Найманові не спиться. Він тільки що переслав через Геренаш в міністерство закордонних справ Аполлону Михайловичу телеграму. Телеграма коротка, але в ній вся драма, розпач управителя економії Шаботинського:
344

«Пшениця сипється. Околишні селяни бойкотують. В економії бешкет. Прошу розпорядження…»
Тільки що з його кабінету телеграма телефоном пе¬редана в Геренаш, а звідти через Петербург до Берлі¬на. На ранок напевне буде відповідь. А що Аполлон Михайлович відповість, Генріх Едуардович перекона¬ний. Щось надто часто він почав писати й цікавитися господарськими справами економії, врожаєм та збутом хліба. Найман йому писав, що самарська фірма поста-чальників хліба для Маньчжурії — якась шахрайська організація; що звідти ніхто йому ні на листи, ні на телеграми не відповідав; що збут пшениці не гаран¬тований.
Шаботинський заспокоював. Повідомив, що пшеницю можна буде запродати кому завгодно; що її можна експортувати через Одесу до Італії. Хай лише Найман зуміє її вчасно зібрати.
«Легко йому писати,— думає собі Генріх Едуардо¬вич.— «Вчасно зібрати…» А з ким ти її будеш збирати? Зачепилівці й рогачівці з своїми косарками та людьми не хочуть найматися, а тут маєш новий сюрприз, чисте душогубство. Повезли Петра до лікаря Соколова, а той ще зранку виїхав на копальню й не повертається…» Генріх Едуардович, сидячи в м’якому фотелі, дивить¬ся в одну точку. Напроти картина: бурлаки, – глибоко втопаючи в узбережному піскові, тягнуть баржу. Шлеї поврізалися в плечі, розхристані груди, у волоссі, на¬пружені, а люди в брилях і шапках, а то й зовсім без них, вигинаючи голови, тяжко, поволі йдуть вперед. Картина мертва, проте Генріхові Едуардовичу ввижа¬ється, що ті волзькі бурлаки живі. Ось він чує плескіт узбережної води. Чути тяжкі надривчаті подихи цих давніх двигунів волзького пароплавства. Голосу люд¬ського Генріх Едуардович не чує, але вони ніби справді живі. Ось той, з кучерявою закуйовдженою бородою, зовсім нагадує Супоню, що його Генріх Едуардович пвелів закинути в льох.
Та Супоня не такий!.. Він не мовчить і не гнеться, як цей волзький бурлака. Супоня стояв перед ним просто, дивився у вічі й говорив йому чітко:
— Сибір!? Ви мене, пане, Сибіром не злякаєте. Я Си¬бір бачив. Ми вже виміряли й Китай, а не те що Сибір. Але я можу побожиться, що вам добра так само не ба¬чити,— загадково закінчив він.
345

