У пресі останнього місяця було вміщено таке оголо¬шення:
«Сим доводится до сведения, что на основе дого¬вора, заключенного между Аполлоном Михайло¬вичем графом Шаботинским и акционерным обще¬ством «Западнодонецкий уголь», а также договора между правлением анонимного акционерного об¬щества «Западнодонецкий уголь» и г. Густавом Эдуардовичем Найманом,— рудник, принадлежа¬щий г. Г. Найману, расположенный в 5-ти верстах южнее села Рогачевки и 15-ти верстах на северо- запад от г. Геренаша, с сего числа переходит в соб¬
522

ственность указанного выше анонимного акцио¬нерного общества «Западнодонецкий уголь».
Директор-распорядитель
Диберс»
А через три дні на копальню прибув Еміль де Ріддер і викликав до себе штейгера Руденка.
Холодно привітавшись, він без дальших балачок ска¬зав йому:
— З завтрашнього дня ви вільні. Сьогодні зі мною приїхав гірничий інженер Іванов. Ви сьогодні ж мусите здати йому всі справи.
Того ж вечора відбулася нарада в колишньому бу¬динкові Наймана між де Ріддером, Івановим і Сукачо- вим, який залишився на тій же посаді.
А другого дня, коли Руденко востаннє виходив із кон¬тори, до нього підтюпцем підбіг Цапок.
— Кириле Панасовичу, вас теж звільнили?
— А тебе?
— Звільнили… І за що? Новий інженер у вічі ніколи не бачив, а одразу випалив: «Ви тут не потрібні, бо не відповідаєте своєму призначенню».
Руденко, що ніколи не симпатизував Цапкові, сьогод¬ні йому співчував. Бо йому так само де Ріддер сьогодні заявив:
— Як людина без вищої освіти, з браком відповідної кваліфікації ви нам не потрібні…
А увечері Руденко востаннє скористався з Цапкових послуг та відсутності нового завідуючого надвірним господарством. Копальневою тачанкою поїхав у Рога- чівку, разом з іншими своїми речами захопив 7 фунтів динаміту.
Цапок — давній приятель Данила Ивановича Сви¬ненка. Коли Сукачов увесь час гостював або у Зільбе- ровського, або у Пигулі, то з копальневих гостей у Сви¬ненка — завжди званий гість.
І першим, хто довідався про лихо Кіндрата Романо¬вича, був його приятель Данило Иванович Свиненко. До нього першого і вдарився Кіндрат Романович. Та не за допомогою чи порадою. О, ні! Кіндрат Романович допомоги не потребує. Старий копальневий жук, він пройшов вздовж і поперек увесь Донбас від Лисичанська до Маріуполя, з парамонівських копалень на сході, аж до найманівської — на заході. Змолоду не любив
523

