Переляканий Пигуля вийшов з контори і не своїми ногами почвалав до брички. У вухах все ще учувались слова Сукачова, що, як обухом по голові, вдарили Петра Якимовича.
«До осені ви мусите перевезти все вугілля, і контракт з вами розривається»…
Більше Сукачов розмовляти не хотів. Він сьогодні навіть руки не подав Пигулі, коли цей зайшов до кон¬тори. А говорив, то й очей не зводив на Петра Якимо¬вича. Хмурив брови, ворушив вусами і рився в якихось паперах.
«От тобі й раз,— подумав Пигуля.— Що ж я робитиму тепер з кіньми?»
А коней у Пигулі вже біля десятка. Та не лише в нього. Обзавелися кіньми всі його приятелі, маючи надію цілих два роки возити Найманове вугілля на Ге- ренаш. Та й годувати їх не буде чим. З ранньої весни, як подули суховії, хліб вигорів вщент. Біднота розпо¬зичала все з гамазеїв, і в самих господарів-компаньйо- нів Пигулиних засіки порожні.
Дума за думою, як тяжкі хмари, роїлися в голові Пет¬ра Якимовича, коли він доїздив з копальні додому. Наймит розпрягав коней, а Пигуля пішов у хату і аж розсердився, коли зустрів веселого Савка у сінях.
— А до нас гості приїхали,— весело промовив син, загадково посміхаючись.
«Не до гостей тепер»,— подумав Пигуля і мовчки зайшов до хати.
За столом сиділи й обідали двоє якихось паничів, Валентин Петрович, як господар, запрошував їсти, на¬ливаючи по чарці.
— А ось і господар. Знайомтеся, Петре Якимовичу. Це товариші з Геренаша сьогодні прибули. Представ¬ники Селянського союзу. Пам’ятаєте, я вам читав ві¬дозву 1-го з’їзду? Так ось вони тепер об’їздять і засно¬вують селянські спілки по місцях.
— І не заарештовані? — спитав Пигуля.
— Так у них же документи є відповідні. Вони про¬їжджають як земські статистики. Никодим Гєннадійо- вич, може, пам’ятаєте, він у вас позаторік тут був…
528

— Крюков?
— А так,так. Він же тепер в повітовому земстві влаш¬тувався. Так Крюков їм видав папірці, і хлопці собі можуть безпечно роз’їжджать по селах.
Після обіду есери взялися за роботу. Вони розпові¬дали Пигулі про мету Селянської спілки, про програму, що прийняли селяни на з’їзді у Москві…
Розмова точилась до вечора. Тим часом надійшли молодий Свиненко і ще дехто з постійних відвідувачів. Хлопці вже одверто їм говорили, що вони члени партії соціалістів-революціонерів, роздавали цілими пачками відозви з’їзду, і папірці з рук в руки розійшлися по всьому селі.
Пигуля вже не сумував. Він тепер весело заохочував своїх приятелів записуватися в Селянську спілку.
— Один чортів батько, добра не буде. Цар землі не дасть, поміщиків обіжати не захоче, самі будемо вима¬гати…
А другого дня зранку коло волості зібралося майже все село. Урядник П’ятниця та стражник Кривулька, що попервах намагалися вплинути на натовп, тепер як крізь землю провалилися. Весь сход виробляв резолю¬цію і наказ селянським депутатам у Думу. А коли смер¬кало, попід тинами ще довго гомоніли дядьки, думкою багатіючи, та на осінь сподіваючись орати землю пана Шаботинського.
Та доки одні збиралися ту землю ділити, орати та сіяти, то другі вирішили не затрудняти себе такими турботами. Добре міркувати та розробляти попередні плани тим, в кого їсти є що. А в кого засіки пусті ще після молотьби( та й молотити не було чого цього року), взялися за готове. Кожної ночі, як корова язиком ли¬зала копи пшениці та вівса на землі Шаботинського. Черкеси ще декого ловили, а більшість привозила собі безтурботно та молотила дорідний панський хліб. Т/а й черкесам не охота ганятися за рогачівцями темної ночі. Двох нагнали з кіньми на борони, і вони ледве живі повтікали в економію пішки, залишивши коней на сте¬пу. Виїздять тепер по п’ять чоловік разом і то недалеко.
Петро Руденко, що після од’їзду Генріха Едуардовича з економії залишився за господаря, боїться одпускати далеко черкесів, щоб часом і з ним якого лиха не тра¬пилося без сторожі.
529

