Єдине, що свідчило про новизну в маєткові пана Ка¬рачуна, це низка телефонних стовпів з Геренаша в бал¬ку. Вони лише півроку як поставлені, і дроти натягнуті не для господарчих потреб напівзруйнованого маєтку. Це — примха Віри Павлівни. її старий управитель — пан Карачун — ніколи б не наважився на такі витрати.
Сидів Карачун тридцять років у маєтку, ніколи не виїжджаючи. Лише інколи, коли заїдуть його друзі, такі ж дикі поміщики, як і він,— Пащенко та Корот- ченко, старий Карачун запрягав коней та виїздив на по¬лювання. У Геренаш тільки літом приїздив. А як пі¬дуть, бувало, осінні дощі, а взимку морози та замети,— сидів пан Карачун, як ховрах, у маєтку. До нього з осе¬ні і до весни й стежки не було. Маєток тихий. Будинок а обсипаними карнизами, давно не фарбований, спочи¬вав у тиші запущеного дикого саду. На подвір’ї — шпо¬риш, лобода. А там, де років з двадцять тому був тік,—■ тільки щириця улітку виростає з чоловіка заввишки.
Доживав пан Карачун віку свого старечого бездіт¬ним. Розгубив свою снагу в молодості на військовій службі, а тепер з сьомою ключницею живе крадькома. З ключницею живе, а на свою вродливу господиню тіль¬ки поглядає, тихенько зітхаючи.
Але ж це господиня! І любиться ж вона день у день. Як тільки приїхала,— щодня нові гості. І як вони скоро взнали сюди дорогу? Пан Карачун, опріч Коротченка та Пащенка, ні до кого й носа не показував за все своє життя. А у Віри Павлівни кого тільки немає! І офіце¬ри якісь, і німці, і французькі та бельгійські інженери. Що не день, то новий гість, а то й ціла компанія. Як ранок, вже хтось дзвонить телефоном; вже або її хтось запрошує до Геренаша чи на копальні, або до неї обі¬цяють прибути.
Не до вподоби старому Карачунові господиня, владар¬ка маєтку, не тому що маєток опинився в її руках, а
467

тому що й вона, молода, не дає толку маєткові, як і старий Карачун. Попробував був натякнути, шоб по¬чати хліборобське господарство, так і слухати не хоче.
— Що ви, Прохоре Ивановичу, хіба в нашому краю сільське господарство вводити? Та ми з вами закладе¬мо копальню,— заб’ємо всіх капіталістів.
Виїде, бувало, з Карачуном у старому ландо, що ко¬лись у ньому небіжчиця княгиня ще їздила, спиниться на горбочку і почне тараторити:
•— Отут у нас буде шахта. Отут, ліворуч по балці, стікатиме вода. Отам унизу викопаємо ставок та риби розведемо. А осюди, попід бугром, на Геренаш прокла¬демо залізницю.
Посміхнеться старий Карачун та тільки головою по¬хитає. Ось уже рік минув — ні шахти, ні залізниці, ні ставка. Маєток тричі вже закладений у Дворянському земельному банкові. Степ орендують околишні селяни та заповзали так, що, опріч бур’яну, вже нічого й не родить. А Віра Павлівна все збирається багатіти.
— Звеліть осідлати коня, поїдемо з Генріхом Едуар- довичем на поле,— говорить Віра Павлівна Карачуно- ві і посміхається до Наймана.
— І я з вами?
— Коли охоту маєте, але краще не треба, надворі вогко, холодно.
«Та й жалібниця ж ти,— думає собі Карачун.— Ти певно коней шкодуєш. І чого їй на поле захотілося та¬кої пізньої осені… О, вже знову гість»,— сердито бовк¬нув собі Карачун, коли у ворота в’їхав на гнідому Со¬колі Густав Едуардович.
Через кілька хвилин обидва Наймани і Віра Павлівна виїхали на поле. Після обіду мжичка, що моросила зранку, перестала. Хмари підняло догори, і сіре поле, поросле бур’янами, лежало спокійно, очікуючи швид¬кого заморозку. Вогка земля зробилась тугою, і коні під вершниками не грузли. Поїхали на північ до межі гра¬фа Шаботинського і спинились на бугрі.
