Старий Мошко Шнеєрзон вставав рано. Чуть світ його Корній віз по хуторах та виселках Рогачівської волості й поза її межі. Мошко розвозив лантухи по дворах. Ще хліб на пні був, ще його й не молотили, як бухгал¬терія Якова Борисовича Зільберовського досконально обрахувала, скільки мають позвозити хліба дебітори Зільберовського, покриваючи давню заборгованість.
Колись лантухи розвозив сам Зільберовський. Але це було тоді, коли він не був Яковом Борисовичем, а зви¬чайним Яшкою; коли він був довгий і худий та улес¬ливо-гнучкий і привітний до всіх; коли зодягнений був у старомодний, подертий лапсердак, а не в сучасний за останньою модою зшитий альпаговий літній костюм з білою манишкою та манжетами.
Коли старий Мошко вже був на Бичку і збирався по¬вертатись за другою партією лантухів, тільки тоді, со¬лодко потягаючись, прокинувся Яків Борисович’від сну. Коло нього вже лежав лист з Геренаша. Фірма «Соло¬мон Рахіх і син» пишалася чорним шрифтом на конверті і свідчила, що лист діловий.
418

А стосунки з фірмою «Соломон Райх і син» у Якова Борисовича неабиякі. Вся історія Зільберовського остан¬ніх років, його міць і багатство, його слава, як молодого купця у західному Донбасі, щільно пов’язана з цією
фірмою.
Соломон Райх — старий, дебелий хліботорговець. У Соломона Райха крамниці-зсипища не лише по степо- вій залізничній магістралі. А хлібні контори не лише в Ростові, Маріуполі та Одесі. Агенти Соломона Райха сягають на Балкани, в Неаполь, Марсель; його комі¬вояжери орудують на паризькій та лондонській біржах, збуваючи великими партіями чистосортні хліби степо¬вої Південної Росії.
Тієї неділі старий Райх за склянкою кави сказав Яко- ьу Е>орисовичу таке:
— Моїм грошам не кожний письменний зведе раху¬нок. Моє підприємство зараз уславлене на всіх біржах.
— Я це добре знаю,— підтвердив Яків Борисович, не второпавши, куди гне старий Райх.
А Райх ще раз перехилив склянку, витер довгу білу бороду хусткою, прокашлявся і продовжував далі:
— Але у мене спадкоємцем лише один молодий син… Моє добро після смерті достанеться йому легко. Та на про багатство я дбаю увесь вік. Увесь вік збираючи копійку до копійки, наганяючи на карбованці сотні й тисячі, я піклувався про наш бідний люд. Сотні єврей¬ської молоді, одвічних ремісників і дрібних торговців я поробив людьми. Це знають всі…
— О, я це знаю добре, мій батьку й добродію,— і Яків Борисович з приємною посмішкою вклонився перед бі¬лою бородою Райха…
— Та я боюся,— продовжував Райх,— що мій син цього робити не буде. Він — пестун, йому школа не дала того, що дало мені життя. Засвідчені моєю малопись¬менною рукою чеки та чеки мого друга Рафаловича ви¬сунули службовця залізниці на міністра * фінансів, до мене, як до батька рідного, вдавались такі вельможі й сенатори, як Чихачов та Абаза. Ми купували всі при- вілегії єврейському купецтву, затисненому в рамки за¬конів олександрівської реакції…
* Мова йде про С. К>. Вітте, що в його міністерській кар’єрі відіграли роль одеські хлібні спекулянти.
14*
419

