Коли ховалося сонце, коли із сходу насувала темна степова ніч, тоді глухими провулками поза токами, го¬родами та левадами, через тини та перелази на велике село Рогачівку слався темний клопіт.
Тоді збиралися селяни по два, по три, сідали під во¬рітьми, тинами та загатами, довго звечора говорили по¬шепки. В нічній темряві світилися загадково їхні ци¬гарки, а з темряви ледве чутно бубоніли.
Попервах було так просто: служили молебні за пере¬могу над «жовтолицим дияволом» Далекого Сходу, од- рядили синів на «гапонця». Тоді батюшка, врядник і волосний писар Одерищенко говорили:
— Це ненадовго. Куди там їм, дурним гапошкам, тя¬гатися з нами! Війна буде тижнів два-три.
Та ось уже минуло кілька місяців. Японці пото¬пили руські пароплави. Уже повернувся дехто скаліче¬ним, а кінця війні не було. Село, укладаючись після літньої праці на нічний відпочинок, глухо гомоніло і прислухалося.
Так щовечора.
А сьогодні гомін на селі найбільший. Сьогодні вранці на село приїздили забастовщики, студенти. Ці двоє слів («забастовщик» і «студент») попервах були синонімами чогось таємничого, страшного і незрозумілого для се¬лян. Але всі чомусь вірили, що студенти — проти царя, що забастовщики — проти панів. І котилося село, пере¬читуючи в темних закутках ті «бомажки», що розки¬дали забастовщики вранці. Двоє питань гостро різали до болю все село — земля і війна. Одні казали, що після закінчення війни цар одбере в панів землю і оддасть селянам, другі — що, закінчивши війну, цар одніме і передасть безземельним «гапонські» землі.
Щовечора збирались; всі вірили в царську доброзич¬ливість аж до сьогоднішнього дня. А сьогодні «бомаж¬ки» сказали просто: «Цар вкупі з панами, царі ніколи не дадуть землі, доки селяни не підуть до панів по неї самі».
Про «бомажки» сьогодні говорили цілий день.
Завтра починати жнива. Збиралися супрягачі, обмір- ковзгючи, з чиїх ділянок і де починати. Сходилися в крамниці Зільберовського, приходячи за олінафтом до
12*
355

жниварок, ушивальниками на упряж та іншим госпо¬дарським дріб’язком, потрібним для жнив. В крамниці Зільберовського зранку цілий мітинг.
Яків Борисович тільки посміхався, погладжуючи свою кучеряву бороду та спостерігаючи, як плуталися думки у дядьківській голові, виливаючись в незграбні речення та уламки кострубатих розмов.
Інші крамарі намагалися щось пояснювати, а Зіль- беровський ні в які балачки не втручався. Коли про¬їздив хто шляхом з Геренашу, він тільки вибігав між балачками надвір і розпитував, як там на копальні.
Це зранку.
А після сніданку вже все село довідалось про ко¬пальневі події. Повернулися баби, що носили молоко, сметану, сир, масло та городину на копальневий ба¬зарчик.
— Ой боже ж, сестрички, що там робиться! Бігають козаки, всіх рубають. Там люду побито, так і світа бі¬лого не видно,— казали одні.
— А козаків, як гайвороння! — додавали другі.
Під обід розгорнулись бабські балачки. Чоловіки та
молодь вже виїхали на поле, і село наполовину за¬пустіло.
Артем Іванович Одерищенко, волосний писар, стоїть коло відчиненого вікна у волості й прислухається до бабських розмов на майдані. Старшина ще не приходив, справ нагальних немає. Коли його помічник рипить пером, старанно виводячи на папері крючки, чергові постанови волосного суду, Артем Іванович байдуже ди¬виться у вікно і поглядає на Свиненків двір. Біля по-рожньої монопольки вже сидить постійний її одвіду- вач — п’яний Андріян. Він вже кілька соток вибив ру¬кою і, перекидаючи по саме денце у горлянку, випив, не закусуючи. А тепер Андріян рипить, як немазана мажара, свою улюблену:
Доле моя, доле, чом ти не така-а-я,
Я-а-а-ак доля чужа-а-а-ая…
— Коли ж вони зберуться? — починає нарешті хви¬люватися Одерищенко.— Уже пора б і засідати, а їх ще немає.
«Вони» — це голова, члени волосного суду, обвину¬вачені і позовники. Та раптом із-за рогу на порожній
356

