Юрій Петрович Шеїн був у Геренаші якимсь диваком самотнім. Привабливий зовнішністю і, порівнюючи до містечкової суспільності, дуже змістовний щодо своєї ерудиції, він, не вважаючи на свої якості, ніде тих якостей для власних інтересів не використовував. Ці¬кавий мужчина, він не відповідав на таємні і явні умлі¬вання жінок, хоч зо всіма був надто ввічливий. Та ця ввічливість далі добросусідських стосунків чи приєм¬ної посмішки при зустрічі не йшла. Ніхто не знав, коли й де Юрій Петрович задовольняв свої естетичні та сек¬суальні вимоги. Дуже часто виїздив до Катеринослава, Харкова чи куди інде, але при тій кількості справ та повноважень, що мав присяжний повірений Шеїн, всі виїзди вважались за роботу.
Там, у великому місті, де Шеїн був звичайною ка¬пелькою людського моря, він дозволяв собі все, що потрібно живій людині. А тут, у Геренаші, Шеїн жив ро¬бочим автоматом, оповитий шанобою всієї округи і всіх прошарків людності. Ото ж, зберігаючи своє громадське «я» і не маючи об’єкта, де б інтимне не йшло супроти громадського, Шеїн всі гріховні думки та інстинкти затамовував до найближчого виїзду до міста. Трапля-лись випадки, коли доньки багатих землевласників чи вдови-господині, виховані у пишних степових маєтках, розкидали сітки на вродливого юриста. Було таке, що ледве Шеїн не губив своєї геренашівської «цнотливо¬сті», але його стримували ті ж тверезі громадські мо¬тиви. Одружитись на місцевій особі, хоч би й багатій, це означало, з одного боку, згубити ореол «оборонця вбо-гих» (а таку репутацію низкою процесів він набув), а з другого,— позбавитись тих зв’язків з шляхетними родинами, що їх мав Шеїн у місті.
Паросток давнього дворянського роду, він час від часу сідає за велику фамільну книжку, переглядаючи дідів і пращурів, що своїм генезисом ховаються в крем¬лівській сивизні часів Івана Грозного. Так сидить довго у своєму робочому кабінеті, втопаючи у родових гор¬дощах, що невловимою еманацією окутують постать присяжного повіреного, наповнюють вщерть всю кім¬нату. Вся істота млосно впадає в нірвану, в якийсь сон
про давнє минуле бояр, а потім дворян Шеїнів. Загост¬рюється чуття. В тиші одинокого захованого у садку будинку вчувається малиновий дзвін московських «со¬рока сороков». Заплющені очі милуються різнокольоро¬вою напівтемрявою опочивалень, теремків, боярських палат і молілень… Оксамити, дорогі хутра і золото, зо¬лото навколо…
Та чад московської старовини проходить. Перед Шеї- ним свіжіші правителі Росії, Петро І. Широка руська експансія на всі боки, зріст вітчизни, походи на Азов, Прут, шведська авантюра і ще більше поширення ве¬ликої єдиної держави до Балтики, до Азовського й Чорного морів.
Далі патріотично-родинний запал ущухав. На зміну приходила ненависть і злість. Бо доба двірцевої «дикої лози», коли мінливі Лизавети та Катерини одна за од¬ною і одна через другу стрибали в купі з своїми фаво¬ритами, розбила рівну родову шеренгу бояр Шеїнів. Вони з пишних воєвод і полководців сходять на зви¬чайних собі третьорядних дворян, щоб, деградувавши далі, залишити одного з своїх прямих спадкоємців при¬сяжним повіреним у південному міщансько-хлібороб¬ському оточенні.