— Ну от вам, мої дорогі колонізатори, і рубіїсон,— показала Віра Павлівна стеком на межу, що високим бур’яном, як лісом, поросла.— По той бік уже Росія.
— А тут? — запитав Густав.
— Німеччина. Ха-ха-ха!.. Німеччина, мої дорогі. Та¬ка ж Німеччина в майбутньому, як ото на сході Фран-
468

ція.— Віра Павлівна показала на шпиль, за яким ховалась шахта акційного товариства «Західнодонець- ке вугілля».— До речі, вас запрохано на бенкет до Ді- берса?
— Діберс сам не дзвонив, але з його доручення до мене дзвонив Шеїн.
— Мені також,— додав Густав Едуардович.
— Невже він певен, що молодий граф буланжист?
— Хто його зна, якої він зараз орієнтації,— промовив Генріх.— Напевно ж, змінив стару, коли покинув Ні¬меччину.
— Так що вам, мої хлопчики, приходить кінець?
Обидва Наймани кисло посміхнулися.
— Ну, не журіться, почнемо й ми господарювати. Так я гадаю,— почала діловим тоном Віра Павлівна,—■ що ви, Генріх, маєток свій заснуєте отуди геть на за¬хід, над В’юном, в долині. Правда, там незручно буде виїздити до Геренаша з вантажем, але ж ви чорний двір можете влаштувати на взгір’ї, не обов’язково ж га¬мазеї ставити поруч будинку…
— Але…— заїкнувся Генріх.
— Що? Боїтеся, щоб селяни хліба не покрали взим¬ку? Сторожу добру поставите. А вам, Густав, відвод зробити краще отут, недалеко од вашої копальні, бо, може, там далі й вугілля немає.
— З моїм відводом поспішати не треба, Віро Павлів¬но,— промовив Густав.— Треба ще зробити розвідки. Краще було б, коли б я розробляв південне крило тієї ж синкліналі, що йде Осавуловою балкою. Балка ж вашу землю ще захоплює?
— Так, вона перетинає діагоналлю майже всю мою землю, але тоді ви вийдете сусідою графу Шаботинсь- кому. Коли він продовжуватиме експлуатувати вашу теперішню копальню…
— Так я міркую, що, може, й він дозволить мені на яких-небудь умовах залишитися господарем цієї, що є. Тоді я розроблю південне крило старої копальні, у бал¬ці, прорию нову шахту й почну працювати з двокри¬лою шахтою.
— Е, та ви, голубчику, маєте необмежені апетити! Ну що ж, дивіться, як вам зручніше. Але у мене тоді залишається лише невеличка ділянка коло маєтку. Ну добре. Ми з вами — союзники. Якось помиримось. А те¬пер поїдемо обідати…
469

Наймани подякували за обід і згодилися провести Віру Павлівну лише до її маєтку.
— Нам треба ще заїхати та одягтися. Може, разом поїдемо до Геренаша? Ви не виїздіть без нас.
— Гаразд, гаразд. А до того ж ми з вами не умови¬лися про нашу позицію на бенкеті. Там же, певно, ці¬лий парламент думок буде. Що то вам нового привезе столичний гість?
Дорогою до маєтку Наймани і Віра Павлівна обмір¬кували свою позицію.
Віра Павлівна як давня знайома графова за всяку, ціну мусить одразу ж виявити його політичні симпатії.
Наймани ж триматимуться нейтрально, аж доки не подасть вона їм знаку.
— Одно цікаво: чому це раптом граф спиняється у Діберса? Звідки він його так добре знає? — турбував¬ся Густав.
— Може, це якийсь випадок чи збіг обставин? Але увечері побачимо.
Наймани повернули на домівку, а Віра Павлівна зда¬ла коня і зайшла до покою.
