Сім’я Данила Івановича Свиненка, дебелого рогачів- ського господаря, з давніх-давен славиться зразковою благопристойністю. Сам Данило Йванович — онук бага¬того чумака, що возив сіль та рибу з Марнополя * та з Дону аж на Ромни, Білгород і далі в Росію. Уславлена стара родина Свиненків, а Данило Йванович ретельно оберігав її славу. Довгі роки базаряни, що виходили на історичний кін багатого села Рогачівки, пізніше Сви- ненкову родину брали за зразок. Але це було та мину¬ло… І сталося те лихо, що зруйнувало добробут Сви- ненкової родини, недавно. Помічав Данило Йванович, ще років зо два тому, як його Дмитро загулював, па¬рубкуючи, якшався з ким не треба. Навертав старий сина та навчав, щоб не ходив та не водив компанії з шахтарями.
— Чи тобі немає хазяйських синів та дівчат при¬стойних? Як мав ото вештатись по вулиці з різною шантрапою, то запріг би коні та поїхав на хутори. Там же в Отченаша, П’ятуна або Куліша які дівчата! Зайдуть в неділю до церкви, так весь мир дивиться. Та й сини ж у батьків путящі. А то водиться чорт батька зна з ким. Які вони тобі товариші? Хоч би та ж шахтарня…
Дмитро нічого батькові не говорив, а компанію з шах- тарнею таки завів. А особливо зійшовся влітку мину¬лого року, коли довелося їм вкупі з Квітченком ходити на перев’язку до лікаря Соколова. Побили їх обох ко¬заки, як приїздили карати страйкарів на копальню та в економію.
Познайомив їх Соколов.
— А, ось і хазяйські сини прийшли,— сказав він од¬ного разу, посміхаючись до Бориса, коли Дмитро з за¬в’язаною щокою та підв’язаною рукою зайшов до Со¬колова.
— А його теж охрестили? — спитав Дмитро, показую¬чи на Квітченка.
— То не диво, нам не звикати,— відповів тоді Бо¬рис.— Ми — люди робочі. А як от вам — хазяйським
* Маріуполь.
500

синам — переносити таку ганьбу… Дівчата ж, певно, сміються на вулиці?
— Та й хлопці проходу не дають,— сумно відповів Дмитро.
Посиділи тоді у Соколова довгенько, а од Соколова Квітченко й Свиненко пішли разом на вулицю.
А хазяйські сини рогачівські таки справді з молодого Свиненка глузували. Навіть Димаренків Панько,— син найбільшого приятеля старого Свиненка,— і той ско¬ристався випадком, щоб посміятися над Дмитром. Зате Пигулин син поставився до Дмитрового нещастя спів¬чутливо. На вулиці цього ж вечора Савко прилучився до Свиненка та Квітченка, і проводили Бориса аж до самої копальні.
Хазяйські сини переростали вже батьків своїх. Вони тільки за батьківські хабарі позбавились солдатчини, зле щиро співчували своїм товаришам-рогачівцям, яким ще тієї осені поголили лоби. Ці два парубки та ще де¬хто вже не захоплювалися розмовами про коней на ву¬лиці між парубками. Вони почали триматися осторонь і почали вчащати до лікаря та Квітченка, коли цей одружився і оселився у Рогачівці. Дуже часто їх можна було побачити за читанням книжки чи газети. А іноді з вулиці йшли до економії і засиджувалися там до пізньої ночі.
Коли приїхав Валентин Петрович і оселився в еко¬номії, Дмитро та Савко стали першими його знайоми¬ми. З бібліотеки Наймана, що нею, як своєю, користав- ся Василевський, хлопці почали брати книжки. Попер¬вах лише брали і йшли додому, а далі цілими вечорами сиділи у Валентина Петровича.