Після таких хвилин Юрій Петрович виїздив на про¬гулянку. Білий, як сніг, з довгою кучерявою гривою і таким само хвостом рисак, запряжений в невеличку ре¬сорну свіжолаковану прольотку, мов на крилах, вино¬сив Шеїна з черепичних хаток Геренаша у поле. Там коня надержувалось, і Юрій Петрович, вдихаючи свіже повітря, оглядав околиці, степові рівнини, бугри. Та дар¬ма. Такого дня спокою не було й тут. Руське око хотіло «’руського простору», а зір, куди не глянь, упирався в будівлі неруських господарів. Хай летить білий Юрія Петровича кулею на південь, все одно: за горбами, по ро¬дючих чорноземистих вибалках сидить уже німота, самі Вінси, Діки Вайси. А ще далі греки з своїми великими слободами, з буйними садами аж до Маріуполя.
У тій землі, з її надр, руськими руками розкрадають¬ся руські скарби для росту французького, бельгійського та німецького капіталів. Руські люди, руська мова тільки в урядових інституціях та в товщах робочого люду. Фінансово-промисловий та землевласницький світ цього багатющого краю жаргонить на всіх мовах.
390
«Невже ж задля цього руські царі гнали сюди полки та цілі армії, щоб постачати для Донбасу рабів та пого¬ничів?» — думав у такі хвилини Шеїн.
Чим дужче зростав в глибинах душі повіреного про¬тест, тим жадоба бачити завойовану руськими царями землю, звільнену від чужинців, збільшувалась.
Двірник стояв на воротях. Прикладаючи долоню до чола, поглядав на небо, позіхав і, коли гість казав па¬роль, пропускав до Шеїнового двору. Пароль немудрий: всяк, хто заходив до двору, мусив посмикати за ліву полу піджака і, вклонившись, промовити:
— З тим днем, що сьогодні!
Оце й усе. Тупоголовий обиватель та степовик-хлібо- роб були ще молодими в справах конспірації, а тому більш витіюватого пароля Шеїн не вигадав. Од зовніш¬нього світу таємність зборів зберігалась високою огоро¬жею, двірником та неодночасовою явкою. Першими приходили геренашівці, а за ними — приїжджі. Коли зайшов до Шеїна Іван Калинович, той ще не одягся й пив каву.
— Прошу на скляночку,— промовив Юрій Петрович, поглядаючи на годинника.— Ви акуратний, як німець. Гаразд, що зайшли. Я до вас маю прохання щодо тех¬нічного боку сьогоднішніх зборів. Власне, й не самих зборів, а діловодства. Хоч ми доки що й нелегальні, але діловодство мусить вестись, як і в кожній організації. Під рукою у мене надійної людини немає, а ваша дочка, здається, ніде не працює. Чи не можна було б…
— Яз охотою до цієї роботи залучу, але…
— Що «але»? Ви непевні?..
— Та ні, не те. Моя дитина не з таких. Я її для того й з гімназії забрав, щоб не набралась дурних думок су¬часної молоді. Але ж тоді доведеться її ввести до орга¬нізації.
— Розуміється, що так. Отож я й прохав вас зайти. Я думав, хтось інший буде з нашого товариства, але не багато ще надійних, а працездатних ще менше.
— В такому разі доведеться її тепер же й покликати.
— Тільки не зараз, а коли всі зберуться. Тепер лише восьма година. О 9-й приходьте обоє, а зараз підготуйте її до цієї важливої роботи. Я, Іване Калиновичу, чому так без вагання їй цю роботу доручаю, бо певен, що ви є голова у своїй господі і ваша родина не роздирається сварками, як інші.
391
— О, за те, Юрію Петровичу, будьте певні. Сказав, як припечатав. Ніхто ні слова проти мене. Так я піду, а прийти, кажете, о 9-й?
— Так, так.
Юрій Петрович випроводив Шворня й заходив по кімнаті. Вітальня стала тісною, і він, відчинивши двері до кабінету та почивальні, міряв аж три кімнати, нер¬вово стискаючи довгі сухорляві пальці.
