На базарному майдані в Геренаші вже прилягла ку¬рява. У розчинені вікна майстерні «паризького портно¬го Івана Шворня» замість густого базарного гулу тепер бризками залітає дзвінкий сміх веселих панночок. Во¬ни, як метелики, висипають на майдан і шпацирують, чекаючи на кавалерів. Та кавалери зайняті роботою. Лише дехто,— крамарські сини та урядовці,— мають змогу шпацирувати надвечір, безпечно розмовляючи. Основний кадр геренашівського кавалерства — майстри та підмайстри всіх оцих «паризьких», «московських», «варшавських» та інших кравців, шевців, теслярів, пе¬рукарів та малярів ще працює. Вони лише з заздрістю виглядають у розчинені вікна та двері і, коли немає в майстерні господаря, перегукуються до безпечних пан¬ночок.
Андрій Кравчина — старший майстер Івана Калино- вича — не поглядає на вулицю, хоч з високого будинку Шворня крізь розчинені вікна перед ним увесь майдан як на долоні. Він радий, що здихався господарського догляду і, роздавши підмайстрам роботу, сам закінчує утюжити новий піджак. Набере повен рот води, роз¬гладить рушник на борті, присне і затягує улюблену пісню: »,
Измученный, истерзанный наш брат — мастеровой — идет, как тень загробная, с работы трудовой…
512

Виспівує Андрій тепер безпечно, бо ця пісня не до вподоби Івану Калиновичу — його господареві, і, коли він дома,— свариться.
— І пісні ж повелися чорт батька зна які! — говорить він щоразу, коли «Андруша» ненароком почне її при хазяїнові. Улюблена пісня Івана Калиновича «В саду ягодка-малина ».
Голос у Андрія гарний, і коли він співає, то панночок під вікна Шворневого будинку без числа приходить та кахикає. Та Кравчина на них не зважає. Що йому до майдану, коли ось тут, через невеличку вітальню Йвана Калиновича, під одним дахом, живе та, для якої так майстерно виводить пісні Андрій.
Вона горда. Ось уже рік як повернулася з Катерино¬слава, а коли заходила тричі до них у майстерню, так собі, посидіти, то й добре. Коли заходить Марія — гордо¬щі паризького портного,— то лише з батьком, щоб по¬читати газету для постійних одвідувачів Івана Калино¬вича. Але що ж тоді? Вона собі вичитує, не одриваючись од газети, а Йван Калинович, як сич, сидить у кутку та стежить, як хто реагує на перечитане. Тільки іноді Іван Калинович перерве Марусине читання, щоб зано-тувати щось у свою книжечку, вона одразу од газети підніме голову і ніби ненароком (але завжди це чомусь так трапляється) кидає своїми карими очима до Анд¬рія. А цей хоч ретельно шиє, зігнувшись над шитвом, але так само акуратно їй відповідає своїми блакитни¬ми. Як навмисне припадає, що кучерявий чуб Андріїв звисає на самі очі, і він, легким рухом підкидаючи його догори, стикається поглядом з Марусею. Але це на хви¬линку, бо Йван Калинович уже велить далі читати, і Марусині очі знову пірнають в газету.
Менше стало одвідувачів у Йвана Калиновича цього літа. З його постійних слухачів приходить лише Саша Кривоносов. Яків Метьолкін та Артем Свистун пере¬стали ходити ще зимою. Тільки пройшло в газетах про розстріл робітників у Петербурзі, як вони посварилися і більше до Шворня не заходили.
Зате Андрій Кравчина вчащає до Свистуна щонеділі. Часом і в суботу ввечері зникає Андрій, нібито в місь- ий садок, а насправді — до Артема, а од Артема тем- .іі’.’ми провулками до дантиста Арсона на «вечірній уні¬верситет». Там же, у Арсона, Андрій зійшовся та пото¬варишував з іншими робітниками з депо. Брав у Арсона
17 С. ,Божко
513

