Роза тихо, навшпиньках, зайшла до Уляниної кімна¬ти. Це вона робить тепер часто. Попервах Роза боялася такої сусідки, й цілу ніч не спала, коли Уляна мала родити. Та не одну ніч, ще й після того ночей три-чо- тири було безсонних. Боялася заходити і вдень. В ушах
479

весь час вчувався невимовний крик, а перед очима… Перед очима у Рози нічого окресленого не було. Вона цілий тиждень під двері не потикалася: здавалося, що ось-ось, тільки вона відчинить двері, як почує знову той же дикий, тваринний крик, а ногою неодмінно сту¬пить в криваву калюжу…
Та нарешті Роза наважилась. Тихо постукала у двері і дуже зраділа, коли звідти почувся звичайний, такий спокійний, певний Улянин голос:
— Заходь… Ой, вибачте, я думала, що це батько за¬вітав до сина.— І боляче посміхнулася.
Уляна лежала в ліжкові. Після пологів вона ніби по-молодшала. Не була такою повною, а блідо-рожеве лице виглядало якось по-новому. З чорних очей лився не знаний Розі теплий світ. Немовлятко запищало, і Уляна тут же, не вважаючи на Розу, почала його году¬вати.
З того часу Роза часто заходить до Уляни.
Вона тепер навіть не стукає. Уляна вже підвелася з ліжка, а дитинча таке спокійне та лагідне. Личко стало біле, не таке червоне, як в перші дні.
Ось і зараз. Уляна ще спить, а Роза підійшла до ко¬лиски і довго дивиться на мале…
«Безбатченко…» — вирвалось в думці, і вона з жа¬хом перевела очі на Уляну.
А тій, мабуть, щось хороше сниться. Рівно дише, ро¬жеве обличчя спокійне і тільки губи злегка здригають¬ся посмішкою.
Роза дивиться довго і вся кам’яніє. Що ж з Уляною буде, коли вона справді довідається? А що буде з цим немовлям?.. А вони обоє такі гарні, такі тихі та лагід¬ні… Роза ще раз пильно подивилася на дитину. Оді- йшла, нахилилась за колискою, щоб проти вікна поди¬витись у профіль.
— Так. Він. Копія Генріха Едуардовича.— Роза нав-шпиньках вийшла з Уляниної кімнати.
— Я од вас грошей наперед не візьму,— говорить Роза Генріхові Едуардовичу, що сидить у неї в кімнаті і похмуро дивиться кудись у вікно.
За вікном навколо біліє сніг, серебриться проти сонця поле і тільки ген од димаря на південний захід чорна смуга. Холодний вітер зимою дме з Сибіру, і дим що¬дня стелеться од труби на південний захід.
480

•— До цього, коли Уляна й брала, то була певна, що вона ваша жінка. Вона звиклася до того, що ви не¬вінчані, але вона не чекає такого…
— Такого свинства, скажіть,— і Генріх Едуардович переводить великі сірі очі на Розу.— Так. Це підлість. Суб’єктивно виходячи з Уляниного становища, це для неї жорстоко, але, повірте мені, що я тут не винен. Я люблю її, люблю свого сина, але інакше не можу…
— А ви оце саме, що кажете мені, скажіть їй, вашій нареченій Вірі Павлівні.
— Що ви, хіба я божевільний? Уляни я ніколи не забуду, я її забезпечу на все життя. Я свого сина буду виховувати і вчити. Але для того, щоб це все я вико¬нав, я мушу мати власність.
— Так ви ж її можете набути. Гроші ж у вас були, вам же Яків гроші позичив.
— Це так. Гроші в мене є, я сам міг би все зробити, але гроші потрібні для мого брата. Він два-три роки робитиме з великим дефіцитом. Він зацькований інши¬ми гірничопромисловцями. А мені є змога придбати землю до рук…
— Годі, пане Найман, досить… Я ніколи не чекала, що люди такі жорстокі. Ваше прохання я виконаю. Я їй перекажу вашу думку, але за наслідки не я відпові¬датиму.
— Дайте мені паперу, я їй сам напишу.
За стіною запищала дитина, і чути було, як зарипіло ліжко. Генріх встав і, схопивши шапку, потис Розі ру ку.
— Не треба паперу, не треба… Я напишу це з дому, сам,— і вийшов.
Робота йшла божевільним темпом. Не вважали ні нд охорону праці, ні на небезпеку нещасних випадків. Густав Найман поспішав якбільше використати ці півроку, що залишилося в нього для експлуатації ко¬пальні на землі Шаботинського.
Похапцем робилося все. Не доглядали вентиляцій. Шурф, виритий вже на землі поза відводом, працював лише восени. Взимку він угорі змерзся. Тепле повітря, підіймаючись, лише сяк-так пролизувало вихід крізь той лід, що утворився од підгрунтової води нагорі коло самого шурфового зрубу.
Ніхто з робітників не знав, звідки цей шалений темп в роботі, і тільки Кирило Панасович, як автомат,
16 С. Божко
481