Валентин — бувалий. Хоч і вигнали його з універси¬тету у Києві, але він і поза школою продовжував роз¬вивати свої знання. Вкупі з Савком та Дмитром вони перечитали брошури Едуарда Давида, розмовляли над поліпшенням сільського господарства, над покращан¬ням агрономічної культури тощо…
Дома батьки по-різному ставилися до такої поведінки їхніх синів. Свиненко,— вірний братчик церкви,— у вся¬ких книжках нецерковних бачив небезпеку. На всі си¬нові розмови він махав рукою, примовляючи:
— Ет, говоре там чорт батька зна що. Жили наші батьки без цієї науки, їли хліб, та й нас господь не зобиджає…
501

Дмитро попервах сперечався, а далі й собі махнув рукою на батька. І з того часу, як вечір, так Дмитра і з свічкою не знайдеш. Особливо восени та взимку.
Одного разу старий Свиненко аж за ціпок узявся, щоб провчити сина. Але Дмитро так стиснув старому руку і, злегка натужившися, одіпхнув, що в Данила Йвано- вича й охота одпала надалі зачіпати Дмитра.
Генріх Едуардович вже декілька разів виглядав з свого вікна до конторського будинку. Там крізь вікно маячило кілька тіней гостей Василевського. А коли гості з гомоном вийшли і на подвір’ї затихло, Найман наказав вартовому черкесові покликати Василевського до себе.
— Я сьогодні з вами маю серйозну розмову,— про¬мовив Генріх до Валентина, коли той, спираючись на милицю, зайшов і здивовано глянув на господаря.— Сідайте,— показав Генріх на крісло.
Валентин сів.
— Чого ви так злякано дивитесь? Ви не бійтеся, я вже давно знаю, що вчащаєте до Пигулі і там ведете крамольні балачки. Та це мене менш за все турбує…
— Які крамольні балачки, Генріху Едуардовичу? Ми читаємо сільськогосподарську літературу, про коопе¬рацію тощо. Ніякого бунтарства я не проповідую…
— Я ж кажу вам, що ви мене не бійтеся. Коли за ту літературу хто й відповідатиме, то в першу чергу я. З моєї ж книгозбірні ви все берете. Та не в літературі ввесь сенс. Я сьогодні маю з вами дуже серйозну роз¬мову. Але наперед дайте мені слово, що ви про це нікому не розкажете… Даєте?
— Кажіть…
— Ви певно вже чули,— та я, здається, вам сам ка¬зав,— що мені вже тут, в економії Шаботинського, не господарювати. З весни я закладаю власний маєток отут поблизу.
— Це ви мені вже говорили. Я навіть чув, що ви одружитися мали…
Генріх кисло посміхнувся.
— Ну, це ще побачимо, але що маєток я буду мати свій, то це так. Слухайте ж далі. Час зараз небезпеч- ний. Селянство обурене з високої оренди, що ми її бе¬ремо за землю Шаботинського. Я боюся, що та нена-
502

висть, яку я зажив серед селянства завідувачем еконо¬мії Шаботинсысого, не зменшиться, коли я й покину її. Так я вам пропоную ось що: ви, читаючи книжечки та розмовляючи з селянами, переконайте їх, що я їм во¬рогом не був; що я чинив лише волю графа. Бо ви ж мене розумієте: одно діло, коли вони спересердя крали снопи, пасли худобу, косили крадькома сіно на землі Шаботинського, і зовсім інша річ, коли вони з таким же запалом почнуть руйнувати моє молоде господарство. Може, вам це буде й незручно, але я вас, Валентине Петровичу, про це дуже прошу. Тим більше,— додав після цього Генріх Едуардович,— що нам, може, дове¬деться зустрінутися ще з вами в іншій ситуації. Ви не думайте,— зовсім тихо сказав Найман,— що поліція за вами зовсім не стежить. Коли вас не переслідують, то лише тому, що ви не ведете активної роботи, не під¬бурюєте селян. А варто було б поліції впоратися з ре¬волюціонерами, як вони б швидко покінчили з вашими «невинними бесідами»…
За цим Генріх Едуардович поліз у шухляду і витяг папірця.
