ви стоїте? Коли вже призвичаїтеся до товариської по¬ведінки? Вас щоразу доводиться запрохувати.
Троє мовчки сіли, а Зуб підійшов до вікна, обіпер¬ся на підлокітник та дивився через шахтарські бараки та каютки в степ.
— Що ж друге? — порушив тишу Сидоров. За ним всі глянули на Дмитренка. Бачили всі, що він вагався і не смів говорити далі. Віддавши стілець Зав’ялову, Дмитренко став коло грубки, обіпершись за спиною до¬лонями. Пальці йому здригались, і з-під нігтів сипа¬лись на підлогу шматочки крейди. Мовчав і перебігав очима по всіх, що сиділи. Далі стиха почав:
— Ми — не діти, і правді в вічі треба дивитись про¬сто. Що за це по головці не погладять, теж факт. На¬віть коли б за вашу писану вимогу дали підпис всі робітники копальні, навіть коли б переляканий госпо¬дар пішов на всі поступки, і тоді поліція стала б
319

дошукуватись привідців. Перший-ліпший інтелігент,— вчитель, лікар чи студент, що не працює в поліції шпи¬гуном,— стає в її очах злочинцем і бомбистом. Нам же зовсім не бажано, щоб замість Кирила Панасовича Най¬ман взяв на керування шахтою другого Сукачова… До речі, Сукачов ще не повернувся з Геренаша?
— Так викреслити? — запитав Сидоров і, не чекаючи відповіді, старанно послинив олівець і густо закреслив штейгерове прізвище.
— Виправ краще моє, а то гаразд не видко,— шепнув Сидорову сусіда, і цей твердо по вже раз написаному над штейгеровим прізвищем вивів: «Рубан, Степан».
— Сукачова не видно,— відповів Дмитренкові За- в’ялов.— Моя жінка вранці поспішала на базарчик, так хвалилася, що туди полетів верхи й господар копальні.
— Як? Найман був на копальні?
— Чому ж ти не хвалився раніше? — запитали всі в один голос.
— Я боявся пускати чутку і жінці наказав нікому не хвалитися. Та він на копальні й не був. «Біжу,— хва¬литься жінка,— за селище раненько, щоб молока за¬хопити хоч глечик, коли наганяє мене Цапок. «Ніхто не проїздив тут верхи, не бачила?» Кажу, ні. Він і побіг до шляху. Тільки він одійшов, як із-за шпиля винир¬нув вершник. Цапок замахав йому шапкою, і той став. Поки я поторгувалася, купила молока і повернулася йти, Цапок пішов до своєї хати, а вершник через ро- гачівські кукурудзки залопотів балкою на Геренаш».
— Щось курить по шляху з Рогачівки до копальні,— обізвався Зуб од вікна.— Як видно, добрі коні…
Всі похапцем і собі підбігли. Одчинили вікно. Під¬вода спинилась, і порох розвіявся. Видно було, як хтось вставав і дививсь, прикладаючи руку поверх очей. А коли тачанка була зовсім близько, можна було добре бачити білий кітель справника та бриль лікаря Соколова.
— А тепер, хлопці, гайда туди, щоб всяк був на своє¬му місці,— наказав Дмитренко, одягаючи піджака. Коли всі були за дверима, він завернув Сидорова: — На вся¬кий випадок, наготуй пару добрих коней з бричкою і надійного свого парнягу. До речі, куди б його вдари¬тися на глухий шлях, як що до чого?..
Сидоров потер чоло. О, Сидоров знає це «що до чого». Це вже буде тоді, коли поліція хвататиме Дмитренка
320

за поли; коли всі вважатимуть його навіки загиблим. Посмикавши сивого вуса, Сидоров хитнув головою:
— Гаразд. Підвода стоятиме в балці за терничком. А повезе тебе Васька Зуб до свого тестя у Зачепилівку. Тут недалеко, верстов сім. Але туди ніхто не загляне. Та й не сидітимеш там місяць.