Доповідь Арона була коротенька, але змістовна. Він щойно повернувся з Катеринослава з інструкціями від губерніального комітету РСДРП. Сповнений радощами з багатьох новин, він ними так і сипле в розмові з то¬варишами. Ще б пак! За якихось три тижні страйкує ввесь Донбас. 24 січня застрайкував завод у Снакієво, машинобудівельний—у Горлівці, 25-го— 15 000 робіт-ників Макіївської копальні, 27-го — віровська та софіїв- ська копальні…
2 лютого застрайкували в копальні голубівського то¬вариства, 12-го — кам’янські, 13-го — орлово-оленівські.
Що не день, то новий страйк, то нова хвиля рево¬люційного руху по Донбасу.
— Насуваються великі сутички, товариші. Неминучі криваві бої. Опріч того, для вас, що мешкають на селі, треба за всяку ціну притягти на свій бік селянство. Ца¬рат дрижить, царат боїться… Попи з амвонів читають царські накази та обіцянки, і люди їм доки що вірять. Треба повести рішучу кампанію серед селянства, щоб повалити цю оману царського добродійства. Я привіз вам ось зразки наказу державному сенату, і ви мусите його проробити у себе на гуртку і засвоїти зауваження, що я тут подаю.
— Що ж ми маємо засвоювати?
— А тут же ось написано. Приміром, в наказі гово¬риться:
«Ныне в особом из опытнейших лиц высшего управления совещании изучаются важнейшие воп¬росы устроения крестьянской жизни на основании сведений и отзывов местных комитетов, заявлен¬ных при исследовании нужд сельскохозяйственной промышленности »…
Так оцю дубову бюрократичну мову ви мусите спрос¬тувати. Скажіть, що все брехня; що ті комітети місцеві Плеве ще 1902 року розігнав. Або ось § 2, де говориться: «…предоставить земским и городским учрежде¬ниям возможность широкого участия заведывания различными сторонами местного благоустройства»…
Про що тут говорять? Цар обіцяє ліберальним дво¬рянам, земцям попустити повідці, а селянам що з того? Та й це ще брехня. Скажіть, що законами з 12 червня
494

1900 року та 25 серпня 1901 року тим земствам д: ~ • > вже заткнули горлянку і їм балакати не видно. Та з се¬лянами мова проста,— продовжував Арон,— агітуйте так, щоб все зводити до землі. Але цього мало. Треба не кидати роботи серед робітників копальні. Переля¬каний страйками та невдачами на Далекому Сході, уряд зараз хоче замазати рота робітництву різними рефор¬мами. Почали засновуватися комісії. Утворено комісію таємного радника Шидловського, щоб розслідувати умо¬ви роботи і побуту петербурзького робітництва. Але хто в ту комісію пішов? Робітники їхніх вимог і вислухати не захотіли. Звичайно, комісія провалилась. Крім ко¬місії Шидловського, ще утворили комісію міністра фі¬нансів Коковцева. Або ось — вчорашні газети, де уміще¬но докладно звіт першого засідання, що ж вони там у комісії говорять? По третьому пункту — «Як одержа¬ти пояснення від робітників» — ніяк не прийдуть до згоди. Ось, приміром, промова обер-єгермайстра Ба¬лашова — члена державної ради:
«Я нахожу, что рассылать рабочим предвари¬тельный проект, который может в дальнейшем подвергнуться коренному изменению, не следует…» Ви чуєте? «Может подвергнуться коренному измене¬нию?» Що це означає? Це значить, що проектом робіт¬ничий клас мажуть по губах, а потім обіцянки одберуть назад. Уряд добре знає настрої робочої маси. Слухайте, що говорить далі цей зубр Балашов:
«…что увидят рабочие из проекта? Они увидят, что работодателей зовут на совещание, а их нет, их как бы боятся… А на этом наверное сыграли бы в свою пользу революционеры, которые именно и создали современное рабочее движение»…
Ми мусимо справді переконати пана єгермайстра, що ми на цьому таки зіграємо, хоч і не ми створили рево¬люційний рух робітництва, а він нас. Або ось зачитай¬те самому несвідомому робітникові виступи інших зуб¬рів. Дивіться сюди:
«…ч л. г о с. с о в. Н. В. Шидловский: Нуж¬но немедленно же принять самые энергичные меры к подавлению рабочего движения, которое я также признаю исключительно политическим»…
Або,— продовжував Арон,— як сподобаються самому неписьменному отакі перли представника міністерства царського двора генерала Болдирєва:
495