— Подивіться, що тут написано.
Валентин тремтячими руками підніс папірця до очей, і що далі читав, то руки в нього дужче тремтіли.
«…исходя из вышеизложенного, рекомендую Вам — как лицу, ответственному за вверенное Вам хозяйство и обслуживающий его персонал,— уста¬новить наблюдение за господином Василевским и, будет что-либо обнаружено в его деятельности противозаконного, немедленно доносить мне.
Жандармский ротмистр князь Уточкин»
«Пізно спохватилися, пане ротмістре,— говорив собі, роздягаючись Василевський.— Дивись який, «противо¬законное». Я «противозаконное»? Я стратив ногу у Маньчжурії, втратив півжиття на ім’я вашого закону і зараз я — «противозаконні» вчинки творю?..»
Валентин погасив світло, довго ще не міг заснути. Поранена нога, передчуваючи весняну одлигу, тупо бо¬ліла і не давала спати.
А перед світанком після довгих міркувань Валентин вирішив і твердо ухвалив собі не послухатися застере¬ження жандармського ротмістра.
503

— Бреше, окаянний чинодрал, нічого він мені не зробить. А коли так, то я навмисне почну протиурядову акцію. Та й що б я був за мужчина, коли Ганна,— жін¬ка,— і та веде революційну роботу. А я…
Надворі вже починало сіріти. Валентин Петрович дуже здивувався, коли побачив світло у вікні у Кара- ватого. Шкутильгаючи, він підійшов і стиха зазирнув у вікно.
Нахилившись низько над столом, Свирид читав якусь книжку. Супоня, підперши обома кулаками густу чорну бороду, уважно слухав і дивився кудись просто поперед себе. Явдоким Чорний сидів спиною до вікна і не во¬рушився. Але його зосереджена постать свідчила, що він теж не дрімає, слухає.
Вже давно минув термін, до якого Пигуля позичав декому з рогачівців грошей на купівлю коней, але Петро Якимович про гроші нікому й не нагадував. Вже дехто, хуруючи, одвозячи вугілля з найманівської ко¬пальні до Геренаша, давненько склав гроші, щоб по¬вернути Пигулину позику, але цей і не нагадував ні¬кому.
— Чи забув? — запитували іноді один у одного госпо¬дарі — компаньйони Пигулині.
— Де таки забув! Тисячі півтори грошей роздав та й забув?.. То вже, певно, вдача у людини добра…
— А так, так… Вдача. Живе чоловік у достатках, чого йому поспішати? Це вам не Свиненко, у того серце, як каменюка.
Та не таке вже ангельське серце у Петра Якимо- вича, як гадали його земляки. Запеклося воно, Пигули- не серце, каменюкою ще з того часу, як він посварився з Зільберовським, ось майже вже рік. Затаїв глибоко образу Пигуля і ходив та думав, як оддячити Якову Борисовичу за його зневагу до Пигулі. Кілька ж років «рука руку мили». На Пигулині ж гроші будувався той великий будинок, що Зільберовський тепер має на копальні. Але що тепер Зільберовському будинок? Те¬пер Зільберовський компаньйон великого купця пер¬шої гільдії, хліботорговця Райха, а Пигуля лише ста¬роста та й то доходжує свого терміну, аби доходити.
Ходив Петро Якимович та обмірковував плани, щоб віддячити Зільберовському за його зраду, за те пре¬зирство, з яким зараз ставиться він до Пигулі.
504

Спосіб уже наклюнувся. Правда, думка ця належить не Пигулі. Подав її Валентин Петрович Василевський, але Пигуля радо підхопив цю ідею. Після довгих розмов, після читання тих книжок, що Савко приносив од Ва- силевського, Пигуля погодився з сином і ухвалив, що б там не було, а заснувати в Рогачівці кооперацію.
