Шурі чимдалі робилося нудно на копальні. Дома що¬дня — материні зітхання та сльози, батькове похмуре обличчя. До сусідів Шура не ходила. Закликала раз дружина комерційного директора. Але яка ж вона обме¬жена! Балачки точились лише про вбрання, місцеві пересуди. Шура вирішила більше до неї не заходити.
Сьогодні, в суботу, надвечір вийшла ген до корчми Зільберовського. На воротях привіталась з Розою Шнеєр- зон. Та ласкаво посміхнулася й запрохала зайти до неї.
— У мене так сумно, так сумно! Ніхто не загляне, опріч зятя. Та й той більш цікавиться щоденною ви¬ручкою, ніж мною самою та моїм життям. Вам добре, у вас завжди свої люди, певно, весело проводите час?
— Та де там!.. Хто ж там у нас буває? Заходять іно¬ді до батька його товариші, зрідка заходить штейгер та Борис.
— А часто він у вас буває? — зірвалось з Розиних уст, і вона почервоніла, як кумач.
— Хто «він»? — здригнулася Шура, але, побачивши, як зніяковіла Роза, замовкла. Обидві з хвилину мов¬чали.
— Ой, яка духота!
Роза відчинила вікно.
Сонце зайшло. В хаті сутеніло.
— Може б, пішли трохи погуляти? — запропонувала Роза.— Бо я скільки вже тут живу, а ніколи сама не виходила на селище. Боязко самій…
— А ви б когось запрохали. Я гадаю, що він би не відмовився провести…
— Хто «він»? — запитала в свою чергу Роза.
Шура голосно зареготала. Роза замовкла й почала швидше йти.
— Ви вже розсердилися? Вибачте, золотко, але ж ви повторили моє запитання. Я тому й сміялася. Я ж
373

у вас питала: «Хто він?», і ви не відповіли. А через скільки хвилин ви запитали: «Хто він?». Та покиньмо сваритися для гарного вечора. Я така рада, що ми вку¬пі. Ви нагадуєте мені одну мою приятельку, гімназист¬ку з Ростова…
— А ви вчились у Ростові? Ми там перед цим жили. Я Ростов добре знаю. Мій батько був агентом торгової фірми астраханського рибопромисловця…
— ИІибаєва!? — як не крикнула Шура.
— А ви його знаєте? Може, й доньку його знаєте?
— Женю? Та, розуміється, ж знаю. Ой, яка я рада, що сьогодні вас зустріла!.. Мені здається, що я й з ва¬ми вже цілий вік знайома. Зайдемо на насип і подиви¬мось навколо, доки не смеркло. Давайте руку. Ну, раз- два,— і Шура весело потягла Розу на насип з копальне¬вої породи. А тут, доки опасиста Роза одсапувалася, Шура щебетала далі: — Знаєте, що я вас попрошу, да¬вайте говорити на «ти». Тут всі так розмовляють, і чо¬мусь дико чути, коли тебе називають «ви».
— А до тебе й усі гості звертаються на «ти»?
— Хто саме? — і Шура знову зареготалась.— Ой, ви¬бач мені, Розочко, але у нас щось тут є недоговорено. Та цур йому! Розкажи краще мені про Шибаєвих, ти знала всю сім’ю, бо я знала лише Женю.
— Ой, не згадуй, Шурочко, мені про цю особу.
— А хіба що? Невже вона й тобі щось злого вчи¬нила?
— А тобі також? — перепитала Роза.— Я не знаю, чи вона комусь щось доброго зробила, опріч злого.
— Що ж саме? — і Шура обняла й пригорнулася до
теплої Рози.
— Через неї я й опинилася тут. Ні я її, ні вона мене не бачили до одного бенкету. До того часу може вона на тих бенкетах, що влаштовував її батько щороку, і бувала, але мене батьки не брали. Вважали за дитину. А потім, коли вже я була гімназисткою шостого класу, мене, п’ятнадцятилітню, повезли батьки до Шибаєвих. Я тоді не була така огрядна й потворна, як тепер.
— Хороша ти, Розо, і тепер, чому ж кривиш ду¬шею? — й Шура ще міцніше пригорнулася до неї.