Шеїн хвилювався недарма. Сьогодні ж він виступає в ролі вождя-організатора. Що вийде з цієї організації, ще не відомо, але така, після його зусиль, буде засно¬вана. Цілих 5 років Шеїн викохував цю думку, а тим часом і грунт для неї міцнішав. Шеїн бачив, як натуж¬но виходили в люди забиті єврейським торговцем руські купці; як у дрібному промислі «православного» тиснув той же єврей-кустар; як у великій металургій¬ній,— а головне, у вугільній,— промисловості панував капітал закордонний. Юрій Петрович прилучив все це до своїх давніх болів, до свого упослідженого дворян¬ського самолюбства й гонору і вирішив стати на захист руської людини. І то якнайшвидше: тепер, сьогодні, коли війна з японцями ведеться невдало; коли в балач¬ках всі, хто тут багатів з руського добра,— директори, інженери та техніки вугільних підприємств,— при згад¬ці «руська армія», «руські генерали» скептично посмі-хаються. З таким щирим бажанням — піднести престиж руського духу Шеїн підготувався до перших зборів утвореної ним організації.
О 9-й годині зібралися всі: 15 місцевих крамарів, кустарів, приїжджих хліборобів й навіть 2 робітники депо.
Додержуючи конспірацію, господар посадив усіх за стіл, ніби обідати, й почав першу доповідь. Хоч голосу дуже й не підносив, але у тоні чувся запал та бажання переконати аудиторію своєю правдивістю.
Він почав говорити про невдачі на фронті; про страй¬ки та революційну роботу агітаторів-соціалістів у тилу; закликав бути напоготові, бо можливі різні несподіван¬ки для руської держави; доводив потребу організації союзу щирих патріотів своєї батьківщини, як це ро¬биться в Петербурзі та Москві.
Гості сиділи й мовчки слухали, сприймаючи кожен по-своєму те, що говорить Шеїн: і рідна батьківщина, й вороги-чужинці перед кожним випливали в своє-
392
рідному оформленні, в тому образі, що був най¬ближчий.
Перед начальником станції Жезловим рідна батьків¬щина поставала як вотгичезна площина, зв’язана заліз¬ницями, дротами, з величезними вузлами станцій, стан¬ціями меншими й силою-силенною дрібніших полустан¬ків. А од вузла до вузла снують поїзди — швидкі експреси, звичайні пасажирські й багато товарних. Ти¬сячі людності кишить по залізничій сітці, швидко ви¬стукують апарати зв’язку по колії, а начальником по колії вже не його превосходительство барон Корніц, а він, Вячеслав Митрофанович Жезлов. В спеціальному поїзді їде він руськими степами та лісами; його зустрі¬чають лише руські підлеглі, урядовці (а він, опріч русь¬ких, нікого не допустить!). Руські жандарми розганяють цікавий натовп. Бо Вячеслав Митрофанович не захоче цієї катеринівської колії. Що вона? Транспортує вугіл¬ля, зерно, ліс, та й усе. Ніхто путній по цій колії не проїде вздовж степової пустелі. Зовсім інша річ — пів-денна: нею щоліта до Криму їде весь цвіт «действитель¬ного», «тайного» та «сіятельного» державного суспіль¬ства; нею їздять міністри й царі.
Вячеслав Митрофанович вже не слухає Шеїна, він вже їде з півночі до Севастополя. Поїзд швидко минає Лозову, Павлоград, але…
На Синельниковому задача: з Олександрівська виїхав поїзд міністра внутрішніх справ фон Плеве. Що робити?
Та Вячеслав Митрофанович справжній господар своєї колії, й руська натура Вячеслава Митрофановича не¬похитна. Він залишає здивовану жандармерію й на¬чальника станції Синельникове й, наказавши поїзд міністра затримати в Славгороді, виїжджає сам на Пів¬день.
— Хай буде зверху руський Вячеслав!..
Ллється медоточива промова Шеїна й на болючі рани Самійла Черепашенка. Приїхав старий хуторянин за 10 верстов, щоб її послухати. Ой і болить же йому, Самій- лові Черепашенкові, за Росію! Легко сказати, рідний син, відданий до школи вчитися на штейгера, покинув. Недоїдав старий разом з робітниками й наймитами’ разом з наймитами вставав, ще чорти навкулачки не билися, усе збивав копійку до копійки, щоб прикупити землі шматок-другий.