«До чого це старий белькоче?»—думав Зільберов- ський, дивуючись такій Райховій одвертості. Але сидів тихо і побожно дивився в беззубий рот, звідки поволі виходили ці незвичайні для Зільберовського титули та прізвища.
— Але я боюся,— ще раз підкреслив старий Райх,— що син мій не набуде такої слави, і багатство моє заги¬не марно. Що він уже купець першої гільдії, як і я, цього мало. Я б хотів, щоб не загинула моя справа… З людей, що пройшли мою школу, ви у мене найближ¬чий друг. Ви бачили злидні, ви не кидали змолоду ти¬сячами, так як інші молоді люди — агенти моєї фірми. Я довго міркував, перебирав усіх своїх друзів і зупи¬нився на вас, Якове…
— Яз охотою до ваших послуг. З великою приєм¬ністю виконаю всі ваші завдання.
Райх знову довго кашляв, нарешті втерся білою хусткою, протер вогкі очі і зовсім тихо почав:
— Це справа не моя, це справа всього нашого на¬роду… Я кладу на вас надію, що по моїй смерті ви бу¬дете продовжувати почату мною справу.
— Але ж…— заїкнувся Зільберовський.
— Слухайте далі. Я знаю, що ви хочете сказати. Я над ним все міркував і говорив з сином. Він погоджується одружитися на вашій родичці. А ви, як найближчий мій приятель, будете радником при ньому.
Зільберовський захвилювався. Він давно відчував приязнь старого Райха, що збільшувалася до нього щороку, але такої честі для себе він не сподівався.
Райх підвівся і повагом підійшов до свого бюрка. Вийнявши великий пакет, він тремтячими руками роз- горнув папера й показав його Зільберовському.
— Зараз сюди прийде реб Янкелевич. Це доручення, що по ньому вам з моїх маетностей гарантується тре¬тина. Ви її можете одержати на другий день по моїй смерті. Але, Якове, за це ви мусите бути опікуном над моїм сином. Він уже дорослий, юридичного опікунства не потребує, та мені це байдуже. Ви мусите піклуватися про всю справу.
Зільберовський сидів як уві сні! Він кілька раз пере¬біг папір очима. Руки тряслися, а сам папір здавався розпеченим залізом.
Райх тремтячими руками взяв папір од Зільберов¬ського, перегорнув учетверо і знову поклав до бюро.
420

У Пигулі аж ціпок зігнувся в руках.
— А я б, Якове Борисовичу, так не робив. Не треба людей ображати. Невже б ви не почекали, доки люди хоч на їдло змелять?..
— Годі, чекати не можна. Доки вільні ринки, доки пароплави не засипані зерном, наша фірма мусить пер¬шою їх захватити. Врожай цього року добрий всюди, і жнива затяглися лише в нас. Я чекати не можу…
Пигуля насупився й мовчав. Зільберовський, розліг- шися на дивані, розглядав носки черевиків і, як віялом, обмахувався конвертом зі штампом «Соломон Райх і син».
— Я вас розумію. Ви залежите від Райха, ви мусите виконати угоду, але ж у вас Райх один, а в мене ціла громада. Ви думаєте, мені легко вислухувати, як на кожному розі, з-під кожних воріт, коли проходиш, усі сичать гадюками: «П’явка Зільберовського»? Старосту¬вати мені лише рік, а там, може б, хтось хотів і старши¬ною побути.
Зільберовський посміхнувся. Йому тепер дивно слу¬хати це. В ушах глухо відгукнулось тихе, але упевнене старого Райха: «Моєю рукою висунуто міністра фінан¬сів…» Яків Борисович встав і пройшовся по кімнаті.
— Слухай, Петре Якимовичу, хто такий старшина?
— Данило Иванович Свиненко,— відповів Пигуля.
— А захочемо і через рік буде Петро Якимович Пигуля.
— Але хто ж мене обере?
— Виборні…
— Усі виборні, нівроку, заборговані вам по самі вуха, а люті на вас, як вовки!..
— А тому будуть слух’яні.
— Чи довго?
— Доки буде існувати Яків Борисович Зільберов¬ський, його торгівля і фірма «Соломон Райх і син».
— А до чого тут Райх?
, Зільберовський завагався. «Мало не забрехався»,— вилаяв себе Яків Борисович.
Але для Пигулі було і цього вже досить. Він насторо¬жився. Те, що Зільберовський вже не уклоняється так улесливо, як кілька років тому; те, що привітався він, лише злегка хитнувши головою, і не спитав про здоро¬в’я сім’ї, як це він робив щоразу, не так вразило Пи- гулю, як остання згадка про Райха. Бо звідси, певно,
421