— … Ну гості й витріщилися на мене. Після вечері, як водиться, танки. А Женін кавалер жандармський сфіцер…
— Князь Уточкін!? — перебила Шура.
374

— Ой, та ти ж усе знаєш! — і Роза обняла та лунко поцілувала Шуру в ліву щічку.
— Помиляєшся, от якраз цього я й не знаю. Розпо¬відай, серденько.
— Гаразд,— продовжувала Роза.— Так Уточкін і по¬чав коло мене залицятися. Женя як розходилась та до свого батька. І через тиждень мого батька Шибаєв звіль¬нив з роботи. Ми опинились у дуже скрутному стані. Коли б не Зільберовський, що тоді недавно одружився з сестрою й мав чималу шкіряну крамницю у Ростові, то хто знає, що б ми й робили. Мало того, що батька звільнили,— його стала переслідувати поліція за бра-та, що десь вчився і вступив у демократи…
— Батька твого брат?
— Ні, мій брат, батьків син. Та він ніколи до нас не приїздить, ніколи й листівки не пришле. Ми не знає¬мо, де він зараз і є,— сумно закінчила Роза…
— Ой, як же темно надворі,— спохватилася Шура.— Ходім уже додому, бо хтось ще надійде.
— Сьогодні у мене шабаш, і п’яних на копальні не¬має. Ой, Шуро, коли б ти знала, як мені це все набрид¬ло. Подумай лише: вчитися шість років у гімназії для того, щоб торгувати горілкою. Але що ж робитимеш, коли мусиш. Не сидіти ж у Зільберовського на шиї дармоїдом…
— Здається, хтось унизу ходить,— тихо пер*ервала розмову Шура.
Якась постать сходила на насип і шелестіла породою.
— Хто там? — гукнула з ляком у голосі Шура.
— Свої. А то хто? Шура?
— Таж свої,— весело гукнули в один голос дівчата.— Давайте руку, ми вас стягнемо. Ех ви, а ще гірник, лазити не вміє,— щебетала радісно Шура і, тримаю¬чись міцно однією рукою за Розу, другу простягла до Руденка.
Не вспів Кирило привітатися, як унизу щось зату¬потіло. В темряві вечора гаразд не видно було, хто саме йшов, але чулось важке втомлене дихання. Всі троє мовчки вдивлялися у пітьму, аж доки статна Кзіт- ченкова постать не вирівнялась і не почули:
— Ху-у… Насилу-таки вас найшов!
— А чого ти так ретельно шукав? Може, що трапи¬лося, то кажи мерщій.
375

— Ні, нічого не трапилося. Повечеряв оце та вийшов надвір. Хлопці тягли на Рогачівку, а я не схотів. Пішов до вас, сусідка каже — немає. Думав, ви у корчмі, а там уже сказали, що ви пішли слідком за панночками сюди.
— Значить — все гаразд. От і добре,— гукнув весе¬ло Руденко.— Значить — гуляємо. Адже так, Олександ- ро Миколаївно? — обернувся до Шури.
— Тут уже темно. Ходімте до мене,— запропонувала Роза.
— Ходімте, Борисе, ви підете? — підхопила Шура.
— Ні, я, мабуть, піду додому…
— Ну, хто куди, але йти пора, бо з балки вогкістю повіває. Підтримайте, Кириле Панасовичу,— і Шура потягла Руденка за собою в долину.
— А мені припадає вас звести. Давайте руку.
— Роза, як перелякана, хитнулася до Бориса й міцно притиснулася до його ліктя.
— Ой, не швидко, бо я впаду,— затримувала вона Бориса. Шура й Руденко вже одійшли далеченько. Та Роза, як видно, не поспішалась. Тільки зійшли на стеж¬ку, як вона раптом спохватилась.— Почекайте, у мене, здається, випав гребінець із зачіски.— Сірники є? При¬світіть, будь ласка…
Борис швидко витяг сірники й посвітив. Навколо ні¬чого не було. Пройшли трохи назад, але дарма: гребін¬ця й там не було. Та Роза, як помітив Борис, не дуже й турбувалася. Навпаки, за кожним разом, коли світло сірникове освітлювало їх обох, вона дивилася на Бо¬риса, що старанно шукав загублену річ.