книжки заборонені, газети й читав потихеньку, коли господаря немає в неділю вдома. А Йван Калинович часто дома не буває. Вони тепер заснували свій клуб націоналістів у «руській чайній» по той бік базару.
Отож не слухає уважно Андрій Кравчина «Нового времени», коли зачитує його вголос Маруся. Тільки іноді хмурить брови під кучерявим чубом, вислухуючи монархічні коментарі Івана Калиновича. Та Андрієві змісту «Нового времени» і не треба. Йому б тільки слу¬хати Марусин голос, такий хороший та милий. Здається, що з її уст він би з такою ж насолодою вислухав собі смертний вирок і не здригнувся. А може б, вона йому смертного вироку й не перечитала? Може б, вона за¬пнулася на півслові, так і завмерла з напіввідкритими вустами, показуючи низку білих зубок, як це вона робить, коли її раптом серед читання перериває батько.
Кравчина добре вивчив цю її постійну міну. Ось про¬рипів голос Івана Калиновича. Ось Маруся змахує до¬гори віями і швидко спиняється на ньому — Андрієві. А далі, коли Іван Калинович, піднявши догори свого синього пальця, виголошує свої давні труїзми, Маруся байдуже дивиться круглими карими очима прямо перед собою. Тоді ніздрі її трохи кирпатенького носика чомусь починають дрижати. Це буває тоді, коли Андрій вдруге чи втретє підкине кучерявого чуба і ласкаво бризне блакитним струменем своїх очей.
Як жива вона стоїть зараз в Андрієвих очах. А він уже переспівав пісню про стомленого майстрового. Нахи¬ляючись над шитвом, він швидко шпортає голкою і тягне вже довгу батьківську:
Ой у полі вітер віє та жито половіє…
Вже сім років, як Андрій живе у містечку. Вже те містечко набрало назви міста і, розростаючись, одсунуло ті жита ген верстов за сім од базару. Не оре, не сіє й не косить Андрій, як змалку. Та все ж, коли затягне пісню, зігнувшись над шитвом, забуває про гамір геренашів- ського базару удень, не чує дзвінкого сміху під вікном увечері, а в ушах все ще шелестять густі жита… Коза¬ків він і в вічі не бачив, коли б не сотня донців, що одвідавши Геренаш того року влітку, тепер остаточну розташувалася тут. Але хіба це про цих козаків,— пг.ю цих харцизяк на конях,— складалися довгі та га’рні
514

пісні? То якісь козаки інші були. Ці вже більше десятка дівчат перегвалтували в Геренаші, а у пісні…
А козак дівчину Та вірненько любить,
А зайняти не посміє…
Не смів аж до сьогодні займати свою таємно кохану дівчину і Кравчина. Але вже три дні, як одержав на¬каза од своєї організації: «За всяку ціну добувати ві¬домості про таємні плани роботи монархістів». А в про¬токолі так і записали: «Доручити товаришеві Кравчині».
З темряви Маруся вбігла до майстерні і примружила очі од ясного світла великої лампи.
— Папочка, цікаві новини, проект про робочий союз… О, а його немає?
— Вони, мабуть, скоро прийдуть,— збрехав Андрій і зирнув на хлопців.— Сідайте, посидьте з нами. Почи¬тайте, коли щось цікаве.
Маруся завагалася.
— Та ось тут, коло мене, на лаві, я сяду на стіл,— і Андрій, підставивши під ноги стільця, схопився з лави.
— А папа скоро прийде, ви не дурите? — І, не доче¬кавшись відповіді, Маруся пройшла через майстерню і сіла.
— Так що там цікавого в газеті? Може б, ми послу¬хали без Івана Калиновича?
— Гаразд, але хай Сеня виглядає у вікно, щоб я пе¬рервала читання, як папа надходитиме. Я йому скажу, що тільки що зайшла.— І Маруся, розгорнувши газету, почала:
— «Отдел промышленности выработал для вне¬сения в высочайше утвержденную под председа¬тельством статс-секретаря Коковцева комиссию первоначальный проект основных положений о ра¬бочих товариществах и союзах, каковой и приво¬дим полностью…
…Рабочие товарищества имеют своей целью совместное обсуждение его членами вопросов, ка¬сающихся условий договора найма и быта рабочих в данном промышленном заведении и изыскания мер к улучшению сего быта, а также защиту инте¬ресов его членов…»
Хлопці поклали шитво на коліна і лише поглядали на Андрія Васильовича. А Кравчина вже й сам не шиє. Він двоїться. Вухо ловить ці дорогі для нього слова,
17*
515