Практично до діла ще не приступали. Цілу зиму про-сиджували у Пигулі його однодумці-компаньйони. При¬ходили і звичайні собі дядьки-сусіди, що жили тут, на «Наймівці». Та чутка про кооперацію поповзла з хатці в хату, попід селянські стріхи по всій Рогачівці. Бага¬тий і бідний — всі, кому наїв уже струпа Зільберовсь- кий своєю крамницею, хліботоргівлею та кредитами,— всі приєднувалися до думки утворити кооперативне то¬вариство. На нього дивились, як на певний засіб по¬збавитися опікунства Зільберовського.
До Зільберовського доходили вже чутки про коопе¬рацію. Він догадувався, звідки той вітер віє, але на все махав рукою. Живучи на селі не перший рік, знаючи добре дядьківську вдачу,— ненажерливість та сварли- ЕІСТЬ багатіїв і затурканість бідноти,— Зільберовський не дуже турбувався з тих чуток. Якову Борисовичу гнітили серце інші турботи. На нього насунулася не-безпека з того боку, звідки він її не чекав.
Сьогодні листоноша вкупі з іншою кореспонденцією подав пакет, що на ньому, поруч з французьким напи¬сом, виразно значилось руською мовою:
«Анонимное акционерное общество «Западнодонецкий уголь»
— Що б це значило? Виходить — од Діберса. Здаєть¬ся, я з ним ніколи не листувався,— і схвильований Зільберовський обережно розірвав конверт.
«М. Г.
Ввиду того, что рудник, арендованный г. Най¬маном на земле графа Шаботинского, согласно до¬говору, с 15 июня с. г. переходит в эксплуатацию нашего акционерного общества, директор-распоря- дитель просит Вас пожаловать для переговоров в контору директора не позже 10-го числа сего ме¬сяца.
Заведующий конторой общества (подпись)»
505

Розділ сорок четвертий ЗАВДАННЯ ЗІЛЬБЕРОВСЬКОМУ
Росія тріщала з усіх кінців. Авантюра Безобразова та купки придвірної знаті — захопити багато концесій в Кореї — не вдалася. Замість того ось уже півтора ро¬ку велика держава терпить поразку за поразкою од не¬великої Японії. З перших же днів, починаючи від су¬тички на Ялу, через Вафангоу, Хайчен, Ляньдянсань, Ляоян, Шахе та інші бойовиська поразки дійшли аж до здачі Порт-Артура. Кінець 1904 року із здачею япон¬цями великої фортеці з 48 000 чоловіка полонених,— а перед тим розгром двох ескадр,— підірвали престиж Росії на міжнародному ринку. Дарма Куропаткін почи¬нав невдалий наступ з поразкою для себе коло Сандепа. Не вдалась двотижнева бійка коло Мукдена. Побили руських і в Корейській затоці. Уряд не вгамовувався, згубивши найкращі панцерники в перших морських бойовищах. Він в останню бійку втратив так звану Балтійську ескадру в чотириста мільйонів вартістю: за два дні японці затопили і знищили тринадцять паро¬плавів. Чотири взяли в полон, і лише один «Алмаз» вря¬тувався та втік до Владивостока. Всі сусіди Росії бачили її неминучу поразку. Та уряд війну продовжував. Він намагався відтягти увагу своїх підлеглих од внутрішніх неполадок.
Але в самій Росії війна давала ще більший розгар¬діяш. Широкі кола буржуазії, невдоволені з марно¬тратства, з руйнації господарства, починали хвилюва¬тися і творити опозицію. Дев’яте січня розворушило пролетаріат. Він на царську зустріч робітництва від¬повів широкою хвилею страйків. За робітництвом не¬минуче мусило виступити і селянство. Буржуазія боя¬лася втратити разом з дурним царем свої привілеї і по¬чала змовлятися на своїх нарадах та з’їздах. З’їздять- ся за кордоном бойовики буржуазно-ліберального руху «Союз освобождения» у березні. З’їжджаються у травні поміщики-земці.
Але то з’їзди всеросійські, а приватних нарад в про- вінціальних містах, на бенкетах та обідах, за зеленим столом,— і не перерахувати.