Більше Супоня нічого не сказав.
— Невже у нього є спільники? Хто б за нього міг по- мститися? — ламає голову й тепер Генріх Едуардович.— А він недарма це сказав… А чому б Супоні й не мати спільників? Прикажчик, ще тільки найняв навесні пар¬тію заробітчан, другого дня, показуючи Супоню, гово¬рив: «Оце їхній ватажок, вони всі за нього в огонь і в воду…»
— Та, наплювать! — закінчує низку думок Найман.— Ні чорта вони мені не зроблять.
Подзвонив до контори. Пождав кілька хвилин, і до кабінету зайшов заспаний Кость Смердинський. Він ще гаразд не продрав очей і дуже дивувався, що такого пізнього часу господар не спить.
— Як, невже ви нічого не знаєте? — сердито спитав Генріх Едуардович.— І нічого не чули?
— Нічого, а хіба що?
— Таж у нас бунт.
— Бунт? Хто бунтує?
— Бунтують робітники. Чуть не забили прикажчика.
Кость стояв приголомшений. «Бунт» — слово гарне.
Бунти Костя любив, але він ніколи не чекав, що бунт може статися у нього під носом. О, молодий Смердин¬ський бачив бунти. Два роки тому його з Харкова на¬віть посилали з прокламаціями у Валки, де бунтували. Але ж то були справжні бунти, після тих бунтів од маєтку Духовського не залишилося й цурки. Але який же це бунт, коли господар сидить, а в економії тихо, як у вусі. Костя бачив, ідучи до хоромів, що в касарні світиться вогонь; до пізньої ночі там ще не спали. Але він ніколи не чекав бунту. «Мабуть, ганяли блощиць заробітчани, бо їх же у нарах там цілі тисячі»,— вирі¬шив він і спокійно йшов до Генріха Едуардовича. Він здивувався, коли на східцях йому дорогу перегородив черкес (черкеси до того вартували лише біля воріт), але щоб бунтувались, ніколи не сподівався.
Коли ж Генріх Едуардович розповів молодому Смер- динському про пригоду у Караватого, Кость Калістра- тович замислився. Його охопив сором і презирство до свого жалюгідного становища. Кость не вірив своїм ушам. Як же це могло статися, що в нього, революцій- нера-бомбиста, що хотів забити князя Оболенського за придушений бунт харківських та полтавських селян, у
346

нього, Кості Смердинського, палкого романтика селян¬ської повстанчої стихії — бунт, а він нічого й не знає?!
Чому ж Супоня йому нічого не повідомив? Костя ж з ним вже кілька раз пробував розмовляти.
А Генріх Едуардович, перериваючи Костині мірку¬вання, говорив:
— Становище, Косте Калістратовичу, кепське… Коли у вас є у Зачепилівці хтось із впливових осіб, поїдьте туди зараз же і найміть за всяку ціну людей з косарка¬ми, скидальниками та в’язальниками. В крайньому разі скосимо, не в’язавши, та поскладаємо в копиці. Але не висипатися ж пшениці додолу. Ідіть на стайню, хай вам запряжуть коней.
А коли Кость вийшов, Генріх Едуардович знову зга¬дав про в’язнів. У нього в льоху зараз сидить Супоня і Свирид Караватий.
— І звідки це у них взялося! — дивувався Найман.— До цього було так тихо й лагідно, ніхто нікому слова накриво не сказав, і раптом таке злочинство.
Генріх Едуардович одчинив вікно й дивився через двір до касарні. Огонь там ще не погас, і видно було, як з вікна на подвір’я падали довгі тіні. Тіні воруши¬лись, розмахуючи руками.
— Певно, про щось радяться. Що ж вони вирішать?
Черкес, що стояв коло самих дверей касарні, поки¬нув варту й пішов до старшого. Він кілька разів ви¬стрелив у кущі. Вибігли робітники, шукали і нікого не найшли. А через кілька хвилин вже з другого боку, із-за рогу касарні, стали влучати в нього камінням та шматками цегли. Коли хтось вдарив його шматком цегли по спині, він зник і більше до касарні не при¬ходив.
Тоді до касарні зайшла купа наймитів, а з ними Явдо- ким Чорний.
— Що, вже харчиш? — смикнув він за брудну ногу водовоза.— А про товаришів тобі й байдуже?
Всі, хто сидів і стояв, зібралися навколо Явдокима й оточили щільним колом. А він говорив, обводячи усіх вузькими оченятами:
— Коли ми завтра вранці всі не підемо до господаря і не виручимо Конона Гнатовича, то нам усім петля. Що, ви хочете і в молотьбу їсти шашлі? Хочете чи ні? — спитав він у заробітчанського гурту.
Ніхто не відповідав.
347