393
«Син вивчиться на штейгера, почну власну копальню, як і інші землевласники»,— міркував собі старий.
А тут, на тобі! На третьому році покинув школу й пішов в «кумедіянти». В малоросійські театри забажа¬лося, та й віється десь у Києві чи Одесі. Писав усе, щоб сала поштою прислали, та Самійло Гаврилович забо¬ронив.
— Хай, сукин син, з голоду подихає, коли втік із школи!
А як на ту злість, ось під боком Кирило Руденко, за- чепилівського п’янички син, ходив, ходив по заробітках і, дивись, у люди вийшов. І балакати навчився по-бла- городному, а не чорт батька знає по-якому, по-мужиць¬кому, як його Олексій.
— Чув я, що синок ваш у мазепинці поступив? — казав якось на молебні у Свиненка отець Калістрат.
— Що ж воно за мазепинці? — спитав тоді старий Черепашенко.
— А це ті, що матір Росію на шматочки хочуть розірвати, німцям на поталу віддати…
— Дивись! — аж об поли вдарився Самійло Гаврило¬вич.— Ну, хіба ж не вернеться додому, голову, падлю¬ці, одірву. Бач, до чого довчився: Росію розривати?..
— Нам треба пильно стежити за мазепинцями. В ба¬лачках з вчителями, лікарями та іншою земською служ¬бою, що прибуває на село й каламутить народ, виявляти їхні думки. А коли вони руйнують єдність нашої дер¬жави, доносити про це поліції,— говорить Юрій Петро¬вич і крає Черепашенкове серце своїми словами.
А Свиненко збоку сидить та тільки: зирк-зирк з-під насуплених брів. І посміхається собі в вуса, поглядаю¬чи на Самійла Гавриловича.
«Смійся, іродова душа, смійся, а шматочок землі я з-під твого носа у княгині перекупив! — думає Черепа¬шенко і собі посміхається.— Сином мене не дошкулиш, коли місяць тому я привіз з свого хутора 2-х зв’язаних забастовщиків в геренашівську поліцію…»
— А тепер я приступаю до найважливішого для на¬шого повіту питання — робочого,— підвищеним голосом продовжував промову Шеїн.— Надра землі, вугілля збирають зо всіх кінців багато людності. Колись тихі селюки тут робляться дикими звірами. Вони гублять віру в бога і, як чужинці, живуть одною думкою — заробити та пропити. Горілка та зайвий гріш для них цар і бог. Тут я звертаюсь до тих, хто прибув з копалень: рятуйте руську людину від пияцтва та розпусти. Рятує¬те? — й Черепашенко зиркнув на рогачівського моно- польника.
Свиненко щось колупав пальцем на полі свого піджа¬ка й змовчав.
— Треба утворювати будь-які розваги, читання па¬тріотичних книжок та газет, що виховували б руську людину, становили вище над усіма іншими народно¬стями. Тут уже черга за вчителями, лікарями та іншою інтелігенцією, що любить свою батьківщину…
— Юрію Петровичу, вам телеграма.— Виймаючи з-за пазухи похапцем шматок паперу, телеграфіст Джаджа схвильовано дивиться на всіх присутніх.
Шеїн швидко розгорнув й перечитував, як довгого листа.
Всі зосереджено стежили за його здивованими очи¬ма, за переломленими чорними бровами й чекали.
Шеїн потер чоло й сів.
— Забито міністра внутрішніх справ фон Плеве,—*
5 замовк.
— Фон? Значить, німець? — порушив тишу Черепа¬шенко.
— Але ж, пане Черепашенку, це міністр руської держави,— підкреслив Шеїн.— Пропоную пам’ять мі¬ністра вшанувати вставанням.
Всі встали й, не дивлячись один одному у вічі, стояли
6 похиленими головами, мовчки сопучи.