Еміль де Ріддер щойно повернувся з Петербурга і до¬повідає Діберсові про наслідки поїздки. Цей уважно слухає і задоволено потирає руки.
— Добре, це дуже добре. Так, кажеш, у Баку погоріло все *? Ой, які ж дурні, які ж безпросвітні дурні!.. Та так їм і треба! Це їм наука, щоб не запобігали до провока¬ції у боротьбі з робітництвом. Тут, хлопці, не хитріть. Страйкують,— визвав сотню козаків чи солдатів, од- шмагав — і баста… А то ж треба було влаштувати різа¬нину…
— Та вона в їх і до того була,— перебиває Еміль,— тільки того року в грудні робітники Баку і вірмени, й татари виступали заодно. А вже через два місяці, з 6-го по 9 лютого цього року, була кривава бійка. Так тоді ж вони билися три дні лише у Баку, зарізали п’ятсот чоловік, але на промисли не досягли, а тепер зовсім інше. 20 серпня почалась стрілянина у місті, а вже 22-го перейшла на промисли. 23-го почала горі¬ти нафта в Романівській долині, а вночі того ж дня в багатьох місцях запалав увесь Бібі-Ейбат… Велика втрата! Щороку ж нафти добували 600 мільйонів пудів. Хвалилися нафтовики, що лише один експорт дав 60 мільйонів прибутку того року. Тепер вони скаржаться там, у Петербурзі, і доводять міністрові фінансів, скіль¬ки вони користі приносили державі. Запевняли, що Ї903 року казна на їхніх промислах зібрала 32 мільйо¬ни акцизу…
— Та про те вже хай не брешуть. Знаємо, яку користь ЕОНИ приносили. Обдирали споживачів як липку. А що там чути про Думу?
— Та доки що добре. А головне, що все йде на нашу користь. Закон про Думу не визнає за руськими акціо-
* Мова йде про пожежу бакинських нафтових промислів 23—25 серпня 1905 року.
534

нерами права виборів. Од акційного товариства мае право голосу один представник, як речник цілого то¬вариства. Ото ж всі руські акційні товариства будуть мати стільки ж голосу, як і ми — французи. Справді-бо: од 50 губерень всіх представників — 5784, з них — 2499 од селян та станичників, 1952 од землевласників і 1333 •од горожан.
— То виходить, вся Дума дворянсько-селянська?
— А так… Для промисловців там представництво вузьке, і то лише індивідуальні господарі. Капітал ак¬ційний доки що у Росії права голосу не набрав. Там зараз почали докопуватися до юридичних основ. Витяг- ли з архіву рішення Урядового сенату того року, де в справі пана Осмали з акційним товариством з фірми «Вулкан» позначено: «Общество, как юридическое лицо, имеет отдельное от его членов имущество…» I там же чорним по білому зазначено: «Отдельный акционер ни¬как не может быть признан собственником товарище¬ского имущества».
— Хо-хо-хо,— зареготав Діберс.— Прекрасно сказа¬но! Виходить, всі руські акційні товариства будуть пред¬ставлені лише по одному чоловікові на виборах. Нічого, нічого… Дуже мудрий проект… А щодо нафтової поже¬жі,— згадав знову Діберс,— то це для нас прекрасний випадок. Тепер ми полонимо своїм вугіллям всю Росію. Вагони та паротяги з Далекого Сходу повернуться,— попремо тоді на північ вугілля цілими ешелонами.
— Та не дуже,— обірвав Еміль,— я ж це був разом з Авдаковим на прийомі у Мясоєдова-Іванова *. Далі неофіційно пройшов на засідання комісії… Там ухва¬лили купити чотирнадцять мільйонів пудів англійсько¬го вугілля для обслуговування Петербурга та Микола¬ївської залізниці, та, певно, що й московські фабрикан¬ти потягнуться за дешевеньким вугіллям. А головне, у них тепер є мотивування: за відсутністю нафти всю Миколаївську залізницю перевести на англійське вугіл¬ля, а тими вагонами, що звільняються з Далекого Сходу, обслуговувати акуратно інших покупців. А найголов¬ніше те, що в усьому почувається велике засилля дво- рян-землевласників. Вони, бач, кажуть, що ті пароплави
* Авдаков Микола Степанович — голова ради гірничих про-мисловців Південної Росії. Мясоєдов-Іванов — товариш мі¬ністра шляхів.