Молотьба в економії йшла кволо. «Молотили — як чорт летить та ноги звішає…» — так кваліфікував цього¬річну молотьбу Конон Гнатович Супоня.
— Не буде ладу в нашій економії,— говорить Конон Гнатович Свиридові сьогодні за вечерею.— Буду я су- киним сином, коли не піде все прахом. Куди ж такому мазолупові, як Петро Панасович, дати всьому толк?..
— Еге, «мазолуп»… А дивись, як кирпу гне! Сьогод¬ні на мене так розкричався: «Я тебе в тюрмі згною, на Сибір загоню, барбосе»,— скаржиться Свирид…
— Бреше, минулося Сибіром лякати. Коли не загна¬ли торік, то тепер чортового батька загонить. Тепер уже з Сибіру другим вітром повіяло. Читав ото, що пишуть у газеті. Вже либонь наших так побили, що миру запро¬сили. От тобі й япошки,— говорить Конон Гнатович, сьорбаючи гарячу юшку.— А підлий, хазяйко, ще, бо в казармі у нас такого сьогодні наварили, що тільки со¬бакам їсти… Так завтра на роботу, пане прикажчику, не підемо. Годі. Сьогодні вирішили: доки не виплатять до Семена усіх грошей,— ні одному не йти до машини. К чортовому батькові! Петро, кажеш, лається? Нічого він тепер не зробить. У нас уже комітет єсть. Приходив уже той парняга з шахти,— Борис, чи як його,— оце надвечір. «Не піддавайтесь,— каже,— хлопці. Підіть до нового управителя гуртом і, доки гроші не виплатить, не йдіть на роботу». А нам що? Вперше нагаїв козацьких куштувати? Як завтра не виплатить гроші — розлізе¬мося по очеретах, і з собакою не найдуть. От тільки по-гано, що осінь цього року якась суха. Другого року оце б уже холодом війнуло, а тепер ще дощі з грозами. А виглянь, Онисько, що воно там надворі? — обернувся Конон Гнатович до цієї, що присіла на лавці.
Ониська вийшла і швидко повернулась.
— Матінко, яка хмара насувається! Темна ж, темна, як ніч, і блискає здалека…
— Та воно й краще, як зайдуть дощі, швидше наш новий пан згодиться гроші виплатити.
Петро Панасович Руденков (так він тепер себе нази¬вав) не такий уже «мазолуп», як його вважає Супоня. За кілька років свого прикажчикування він встиг по¬збутися свого хлопського «лепу» і набрати дечого від панів.

Генріх Едуардович не ставився до нього зневажливо, як інші пани до своїх прикажчиків; це дало підставу Руденкові ще більше гнути кирпу перед наймитами — заробітчанами-рогачівцями та своїми земляками — за- чепилівцями. Коли б тепер кому сказати, що цей самий чолов’яга ходив свого часу в коротких драних штанях та полотняній сорочці,— рукави в «стрілку»,— то ніхто б і не повірив. Справив Петро Панасович коло десятка костюмів найновішої моди, гарні сорочки з комірцями та манжетами; кучерявий масний чуб, що колись зви¬сав йому на очі, остриг. Тепер широке лице не блищить, як першого року його прикажчикування. Воно завжди ьиголене; рижі вуса, закручені догори, та над низьким широким лобом колючий йоржик довершують випе¬щений панський вид Петра Панасовича.
Прибрався Руденко під справжнього пана. Недарма ж заприятелював він з Вовою Пащенком, придуркуватим сином голови повітової управи. Попервах лише полю¬вати їздили вкупі, а далі так зв’язалися, що один без одного кроку не ступить.
Де гарна молодиця або дівчина на околишніх хуто¬рах та економіях, молода солдатка чи то панночка містечкова,— ніхто не минав їхніх рук. Женитися Петро Панасович і не думав.
— І не треба,— ще раз стверджує Вова Пащенко ав-торитетним тоном вченого ловеласа.— Я запеклий ворог жінок. Через них, окаянних, я ще в гімназії одержував коляки за поведінку. Мене з університету вигнали з-за них.— І Вова налив знову по чарці.
Випили.
— А потім це дуже нудно,— закусивши після випитої чарки, продовжує молодий Пащенко.— Прямо таки зідіотіти можна…
«Нащо вже більшого ідіота, як ти вже є»,— думає Петро. Але балачки Вовиної не перебиває. Не дурний же Руденко, щоб рвати стосунки з сином голови зем¬ської управи, потомственим дворянином…
— Недавно в Лондоні,— продовжує далі Вова,— по¬мер один адвокат і залишив після себе цікаву статисти¬ку. Він цілих двадцять років занотовував поцілунки лише зі своєю дружиною. Так що ти думаєш, Петю? Першого року після одруження він поцілував жінку тридцять шість тисяч разів!..
531

