Тільки зажевріє схід,— а коли місячна ніч, то й зорі не чекають,— трудящий люд уже молотить. По токах рогачівських господарів од зорі до зорі стукотять котки. Вже забули в Рогачівці давній дідівський спосіб мо¬лотьби. Бувало: наб’ють ціпами ворошок на вигоні на горбу, візьмуть дерев’яні лопати та й підкидають вгору намолочене. Коли вітер є, провіває, а немає,— стоїть ворошок, накритий обмолоченими кулями, та чекає слушної години. Години немає та й немає. А тут, ди¬вись, хмариться на дощ. Та не абиякий, а громовий, з бульбами. І поплив ворошок за водою!..
Минулося це. Не виносять молотити на вигін. Моло¬тять на токах. На рівному, на битому, злитому водою та прикачаному, притрамбованому круглому майдані, на току; настилають цілу гарбу. Витесані з білого або червоного каменя котки з запряженими в них кіньми гупотять по настеленому посаді. Гарб п’ять змолочують за день. Жнивуючи, вже не в’яжуть у снопи, як колись бувало, косять переважно жниварками. В кого немає своєї, до сусіда припрягається. За день десятин п’ять- сім скосили, склали в копиці, не в’язавши. Ото ж мі¬ряють не копами, як в давнину, а гарбами — посадами. Це біднота та звичайні господарі. А в багатіїв уже гу¬дуть кінні молотарки, багатії вже не п’ять-сім посадів збивають, а гарб двадцять-тридцять за день змоло¬чують.
Котки та машини ревуть на все село, а над тим ревом високо угору, понад хатами та садками, летить сіро- зелена курява змолоченого, потертого листя степової трави, білий пух осоту та темно-коричневий дим од зони — сажки.
413

Та ввесь сільський гармидер покриває гул великої парової молотарки, що ревом реве на чорному подвір’ї найманівської економії. Немає степової тиші ранкової доби цілинного чабанського віку. Тепер на зорі ревуть гудки панів Найманів. Починає або шахта, або економія. Копальня гуде рівним, довгим, протяжним, густим гу¬лом. Тільки закінчить сигналізувати шахта, їй відгуку¬ється економія. Свисток молотарки тривожно й дзвінко, ніби спохватившись, що запізнився, підхоплює копаль¬невий сигнал, похапцем одкидає його в подвір’я і, зібрав¬шись на високій ноті, відгукується далеко, геть униз по крученому В’юнові, переливається в ярах та кручах за білою Корчмовою, за Червоною горами-могилами. Свистить економія, поспішає відгукнутися, голосно крикнути, що вона на зорі також прокидається, що слі¬дом за шахтарським людом піднімається люд заробіт¬чанський.
Встає рано й Генріх Едуардович Найман — управитель маєтку Шаботинського. Встає, похапцем одягається і біжить на тік до машини. Він аж схуд за тиждень . молотьби.
Ще б пак! Велика, дванадцятисильна молотарка реве, гуркотить, хватає, як ненажерливий звір, сніп за сно¬пом, проковтне його і, давлячись вже п’ятим та деся-
– тим, стогне-вигукує:
— Ай-ай-ай-ай!.. Давай, давай ще, пане Наймане, свіжі гарби, золотих снопів пшениці!.. Годуй мене, не¬нажерливого звіра, бо це ж ви викохали й пустили мене на колись дикі цілинні лани. Ви, молоді господарі мо¬лодої степової капіталізованої країни…
Ллється зерно золотим струмком у лантухи, перепов¬нює великі, довгі, на кам’яних підвалинах, пофарбо¬вані жовтою фарбою комори і заливає господаря еко¬номії — управителя Наймана, що він аж захлинається у тій золотій пшеничній зливі.
Сьогодні Генріх Едуардович до машини не пішов. Він забіг у контору, розбудив Валентина Петровича і наказав ще раз негайно телеграфувати в Берлін до Аполлона Михайловича про кризу збуту.
— Чортзна-що,— говорив він, тарабанячи пальцями по столі в конторі,— і треба ж було послухати того ідіота… Самарська фірма… Ніякої самарської фірми не було, нема і не буде. Море пшениці — і ніякого покуп¬
414