англійські, що приходитимуть у балтійські порти з ву¬гіллям, назад в Європу вивозитимуть хліб.
— Ой ідіоти! — аж об поли б’ється Діберс.— Який хліб? Та ж ось сьогодні я читав у газеті, що 28 губерень голодує, а вони — «вивозити». Так, ти кажеш, особли¬вих надій покладати не треба?
— Авжеж так. Які ж там надії, коли я ледве додому повернувся? Що не вокзал,— затримка потягу. Всюди мітинги, зборища. Пасажирські потяги не йдуть, не те що товарні.
— Ай-яй-яй-яй…— хитає головою Діберс.— На наших же копальнях тоже…
Задзвонив телефон. Діберс похапцем схопив трубку.
— Що, що ви говорите? Страйк? На четвертому но¬мері? Поїхала сотня на чолі з Уточкіним. То, кажете, на другий? Ага… А чого вони вимагають? Збільшення платні? Ще чого? Поширення квартир? Лікарні? Без¬платного довозу вугілля на квартири?.. Гаразд, гаразд. Будемо вживати заходів,— і Діберс поклав трубку.— Ах, окаянні! І навіщо я на свою голову ще оту копальню взяв у Шаботинського? Воно якби інший час, то ми б їй толк дали, а тепер…
— Перевести на консервацію,— радить Еміль.
— Легко перевести! А за якого ж чорта графові пла¬тимо? Вже ж од Наймана перебрали…
— Треба найти якусь зачіпку, щоб граф не вимагав платні. Мовляв, через сучасний критичний стан, і так далі, і тому інше…
— Ну й дитина ж ти, Емілю! Теперішній стан всюди однаковий. Може, коли б не цей стан, то граф сам би взявся розробляти свої поклади, а тепер нам накидає. Але, будь певен, варто нам одмовитись, як граф другого ж дня копальню передасть Блошкевичу чи комусь ін¬шому. Інженер Лук’янов дуже цікавиться цією копаль¬нею…
— Бач, стривайте, нагадали про Лук’янова. Цікавий з ним випадок трапився. Приїхав на з’їзд конституціо¬налістів та першого ж дня посварився з земцями й по¬кинув ще до з’їзду. Пригрівся знову до меншовиків. Сьогодні в Геренаші, здається, буде серед робітників виступати.
— Поб’ють, напевно поб’ють. Тут же зараз соціал- демократів в більшості прибуло. Три агітатори цими днями приїхали з Катеринослава…
536

— Можна зайти? — і, не дочекавшись відповіді, вбіг
Діберс схопився.
— Чого ви, що сталося? І у вас страйк? Чому ж ви
не дзвонили?
— Телефон зіпсований…
— Хто ж у них там орудує? Той штейгер уже виїхав з копальні?
— Виїхав, але багато робітників живе там у Рогачівці і стикаються з ним щодня.
— А куди ж дивиться Лещов? Казав я Уточкіну по¬силити охорону… І немає ніяких засобів втихомирити?
перед зробити умову з конторою про акуратну виплату.
Діберс почервонів. Стискаючи кулаки, він трясся і по-
глядав то на де Ріддера, то на Іванова. Кліпаючи рудими
віями, Діберс розгублено запитував:
— Так що ж це, панове? Це зовсім, як у Німеччині.
Справа пахне профспілкою. І хто, хто, я вас питаю,
домагається? Шантрапа, що сьогодні тут, а завтра —
чортзна-де. З ким мені робити умову? Ну, інша річ,
коли домагаються од мене робітники заводу. Вони тут
же біля заводу живуть, нікуди не підуть, а на копальні
ж одна босячня… І наша контора, солідне підприємство,
має робити умову з цією шантрапою. Може, спробуєте
їх уговорити?
— Ніяких розмов. Одно слово: «Платіть гроші, давай-
те угоду — і більш нічого».
— Ах чорти!.. Постривайте. Я ж навмисно підібрав
туди людей, коли приїздив Лещов. Там же є ціла група
з організації Шеїна. До речі, який у них там національ-
ний склад?
— Сукачов їх там ще при Найманові поділив по ба-
раках: в одному — татари, в другому — руські з цент-
ральних губерень, а в третьому — такий зброд, що й сам
чорт не розбере…
— Ай, який же він наївний! — вдарився об поли Ді-
берс.— І ви при такій ситуації не знайдете виходу?
Я вам зараз дам пораду.— І Діберс покрутив ручку те-
лефону.
— Юрій Петрович? Добрий день. У вас, здається, на
нашій сьомій копальні є ваші люди? Ага, є, прекрасно…
У нас там зараз страйк. Ніяких заходів втихомирити
немає. Може б, допомогли? Можна? Дуже добре..,
інженер Іванов.
— Немає. Домагаються виплати старих боргів і на-
537