майдан виїздить кіннотник, другий, і вся козацька сот¬ня наблиягається до волості.
— Що б це значило? — дивується писар.
Кіннотники вишикувалися на майдані, а начальник
зайшов до волості.
— Де ваш урядник? — було перше запитання.
— Урядник на тім краї розслідує справу про пожежу.
Начальник вийняв записну книжку і, придивляючись,
підняв очі на писаря:
— Ви будете Артем Іванович Одерищенко?
— Я,— І Артем Іванович зблід.
Чого тільки не промайнуло в ту хвилину в писаре¬вій голові: і хабарі, і крадіжка із зборщиком громад¬ських грошей, і блуди з почмейстершею та інші темні справи, що натворив він, п’ятий рік писарюючи у Ро- гачівці. Це все швидко, як завірюха, одне за другим перехрещуючись, промайнуло у писаря, і він уже гото¬вий був впасти на коліна. Та начальник посміхнувся і запрохав його в кімнату, де завжди «радились судді«. Тут завжди випивались могоричі позовників, доки пи¬сар творив постанову «По указу его императорского ве¬личества»…
Коли защіпнулись, начальник сів сам і, зазираючи в книжку, ледве чутно спитав:
— Ви не скажете, хто у вас ту ніч на селі був?
— Не знаю,— відповів писар. А всередині, як сто пудів звалилося: «Слава тобі господи, не по мою душу приїхав!»
— У-гм… Не знаєте. Шкода. А ви, часом, не скажете, хто у вас на селі підбивав людей не їхати на жнива в економію Шаботинського?
— На жнива?.. На жнива підбивав їхати прикажчик з економії, та ніхто не захотів…
— Та я вас не про те питаю,— перебив офіцер.— Хто підбивав не їхати? Хто проти цього стояв?..
— Вибачте, я гаразд не дочув,— перелякано виправ-довувався Одерищенко.— Ніхто не хотів їхати. Усі ска¬зали, як зменшить пан оренди за випас худоби на пан¬ській цілині, по кручах, та як дасть дешевше оренду за посів, тоді поїдуть…
— Як це так: «всі»? Не можуть же вони в один го¬лос говорити!
— А так і говорили… Прикажчт-ік стояв коло волості
357

на рундуку і закликав, а мужики гуртом у відповідь: “Не поїдем, та й усе»…
В двері постукав і зайшов козачий вахмістр.
— Ваша ясновельможність. Вам пакет.
Князь Уточкін похапцем розірвав і пробіг очима:
«Начальник Екатеринославского губернского жандармского управления г. Екатеринослав июня 26 дня, 19… г.
ЖАНДАРМСКОМУ РОТМИСТРУ ЕГО С-ВУ КНЯЗЮ ПЕТРУ НИКОЛАЕВИЧУ УТОЧКИНУ
В подтверждение приказания моего помощника от 24 июня с. г. приказываю Вам немедленно вы¬ехать в село Рогачевку Н-ского уезда. Собрав сход, объявите немедленно всем выехать в имение гра¬фа Шаботинского и в течение трех дней собрать урожай пщеницы, законтрактованной для снабже¬ния Дальневосточной армии. В случае отказа под¬стрекателей арестовать и прислать в мое распо¬ряжение, а крестьян принудить вооруженной си¬лой, имеющейся в Вашем распоряжении.
Начальник Екатеринославского жандармского управления (Подпись)»
— Послать зараз за старшиною!
— А ось і він сам.
До кімнати схвильовано ступив Данило Іванович Свиненко.
— Негайно зібрати схід! — без довгих балачок нака¬зав князь.
— Як же його зібрати, тепер всі на полі.
— Що значить — «на полі»! Я наказую, і ви мусите це виконать!
— Я б з дорогою душею, але степ у нас такий дале¬кий, що дехто за кільканадцять верстов. Як я до них доберусь?..
— Ага! Ви не можете? Добре. Лещов,— обернувсь князь до вахмістра.— Розбий сотню на три загони і мер¬
358

щій зігнати всіх з поля до маєтку Шаботинського: з кіньми, жниварками й людьми.
— Слухаю,— брязнув острогами Лещов і вийшов.
Коли загони сотні, здіймаючи куряву, виїхали за се¬ло, князь звелів старшині вийти, а сам почав з Одери- щенком таку розмову:
— Скільки ви років тут писарюєте?
— Шостий,— відповів той, і в писаревій голові по¬плигали тривожні запитання: «Чому це знову на мене? Чого він від мене хоче?»
— І ви не знаєте, хто тут у вас мутить людей?
— Та хтозна,— знизав плечима писар.— У нас до останнього дня, здається, нічого такого й не було. Ну, не без того, щоб там хто напився та один одному голову розбив. А так — все байдуже…
— А як же, по-вашому, оце не виїхали на степ ціл¬ком випадково? Тут, по-вашому, ніхто нічого не знає і не відає. Вже ж не без того, щоб хтось не намовляв! — Після цього князь сів і, перехиляючись через стіл, стиха почав: — Слухайте, пане Одериіценко. Я з вами буду говорити одверто. Коли ви мені зараз, не покри¬ваючи нікого, все розкажете, вам же буде краще.
— Та, їй-богу ж, я нічого не знаю! — молився писар.
— І знати нічого не хочете?
— Та якби ж знаття, що таке трапиться, може б, воно й прислухався та щось і затямив. А так, хтозна…
— Так-так,— спокійно протяг князь.— Студенти у
вас на селі є?
— Ні, нема… Але стривайте. Здається, Кость Смер- динський з студентів.
Князь подивився в записну книжку:
— «Служить в економії ІІІаботинського за конторни¬ка…».
— Еге,— підхопив писар.— Так отой Смердинський- студент і колись, як був храм, ходив з одним дідуганом поміж людьми та провадив балачки проти царя.
Князь поворушив бровами і впився очима в писаре¬ве перенісся.
— І ви кажете, що нічого не знаєте? Гм… Дивно, див¬но. Так з ким він ходить, де він буває?..— І князь пере¬кинув листок в записній книжці.
— Та де ж він буває! Зараз в економії, а коли захо¬де на село, буває в школі та в лікаря Соколова…
— А ви там ні разу не бували?
359