ця… Вчора Зільберовський не приїздив? Райхові дзво¬нили? — засипає питаннями Валентина Петровича.
Той спросоння ледве отямивсь. Налягаючи на єдину ногу, він зосереджено щось довго кублиться в паперах, а далі, спохватившись, відповідає, ніби пригадуючи:
— Райх?.. Зільберовський?.. Стривайте, стривайте… Ага!.. Учора Зільберовський заїздив. Сказав, що вся купівля хліба по Рогачівській волості передана од фір¬ми «Соломон Райх і син» лише йому. Велів переказати, що, коли маєте якісь з цього приводу запитання, звер¬тайтесь лише до нього.
— Лише до нього? До Яшки Зільберовського?..— І Генріх Едуардович хмурить золотисті брови. Так си¬дить хвилину-дві, а далі встає.— Гаразд,— говорить він твердо.— Ніяких довідок йому не давайте, хай звер¬тається лише до мене. Лише до мене!..
І Генріх Едуардович швидко виходить з контори.
Свіже повітря охолоджує Наймана, і він твердо кро¬кує на тік, де вже реве молотарка.
Хай буде так! Хай він хліб продасть за безцінь цьому лихвареві, п’явці — Райхові, але хіба ж він, Генріх Едуардович, тут винний? Хай господар на себе пеняє. Він його слуга і виконавець. А прогорить Шаботин- ський — чорт його бери. Що ближче до току, то дужче реве молотарка, то бадьоріше ступає Генріх Едуардо¬вич. Набирає повні груди ранкового повітря з медо¬вими пахощами свіжої змолоченої пшениці, з присма¬ком гостро-гіркого молочаю, потертого молотаркою. Бадьоріше розгортає могутні плечі і владно посміхається навколо. Хай торгові операції будуть невдалими, хай дешево збуде хліб, зате сам процес молотьби,— цей гамір і напруження багатьох людей, коней, волів і мо¬гутньої молотарки,— щодня йде за його керівництвом, щодня дає видимі певні матеріальні наслідки.
Генріха Едуардовича тішить все: тупа, напориста сила впряжених в ярмо волів, що мовчки сопуть і тягнуть гарбу, тільки війця скриплять; і м’язи вгодованих, з крутими шиями і повними грудьми, з врізаними у них ремінними шлеями коней, і напружені пози та рухи живих людей коло машини. Особливо цікавлять люди. Може, коли б не машина, вони,— ці раби економії,— працювали б поволі, рухались меланхолійно. Коли б
415

робота йшла з-під живого бича погонщика-прикажчика, може б, вони не так швидко і рвучко бралися до ро¬боти, як тепер.
Генріх Едуардович довго дивиться на людей, що пра¬цюють коло машини. І те, що кожний з них менше всього звертає увагу на нього, господаря економії, а ввесь зосередився на своїй роботі, його тішить. Він підходить ближче і холодно, владно спостерігає за Су- понею. Конон Гнатович стоїть на барабані. Руки ніби прикипіли до держака вилок. У чорній бороді, насуп¬лених очах — пух з осоту, полова і колючки з будяків. Та Конон Гнатович на це не зважає. Він, як автомат, хапає швидко скинутий з гарби розрізаний сніп, так само швидко його розметає, розгорне на площадці і рів¬номірно подає до барабана.
Добрий робітник Конон Гнатович! Він увесь у роботі. Вся увага його на барабані. Очі на площадці, де розгор¬тається колосиста пшениця, а слух у звуках машини, що рвучко протестує, коли попаде не дуже розгорнуте пасмо пшениці. Машина тоді аж застогне, і Конон Гна- ювич обертається до скидальника.
Скидальники — люди непевні. Це не постійні робіт¬ники найманівської економи. Більшість їх — поденщи¬ки. А йому що, поденщику, аби день до вечора. Йому не так зробити, як заробити. Працює машина, молотить чи не молотить,— поденщикові байдуже. Хай вона сто¬їть і півдня, а поденщик своє візьме. Йому платять за день. А платити Генріх Едуардович мусить. Це знає кожний з робітників. Бо найменша зачіпка — і робіт¬ники застрайкують. Що потім приїдуть козаки і за¬ставлять нагаями молотити панський хліб, це Генріх Едуардович добре знає. Але козаки з Юзівки чи Лу¬ганська будуть через два-три дні або й через тиждень, а час не жде. Треба використати добру годину і вчасно зібрати з поля копи. Бо вже біля Чумакової могили зачепилівці крадуть; за Осауловою балкою кіп три хтось спалив. Настрій селянства навколо тривожний. Селян¬ство, як порох, як динаміт. Треба лише маленьку іскор¬ку — і все навколо запалиться.
Вже другу гарбу домолочують, а Найман все стоїть і дивиться на Конона Гнатовича, як він зосереджено і ретельно працює на барабані. Та раптом Конон Гнато¬вич похитнувся. Машина застогнала, гулко кілька разів кашлянула і спинилась.
416