Царський уряд, бюрократія Петербурга, перелякана широким робітничим рухом, здригнулись і почали твої
506

рити комісії. Газети сповнилися різними «Действиями и распоряжениями правительства». ПоміщицЬЙЬ-чинов- ницький державний апарат,— його двірцева верхівка,— ладні були вже коштом капіталістів заткнути рот ро¬бітництву.
17 січня комітет міністрів затвердив положення про державне страхування робітників та службовців на фабриках, заводах та промислах. 29 січня в Петербур¬зі утворено комісію Шидловського «Для безотлагатель¬ного выяснения причин недовольства рабочих в г. С.-Петербурге и его пригородах и изыскания мер для устранения таковых в будущем». Комісія при міністер¬стві юстиції розмовляє про дозвіл страйків.
15 березня… «Открылись занятия высочайше утверж¬денной комиссии для обсуждения мер по упорядочению быта и положения рабочих в промышленных предприя¬тиях империи».
Галас, що зчинився навколо всіх тих комісій у пресі, занепокоїв промислову буржуазію, і вона сипнула по-яснювальними записками в канцелярії міністерств.
Буржуазія підхопила «Высочайший рескрипт 18 фев¬раля», за яким під головуванням міністра внутрішніх справ Булигіна засновано ще одну комісію — нараду «Для составления законопроекта об участии населения в выработке и обсуждении законодательных предполо¬жений». Верхівка великого капіталу, побачивши, як царський уряд намагається їхнім коштом підкупити робітничий клас, цілим гуртом в складі московського фабриканта Сави Морозова, петербурзького заводчика і нафтопромисловця Нобеля і верховода гірничопро¬мисловців Південної Росії Авдакова подала Булигіну петицію. В ній, охолоджуючи гарячі голови бюрокра¬тичних «реформаторів», ці промислові стовпи нагаду¬вали цареві й про себе. Вони, що тримали в своїх руках багатства Росії, заявили:
«Правильность и успешность осуществления за¬дачи, поставленной рескриптом государя импера¬тора, зависит от того, насколько будут представ¬лены в этом совещании главнейшие группы на¬селения.
Промышленность даже при современном ее раз¬витии занимает весьма важное место в народно¬хозяйственной жизни нашего отечества и оказыва¬ет большое влияние не только на финансовые силы
507

П кредитоспособность государства, но и на склад общественных отношений в стране.
Достаточно указать на значение нашей промыш-ленности как источника доходов государства и за¬работков населения и на участие в ней миллионов рабочих с присущими им своеобразными нуждами и потребностями.
Ввиду вышеизложенного, а также вследствие то¬го, что представители земств и городов не могут быть компетентны в выражении нужд промышлен¬ности различных районов Российской империи, промышленники, собравшиеся в Москве, обра¬щаются к Вашему высокопревосходительству с покорнейшей просьбой призвать к участию в со¬вещании представителей промышленности в таком числе, которое соответствовало бы ее важному значению в жизни России.
Такое участие окажет умиротворяющее влия¬ние внутри страны и укрепит наше положение на международном денежном рынке».
Діберс припинив читати далі цю петицію.
— А ловко сказано,— обернувся він до Еміля.— «Окажет умиротворяющее влияние внутри страны и укрепит наше положение на международном денежном рынке…» — повторив він.— Здорово, здорово!.. Як ка¬жуть руські: не в бровь, а в глаз. Знають, по чому вда¬рити свій уряд. Знають, що його кишені зараз по¬рожні…
— Та воно й наші не дуже повні, знову вагонів не¬має. Куди дівати вугілля? Чортмає ні вагонів, ні паро¬возів…
— А може ж, наші земляки нам допоможуть? Чи¬тав у «Форвертсі» лист Жюля Гуена?
— Ні, а що там?