«…необходимо запросить у фабрикантов, не най¬дут ли они выхода из затруднительного положения, в которое поставлена комиссия по опросу рабо¬чих?»…
Ви розумієте: комісію утворено в справі робітничих питань, а звертаються за порадою до фабрикантів та заводчиків. Тільки дурні сенатори можуть додуматися до такого висновку! Матеріалу зараз, товариші, для агітації досить. Я вже не кажу про місцевий матеріал. До речі, як у вас справа на копальні? Чим закінчився ваш страйк!
— А ось нехай начальство розповість,— кивнув Со¬колов на Руденка.
— Так говоріть, товаришу, як у вас там?
Руденко підвівся і схвильовано почав:
— Я, товариші, перш ніж говорити про загальний стан, скажу про себе. Я так далі не можу: або я соціал- демократ, або я адміністратор копальні. Двоїтися далі не можна. Запільно існувати і вести політичну акцію в моїх умовах неможливо. Найман, як хижак, поспішає вирвати щонайбільше вугілля за цього року. Я тисну на десятників, десятники на робітників; виробки гаразд не цямрюємо — щодня обвали. А на кого все падає? На мене, на штейгера, що завідує виробкою. Або я ви-ходжу з організації, або стаю на одверту політичну ро¬боту, а далі так не можу. Це мене гнітить. Я брешу і сам перед собою, і, нарешті, коли довідається робітни¬цтво, що я, соціал-демократ, утискаю їх на роботі,— якої ж воно думки буде про всю організацію? Оце я прошу, товариші, обміркувати, хай організація робить висновки.
Руденко сів.
Шура, що під час його слів покинула писати й схви¬льовано за ним стежила, тепер почала швидко заното¬вувати на папір. Тільки під столом Руденко почув, як її ніжка ледве чутно потиснула його ногу.
— А що скажуть товариші? — і Арон оглянув при¬сутніх.
— Я,— почав Соколов,— трохи співчуваю Кирилові Панасовичу, але не зовсім. Він в організації зараз про¬вадить велику роботу. Уже одне те, що в нашому роз¬порядженні копальневі коні для переїзду і транспорту нелегальної літератури, для перевозки товаришів з ін¬ших організацій, має для нас неабияке значення. Опріч
496

того, ми в майбутньому будемо мати величезні сутички і авторитетне слово штейгера буде мати ціну для ро¬бітників…
— Та не лише для робітників,— промовила Василев- ська.— Не забувайте, що Кирило Панасович походить з місцевих селян. В слушний час його слово не зайве буде й для мобілізації селянства.
— А так, так,— додав Микола Михайлович.— Сиди, синку, і не рипайся.
— Я теж так думаю, товаришу Руденко,— ствердив і Арон.— Я поділяю ваше становище, воно незручне, але ж ми не чисті ідеалісти, мусимо ж пристосовува¬тися до умов. А потім, я чув, що наш Найман своє під¬приємство ліквідує і воно одходить до Діберса. Отже, проти Наймана великої акції провадити й не треба. По¬терпіть, товаришу, бережіть сили, щоб виявляти себе на більш широкому обрії. А робити бурю в склянці води я вважаю зайвим.
— Яз вами згоден, але ж… Я ж нарешті людина… Мушу я якось влаштувати хоч би своє особисте життя… Коли так, коли мені не обов’язково ризикувати і роз¬кривати своє інкогніто на копальні, то, може б, мені дозволили і своє особисте життя обставити, як штей¬геру…
— Ехе-хе-хе… голубчику, та що ж ви хочете, щоб ми вас з усією організацією женили, чи як? — засміяв¬ся Соколов.— Це вже справа ваша, пане штейгере. «Плодітеся і множтеся…» О, а ви ж куди, Олександри Миколаївно?
Але Шура вже вибігла в свою кімнату і впала ниць на подушки.
Всі зніяковіли.
— От тобі й раз. Та що ж це таке? — затурбувався Микола Михайлович.— І треба було тобі, Марку, ЇЇ чіпати. А тепер од серйозних справ переходимо на таке…
Руденко підвівся.
— Хай мені товариші вибачають, але я вам, батьку, скажу, що для мене це так само справа серйозна.
— Он як!..— протяг Соколов.— Ну-ну, говори, послу¬хаємо.
— Марку!..— докірливо хитнула головою Ганна Пет¬рівна.
497