сприймав накази Густава Едуардовича і так само авто¬матично робив розпорядження.
Руденко двоївся. В ньому вже міцно засів соціал- демократ, який ішов за прислів’ям «що гірше — то кра¬ще»; що тяжче працюють робітники, що вони дужче мерзнуть у негаразд одремонтованих бараках, що гірше їдять та менше сплять, то більше зростає незадово¬лення їхнє проти капіталу. Проти ладу, що ту капіта¬лістичну експлуатацію приховує. Це Руденко затямив гаразд, але це було б добре, коли б він сам був робіт-ником, коли б він сам не був зброєю — автоматом в руках капіталу. Бо не кожний же розуміє, що Кирило Панасович є лише зброя і не більше.
Сказати просто робітникам, що всі заходи, весь суво¬рий робочий режим на копальні — не його воля, а воля господаря; розкрити господаря перед всім робітницт¬вом — це рівнозначно, що видати себе поліції за під¬бурювання на страйк. Кирило Панасович уже знав, на що він іде і що його чекає, та все ж він не боявся. Але немає чого ризикувати з невеличкою купою робітників у найманівській копальні. Хай ось копальня одійде до Діберса, хай Діберс нагонить сюди тисячі люду, тоді можна буде й поборотися, а зараз нема з ким виступати.
Цапкові вже пора йти, але він ще огинається. Він ще хоче щось спитати у Кирила Панасовича. Цей бачить, вгадує думку Цапкову, але нічого йому не говорить. Та й нема чого говорити: яке діло Цапкові — завідуючо¬му надвірним господарством найманівської копальні — до того, куди їздив штейгер Руденко. їздив, і все.
— Гм… Гм… А дозвольте спитати, для якої то потре¬би я дав пару коней позавчора?
— А тебе хто про це питає?
— Щоб хтось питав, так ніхто не питає, але…
— Але що? Я не маю права на пару коней? Куди за¬хочу — туди й поїду.
Цапок потупцювався, глянув на свої зашкарублі чоботи, а далі:
— Може б, ви, пане штейгере, не говорили так?
— Бо що?
— Нічого, я так собі…
— Ага, так. Ну, йди…
А коли Цапок був за дверима, штейгер гукнув:
— Кіндрате Романовичу, ану, вернися.
482