— Там один дурень оскандалився. Піймали його листа, з якого довідалися, що цей директор великої фабрики в Батиньолі за хабар одержав замовлення на паровози в Росії. Там того й замовлення — на три мільйони фран¬ків. Так він дякував у листі і сповіщав тому чиновни¬кові, що 13 тисяч хабара йому вже з Франції надісла¬но… От дурень,— турбувався далі Діберс,— сказать би недосвідчений, так уже ж набили руку обкручувати дурну Росію. Ще ж у лютому місяці міністр фінансів
508

замовив французьким заводам дві тисячі вагонів вар¬тістю на дванадцять процентів вище нормальної.
— То ще нічого,— промовив Еміль.— Я пізніше чи¬тав, що вимагали тридцять вісім процентів надвишки, і коли б не німці, що взялися зробити з надвишкою вісімнадцять процентів і розбили це замовлення…
— Ой, оті чортові німці! — сердито перебив його Ді- берс.— До речі, що тобі сказала твоя Віра Павлівна, дозволить чи не дозволить прокласти через її землю залізницю до копальні Шаботинського?
Еміль на слові «твоя» здригнувся, а далі, поправив¬шись, відповів:
— Ні, не дозволяє.
— Я так і гадав. Добре, що я вчора надіслав листа Зільберовському. Помацаємо там грунт, може, доведеть¬ся… Ага, ось і він,— і Діберс підвівся назустріч Зіль¬беровському.— Дуже радий вас бачити, дуже радий,—• стискуючи руку, говорив він.— Сідайте, прошу. Позна¬йомтеся, панове.
Еміль після двох-трьох фраз залишив Діберса з Зіль- беровським.
«Значить, щось є»,— подумав Зільберовський, коли Еміль вийшов, а сам приготувався слухати Діберса.
Діберс задля ввічливості спитав про стан здоров’я ро¬дини, хазяйські справи. Зільберовський відповідав, че¬каючи, що буде далі.
Та ось Діберс і замовк. Люб’язне обличчя старого лиса затьмарилось. Опустивши очі на папір, Діберс по¬вів рудими бровами і, ніби проковтнувши щось, підніс очі на стелю.
— Т-а-а-к,— підсумовуючи щось, протяг Діберс.— З нашого повідомлення вам, пане, певно, відомо, що копальня Наймана переходить до нашого акційного товариства.
— Так, я це знаю.
— А чи відомо вам, що постачання робітництва на наших копальнях бере на себе наша контора? — запи¬тав Діберс і пильно подивився на Зільберовського.
Коли б у Якова Борисовича спитали, чи відомо йому, що він є Зільберовський, а не Райх, Мандельштам, він був би менше вражений, як оцією звісткою. Та натура Зільберовського не така, щоб губитися в ситуації. У цього швидко, одне за одним, як електричні іскри, заплигали запитання, а за ними — відповідь.
509

«Прогонить з копальні? Ні, не прогонить»,— твердо вирішує Зільберовський; бо нащо б йому, Діберсові, вугляному магнатові, вступати на переговори з Зільбе- ровським? Значить, справа не так проста; значить, Ді¬берс одразу не прогонить; значить, можна, ще поторгу- ватись…
— Цього мені не відомо,— відповідає Зільберовський.
— На копальні Наймана постачання налагоджено і уже вами, і тому наше товариство, зберігаючи добро¬сусідські стосунки, не має на меті чинити комусь не¬приємності, але…
«Що ж це за «але»? — швидко запитує про себе Зіль-беровський.— Та й звідки така доброзичливість у цих грабіжників?»
— Але,— продовжував Діберс,— ми б бажали мати з вашого боку маленьку компенсацію…
— З дорогою душею,— підхопив Зільберовський,— я згоден на все. Ви думаєте, що торгівля на копальні Наймана дешево дістається? Я дуже радий, що ваша контора вступить зі мною в певні юридичні стосунки. Я з великою охотою складу з вами які завгодно умови…
— Стривайте, стривайте…— і Діберс поворушився, тарабанячи пальцями по столі.— Я вам зовсім не про те хотів сказати. Нашій конторі не потрібно з вами ні¬яких умов. Вона могла б спокійно собі одчинити свої крамниці, навіть не питаючи вашої згоди. Мені од вас треба якраз не писаної обіцянки…
— Яз великою ласкою. Чим можу прислужитися?