— Сто раз на день,— підрахувавши швидко, здиву¬вався Руденко.
— Здається так, коли не більше. А вже другого року він її поцілував вісімнадцять тисяч разів…
— Спала гарячка,— і Руденко зареготався.— Диву¬юсь, як він вісімнадцять тисяч назбирав! Мені вже через тиждень баба надокучає.
— А третього року в середньому на один день при¬падало лише десять поцілунків.
— А цікаво — зранку чи звечора?
— Певно уночі… А через п’ять років він її уночі вже зовсім не цілував. Тільки зранку, вітаючись, та на ніч — прощаючись… і то — в лоб…
— Бідний чолов’яга… А все ж таки мусив щодня цілувати. Я б не захотів, хай мене цілує,— із реготом Петро Панасович одкинувся на спинку м’якого фоте¬лю.— Манько, чуєш, Манько!
— Ви мене кликали? — вийшла та з колишньої Уля- ниної спальні.
Маньки вже не пізнати. Вона подіставала з панських гардеробів плаття старої графині чи жінки колишнього управителя Рудана, зашнурувалася в талії і позавивала кучері, як справжня бариня. Тільки густо нафарбовані щоки та підведені брови,— біляві од роду, а тепер чорні, як смола,— свідчили про незвичність Маньки до пан¬ського туалету.
— Ти, Манько, не підрахувала, скільки я тебе за ці два місяці цілував? Ну йди ж сюди, чого ти стоїш? Сідай ось сюди на коліна. Так підрахувала чи ні?
— Та колись цілували, як були прикажчиком, а те¬пер…
— Хо-хо-хо…— зареготав Руденко, обнімаючи Мань- ку за стан.— Не я тобі, Вова, казав? А тепер вона мене цілує…
— Шкода, шкода,— підсовуючи крісло, говорив Па¬щенко.— А вона ж тепер тільки наливається, тільки в соки входить. Ану, підніми трохи свій шлейф… Боже¬ственна ніжка!.. А що з нею буде тридцяти років?
Легким рухом поклавши Маньчину ногу собі на ко¬ліна, Пащенко перебирав тонкими довгими пальцями шовкові панчохи та продовжував далі, вбиваючи Петра Панасовича своєю ерудицією:
— Жінка, Петре, досягає свого цілковитого розвитку і набирає смаку тільки в 35—40 років. Історія знає чи¬
532

мало випадків щодо цього. Красуня Клеопатра затума¬нила голову Антонієві після ЗО років. Найпрекрасніша Аспасія привабила Перікла, коли їй було 36 років, Ганна Австрійська 38 років водила за своєю спідницею всю короновану Європу, а в 16 років її ніякий чортів батько й не знав… Та нащо тобі краще? Наполеон,— а той у ба¬бах не дурак був,— закохався в Жозефіну, коли їй було вже 35 років. Ла-Марі була красунею в 45 років. Рекам’є — 40 років, а Нінон де Ланкло — навіть 50-ти років спокушала молодих юнаків…
— Ой, та хоч не щипайтеся!..— і Манька висмикнула ногу з Вовиних рук.
— Манько, це що за коники? З ким ти так поводишся? Піди, сядь паничеві на коліна!..
— Петічко, я ж боюся. Ти ж потім сам…
— Геть, геть, геть… Це ти ще рано починаєш ковер¬зувати…
Манька зсунулась з Петрових колін і сіла на Вовині, обнявши того за шию.
— Руська історія,— хай не присниться, перед сном згадуючи, завжди за неї, чортяку, двійку ставили,— має також зразки жіночої привабливості бальзаківського віку,— продовжував Вова, ховаючи обидві руки в ши¬рокому Маньчиному платті.— Василиса Мелентьєва вже була досить старою, коли причарувала серце Івана Гроз¬ного. Або — вже пізніше — дуже бойова баба була по¬міщиця Салтичиха! Ця окаянна до самої смерті крутила любов. Причарувала навіть Аракчеева… Ух, огонь-ба- ба,— пригортаючи Маньку, закінчив свою вчену розмо¬ву Пащенко.— Петьо, а чого це в тебе тільки одна? Невже в твоїй економії немає похожих на цю? Ну по¬цілуй же, діточко, та пригорнися…
— Не всі ж такі дурні, як я… Дехто і одкоша дав нашому панові,— відповіла за Петра Манька чи то з образою за себе, чи із злою іронією на адресу Руденка.
Петро спалахнув.
— Замовч, бо будеш бита!
— Тихше, тихше, пане. Ваша прекрасна Дульцінея зараз під охороною потомственого дворянина. Ходім, діточко, до тебе, може, він тут переказиться.— І Вова, обнявши довгою худою рукою Маньку за стан, повів її до покою.
Руденко залишився сам. Йому не боляче було за Маньку. Його гнітив Пащенко останнім своїм реченням.

«Дворянин… Дворянин, каже, потомствений… А трьом свиням їсти не розділить, чорт дурний!»
Верхи, в супроводі черкесів, Петро Панасович під’¬їхав до Свиридового вікна, постояв, подивився і поїхав у ясенки, через гору, де цієї осені зачепилівці крадуть ліс.