— Та годі, Борисе. Я й забула, що він залишився на комоді.
— Агей! Де ви там? — гукнула Шура.
— Ідіть, ідіть, ми йдемо. Гребінця шукали,— весело відповіла Роза, беручи Бориса під руку. А потім до нього так, ледве чутно: — А чому це ви такий гордий і не хочете зайти до мене? Чи ви на мене сердитеся?
— Чому б мені на вас сердитись? Я так… Просто кі¬лково… Ніколи не був і раптом…
— Дуже погано, що не були, а сьогодні підете. Добре, Борисе, підете? Ви ж не самі, а з паном штейгером. Я буду дуже рада.— І Роза щільніше горнулась, обдаю¬чи теплом правий бік Квітченкові.— Так підете? Я ду¬же прошу.
376

Квітченкові стало ніяково. Серед лайки та гармиде¬ру на роботі і в бараках Борис ніколи не чув тут тако¬го теплого ласкавого тону. Аж тепер він зважив всі ті погляди, якими Роза щоразу наділяла, тільки заходив Квітченко до корчми. Таємнича посмішка іноді драту¬вала Бориса.
«Продажна шинкарська душа,— думав сердито.— За четвертак, що його вторгує, ладна поцілувати всякого».
— Хоч чимдалі Борис переконувався, що не кожному так мило посміхалася вродлива шинкарка…
— Е, та ви, я бачу, не дуже поспішаєте! — перебила Борисові думки Шура.— Розо, що це означає? Гляди мені,— щебетала вона, опираючись на Руденкову руку.
— А тобі заздро? У тебе ж один є.
— Той самий? — перепитала весело ПІура.
— Не знаю, як у тебе, а у мене той.
— Панове, що за секрети! — вдав з себе ображеного Рудснко.
— Нічого, Кириле Панасовичу, то ми відповіли одна одній на наше спільне запитання.— Так ти, Розо, задо¬волена з сьогоднішньої гулянки?
— Після скажу. А ось ми вже й дома,— гукнула во¬на, коли порівнялись з будинком Зільберовського.—• Прошу, панове.
Добрі коні у Яшки Зільберовського. Тачанка, як на крилах, летить, і старий Мошко Шнерзон не вс-піває всього розповісти сліпій Бейлі, своїй дружині. Бейла слабувала на очі ще у Ростові, коли жилось добре; коли Мошко обертав цілими тисячами мільйонера Шибаєва. Добрий лікарський догляд, менше турбот, і очі Бейли сяк-так бачили. А тепер вона зблизька ледве пізнає своїх рідних, а кроків на десять і тих не бачить. А Бей¬лі так хочеться знати, де це їх доля закинула з зятем, які тут краєвиди, рослини, худоба, одяг на людях та інше…
Щоп’ятниці під суботу Мошко й Бейла виїздять до Геренаша й повертаються під неділю, увечері. Цілу дорогу туди й назад Бейла просить старого розповідати про все і всіх — хто й що не трапляється по дорозі. Це Бейлі творить ілюзію, і вона дома розповідатиме малим онукам, де вона була та що «бачила»… Туди й назад їдучи, заїздять старі до Рози на копальню. Стара пиль¬но оглядає дочку й щоразу переконує її, що та худа,
377

що вона тут мало їсть. Роза попервах лише усміхалася, а далі, коли вона, за її словами, «стала розростатись, як попадя», материні зітхання стали надокучати.
— Одв’яжиеь ти, мамо, з своїм жалем. Це вже на¬бридло,— нервувала Роза.
— Боже мій, боже. Я так і знала, що те буде. Доки була маленькою, доти мати й не набридала.— І при¬лучалися до зітхань старої Бейли сльози. Хворі очі ма¬тері та ще у сльозах убивали Розу, і вона вже рада була, щоб такі гості до неї рідше заїздили.
Сьогодні Роза не порадила старим і до двору заїздити.
— Поганяйте, бо вже пізно, і Лія турбуватиметься про маму…
— Дарма, доню, гониш, ми хотіли тобі радісну но¬вину переказати,— сказав старий.
— Кажіть тут, я й з тачанки почую. Тільки швидше, не баріться. Уже ж темно, а вам ще п’ять верстов їхати.