Дякую. Техніку, кажете, нам самим обміркувати? Гаразд. Дякую, сердечно дякую,— і Діберс повісив труб¬ку.— Слухайте, Олександре Ивановичу, нам на тій ко¬пальні панькатися нема чого.
— Я ж кажу — перевести на консервацію, припинити роботу, а робітництво розпустити…
— Не можна так, Емілю. Е, було б це мені років п’ять тому, я б найшов, що робити. А тепер — розжени, а тут тобі різні комісії, підкомісії. Треба причини до розгону. Стривай,— схопився Діберс,—- єсть вихід. Тіль¬ки тут, Олександре Ивановичу, справа приймає сугубо конфіденціальний характер. Оце мені у Харків на з’їзд їхати,— ось є телеграма,— а то я б це все сам проробив…
— Так який же ваш план? — спитав Еміль.— Може б, ми тут з Олександром Івановичем без вас все влашту¬вали…
— Читали? — забігши до кабінету з газетою, промо¬вив Шеїн і упав у крісло.— Фу-фу, ну й діла…
Діберс, читаючи, щодалі хмурився. Далі кинув га¬зету на стіл і сів.
— От тобі й поїхав… Обміркували, якраз справи на з’їзді…
— А що сталося?
— А що там пишуть?
■— Залізниці стали. Всеросійський страйк залізнич¬ників,— промовив підупавшим голосом Діберс. Далі ввесь почервонів і грюкнув кулаком по столі: — До чор¬та все це! Годі комедію ламати! Розгоню всіх, закрию всі копальні!.. Так, тепер же слухайте,— трохи тихше почав Діберс,— причини, Емілю, двері.
— Можна й мені? — спитав Шеїн.
— Слухайте, ви нам так само потрібні. З вас і почне¬мо. Скільки у вас є народу на колишній найманівській копальні?
— Чоловік з десяток найдеться.
— Та й тільки?
— Атож.
— Та зрештою нам наплювать. Олександре Иванови¬чу,— обернувся Діберс до Іванова.— Страйк проходить
мирно?
— Уявіть собі, що так. Організованість, ніби вони до цього цілий рік готувалися. Я навіть дивуюся, що татари (більшість же з них і розмовляти по-руськи не вміє), і ті приєдналися до страйку…
538

— Нічого, нічого, ми розправу знайдемо. Зільберов- ського шинок торгує, не зачинився?
— Акуратно, як слід торгує.
— Єсть. Так тепер же план такий. Я зараз напишу записку в контору і вам, Олександре Йвановичу, вида¬дуть грошей. Ви, Юрію Петровичу,— обернувся Діберс до Шеїна,— дайте списочок своїх людей. Грошей не шко¬дуйте. Скільки хто хоче,— хай п’є, але зрештою щоб справа закінчилася гризнею й бійкою.
— Це не дуже безпечно, пане директор…
— Що, боїтеся? А за що ж ви медаль в гірничому інституті одержали? Не треба бути страхопудом. Дальше план такий. Та зрештою кінець… Годі й цього. Тепер ви, панове, вільні. А я зараз подзвоню на четвертий но¬мер,— як там у них?
Коли всі виходили з кабінету, Діберс навздогін крик- нув;
— Олександре Йвановичу! Я вас на хвилинку ще за¬тримаю…
А коли Шеїн і де Ріддер зовсім зникли, в кабінеті Діберса настала тиша.
Діберс дивився на Іванова і вагався. Крок дійсно не-безпечний. Хоч запевняли Діберса у начальника гірни¬чої управи Південної Росії, та й окружний інженер, що Іванов — інженер гарний, що ніколи не належав до сту¬дентських революційних гуртків; хоч протягом двох років Діберс сам переконався в сталості характеру Іва¬нова, в його консервативному світогляді, та все ж Діберс вагався…
— Я буду з вами говорити, як з людиною цілком дорослою.
Дякую за комплімент,— кисло посміхнувся Іва¬нов.-^ Мені вже стукнуло тридцять три.
— Вибачте, але я зараз схвильований і мені тепер ніколи над дотепами міркувати. Так справа стоїть ось так. Копальню № 7 ми мусимо закрити, але платити ренту тому феодалу Шаботинському так само немає рації…
— Можна просто відмовитися, розірвати угоду.
— А кажете — доросла людина! Так як же можна кидати такі скарби? Пройде завірюха, втихомириться в Росії — ми звідти мільйони пудів вугілля викопаємо. Нам треба зробити так, щоб роботу на копальні припи¬нити, нібито не ми винні в цьому. Ви ж розумієте моє
539

становище та й взагалі становище гірничопромисловців. Припинити роботу на копальні — скажуть, що обурю¬ємо робітництво проти уряду. А Шаботинський же знову в урядових колах. А крім того, це не позбавить нас виплати графу оренди. Так ось я міркую зробити так, щоб копальня стала і були важливі причини для цього.
— Та які ж причини? Окрім технічного пошко¬дження…
— Ось-ось-ось воно й є. Отепер і я бачу, що ви до¬росла людина. Прекрасно! Так тепер слухайте далі.
І Діберс пошепки почав деталізувати свій план…
Іванов зблід. Він дивився розширеними очима на Діберса та дивувався з його звірячої сталості. Тільки старий вовк гірничого промислу міг спокійним, тихим й лагідним, як у коханця, голосом говорити про такі страшні речі…