— А коли не хочете,— говорив далі Явдоким,— то завтра ніхто не смій їхати на жнива. Щоб ні одна душа не вийшла на роботу.
— А як черкеси погонять?
— А ти, соплій, будеш чекати на черкесів? Коли си¬дітимеш тут, то, розуміється, що погонять. Ховайтеся в саду, в очерети, тікайте в поле, а на роботу не їдьте.
— Добре тобі говорити,— обізвався конюх з чорної стайні.— А хто ж худобу доглядатиме?
— Тобі шкода панської худоби? Хай вона йому ви¬здихає,— гукнув хтось з кінця нар.— Нас катувати¬муть, а ми панську худобу будемо годувати?
— Довго ж це так ховатися? — спитав один з най¬митів.— За що ж нам тоді плататимуть, коли ми не поїдемо на жнива?
— А ти за копійку ладен запроторити товариша на Сибір? Коли ми, як один, не станемо за Конона Гнато- ьича, тоді по нас потоптом усі підуть. А не хочете, то чорт з вами. Я піду,— Явдоким Чорний повернувся іти до дверей.
— Постривай, Явдокиме,— і Марина Гаївна вхопила його за рукав.— Може ж, люди тебе й послухають. Хлопці, дівчата,— звернулась вона до наймитів,— мо’ справді підем до господаря? Він ще не спить, у нього ще світиться. Ходімте до нього…
Заробітчани мовчали. Переглядалися один на одного, а говорити ніхто не насмілився.
— Почекайте,— підвівся з нар свинар.— Я побіжу подивлюся, чи пан справді не спить.— І молодий сви¬нар, схопившись з нар, вибіг надвір. Не вспіли ще всі оглянутись, як він повернувся.
— Пан сам сюди йде,— повідомив і сів на нари.
До касарні зайшов Генріх Едуардович.
— Ви все ще не спите? — спитав він.
— Не спимо,— відповів Явдоким Чорний.
В касарні знову затихло. Хто не сидів на нарах, од- ступив до стіни, а Генріх Едуардович пройшов двічі вздовж кімнати й спинився посередині.
— Чого ж ви мовчите? Кажіть щось або лягайте спати, бо завтра ж рано на жнива виїздити.
— Ми на жнива не поїдемо,— відповів за всіх Явдо¬ким.— Випустіть Конона Гнатовича, тоді приступимо до роботи.
Найман круто повернувся до Явдокима і завмер. Хви¬
348

лину вони стояли один проти другого. Найман дивився прямо в лице, та Явдоким йому нічого не відповідав. Тоді Найман, на одній нозі повертаючись, оглянувся навколо себе. В касарні, як і до цього, всі мовчали.
Господар ще раз пройшовся по касарні і, ставши до Явдокима спиною, перепитав:
— Так ви хочете, щоб я звільнив Супоню?..
— І Караватого,— бухнув Явдоким.
Найман закусив верхню губу.
— Гаразд, я звільню, але ви пообіцяйте, що завтра всі поїдете на жнива… Поїдете чи ні? — і Генріх Едуар- дович повернувся до Явдокима.
— Поїдемо,— спокійно відповів той.
— Біжи, малий, до старшого черкеса й скажи, що я звелів випустити обох. Ось ключ од льоху,— передаю¬чи його свинареві, промовив Генріх Едуардович.
Всі полегшено зітхнули, а Найман підійшов до две¬рей і знову повернувся:
— Так завтра жнивуємо? — спитав він ще раз у за¬робітчан.
— Жнивуємо!
— Жнивуємо! — гукнули з усіх боків.
Господар круто повернувся й вийшов.
Зранку од річки через великий парк тягло болотя¬ною вогкістю. Річка від літньої спеки пересихала. Тіль¬ки коло Чорного дуба дзюрчав вузенький струмок, спа¬даючи у вир. А вище, понад рогачівськими левадами, широке плесо щоліта вкривалося ряскою — харчем ро- гачівських гусей та качок — і загнивало. Тоді плесо смерділо, щоранку та ввечері той сморід слався пра¬воруч на рогачівські подвір’я і ліворуч на економію Шаботинського.
Після дзвінка, що будив робітників економії, всі за¬спані, потягаючись і позіхаючи на червоний схід, виси¬пали на подвір’я. Напували коней, з загону брали волів, що пригнав Грицько Ганюк з попасу, й запрягали у каруци та снопов’язалки. Робітники нервувалися, били худобу, й з усіх боків тільки й чути було:
— Повернись, здоху на тебе немає!..
— Шию, шию, вовк би тебе з’їв!..
А коли все було запряжено, Свирид Караватий верхи виїхав на дорогу, що послалась од чорного подвір’я в степ, і гукнув:
349