Кіндрат Романович засиджуватися на одному місці. Не-посидячий, рухливий, ініціативний Цапок не любив стро¬гого, унормованого життя й роботи старої копальні. Він був завжди першим, де тільки серед дикого степу народжувалось нове промислове життя. Він знав, що тоді він незамінний та що лише на новому місці на свіжих людях можна найкраще зажити свіжу копійку. Так він потрапив до Наймана і лише тут пробув п’ять років, нікуди не виїжджаючи. Підтоптався старий. Незчувся, як минули літа і як добився він до шостого десятка самотнім.
Уривав із заробітчанських шахтарських копійок, скла¬дав, одсилаючи в Харківський земельний банк, гроші. Збудував у Юзівці два будинки, але чи повертатися йому туди на схід, чи виходити йому з кола промисло¬вого, жвавого, небезпечного життя в коло мирних містечкових обивателів?..
Тільки під лежачий камінь вода не тече. Данило Іва¬нович не камінь. Коли ті слова, що солодкою водичкою підмивають Свиненка, ще не позбавлені рожевих пер¬спектив для самого Данила Івановича, то як він може устояти? А тут ще й товариство збоку підтакує. Дима- ренко на місці не всидить,— так йому подобається роз¬мова отця Калістрата. Сидять вони, себто Свиненко, Димаренко, Кисіль, Цапок, Кавун та отець Калістрат, у світлиці в Данила Івановича після гарного обіду. Чи од випивки, чи од цікавості до слів Смердинського — у всіх горять очі, слухаючи цього останнього.
— А головне, кожний всяк собі пан,— говорить далі Смердинський.— Як ви тепер землю обробляєте? Ні чор¬ного пару у вас, ні зорете, як слід…
— Та як же я буду її обробляти, коли рік-два земля моя, а там уже, дивись, переділили,— перебиває Дима¬ренко.
— Ото-то ж бо воно й є,— стверджує отець Калі¬страт.— А будь вона, земля ваша, при купі, то розроби¬ли б ви її, як грядочки. Чи кукурудзу б посіяли, чи лю¬церни або конюшини… Словом, кожен сам собі пан —• і все…
— А головне, якраз при станції,— потирає руки Ки¬сіль.
— Так згодні, панове? — запитав востаннє отець Калі-страт.— Коли так, то сьогодні ж давайте напишемо зем-
524

ському начальникові і, на що пішло, я сам можу поїхати
до нього за дозволом.
Всі радо погодились. Ніхто не суперечив. Але ось
заворушився Цапок.
— Коли дозволите, то я сказав би ще пару слів з при-
воду цього…
— Кажіть, кажіть, Кіндрате Романовичу, послу-
хаємо…
Всі повернулися до Цапка, дивуючись, що ж має
сказати цей чолов’яга, що ніколи не хазяйнував на
землі?
Цапок, трохи завагавшись, одкашлявся, посмикав
руду борідку і вже наготовився говорити. Коли раптом
з хатини, у відчинені двері, почувся сміливий голос Сви-
ненкового Дмитра.
— Марні ваші надії, панове…
Свиненко спалахнув. Коли б не такі гості та менший був Дмитро, провчив би він сьогодні сина за таку смі¬ливість, але тепер він змовчав. Він лише ввесь почер¬вонів, а на шиї поза вухами послалися товсті жили мотуззям. Така ж товста жила синьою плямою лягла поперек чола до перенісся.
Дмитро тим часом спокійно собі ввійшов і, не зважа¬ючи на отця Калістрата та й всіх гостей, продовжував;
— Я кажу, невчасно ви, панове, задумали од грома¬ди одриватись. Якраз тепер, коли пани бояться за зем¬лю, а селяни скрізь ту землю хочуть забрати, не треба сипати проти миру піском. Ну що з того, що ви виріже¬те свою землю в степу, коло Карачунової межі? До води — далеко, зразу господарства на ноги не поставите… А як, бува, тим часом у Думі вирішать передати панську землю селянам? Посідають отут люди на землі Шабо- тинського вздовж В’юна, раюватимуть понад річкою, пишатимуться левадами, а у вас ні річки, ні ставка. Там же такий бугряка, що сажень 15—20 до води треба копати…
Дмитро говорить так упевнено, нібито завтра ж рога- чівці почнуть селитися на землі Шаботинського, ніби справа з передачею землі селянству вже у тій Думі, що про неї лише три дні тому видано царського маніфеста, вирішена.
Коли Дмитро закінчив, очі всіх зійшлись на Смердин- ському, мовляв: «А що ви на це, отче Калістрате, ска¬жете?» Та заговорив не Смердинський, а Цапок,
525