— Ви, певно, забули щось сказати?..
— Сідай.— І штейгер показав на стільця. Далі про¬йшовся до дверей і повернув ключ. Спокійно поклав ключа в кишеню і мовчки заходив по кабінету.
Цапок попервах був спокійний, далі засовався і по¬чав кашляти. Руденко не звертав уваги. Минула хви¬лина, друга, ніхто нікому нічого. Цапок встав і піді¬йшов до вікна, що виходило на конторське подвір’я. Вікно замерзло, і Цапок хукав на нього ротом.
Тишу перервав Руденко, що вже сів за стіл.
— Слухай, Кіндрате Романовичу,— почав він і од¬сунув шухляду свого столика, витягаючи якусь теку.
— Я слухаю,— промовив Цапок, не повертаючись од вікна.
Далі повернувся і завмер… Руденко вже розгорнув теку перед собою, а збоку лежав браунінг. Тільки Ца¬пок повернувся, штейгерова рука машинально лягла на браунінг.
— Т-а-к,— протяг Руденко,— кажуть, ти за мною, Кіндрате Романовичу, стежиш. Ну-ну… Скільки ж ти за це береш?
— За що? Що ви говорите, Кириле Панасовичу?
— Не одмовляйтеся! — гукнув Руденко і підвівся з-за столу з браунінгом у руці. Далі підійшов до Цапка. Ко¬ліна у нього трусилися, рудава борідка тіпалася на грудях.— Я тебе стріляти не буду, але затям собі: коли ти надалі про мене їм,— Руденко кивнув у вікно на контору урядника,— хоч слово скажеш, то більше не будеш бачити ні копальні, ані білого світу. На столі ле¬жить тека. Отам, Кіндрате Романовичу, усі твої гріхи. Ти проти мене документів не даси, а я вже обрахував, скільки ти народу передурив. А по теперішньому часі, коли робочі всюди такі гарячі, чи ж довго до смерті, Кіндрате Романовичу?
Цапок як стояв, так і впав навколішки.
— Голубчику, Кириле Панасовичу, та що ви на мене наговорюєте? Та щоб я на вас?!
— Годі. Встань, сюди можуть зайти. Але затям, що тільки ти надалі будеш мене переслідувати і шпигува¬ти, то недобре тобі буде. Ти думаєш, я не знаю, за що ти у Юзівці два будинки збудував? Хто-хто, а я вже знаю, який ти христосик. Ходиш завжди обідраний, а гроші в Харкові в банк складаєш. Та мені варто лише слово робітникам сказати, і тебе вщент зітруть, п’явка
16*
483

ти нещасна… Тебе цікавить, куди я коней брав? Скажу. Тими кіньми ми одвезли в одне місце агітатора з Щер- бинівки. Поранений товариш прийшов. Там цими дня¬ми солдати стріляли в робітників, а сьогодні ти ще даси підводу, коли тікатимуть з Юзівки, а може, й не одну. Тільки ж пам’ятай…
— Що ви, що ви, Кириле Панасовичу!.. Хіба ж я мала дитина? Я знаю, до чого воно все…
— Як знаєш, так і знай та мовчи. А тепер — ти віль¬ний,— і Руденко одімкнув двері.
Цапок похапцем вийшов і довгенько на морозі не на¬дівав шапки, несучи її в руках.
Руденко стояв на ганку контори і дивився вслід Цап¬кові. Він незчувся, як з другого боку до нього підійшла Роза.
— А, це ви? Пробачте, я вас і не запримітив. Заходь¬те, заходьте. Та чого ж ви така схвильована? Що тра¬пилося? Чи які новини негарні?..
Роза поклала на підлокітник муфту і довго терла чоло, ніби щось пригадуючи.
— Та сідайте вже, розповідайте щось.
— Не знаю, як вам і почати. Бачте, я аж до остан¬ніх днів не знала, що ви…
— Що я? Хто вам що про мене говорив? Добре чи зле?..
— Стривайте. Я почну зараз сама. Як би ж вам по¬чати? Ви зараз нічим не стурбовані? Можете ви урвати од своєї роботи кілька хвилин для особистих справ.
— Які особисті справи? Може, Шура вам наговорила чогось? Так я вчора у них був. Все, здається, було га¬разд…
— Та не Шура, ні.— І Роза знову потерла чоло.— Ну, гаразд, так слухайте.
— Я вас слухаю.— І Руденко сів проти Рози.
— Про те, що ви походженням із Зачепилівки, я чула вже давненько. Але я ніколи не могла сподіватися, що у вас з Уляною Сергіївною був роман.
— Гай, гай… Згадала баба дівера, що добрий був… Так це, Розо, було давно. Я вже й сам про це забув,— промовив, дивлячись у куток, Руденко й чомусь зітх¬нув.— Було таке діло. Тепер тільки іноді згадаєш… Вже кілька років минуло…
— А зараз ви нічого не почуваєте, коли з нею зустрі¬чаєтеся?
484