— Рушайте!..
Вісім снопов’язалок та чотири лобогрійки поїхали одна за другою з подвір’я. За ними каруци, а за кару- цами три бочки з водою.
На снопов’язалках та каруцах їхали переважно чо¬ловіки. Дівчата купками йшли поруч понад ланом вівса.
Не чути було, як щодня, веселого сміху, жартів та співів. Ішли, щось стиха перемовляючись. На передній снопов’язалці сиділи Конон Гнатович та Явдоким Чор¬ний.
Коли виїхали за економію, Супоня потяг волів дов¬гою товстою пугою і обернувся на передній сидушці назад, до Явдокима.
Той посвистував, поглядаючи на сивий овес і вдив¬ляючись, як далеко за вівсяним ланом та пшеницею, Осауловою балкою здіймався сизий туман.
— Так він нічого більше й не сказав? — запитав Су¬поня Явдокима, продовжуючи перервану зборами на степ розмову.
— Нічого. Дав свинареві ключі, а сам пішов спати. А ти з ним не балакав після того?
— Я його сьогодні не бачив, а перед тим як нас ви¬пустити, він заходив. Питав, чи поїхали б ми жнивува¬ти. Ми сказали, що коли ми не жнивуватимемо, то хто ж за нас поїде. Він постояв і пішов геть,
— Хитрий, чортів німчура! — обізвався Явдоким.—• Я того року був на одній якономіі. Нас там теж шашля- ми годували. Я було роззявив рота, щоб дали кращого хліба, так хазяїн звелів розщитать і з якономії прогнав.,.
— Так то ж руський, а німці не такі. У Таврії я часто був у німців. Там колоністів багато. У колоністів зов¬сім не так, як у якономії. Там з хазяйськими синами та дочками разом снідаєш і обідаєш на полі. Добре го¬дували, тільки робили ж тяжко. Самі, сукини сини, ро¬били до десятого поту й нас підганяли. І такі вже були окаянні, що цілий день поруч тебе проробить, як худо¬ба, й ніколи не обізветься. Сопе та робе, сопе та робе.
— А я позаторік був отут недалеко, у Часника,— так вже ж і сукини сини! Дарма що православні. Один син за «гавкуна» коло нас їздив. Та скажений! Як що, мер¬щій нагаєм… А дівчата, спасибі їм, хороші були. Доі дочки були. Менша коло матері, більше по хазяйству, а старша так усе робила: і гарби ганяла, і в барабан
350