— Що там сталося? — гукає Генріх Едуардович до Супоні. А він мовчки щось нахилився в барабан і не відповідає. Машиніст Ясько вже поліз всередину і ви¬тяг шматок зігнутого заліза.
— Хтось шворінь в сніп встромив,— і Супоня вину¬вато дивиться на Генріха Едуардовича.— В барабані по¬кручено бичі.
Генріх Едуардович червоніє, як перчина, кусає губи, широко розводить ніздрями, але мовчить.
— Хто б ясе це міг? — запитує прикажчик Свирид і, як Супоня, винувато дивиться на пана.
Супоня вже заліз на гарбу. Навколо гарби зібрались ЕСІ наймити. Зосереджено, мовчки стежили за Кононом Гнатовичем. Подавальник — строковий із Зачепилів- ки — весело поглядав на робітників, мовляв: «Чого ви, дурні, дивитесь? Поламалася, чорт її бери, не ваша, панська».
— Це ти вткнув шворінь,— насупився Конон Гнато- вич, підступаючи до Семена — подавальника,— ти?
— А я знаю, чортзна-хто!..
— Сніп ти розрізував?
— Я…
— Так це тобі шворінь чи голка?
— То шворінь…
— І я бачу, що шворінь. А нащо ти його сюди вткнув? Нащо поламав машину? — і Конон Гнатович насупився ще суворіше.
— А тобі воно болить! — гукнув другий строковий з гарби, що під’їхала на зміну. Він сидів, спустивши ноги, і крутив цигарку.
Конон Гнатович швидко обернувся і так само суворо глянув на цього другого.
— А ти, дурню, коли хочеш закурити, то кури на порожній гарбі. Так же пожежі наробиш.— А далі знову до першого: — Нащо ти машину зламав? Ти на пана сердитий чи на прикажчика?
— Чого ти до мене прискіпався, підлиза панський!
По натовпу пройшов гомін. Натовп двоївся. Одні з за-доволенням розправляли натруджені м’язи — раді від¬почити, другі ближче підходили до гарби, чекаючи на закінчення цього діалогу.
— Дурню, ти! Коли тобі не платять гроші, коли тебе погано годують, так ти скажи людям, а машини не псуй…
14 С. Божко
417

— Скільки тобі не доплачено? — запитав Генріх Едуардович.
— За жнива мені винні сім з половиною.
Генріх Едуардович швидко поліз у бокову кишеню свого білого піджака, вийняв гаманця.
— На, десятку. Але щоб його й духу тут більше не було,— обернувся він до прикажчика.— Чуєте?
— Чую,— відповів той.
Скидальник взяв гроші, потупцювався на гарбі, а далі зліз. Видно було, що він не знав, що робити. А Супоня та Ясек вже заходилися коло барабана.
Семен, похнюпившись, одійшов далі, а потім повер¬нувся і свиснув, гукаючи:
— Не приходь же, старий чорт, бо все одно кишки ви- пустю. Наволоч чортова, прийде хтозна-звідки ще й патякає…
Через опруг машина знову ковтала снопи і лунко гукала, заохочуючи до роботи.