Осінні негоди та зимові морози нагнали чимало шах¬тарів у Рогачівку. Микола Михайлович з великими труднощами найшов і собі квартиру. Він гадав, що найде в самому кінці од копальні, але, доки він зібрав¬ся, оселитися вже було ніде. Траплялися сякі-такі ко¬мірчини, але для нього з сім’єю все не підходили. І ли¬ше випадок допоміг Миколі Михайловичу в його лихові. Хтось сказав, що Пигуля збудував нову хату, а стару здає під квартиру, так Микола Михайлович в цій старій хаті й оселився. Нова Пигулина хата на сусідському подвір’ї, яке Петро Якимович прибрав до рук кілька років тому. Туди ж через вулицю переніс Пигуля ве¬лику комору та клуню. Стайня там була гарна. Загін сам збудував. Залишилося подвір’я з старою хатою та садком.
— У мене тут буде справжня дача,— жартівливо хва¬лився Микола Михайлович.
Та буде літом дача чи не буде, а взимку у Миколи Михайловича — справжній клуб. Щовечора, як тільки Микола Михайлович не йде на зміну, у нього збирають¬ся дядьки. Попервах так собі, як і водиться на селі. За¬йдуть, полягають попід припічком і смердять на кухні цигарками. Розмови точать. Газетку іноді Микола Ми¬хайлович почитає. Так з дня на день, два-три рази на тиждень (а щосуботи обов’язково), і утворився у Ми¬коли Михайловича цілий вечірній університет.
Іноді дядьки не приходять. Це коли у Миколи Ми¬хайловича гості. Гості ті відомі: Кирило Панасович,
488
Квітченко, лікар з вчителькою, іноді Роза заїде та за¬лишиться у Шури на вечір.
Отож дядьки-сусіди й дивляться: як надвечір до Си¬дорова ніхто не приїздить з чужих, то сходяться.
Сьогодні дядьки не пішли.
Сьогодні до Сидорова надвечір заїхали одні сани, а коли смеркло зовсім,— другі. Вікна позавішувані, ба навіть подушками позатулені.
— Так що вам, товаришу, турбуватися нічого,— по¬сміхається Соколов до Дмитренка.— 3 вашою ногою ще можна в танок іти.
Соколов щойно закінчив перев’язку Дмитренкової по¬раненої ще на Щербинівці ноги. Цей сидів коло столу на лаві, і нога, старанно забинтована лікарем, лежала просто на стільці.
— А ти все жартуєш? Досмієшся, доки й нас пере¬стріляють,— говорить Сидоров, але очі у Миколи Ми¬хайловича в самого посміхаються.
— Як твій «вечірній університет»? Гляди не охре¬стися в есери! Щось дуже ти з дядьками заватажив…
— У нас і есери є. Ось напроти, по сусідству. Майже щовечора сходяться у Пигулі. Так ці лектора спеціаль¬но привозять.
— Звідки?
— З маєтку Шаботинського. Твого шуряка. Невже ти не знаєш? Там таку спілку заклали, що й не говори. Пигуля вже гуртує навколо себе дядьків, щоб висту¬пити проти Зільберовського з кооперативною крамни¬цею. І дивись, ще й діло буде. Може б, і нам підтри¬мати?
— А ти, Кириле, як гадаєш?.. О… та де ж це він є? Кириле Панасовичу! — гукнув Соколов в хатинку до Шури.— Що ж ти, брат, в запілля йдеш. Тут важна принципова справа.
— А може, й у нас принципова? — озивається Ва- силевська з хатини і разом з Шурою та Руденком ви¬ходить: — Яка тут справа?
— А така справа, що пора до вечері. Шуро, піди там допоможи матері,— звернувся Сидоров.— Ой мені оці женихи…
— Слухай, так доки ж ти будеш байдики бити? — звернувся Соколов до Руденка.— Дивуюсь, як тебе Ми¬кола Михайлович на поріг пускає. Що ж тобі старостів засилати, чи що?
489
— Так тут теж справа принципова, як це кажуть, а загалом треба було б сьогодні поговорити серйозно… Мо¬роз надворі чортячий. Обіцяв прибути Арон надвечір і немає.
— Те-те-те!… Арон… Я з волості дзвонив йому до Нежданова, казав, що ніяк не може. Про щось натякав, уповноважував мене вирішувати всі справи самим.