подавала. Навіть з хлопцями нашими ночувала,— про¬явив і тут свою широку поінформованість Конон Гна- тович.
— Це Мотька? — і Явдоким Чорний аж повеселі¬шав.— Я її знаю. Позаторік я теж у Часника був. Га¬ряча дівчина. Одного разу я з нею гарби возив. Аж під Сергіївкою довелось добирати останню гарбу. Я наки¬даю, а вона на гарбі розкладає та притоптує. Коли на¬кидали повну, вона не схотіла поганяти й сказала, щоб я її з гарби зсадив, вона їхатиме ззаду на дошці. Лізе вона з гарби, а я ззаду її здіймаю, задрав голову. А вона спускається та зачепилася спідницею за полудрабок і так заголилася, по самий пояс. А ноги вище колін білі та пишні. Вона проситься, щоб зняв, а я такий, що й до півдня тут стояти. Потім таки я взяв за голі ноги, вона як заверещить, так і повисла мені на шию…
Обминаючи першу снопов’язалку, на однокінних дрожках проїхав Генріх Едуардович. Кивнувши мовчки Супоні та Явдокимові, він нагнав Караватого, і обидва спинились на розі широкого лану пшениці.
Через хвилину море хліба здригнулося. Лунко за¬сюрчали жниварки; пішли одна за другою, махаючи крилами, снопов’язалки та лобогрійки, і степ сколих¬нувся од вигуків погоничів:
— Гей, гей!
— Гей!
Ляскали батоги, кричали лунко літнього ранку го¬лоси, а слідом ішли дівчата та молодиці, накладаючи копа за копою дорідної золотої, білоколосої пшениці.
Коли проїхали понад шляхом до цілини Густава Най¬мана, передня косарка спинилася. Супоня, прикладаю¬чи до козирка руку, подивився назустріч сонцеві, а по¬тім повернувся на південь вздовж шляху на копальню. Звідти ранковий обрій затьмарився легенькою хмарою. Хмара зростала, а потім з хмари на шпилі вирізалась ціла колона кіннотників. Козаки їхали з шпиля не по¬спішаючи, і чути було, як понад лан долітали голоси козацької пісні:
Видно, шведы промахнулись, И-и-импе-ра-тор усидел…

Доносився голос заводника й губився в колосках до¬рідної пшениці. Слова попервах зовсім утопали в морі
351

колосистому, забиті сюрчанням жниварок. І тільки, ко¬ли одна за одною жниварки всі спинилися, а погоничі й скидальники попідіймалися, дивлячись на шлях, звідти цілком виразно лунало:
Шля-пу сня-я-ал, пере-кре-стил-ся,
Сно-о-ова в би-и-тву по-ска-ка-а-ал…
Пісня перервалася, а козацька сотня швидко під’їзди¬ла до наймитів. За кільканадцять кроків почулась команда:
— Со-от-ня-а-а, в це-е-пь!..
Вершники швидко розсипались по полю, і коні вто¬пали по груди в дорідній пшениці. Дівчата з вереском та криком бігли до жниварок, а чоловіки збилися в купу коло першої з них.
Трохи далі, коло дрожок Генріха Едуардовича, стояв козацький начальник і щось з ним говорив. Управитель маєтку показував на Рогачівку, далі, повернувшись, на Зачепилівку і, оглядаючись на наймитів, ворушив пле¬чима. Кілька хвилин точилася балачка, а потім козаць¬кий вахмістр виїхав нарівні з жниварками й гукнув, піднімаючи шаблюку над головою:
— В ко-ло-ну!
Коли колона вершників вистроїлася знову, началь¬ник покинув Генріха Едуардовича, і всі козаки рушили вздовж шляху на Рогачівку.
Наймити лише почули, як старший говорив Генріху Едуардовичу:
— Так, кажете, Зачепилівка невелика, десятки верш¬ників їх пригонять усіх? — А потім трохи тихше: — А провідців ви мені увечері покажете, ми їх забере¬мо з собою.
Найман змовчав, тільки покосився на передню снопо¬в’язалку.
— Рушайте, чого ви всі стоїте? — гукнув наймитам і поїхав додому. За ним, розмовляючи, поїхав і Сви- рид, гукнувши Супоні, щоб доглядав за строковими.
^ Знову засюрчали косарки, махаючи крилами, ніби збираючись захопити ними за один раз усе поле графа Шаботинського, колосисте високою золотистою пінени – цею. Та лан був широкий, й за перший опруг жниварки вспіли лише тричі об’їхати.
352