•— Так я ж її ніколи й не бачу. У Наймана в економії не бував, а тут якось незручно заходити. А, до речі, як вона себе почуває?
— Та вона то гарно почуває себе, але…
— Що, «але»? Та й чому це «але» мусить стосувати¬ся до мене? Звідки ви довідались про наш роман? Не¬вже вона вам розповіла?
— Ні, я в неї навіть боюся й запитувати. Я це до¬відалася від Катерини, а до вас прийшла з своєї власної ініціативи. Уляні треба допомогти. їй загрожує велике нещастя.
— Яке саме?
Роза розповіла про візит Наймана, про його думку одружитися з Вірою Павлівною і під кінець запитала:
— Так як ви на це дивитесь, Кириле Панасовичу?
— Гм… Ви, Розо, як дитина. Чого ж тут дивитись? Це ж одвічний закон. Невже ви думаєте, що мені така ситуація не знайома? Дорогенька, коли б лише в цьому полягало людське горе, ще можна було б миритися. Це ж споконвічне явище. Я дивуюся з його шляхетно¬сті. Він же, кажете, обіцяє допомагати їй надалі. Це вже не по-панському. Мене хвилює інша новина, і я певен, що вам самій цікаво знати.
— А що саме?
— Як, ви хіба газет не читаєте?
— Так сьогодні ж ще пошти не було.
— Ну, а в мене вже є. Дивіться, що робиться в Пе¬тербурзі. Там уже два тижні, як почалася колотнеча.
— Та це я вже читала. Читала, як розстрілювали коло Зимнього палацу.
— Так того ж мало, що розстріляли, а слухайте, що цар говорить. Позавчора ж приймав депутацію, що по¬ліція організувала, нібито од робочих. Я ж ніколи не повірю, щоб робочі, після того як їх розстрілювали, знову пішли до царя. Послухайте, що це за царський тон? «Я верю в честное чувство рабочих людей и в непо¬колебимую их преданность мне. А потому прощаю им вину их». Дивіться, яке царське нахабство? Робочі на чолі з попом, з охрестами та іконами, ішли до нього з хлібом-сіллю, з петицією, він сам їх розстрілював,—• і тепер же він їм прощає. Але немає дурних! — Руден¬ко пройшовся до порога, виглянув за двері і вже тихше почав: — Ви чули? На Щербинівці була сутичка між робітниками і військом, є забиті й поранені.
485