— Так тоді що ж — давайте поговоримо,— запропо¬нував Руденко.— Бо ситуація склалася для мене осо¬бисто неможлива.
— Маша,— гукнув Сидоров на стару.— Ти б одяглася та прогулялася б на свіжому повітрі. Ми тут на хви¬линку поговоримо. Воно хоч тепер по такому морозі ніхто підслухати й не буде, але обережність не зайва ніколи.
Стара, як завжди, тяжко зітхає, одягає теплий одяг, замотується у велику хустку і йде на варту.
А коли Шура поставила вечерю, Соколов розпочинає засідання гуртка.
Шура, як завжди, секретарем.
— Оголошую порядок денний,— проковтнувши шма¬ток жареної ковбаси з хлібом, говорить Соколов.— На мою думку, ми маємо обговорити такі питання: по-пер¬ше, друкування прокламацій й тлумачення серед на¬селення Рогачівки робітничих страйків та царських на¬казів останнього часу та друге — інформація товариша Руденка про стан на копальні. Третє — поточні справи…
— А четверте — моя інформація,— обізвався з кухні Арон, обмітаючи сніг.
— А-а, просимо, просимо,— підвівся Соколов.— Так тоді дозвольте, товариші, порядок денний змінити і пер¬шим питанням поставити інформацію товариша Арона.
— Що за знак? Квітченкові хіба не сповіщали, що він поїхав на копальню?
Тільки одружилася Ганна з Борисом, як одразу ж почала перешивати спідниці. Мати зітхала та не ради¬ла, а батько ще й підхвалював:
— Перешивай, дочко, перешивай. До чортового бать¬ка стару моду. Тепер же ти в мене мадама.
Попервах сказав це лише батько. Мати скаржилася сусідці, сусідка кумі хвалилася, і пішло по всьому кут¬ку: Коновалова Ганна — мадама.
490
А мадама з Ганни таки гарна вийшла. Три місяці прожила, а зробилася такою, що й в двері не входить. Здорова, нівроку, і як іде, аж земля під нею вгинається. А чого ж їй худнути? Чоловік молодий, розумний, гро¬ші не проп’є, не промарнує. Дуже припав до серця Борис Коновалові та Коновалисі. Не нахваляться ним вони сусідам.
— І звідки отака дитина трапиться серед шахтарів? То всі ж зарізяки та душогуби, та п’янчуги, а цей хоч би тобі слово коли накриво сказав. От уже припав нам з старим (чи з старою) до серця!..
Старим як припав, та таким і залишився Квітченко. А в Ганни од серця почав одпадати. Хвалилася нещо¬давно сусідці:
— Я не знаю, чого ти мого чоловіка хвалиш… А мені, по правді сказати, його вдача не до вподоби. Хіба то чоловік, що ніколи й за косу не посмикає. Мені хай би бив, хай би і голубив, а так…
— Хіба не голубить? А такий же вродливий та здо¬ровий. Отого ти така й повна та червона. Мені здаєть¬ся, що коли б мені такий чоловік, то я б на вугільок згоріла б. Та він же, здається, й балакучий, і привіт¬ний…
— Та я ж не кажу, що непривітний. Привітний і го¬ворить, а так, щоб дуже впадав, так ні. Все більше або книжки якісь читає, або щось виписує з книжок…
— Дивись ти! — аж об поли вдарилася сусідка.— Ото ти, сестрице, погано за нього взялася. Не підійшла ще. Та мені якби отакий чоловік, так я б з його колін не злазила.
Ганна зітхнула й замовкла. А далі таки не витерпіла:
— Правду кажучи, сестрице, так мене до нього на коліна вже й не тягне.
— Уже, кажеш, приївся? Знаю, знаю, серденько, сама цей хліб їла. А хочеш?..— і «сестричка» посміхнулася вузькими хитрими оченятами.— Є в мене на оці один чолов’яга, отут недалеко квартирує. По святах до мого чоловіка ходить з іншими в очко грати. Дуже гарний та ще й про тебе питав.
Ганна аж засовалась на лавці.
— Та невже? І таки питав про мене? Хто ж він та¬кий?
— Та він оце недавно у Рогачівку перейшов. Лакузі на прізвище, Мефодієм зветься. Тільки з тебе могорич.