Хоч хороми порожні і навколо тиша, та Віра Павлів¬на, роздягнувшись, замкнула двері. Вона похапцем, як курсистка-конспіраторка, відімкнула шухляду свого бюрка і вийняла зошита в зеленій обкладинці, Швидко перегорнувши кільканадцять сторінок, Віра Павлівна рвучко взялася за перо і, як вправна конторниця, по¬чала швидко писати.
З щоденника Віри Павлівни
«Мій хороший, далекий Віллі!
Твої вимоги давати тобі шифровані звіти мене дуже вбивають, і тому я завжди пишу два звіти: тобі — офіцерові генерального штабу; тобі — робітникові, талановитому організаторові роботи на Півдні Росії я щомісяця посилаю звіти шифровані. Але хіба ж це все? Хіба я працюю лише за платню, лише за любов до твоєї’ батьківщини? Я ж, Віллі, жінка, і те, що покривається шифром, не можу не напи¬сати тобі, як моєму хорошому, славному хлопчи¬кові Віллі. На моєму бюркові вас двоє: ти, молодий, безвусий ще лейтенант, з дитячою, наївною, ледве помітною посмішкою, і ваш великий Віллі, ваш залізний імператор… Я вас поставила поруч. Коли
470

пишу шифрований звіт, ви дивитесь обоє — Віллі малий і Віллі великий. Ти дивишся з м’якою, ла¬гідною подякою (а я певна, що ти вдячний мені за докладну інформацію), а той Віллі, великий, на¬віть не дякує. Він, як старий лицар, гордовито тримає голову, закрутивши догори вуса, і холод-но, жорстоко ставиться до таких далеких, заки¬нутих в степах, друзів, як я.
Ось чому тепер, коли пишу я тобі цього друго¬го звіта, я Віллі великого, його величність імпера¬тора німецького Вільгельма, обертаю лицем до вікна. Він жорстокий. Він цього другого звіта, не шифрованого, не зрозуміє. Це зрозумієш лише ти. Тобі одному я можу розповісти, як тяжко мені туг самітній працювати, боротися за твою, мій доро¬гий, вітчизну. Але я працюю ретельно. Скільки нервів, скільки душевних тягот завдає мені моя робота! Якою я великою єзуїткою стала… Пишу «стала», ніби я чимось була… Я, Віллі, не знаю, що я була, що я зараз єсть і що зі мною буде на¬далі. Я так звикла жити своєю лицемірною робо¬тою, що я не знаю, коли і де я буваю сама собою. І лише хвилинами, коли у мене немає нікого, коли у моїй кімнаті лише я і ти на столі переді мною,— я лише тоді знаю, хто я. Зараз я є сама собою, і, одриваючись від письма, вдивляючись в твоє ди¬тяче лице, я лише тепер живу і почуваю сама за себе. Але це хвилинами. А решта життя — це одна брехня. Я так навчилася брехати, що навіть за¬буваю сама, що в даному випадкові я брешу.
Ось і сьогодні. їздила на поле, дивилася, де дати землю для моїх сусідів — твоїх родичів по нації, їх двоє, обоє нежонаті. Вони будуть осідатися й господарювати на моїй землі. Вони хороші. Вони роблять пряму, одверту господарську справу. Вони обидва переконані, що я їм, рано чи пізно, стану гарним другом, що, може, кому я й за дружину стану. А я це роблю зовсім не через якусь персо-нальну приязнь, все лише тому, що вони німці, та й більш нічого…
Та з ними мене в’яже хоч це останнє. Але, до¬буваючи відомості про стан копалень, мені ж до¬водиться приймати у себе й французів, і бельгій¬ців, і руських, і євреїв… Дуже боляче, Віллі, всі
471

вони переконані, що я це роблю як свавільна лег- коважна жінка. А жінкою мені, Віллі, доводиться бувати з багатьма. Мені, Віллі, це боляче. Я ж чула людина. Коли я кручу голову де Ріддеру як гірничому інженерові, то це одно. Тут я — твій тайний агент, а він — мій об’єкт. Але ж він і лю¬дина. У нього є наречена, молода, вродлива фран-цуженка. Вона хороша. Вона впевнена, що він її кохає і не зрадить. І кожного разу, коли вночі його автомобіль од’їздить на копальню, я пере¬ношусь думкою до неї у спальню. Тоді докором вбачаються мені її хороші чорні очі, що безсонно вдивляються в тишу. їм, тим очам, напевно, вви¬жається страхіття підземних розробок, які де Рід- дер обслідує… Тоді мені робиться дуже боляче, Віл¬лі. Тоді я сама довго дивлюся в нічну пітьму і такої хвилини намагаюся уявити тебе. Де ти і з ким буваєш тоді?..