— Під Юзівкою те ж саме. Ночував у мене один у готелі, так розповідав…
— Ну от. А ви про це Улянине лихо. Це дрібниця, нащадки старого, селянського лиха. У нас лихо нове, криваве, робоче лихо почалося.
Двері раптом розпахнулися, і високий Вавілов, захе* кавшись, убіг до контори.
— Пане штейгер, ідіть до копальні…
— Щось трапилось? — схопився Руденко.
— Нічого не трапилося. Почали битися в копальні. Одного вже на смерть забили.
— Кого, за що?.. — І Руденко почав швидко одяга¬тися.— Ну говори, чого ж ти мовчиш?
— Я не знаю, з чого воно почалося. Кажуть, Калми-* ков, спускаючись у кліті, заліз до одного в кишеню, Витяг папірця, де царя лають. Так його там же в стов¬бурі й почали бити. Спустились вниз і там так змісили, Що ледве дише. Покликали поліцію, так урядник сам боїться спускатися в копальню, звелів вас покликати.
Похорони Калмикова остаточно переконали всіх, що він був шпик. Скільки вже загинуло робітництва на найманівській копальні од катастроф, але так урочисто нікого не ховали. На копальню прибули з Рогачівки піп а дячком та півчою. З Геренаша приїхав промовець і закликав робітництво в цей тяжкий для вітчизни час бути єдиною братньою сім’єю.
Робітники мовчки сопли, вислухуючи ці промови. Дехто взяв грудку замерзлої землі, щоб кинути на тру¬ну небіжчика. Але так і не кинули, бо, перед тим як нагортати яму, почав казання отець Калістрат. Ті, хто вчащав до церкви, нічого нового в казанні тому не чули. Та ось усі насторожились. Отець Калістрат роз¬горнув папірець з Петербурга — «Послание святейшего синода о событиях 9-го января».
І до того мовчазний натовп затих. Тільки чути було, як ззаду хтось, недочувши, перепитував.
— Звідки той лист?
— З Петербурга.
— Сам цар пише?
— Дурню, замовкни!..
А отець Калістрат уже закінчував те послання:
— «Всего прискорбнее, что происшедшие беспорядки вызваны подкупами со стороны врагов России и всякого
486

порядка общественного. Значительные средства присла¬ны ими, дабы произвести у нас междуусобицу, дабы от¬влечением рабочих от труда — помешать своевремен¬ной посылке на Дальний Восток морских и сухопутных сил, затруднить снабжение действующей армии и тем навлечь на Росию неисчислимые бедствия».
Всі так зосереджено заслухалися «Послания», що ні¬хто не примітив, як ще до початку читання коло цвин¬таря спинилися сани з трьома пасажирами.
Один з них залишився в санях, а двоє надійшло до натовпу.
Не вспів ще отець Калістрат закінчити «Послание синода» і виголосити тисячу анафем на голови ворогам і супостатам, як один з приїжджих висунувся над саму, яму і різким рухом одштовхнув отця Калістрата назад. Таким же рвучким рухом він зняв шапку, підкинув догори кучеряве русе волосся і голосно вигукнув:
— Брехня, все брехня, товариші! Бреше піп і бреше найсвятіший синод!..
Стражник Степанов схопив за полу промовця і на¬важився вже тягти, як зірвалася ціла буря.
— Не займай!..
— Хай говорить!.. Брось!..
Степанов ще тримав за полу, як раптом Квітченко рвонув його за рукав. Стражник покинув промовця і, зщулившись, потовпився між гурт. А промовець про¬довжував, як нічого й не було.
— Вам брехали й зараз брешуть. Ніхто робітників у Петербурзі не підкупляв. Сама поліція, гадаючи од¬вернути робітництво від соціалістичної пропаганди, до¬ручила опікуватися над робітниками своєму агентові попові Галонові. Представники ліберальної інтелігенції, діячі науки й мистецтва, як Анненський, Горький, про¬фесор Карєєв, Мякотін, Семевський та інші, ще напе¬редодні ходили до Святополка-Мирського та Вітте й прохали не розстрілювати робочих, коли прийдуть. Але уряд знав добре, що ніякого підкупу немає, і все ж робітників розстріляв. Та хіба лише там? Цар видав наказ розстрілювати робітництво всюди. П’ять днів тому розстріляли у Щербинівці, те ж зробили в Юзівці… І коли робітничий клас сам не розстріляє царський уряд, то завтра він розстрілюватиме й вас…
…Ми, товариші, зараз тікаємо з-під розстрілу і про¬симо нас підтримати. Хай нас катують, вішають, але
487

ми діло своє робимо. На ознаку протесту проти царсь¬кого терору я закликаю зараз же на вашій копальні оголосити страйк.
Промовець закінчив і почав застібати шинель. Ро¬бітники мовчки сопли, дивлячись на цього завзятого юнака. Ні урядника, ні стражників поблизу вже не було.
А коли приїжджі сіли в сани і махнули шапками, робітники без зайвої агітації і суперечок на роботу не пішли.