491
— Та побачимо,— сказала Ганна, піднімаючись і зби-раючись іти на домівку. Додому їй іти не треба було, вона встала і пішла до порога, хитруючи, хай, мовляв, швидше вже каже, до чого вона балачку ту веде. А Ми- щиха, як знала її думку, та одразу:
— Так ти, Галю, під неділю приходь. Він тут неодмін¬но буде.
У суботу, ще гаразд і не смеркло, як коло Коновало- вого двору спинилися коні Зільберовського. Кучер Кор- ній довго накручував віжки, цупко припинаючи коней до воріт, а потім зайшов до хати.
— їх дома немає? — запитав у Ганни про Бориса.— Так ось їм записка…
— Поклади, я оддам, як прийде. А ось хтось у сінях тупотить, може, то він.
Борис, ще не доходячи двору, пізнав коней Зільбе¬ровського і швидко пішов до хати.
Він аж вилаяв себе за свою думку, що майнула ко¬лись йому — навчити Ганну письму. З якою ж подя¬кою він на неї, неписьменну, глянув, коли на адресі пізнав руку Рози!..
«Борисе!
Я вже не можу… Я не знаю, що зі мною діється. Багато хотілося б написати, але я не певна, що лист потрапить до твоїх рук. Коли маєш змогу, зайди до мене хоч із забою, брудний. А коли хо¬чеш — приїдь з Корнієм. Він їхатиме на Геренаш за Яковом і підвезе тебе.
Р.»
— Що там пишуть, тебе кудись кличуть? — питала Ганна, а в думці молилась: «Хоч би, господи!»—Так ти ж поспішай, швиденько, бо вже пізно. На теплого кожуха. Довго ж ти там будеш?
— Та доведеться забаритися…
— Гаразд, так я піду до сусідки. Постукаєш матері, щоб відчинили, може, я засну або забарюся, коли ти по¬вернешся. Чи, може, ти і на ніч не будеш?
— Може й таке статися.— І Борис, одягшися, вийшов до саней.
Роза помилилася, коли гадала, що Уляна така тен¬дітна та немічна. Коли розповідала їй Роза про ті умоч
492
ви, що поставив Шаботинський Густаву Едуардовичу, вона аж головою похитала, зітхаючи.
— Бідний Густав. Де він грошей візьме, щоб засну¬вати свою копальню? Таки хоч женися на Вірі Павлівні.
Роза зблідла. «А що, коли сказати їй правду?»
— Невже ж у тієї Віри Павлівни ніде нареченого немає? — вдала з себе Роза наївну.— І живе ж отак лю¬дина цілий вік без чоловіка!..
— Е, не кажіть, Розо Мусіївно,— чоловік… Різні чо¬ловіки бувають. Як у мене був перший чоловік, то кра¬ще б його зовсім не було… Старий, сердитий, овечою сіркою від нього тхне. Не жила, а тільки мучилася з ним. Тільки й життя, що оцей останній рік,— і Уляна опустила очі на дитину, ніби стверджуючи, що оцей останній рік у неї було таки справжнє життя.— Та вже тепер мені нічого, слава богу, синок є, хоч і без батька…
— Чому? — тривожно спитала Роза.
— А от бачите,— і Уляна вийняла з-під подушки Генріхового листа.
— Що ж ви гадаєте з приводу цього,— спитала Роза, перечитавши,— не одурить він вас?
— Що ви, Розо Мусіївно, він не такий, він не оду¬рить. Треба ж коритися долі.
У Рози як сто пудів з плеч звалилось.
— Улясю, яка ви хороша, ви ж міцна, як скеля. Та з вами можна гори перевертати!..
— А чого ж боятися? Аби здоров’я, а то все пере¬живемо.
Роза зітхнула.
— Кажете, здоров’я… А от у мене і здоров’я багато, а жити не вмію, боюся. Так, живеш, як над безоднею, боїшся оступитися, щоб не впасти.
— А чого вам боятися, голубко моя? Молода та врод¬лива. Тільки й пожити, доки літа молоді… Не гнівай¬тесь, що я вас спитаю: чи ви хоч кого-небудь любили на своєму віку?
Розу як окропом обдало. Кров прилинула до лиця,
і аж в очах потьмарилось.
— До вас хтось, здається, стукає. Може, мій?
— Ні, Улясю, це мій.— І Роза швидко вибігла з кім¬нати.