Але я Еміля не люблю. Я охоче його до себе приймаю, але, як тільки він виїде, од нього в мене не лишається нічого. Він якийсь сухий, педантич¬ний і не емоціональний. Потім живе він якось без ніякої душевної колізії. Робить як автомат, і все… Навіть коли у звичайній розмові я знайомлюсь з становищем їхніх копалень, він робить мені звіт, як на зборах акційного товариства.
Може, це тому, що об’єктом його роботи є сухе, міцне кам’яне вугілля та загрубілі шахтарі?
Більш цікаво мені було з ІПеїним. Його піймати на розмову тяжче. Доводилось мобілізувати все своє культурне надбання; вести дебати про суспіль¬ний лад, про настрої інтелігенції, про літературу і т. ін. Але це було колись, коли він для мене був велике інкогніто, а тепер він такий став схема¬тичний. Я навіть не помітила (а вивчала я його довго), коли він змінив свою політичну фізіономію і став запеклим монархістом. Хвалився, що утворив монархічну організацію у Геренаші. В організації у нього є й робітники, і заможні міщани, і помі¬щики. Що він з ними робитиме далі? Але мені він уже робиться зовсім не цікавим. Надто при¬мітивний цей його істинно руський дух.
Недавно окрутила дуже цікавого суб’єкта — жан-дармського ротмістра. Ой, що я з ним тільки не
472

роблю. Я вдаю з себе анархістку, есерку-терорист- ку, говорю йому різні нісенітниці, але, Віллі… Цей ротмістр стає мені до вподоби… Ти ж мене добре знаєш. Я люблю розмагнічені душі, а цей виродок колишньої російської аристократії з своєю пато¬логією дуже імпонує. Він трохи нагадує тебе, Віллі. Як і ти,— фанатично відданий своїй державі; та¬кий же бідний і немічний, коли влізеш до нього а саму душу. Іноді навіть не віриться, як така м’яка, як віск, душа може жорстоко катувати робітників, що, до речі сказати, йому нічого злого не роблять. А головне, що він переконаний в ідейності своєї жандармської роботи. Вдаючи з себе соціалістку, я дратую його «сторожем французьких мільйоне¬рів», «цеповим псом чужого капіталу», а він, бід¬ний, намагається мені довести, що він служить віт¬чизні, що він вірний слуга свого царя. І коли він мені це доводить із щирістю в голосі, я його по¬чинаю жаліти. Він робиться тоді такий нещасний. Може, він у думці й сам визнає свою нікчемність?..
А коли оцей останній від’їздить од мого двору, на мене, Віллі, нападає великий сумнів. Я сумні¬ваюся навіть і в користі твоєї роботи. Бо там у тебе в Німеччині живуть і багатіють мільйонери, а ми з тобою, переховуючись за ідеалізованою держав¬ністю, прислуговуємо їм, тим, що знають лише багатіти під твоєю охороною…
Німців я тут уже знаю майже усіх, але що це за люди? Живуть вони своїми вузькими міщансько- капіталістичними інтересами. Ось і цей Вільке — магнат борошняної промисловості. Він Німеччиною цікавиться лише тому, що не любить французів. І не французів, як державу, націю, а оцих самих французів, що коло нього в Донбасі живуть і вку¬пі з ним багатіють…»
Віра Павлівна схопилась. У вікно видно було, як в’їздив на подвір’я сірою кобилою князь Уточкін. Віра Павлівна швидко згорнула зшитка, прибрала обидві фотографії із столу і вийшла приймати гостя.