На снідання привезли з економії традиційного кан- дьору. Снідали всі мовчки, позираючи на Конона Гна- товича, що сидів коло крайніх ваганів проти Явдоки- ма Чорного. Коли поснідали, Конон Гнатович устав, поважно перехрестився на схід і, не надіваючи свого бриля, обернувся до громади:
— А тепер, хлопці та дівчата, прощавайте.
— Куди ж ви?
— На кого ж ви нас покинете? — жартували найми¬ти, гадаючи, що Конон Гнатович після цих слів піде і, як до цього, сяде поганяти задню пару в передній снопо¬в’язалці.
— Конон Гнатович не жартує,— пояснив Явдоким.— Я теж з ним піду.
І обидва пішли вздовж шляху до копальні.
— Кононе Гнатовичу, ви не жартуєте?
— Ану, верніться трохи! Ви справді нас кидаєте? — посипались тривожні запитання з гурту.
— Нас увечері заберуть, коли ми не втечемо,— ска¬зав Конон Гнатович,— а ми помандруємо в другу яко- номію. Роботи зараз всюди вистачить.
— Візьміть і мене! — гукнув з бочки водовоз і пу¬стив коня в пшеницю.
— І мене!
— І мене! — вже не жартуючи, гукали з усіх кінців
наймити.
— Куди ж ви всі підете? — запитав, окинувши оком, Конон Гнатович.— Вертайтеся, доки плечі вам не по¬латали. Удвох ми ще десь переховаємося, а ваші ж паспорти в конторі, де я вас діну?
— Паспорти в конторі…
— В конторі,— повторив хтось з гурту.
— Паспорти…
— Паспорти,— зашелестіло по натовпу, і всі поникли головами.
Тоді Явдоким Чорний одвів Конона Гнатовича й щось довгенько йому говорив, переконуючи. Конон Гнатович хитав головою, а потім поліз у кишеню. Витяг калит¬ку з тютюном, витяг люльку і розвів руками.
— У кого з вас є папір? — звернувся Явдоким до ін¬ших. Всі пошарили по кишенях. У декого найшлись книжечки цигаркового паперу, але Конон Гнатович іх покрутив і віддав назад. Мовчали всі, промовчав
12 С. Божко
353

і Супоня. А далі пішов до Гаївни і зняв її білу хустку. Розгорнувши, подивився і підняв голову на заробітчан¬ський натовп. Потім пішов до самоскидки, став на си- душку й, задравши голову до економії, дивився вздовж шляху.
— Свирида не видко? — перебив загальну тишу Явдо- ким.
— Немає,— відповів Конон Гнатович, далі зліз з си- душки й підізвав до себе Гаївну.
А натовп усе мовчав. Тільки дивилися усі та стежи- лй, як Супоня переконував напівголосно Марину. Чу¬лося усім:
— Не бійся… я його знаю. Він дома, понеси й від¬дай йому, щоб ніхто ке бачив.— А потім, повернувшись до Явдокима, Супоня пояснив: — Коли він приїхав вночі од зачепилівців, я йому розпрягав коней. Він казав, що було б з ним і раніше збалакатися. Він видав би всі. А тепер з охотою оддасть Марині.
Явдоким мовчки хитав головою і, розіславши Мари¬нину хустку на широкому колесі лобогрійки, виводив на ній, вмочаючи пальцем у мазницю з олінафтом:
«Кость Калєстратович. Оддайте нам паспорти Мари¬на принесе на поле ми забастували у якономію не при¬йдемо прощайте».
Не вспіли ще обійти навколо широкого лану, як повер¬нулася з економії Марина і, вставши з водовозної бочки, передала Конону Гнатовичу пакунок, загорнутий в її хустку. Жниварки знову спинилися. Супоня почав роз¬давати паспорти. А коли роздав усі, Супоня і Явдоким пішли вздовж шляху. За ними посунув увесь заробіт¬чанський люд. Через кілька хвилин вони звернули в рогачівські кукурудзи й сховалися в їхньому зеленому морі.
У полі стало пусто. Воли звернули у хліб і, збираю¬чи великими пащами цілі жмути колосся, паслись по дорідній пшениці. Жниварки не цокотіли, й лише інко¬ли, коли передні пари волів, зібравши найближчі ко¬лоски, тяглись далі, деякі з жниварок чиргикали коса¬ми. Тоді повільно кілька раз махали їхні крила. Короткі махання були схожі на те, як махає метелик, умираю¬чи весняного дня проти ясного сонця…