а очі вже обгорнули теплим блакитним промінням всю Марусину постать. Він аж нахилився, щоб побачити я-під густого волосся, що кучерявилося і кидало тінь на обличчя, її милі вуста, звідки вилітали ці перші слова про дозвіл організації робочого люду…
— Та чого ж ви не робите? А як батько прийде та застане? — і Маруся піднесла догори проти лампи зди¬вовано поширені очі.
— Тепер нам не страшно,— розпрямляючись, відпо¬вів Кравчина і встав із столу.— Тепер ми — організова¬ний пролетаріат, геть експлуатацію!..
— Іван Калинович,— прошепотів Сеня і зашпортав голкою на колінах.
За ним і Петро — старший підмайстер — разом з ін¬шими хлопцями кинулись до роботи. Михайло швидко погнав машину. Маруся встала і щось сказала, виходячи. За стуком машин Андрій гаразд не почув. Він лише розібрав останнє: «…всі спатимуть…»
Зайшов сам господар.
Іван Калинович був у гарному настрої. Він навіть не здивувався, коли зустрів на дверях Марусю, а до хлоп¬ців лагідно промовив:
— Ну, хлоп’ятка, ради святого вечора, будемо кін¬чати…
Після вечері Андрій пішов у міський садок. Той садок швидше був похожий на козиний загін, ніж на місце відпочинку горожан: невеликий, тісний, засмічений насіннєвим лушпинням, недопалками.
Посновигав Кравчина по садку, привітався із знайо¬мими й непомітно зник.
Артема дома не застав. Сестра передала писульку, де він радив Андрієві негайно ж бігти до Арсона.
У Арсона так само нікого не було. Квартирна хазяйка сказала, що вони пішли на прогулянку за місто. Анд¬рієві ці прогулянки вже відомі. «Прогулятися за місто» — це означало збори у балці коло водокачки. Кравчина ледь не бігом поспішав туди.
У яру за водокачкою невеличкий став і верби похи¬лилися, як і всюди, над ставом. Балка і став, став і вер¬би та ще місяць угорі — традиційна картина української ночі. Ще б пахощів тьмяних замість вугляного сморо¬ду; ще б співу та реготу парубоцького…
Та цього не було. У густому верболозі ледве чутно
616