— Так що й не доводилось.
— I часто він заходить?
— Та як коли як. Більше у неділю.
Князь помовчав і, перегорнувши листки записної книжки, нарешті згорнув її і поклав в свою шкіряну сумку коло пояса. Більше ні про Костя, ні про вчителя та лікаря не запитував. Серйозність зійшла з князевого обличчя, і він почав про зовсім інше. Розпитував, як писар живе, про здоров’я жінки, дітей. Дуже співчу¬вав, що писар одержує невелику платню, маючи жінку і троє дітей. Далі спитав, чи буває Артем Іванович у Геренаші та чи знає він кого-небудь з містечка.
З Одерищенка як гора зсунулася. Він жваво розмов¬ляв, відповідаючи на всі запитання князя Уточкіна. Повідомив, що в Геренаші він буває майже щотижня; що добре знає деяких крамарів, діловода станового пристава; що знає декого з ремісників, а між ними назвав і «паризького портного» Івана Швореня. Він там завжди зупиняється, коли приїздить до Геренаша. Роз¬повів навіть, що той Шворінь із нічого став добрим майстром, поставив свій будиночок і має цілу майстер¬ню до шитва готової одежі.
— Ось піджак на мені з його крамниці, і добре шиє. Вже другий рік ношу.
Князь з заклопотаним виглядом підійшов і помацав пучками за рукав писаревого піджака.
— Матеріял нічого собі,— додав він цілком по-друж¬ньому.
«А він добрий чолов’яга!» — подумав Одерищенко.
На цьому балачка і припинилася. Та її чимдалі тяжче було й провадити за тим гармидером, що вчинився коло волості. Кілька жінок позбігалися до волості і галасу¬вали, що пан погнав на свою землю косити хліб, а у них дома їсти нічого; що вони тільки й чекали на жни¬ва, щоб змолоти собі на харч.
Помічник писаря дарма намагався їм щось довести. Жінки ще більш галасували. Аж коли з кімнати ви¬йшов, брязкаючи острогами, князь, вони перелякано глянули і замовкли. Далі, мнучи в руках фартухи, одна яа одною потовпилися до дверей і зникли.
До волості під’їхав на бігунках-дрожках Генріх Еду- ардович.
— Дякую. Дуже дякую,— чуло тряс він руку князе¬ві.— Я сам не знав про це паскудство. Ваші козаки,
360

епаси&і їм, врятували економію од величезної катастро¬фи. Мої наймити таки справді застрайкували і покину¬ли роботу. Ваші вершники завернули їх аж з Осавуло- вої балки. Яке паскудство. Хліб сиплеться, а вони страйкувати. Ну, добре, що ваші козаки хоч одчухра- ли декого. А тепер я до вас на пару слів.— І обоє за-йшли до тієї ж кімнатки, де розмовляли писар з кня¬зем Уточкіним.
— Тут, виходить, ціла конспіративна організація. Вони тікали з своїми паспортами, а я, дурень, їм оце перед Петром і Павлом виплатив за три місяці утримання.
— А хто ж їм видав паспорти?
— Отут і вся розгадка. Коли прибіг помічник при¬кажчика і сповістив мене про це, я мерщій до контори. Конторника немає, бюрко розчинене.
— У вас конторником Смердинський,— спохватився князь.— Він де тепер?
— Зник. Та не лише він. З ним втекла і дівчина, що жила в нашому маєтку — панна Рудан Любов Іванівна. А сьогодні лише на її ім’я одержано ось такого листа.— І Найман витяг з кишені й подав князеві коротеньку писульку. Там сповіщалося якимись карколомними на¬тяками Любов Іванівну про те, що все гаразд, робота їй буде, хай їде по відомій їй адресі.
— Якій же адресі? — підняв князь очі.
— А я знаю?
— Коли ж вони втекли? І куди саме?
— Так само мені не відомо. Якби вони хоч куди ви¬їздили до цього, а то, опріч Рогачівки, ніде не бували.
— Що ж ви, послали черкесів навздогін? А то, може б, я своїх козаків дав? — запропонував князь.
— Черкеси виїздили на могилу, але нікого ніде не видно. По степу метушня, ваші козаки гонять рогачів- ців та зачепилівців на поле, а там з наймитами турбота. Чорт знає, де їх шукати! І хто міг би подумати! — тур¬бувався далі Найман.— Щоб у мене за пазухою одігрі- лись отакі гадюки! Злидарство ж нещасне! Хоч би та ж Любов Іванівна: жила як сестра або донька рідна. Чого їм іще треба було? Ну, хіба ж не піймаєтесь,— посва¬рився у вікно на північ Найман.— Я з вас жили ви¬тягну!..