— А на мою думку, панове, вам за всяку ціну треба осістися хуторами отам, де каже отець Калістрат. До води ми там докопаємося. Навіть більше — я б вам порадив копатися ще глибше…
— По що?
— Навіщо глибше?
— До вугілля, панове, треба докопатися. Та ви знаєте, яке це золото? Коли б ви знали, як добрі господарі на¬вколо Юзівки і дальше на схід аж до Донщини на цьому наживаються! Премудрості тут великої не треба. Ви зверху собі на землі сієте, жнивуєте, молотите, а в землі у вас мільйони. Надворі година — ви хлібороби; набігла хмарка, випав дощ — ви всією родиною в шахту, а до того, ще й наймитів можна тримати — і довбаєте ву-гілля…
— А хто ж його в нас закуплятиме?
— Люди добрі, та було б воно у вас, а покупці завжди будуть. Ви думаєте, воно справді так дорого обходиться, як ото копальні його продають. Ви ж його можете в п’ять разів дешевше продавати і мати неабиякий зиск. Пита¬єте: хто купуватиме? Та всі, куди оком не скинь. Кова¬лям треба? Млинам паровим треба? Школам, волостям та й так добрим господарям, а груби тепер під вугілля всі роблять, кожному вугілля дешевше не завадить… Отож я, панове, й кажу. На те пішло, так ми зриємо ЕСЮ землю шахтами. А це ж золото…
— Якби ж воно наш брат та вмів би копати, це ж французи та німота вчена, а ми…
— А ми не вміємо? — образився Цапок.— Та я зуби на цьому проїв. Ваша згода, то я в кожного на городі порию шахти. Ні машин ніяких, нічого. Вороток з ба¬рабаном установим, почепили цебра на вірьовку — і довбай та тягай вугілля з ями. Попервах руками, далі конякою, а далі… Гей, панове! Та щоб ми не зуміли так багатіти, як німота або французи? Обзаведіться грішми, а там вам і штейгер і інженер найдеться. Я вже знаю не одного, що починав з діжки, а зараз уже ваго¬нами гонить вугілля…
Цапок говорив з захопленням. Він швидко махав ру¬ками, словами, як горохом, сипав, а в хазяйській уяві вже поставали цілі шахти з капрами, естакадами. Перед кожним розстилалося світле майбутнє — вибитися на гірничопромисловця.
526

— А наостанку,— доводив свою бесіду Цапок до кін¬ця,— я вам пораджу не даватися, щоб через вашу зем¬лю проклали залізницю. Вийдіть ви в люди, збудуйте власні копальні, і французи тут більмом на вашому оці будуть…
— Стривайте, Кіндрате Романовичу, а чи дозволить же земський начальник, коли ми одійдемо на хутори, а французам колії прокласти не дозволимо?
— А хто знає — дозволить чи ні? Ви про це наперед нічого й не говоріть. Ви навіть можете пообіцяти, доки вам наріжуть землю, а потім… Гей, та що потім! Мало хто нам чого не обіцяє? А потім «казав пан, кожух дам».
— Прекрасно, прекрасна думка! — тішивсь Дима- ренко.
— Так ви кажете, що на вугіллі таки можна добре руки погріти?
— Аякже, аякже. Вугілля ж горить,— пожартував Цапок.
— Але можна і опектися,— двозначно промовив отець Калістрат.— Коли так, то я до земського начальника за вас клопотати не поїду…
Всі отетеріли. Переглядались один на одного, а Дима- ренко таки не витримав.
— Так виходить ви, отче Калістрате, за французів? А православному чоловікові, по-вашому, і в люди не треба виходити? Не поїдете, й не треба. Ми самі дорогу найдемо.
— Французьке вугілля, мабуть, тепліше, отче Калі¬страте,— з докором промовив Кисіль.
Смердинський почув себе ніяково. Він двоївся. Хто знає, що там скажуть французи про церкву на копальні, а тут таке обурення старих братчиків рогачівської церкви…
А братчики вже підсунулися до Цапка і, невважаючи на Смердинського, цікавилися: скільки можна здобути вугілля першого року; по чому пуд; як шукати покуп¬ців і таке інше.
Тільки Дмитро, обіпершись плечем об одвірок, скеп¬тично посміхався, поглядаючи на зацікавлених хазяїв та на зніяковілого попа.