було шепіт не любовний, то шепіт темної нічної кон¬спірації.
Крізь дрібне листя верболозу просвічував місяць, і Андрій одразу пізнав давніх товаришів. Крім них, було ще двоє незнайомих. Вони лежали, як і всі, але трохи осторонь. Як Андрій розгорнув віти густого верболозу, ті двоє схопились.
— Це наш,— стиха сказав Арон і далі продовжував свою бесіду.— Нам не треба, і не вчасно, тепер розво¬дити суперечки теоретичного порядку. Про те, що ваша партія є найлівіша з буржуазних угруповань в Росії, розмовляти довго не доводиться. Хто ваша база? Кажете, трудове селянство. Але ж селянство буває різ¬ним. Працює і багатій сільський, і його наймит. Зараз вони доки що обидва проти царя, проти поміщика, коли не вважати на ту частину клерикальних сільських гос¬подарів, що йдуть в союзі з попами. Гасло захоплення поміщицької землі привабливе для тих і для других. Що з ними буде потім, побачимо. Я наперед висловлюю думку своєї партії, що демократизм багатія увірветься, що пролетареві-наймитові зовсім інший шлях до соціа¬лізму, ніж заможному дядькові. Але я питаю вас: нащо нам зараз отут про це дебатувати? Перед нами зараз єдине завдання — організація бойового опору, бойового наступу на царя, на поміщиків та капіталістів. З’їзд нашої партії два місяці тому ухвалив резолюції зброй¬ного повстання, і ми різні теоретичні балачки припиня¬ємо. Хай там ламають списи наші й ваші проводирі, а нам, отут на місцях, треба прагнути єдності…
— Яз вами цілком погоджуюсь в цій останній прак¬тичній частині вашої бесіди. Я дуже радий, що нарешті таки ми договорились…
— Губерніальний комітет,— почав другий незнайо¬мий,— висловив таку саму думку. Тим більше що бо¬йова програма опору пролетаріату есерами ніколи не одкидалась.
«Значить — есери»,— подумав Андрій, лягаючи поруч з іншими.
— А тепер товариш Кравчина, може б, нам поінфор¬мував би про свою справу? Як там ваші монархісти, ще нічого не довідалися?
— Я сьогодні лише хотів розпочинати…
— Пізно, пізно, товаришу. Хто ж вам перешкодив сьогодні?
517

— Та ось сюди поспішав…
— Добре поспішав, що ми вже збори закінчили… А тепер, хлопці, поодинці пробирайтеся додому. Літера¬туру, що привезли товариші, намагайтеся якширше популяризувати в депо і серед службовців залізниці.
— А чому ж це не привезли «Вперед»? — запитав Маков.
— А ти ж куди слухав? Чув же, що тепер замість «Вперед» наша партія видає «Пролетарий»…
Після наради на водокачці Андрій довго ще блукав по місту. Проходив декілька кварталів, повертав ліво¬руч, через квартал праворуч, далі знову ліворуч. Так, аж доки дійшов до майдану. На розі спинився і довго дивився, чи не крутиться хто коло Шворневого по¬двір’я. На майдані було порожньо. Кілька собак сновига¬ли поміж рундучками, де перекупки вдень торгували м’ясом. Деякі лежали попід крамницями, гризучи кістки. Щоб не гавкали, Андрій пішов поза довгими коморами- зсипищами. Тихо одбивались його кроки аж до остан¬нього склепу. Коли вийти з-за нього, лишалося пройти тільки невеличку площу, ясно осяяну місяцем. Андрій став у тінь і знову почав оглядатися. Тоді саме наглухо зачинена хвіртка Шворневих високих воріт тихо відчи¬нилась. Місяць світив з базару, кидав на подвір’я тінь, і гаразд не видно було, хто відчинив ту хвіртку. Анд¬рій насторожився.
«Хто б це був: чи хто з хлопців, чи хазяїн, чи, може… шпик або жандарм чекав, доки я повернуся?»
Та ось з темної пащі воріт забіліла кофтина.
— Кхи-кхи…— кашлянув Андрій, і хвіртка зачини¬лась.
Хоч Андрій був певний, що це є не жандарм і не шпик, та ноги під ним трусилися. Він незчувся, як пере¬скочив до воріт. Не своїми руками одчинив хвіртку і навшпиньках пройшов просто в садок.
Місяць уже збирався ховатися. Ось він ледве вигля¬дає з-за сусіднього димаря.
«Невже ж то була омана?.. А певно вже всі заснули…»
Всередині в Андрія колотилося, а напружене вухо ловило найтонший шелест листя зверху на груші. Та раптом перед ним щось бухнуло на землю. Здава¬лось, ніби хтось кинув каменюку, але, нахилившись, Андрій побачив великого рогатого жука, що, мабуть, спросоння звалився з дерева.
518

— Щоб ти здох! — вилаявся вголос Андрій, беручи исука на долоню.
Заскрипіли східці. Андрій кашлянув. Тихою ходою, ніби пливучи в напівтемряві подвір’я, до нього просто од порога йшла Маруся…