— Хіба такі новини з воза переказують? — образи¬лась мати.— Завтра приїдеш та й розповімо…
— Та кажіть зараз. Татусь, скажи.— І Роза ласкаво припала до батькового коліна.
— Через тиждень прибуде сват з Геренаша…
— Од Лейби Райха,— радісно додала мати, од’їж- джаючи.
Роза змовчала.
— Од Лейби Райха,— повторила сама до себе. Райх — багатий хліботорговець, володар лісного склепу й ве¬ликого парового млина у Герєнаші. Райх має хлібну контору в Одесі, торгує з закордоном, а найважливіше те, що Райхів компаньйон і контрагент по хлібній тор- говлі — Яків Борисович Зільберовський. Вже ж не без Якова обійшлося у цьому сватанні. Свати серйозні, але ж Лейба!? Слабий, гнутий, з ластовинням на лиці, ве¬ликим хрящуватим сухим носом і червоною, як вогонь чуприною. Лейба — її наречений і чоловік. Чудно, але таки доведеться з Яковом ще поговорити. А що сказав би про це Борис? Добре, спитаю. Є нагода його пере¬вірити.
— Чи ти, Розо, не поїхала там з батьками? — гукну¬ла Шура з вікна.
— Ой, я про гостей і забула.— І Роза швидко пробіг¬ла на кухню.— Катерино, Лукіє, давайте вечерю на чо¬тирьох,— гукнула, а сама забігла в буфет і дістала вина та коньяку.
378

— Чи ти бенкет думаєш влаштувати? — здивувала¬ся Шура, коли дівчата накрили стіл.
— Це на радощах, серденько, бо тільки що одержала веселу звістку.
— Яку саме? Батьки з Геренаша привезли?
— Так.
— Може, про брата щось?..
— Ні, ще краще,— вже трохи іншим тоном сказала Роза, беручи з гвіздка скрипку та смичок.
— А я й не бачив,— здивувався Руденко.— Граєте?
— Так, коли настрій находить. Та що ж це я? Цур їй, гратимемо потім. Зараз прошу до столу. Пане штей¬гере, Борисе, сідайте. Вибачте, може, кому не до впо¬доби. Я ж не сподівалася на таких гостей,— говорила улесливо Роза із жвавістю, не властивою її солідній натурі.
— Що це з нашою господинею? — здивовано спита¬ла на кухні у Катерини Лукія.
— А я звідки знаю? — сердито огризнулась та.— Спи¬тай у неї, коли так цікаво…
— Чого ж ти одразу гиркаєш? Пхе! Думаєш, не знаю, чому ти лютуєш? Як же, заболіло, що Борис прийшов до господарки. Не бійся, вона його не з’їсть. Я, коли подавала до столу, бачила: сидить, як у рот води на¬брав. А вона до них усіх промовляє та частує…
— Одійди, чого ти торохтиш, як у пусту коробку?
— Куди ж я піду? А з столу сама прибереш?
— Обійдусь без твоєї допомоги.
— Ну, так і прибирай.
Лукія швидко метнулася за дощану перегородку й через хвилину випурхнула звідти в чистенькій кофточ¬ці та спідничині з квітчастою шовковою хусткою.
— Куди ж це, надовго? — буркнула до неї Катерина.
— Сама знаю куди. Вспієш тут наворкуватись з ним, коли господиня не пошкодить,— додала Лукія. Загад¬ково посміхнулася, війнула спідницею і зникла за две¬рима.
Катерина залишилась сама. Сходила нагору, спитала через двері, чи нічого більше не треба, і, почувши від¬повідь «нічого», прийшла знову на кухню. Поодчиняла вікна й сіла на одному з підлокітників, прислухаючись до тих, що нагорі. А там брязкали ножі та виделки,
379

дзвеніли чарки, й весь час дзвінко сміялись Роза та Шура. Інколи чувся голос чи сміх штейгера, а Бори¬са — як немає…
«Невже таки він так і сидить, мов у рот води на¬брав? — думала Катерина і все дужче прислухалася до розмови.— Може, він уже пішов?» — почала сумніва¬тись.
Та ось штейгер перервав швидку Шурину балачку:
— Розо Мусіївно, ви ж збиралися грати. Заграйте щось, ми радо послухаємо вашу скрипку.