— Я ке жартую,— обізвався Соколов, далі підвівся і підійшов до Руденка: — Вибач, Кириле Панасовичу, натура вже моя злослівна. На руку. Вітаю і вітаю…
— Та що ж це таке, товариші? До чого ви це все зводите? — хвилювався Микола Михайлович, ніяково поглядаючи на Арона.
— Ніби до сватання,— говорив той, лагідно посмі¬хаючись.
— Так будемо на сьогодні вважати справу за вичер¬пану.
— А як же з прокламаціями? Ми ще не обговори¬ли одного питання,— розводив руками Микола Михай¬лович.
Але перед ним вже стояв, весело посміхаючись, Со¬колов, тримаючи обома руками Шуру й Руденка.
— З приводу позачергової справи — одруження ва¬шої єдиної з оцим-о суб’єктом — пропоную офіціальні збори припинити.
Василевська, завжди тиха та лагідна, цілу дорогу щебече й сміється, як ніколи. Все склалося, як вона й давно цього бажала. Тільки її чемність та тактовність не дозволяли й трошки натякнути Шурі чи Руденкові про їхнє одруження. Не робила вона це тому, що кіль¬ка років сама була в такому стані. Сьогоднішня місяч¬на ніч, скрип снігу під полозками, колючий мороз на щоках і швидка їзда з Рогачівки на копальню нагадали їхнє одруження з Марком. Він, що тепер такий легкий на слові, говорун і сміхотвор, тоді лише приїхав на практику убогим студентом. Як він соромився її бать¬ків, коли прибував до них! І коли б не дядя Вася, та¬кий же говорун, як зараз Соколов, може б, Марко й досі не наважився на такий крок.
Ось чому Ганна Петрівна тепер весело щебече, їдучи з Шурою та Руденком на перших санях. На задніх са-< нях Соколов, Микола Михайлович та Арон.
Перед самою копальнею Руденко, що правив кіньми, раптом шарпнув віжки.
— Стривай, а до Бориса й забули заїхати. Може, вернутися?
— А справді,— підхопила Шура,— давайте вернемося.
— Чого ви стали? — гукнув Арон і підбіг до них.—• Може, мені небезпечно їхати на копальню?
— Ідея! — вигукнула Василевська.— Щоб не попас-*
498

тися Аронові, хай вони своїми саньми вернуться за Квітченком, а ми тимчасом довідаємося.
Так і вирішили.
— Не йди. Побудь ще трохи. Ну посидь же коло мене, мій хороший. Невже ти боїшся жінки? Може, ти її справді вже покохав? — і Роза одійшла од Бориса.
Борис, що вже був взявся за ручку дверей, круто повернувся, скинув кожуха і знову сів.
Роза підійшла впритул і м’яко взяла його за підбо¬ріддя.
— Так не любиш її, ні?.. Хороший ти в мене, ой, який же гарний!..
Борис легким рухом обхопив Розу за стан і притулив
до себе.
Уляна насторожилася. Що за галас? Ще й дитину розбудять, а воно тільки заснуло. Накинувши хустку, Уляна тихо одчинила двері й вийшла в коридор.
Сходячи нагору по східцях, ніби з землі виросла пара.
Опираючись на Кирилову руку, йшла молода врод¬лива дівчина. Біля Розиних дверей пара зупинилась, а за нею ввійшло ще кілька чоловік.
Уляна, неприємно вражена такою зустріччю з Кири¬лом, тихо причинила двері. Дитина вже прокинулась.
Кирило швидко повернувся на крик дитини, а потім рвучко одчинив двері Розиної кімнати.
— Та ти ж постукай,— і Шура слідом за Кирилом ввійшла до Рози.
Дитина вже не спала. Уляна, чекаючи доки вона за¬сне, не одривала її од грудей і прислухалася, як за кілька кімнат по коридору неслися веселі вигуки, дзвін чарок і веселий сміх. Вона намагалася не прислухатися до цього, але веселі вигуки і сміх говорив сам за себе. Та ось востаннє гукнули «гірко» і затихли, Уляна на¬сторожилася. Тоді через двоє дверей легко, але вираз¬но почувся голос — заспів Кирилів, такий далекий і знайомий:
Не всі ті й сади цвітуть,
Що весною розвиваються…
Схилившися над колискою, Уляна тихо заплакала…