— Я боюся лише, що наші плани можуть пошкоди¬ти другій галузі вашої господарчої діяльності. Ви, зда¬ється, берете участь у тій компанії, що перевозить ву¬гілля Наймана до Геренаша? Принаймні я чув, що, крім семи пар коней та ваших робітників, ви ще постачаєте і грішми рогачівських господарів — своїх компань¬йонів.
«Дивись, яка поінформованість!»—дивувався Зіль¬беровський, а далі вголос:
— Я не знаю ваших планів, пане директор, але на¬перед мушу зазначити, що для солідної фірми я можу поступитися й піти навіть на збитки.
— Так от, ми гадаємо од Геренаша до копальні Най¬мана прокласти одноколійну залізницю. Не залежати ж нам од купки рогачівських хазяїв, як Найманові!..
— Так, так,— похитав головою Зільберовський.
510

— Але в цьому нам є перешкода,— і Діберс устав з-за столу.— Прошу вас сюди, до карти. Вам, певно, відо¬мо,— та й ось на карті ясно накреслено,— що земля нашого товариства межує на півночі з землею села Ро- гачівки, на заході — з землею Віри Павлівни Татіоні. Ось ці межі,— і Діберс провів пальцем по карті.— Зем¬ля ж графа Шаботинського від нас на північний захід. Щоб прокласти од Геренаша через нашу центральну копальню туди залізничну колію, ми мусимо перетяти по гіпотенузі або північно-східний кут володінь пані Та- тіоні, або південно-західний — рогачівських. Нам зруч¬ніше (тут Діберс явно брехав) прокласти колію через землю рогачівців…
— Так, так, так…— і Зільберовський аж руки по¬тер.— Я вас розумію, пане директор, цілком розумію. Вам треба прикупити у рогачівців ділянку землі, але попереджаю вас, що земля у рогачівців громадська, на¬дільна, і навряд, щоб це вам вдалося…
— Стривайте, стривайте, землі ніхто купувати не збирається. Не тому, що вона нам не потрібна чи в нас не вистачає коштів. Хе-хе-хе…— самовпевнено засміяв¬ся Діберс.— Нам треба прокласти лише залізницю, а чия земля буде — нам байдуже. Про те, що земля у ро¬гачівців надільна, нам теж відомо. Так ось треба зро¬бити так, щоб та земля не була надільною, зробити так, щоб власниками тих 200—300 десятин було три- чотири господарі… Ви мене розумієте?
— Прекрасно, прекрасно! Ця ідея вже в мене давно була. У мене навіть люди були, що прямували до цієї мети…
— Якої? — насторожився Діберс.— Прокласти заліз¬ницю?..
— Та ні. Були господарі, що мали на думці викупити наділи і оселитися недалеко найманівської копальні, якраз отут, де ви показуєте.
— Так чому ж «були», а не «є»?..
«Це ж партія Пигулі»,— зітхнув собі Зільберовський, а далі спохватився:
— Гм… гм… як на те пішло, то ще й будуть! Треба лише…
— Оце воно й є, що треба. І я вам тепер заявляю цілком одверто: якщо ви надалі бажаєте мати на нашій копальні якийсь зиск, то ви його матимете лише тоді,
511

коли копальня буде сполучена з залізничною колією Геренаша.
— Аж тоді? — заїкнувся Зільберовський.— А як ча¬сом ви цю ідею переміните?..
Діберс насупився і заворушився у кріслі. Руді совині брови рясно звисли на очі.
— Пане Зільберовський, наша компанія не гешефт- махерське підприємство. Вона закладає капітальні устаткування; вона нараховує вже власної колії 62 вер¬стви коло Геренаша; і думок своїх вона не міняє, як дама рукавички…