— Просимо, просимо,— підхопила Шура.
— А ви, Борисе, й не просите?
Катерина напружено чекала його відповіді.
— Ну, кажіть же: грати чи не треба? — перепитала Роза, і в її голосі Катерина ніколи б не пізнала владно¬го голосу своєї молодої господині, що вона ним звер¬тається до всіх, хто працює чи одвідує корчму. У Ро¬зиному голосі чулась теплота й заховане благання.
— Грати! — почула Катерина й аж з підлокітника зіскочила. Прямо перед нею на широкому подвір’ї (і як вона цього досі, заслухавшись, не помітила?), як у рам¬ці, на світлій плямі од горішнього вікна одбились дві тіні. Одна Розина з наготовленою, притиснутою підбо¬ріддям скрипкою, а друга (з кучерявим чубом) — Бори¬сова. За кожним запитанням Роза (на тіні) підступала все ближче до Бориса, а він мовчав. Нарешті, коли на останнє запитання Борисів чуб хитнувся в знак згоди, вечірню тишу різнув жалібний плач скрипки.
Катерина не знала, що саме грала Роза, але ті жа¬лібні звуки пронизували її вимучене лихом та злидня¬ми молоде серце. Кожне нове коліно жалібної пісні, що грала Роза, будило й воскрешало нові спогади Ка¬терини. Плаче скрипка у Розиних руках, а Катерині, що, обіпершись об віконну лутку, заплющила очі, вчу¬вається плач її немовляти, з місяць тому померлого майже одного дня з Катерининою старою матір’ю. Такі ж ледве чутні ніжні нотки. Та ось скрипка переходить од тонких довгих жалібних звуків до уривчастих зіт¬хань, і Катерині в цих нерівних уривках вчувається стогін та передсмертні благання забитого в шахті чоло¬віка.
Щось знизу, з-під грудей, котиться до лиця, ось стис¬нуло під ложечкою, й дихнути ніяк, а теплі сльози те¬чуть і течуть по Катриних щоках. Вона боїться їх втер-
380

ДІЛИТИСЬ з вами. Ось у вас на копальні є купка інтелі¬генції, крім нас…
— Я не інтелігент,— запротестував Квітченко.
— Ну добре, Борисе, невже це вас образило? Так, опріч нас, є ж конторник з дружиною…
— Ну, й інтелігентка,— кинув штейгер.
— Але це вам не заважає частенько туди заходити,— одповіла Шура.
Штейгер винувато оглянувсь навколо, але всі чека¬ли Шуриної пропозиції й ніякого значення її репліці не надавали.
— А коли залучити сюди ще лікаря, писаря та вчи¬телів з Рогачівки, можна б утворити якесь культурне товариство. Заснували б бібліотечку, влаштували б чи¬танки та бесіди з робітниками та жінками. Та й самим не так сумно було б…
— А то ще, чого доброго, аматорський гурток утво¬римо та бухнемо якусь виставу,— підхопив Руденко.— Я до вистав колись був великий мастак.
— Любовник? — запитала Шура.
— Резонер? — додала Роза.
— Ні те, ні друге. Комік.
— Любовника у нас гратиме Борис. У нього й ви¬гляд любовного невдахи,— і Шура підійшла до Бори¬са.— Адже так?
— Ні, це той, що у малоросійських п’єсах дівчат суше та зводить з розуму,— пояснила Роза.
— Я, правду кажучи, ні чорта не розумію, що ви тут говорите. Та й спати пора. Бо завтра хто й до обіду спатиме, а кому у Рогачівку зранку йти,— і Борис встав, надіваючи кашкета.
— Приходьте до мене зранку. Я буду їхати і вас під¬везу,— запропонувала Роза.— До мене коні прибудуть рано.
— Коли ж саме прийти? Бо я прийду, а ви спатимете.
— Нічого. Ви без всякого вагання заходьте й бу¬діть…
— А як темно надворі! — гукнула Шура.— А де то співають, невже то з Рогачівки так чути? Цікаво було б сходити на сільську вулицю. Я тутешніх звичаїв зов¬сім не знаю…
— А беретеся людей вчити…— іронічно зауважив Борис.