у Зільберовського стільки пихи і самовпевненості. Що йому, Зільберовському, тепер Пигуля з своїми кіньми та невеликими грішми?
Кілька хвилин обоє мовчали.
— Не можна так, Якове Борисовичу. Люди обража¬ються. Не можна проти миру піском сипати…
Зільберовський слухав, мружив очі і хитро посмі¬хався, а Пигуля продовжував:
— Багато з селян уже торби волочать… А час непев¬ний. Чули, в газетах пишуть про погроми на євреїв.
Зільберовський схопився з канапи.
— Годі!.. Слухайте ви, пане Пигуля, ви, добродію рогачівський. А хто те селянство могоричами споює? Хто позбавляє їх наділів? Хто тягне вкупі з Зільбе- ровським останню шкапину на торги? Я? Все я?..
О, я знаю: «Зільберовський — єврей», «Зільберовський — невіра»… А ви, ви, православні, ви, Пигулі, Свиненки, Кавуни, Кисілі, Димаренки; ви,— охрещені п’явки, не ви руйнуєте своє село? Я завжди стояв осторонь села. Я — чужинець, зайда, а ви ж тут і родились, і хрести¬лись, і один одного дерете!?
Пигуля, насупившись, сів, обіпершись на ціпок, а ці¬пок його ще більше гнувся: чи од дум тяжких, чи од свідомості, що таки правду каже Зільберовський, що таки вони вкупі з ним руйнують село.
— Більше ви нічого не скажете?
— Нічого. З погромщиком мені розмовляти нема чого. 1 побачимо, за кого вступиться влада…
Пигуля пройшов до порога, далі повернувся.
— А гарно ми обкрутили тих братчиків з доставкою
вугілля!..
Зільберовський здригнувся. Як же це він свариться з Пигулею? Та ж він без векселя видав йому позику на купівлю коней для їхньої партії; та ж Пигуля, роздаючи його — Зільберовського — гроші для своїх компаньйо¬нів, може, зібрав з них розписки, а він, Зільберовський, сд Пигулі розписки не взяв!..
— А, це добре, добре вийшло,— засміявся Яків Бори¬сович.— Ми таки з вами уміємо справи варганити. Наку¬пили ж вони коней?
— О, там — як змії! На маковія ж у Веселому на яр¬марку. Дорогувато трохи, але коні!..
Хвилину помовчали. Дивились один на одного. Пигуля чекав, доки Зільберовський заїкнеться про розписку
422

(Р чона ось у нього, за пазухою). А Зільберовський мов¬чав. «Хіба запитати, нагадати Пигулі про розписку? А як не дасть? Це ж посвідчити свою безсилість, свою залежність од цього хитрого дядька!..»
— Так я піду,— промовив Пигуля.
— На все добре,— кивнув йому Зільберовський.
А коли Пигуля був за ворітьми, Зільберовський довго дивився йому вслід у вікно і, стиснувши кулаки, крізь зуби просичав:
— Ну, хам, ми ще поборемося!..
Коло волості зібралося вже чимало люду. Дехто був напідпитку і, вимахуючи руками, голосно гукав:
— Це здирство!..
— Це грабіж!..
Тверезі трохи тихше вигукували. Але тільки виходив з волості огрядний урядник або стражник, натовп за¬тихав. Тільки ген-ген далі, на бочках пожежних, кури¬ли, спльовували і обурювалися з того, що діється в Ро- гачівці.
А діялось те, що й завжди під осінь робиться. Призна¬чили торги на худобу, що брали за несплачені податки та борги Зільберовському.
В купці людей, як в дзеркалі,— лице рогачівських хазяїв. Ось вони кілька хвилин тому обурювалися, спів¬чували тим, чиї корови стоять прив’язані поряд з кінь¬ми інших у волосному дворі, коло загону. Співчутливо кивали головами, вдавали зажурених, як і ті, чиє добро йшло на торги. Та це не довго.
Варто було вийти на подвір’я зборчому і вигукнути першу ціну на Іваненкову коняку, як одразу з усіх боків:
— Три карбованці!..
— Сім з половиною!..
— Десять!..
— П’ятнадцять!..
І пішли так, одне за одним, корови й коні…
У старої Кононенчихи навіть свиню з торгів продали.
А «жалібники» накрутили налигачі на руки і повели худобу по своїх дворах.
Зборчий зібрав гроші, перерахував, одклав Зільберов¬ському та до казни, і на подвір’ї не залишилось нікого.
Тільки стояла Кононенчиха, плакала й голосно лая¬лась та на купі гною серед волосного двору Семена
423

Васькового зозулястий півень гучно ляпав крильми і час од часу здуру кричав:
— Ку-ку-рі-ку!.. Ку-ку-рі-ку!..
Пара вороних, що аж виблискують на сонці, проле¬тіла біля волості з тачанкою.
Зільберовський поїхав на копальню…