Уляна вкрила теплою ковдрою дитину і, ще раз одчи¬нивши вікно, виглядає з другого поверху в степ. Широ¬кий шлях, набитий восени, виблискує проти вечірнього сонця.
Але шлях і тепер голий: ні туди, ні звідти ніхто не їхав.
«Невже не приїде? Він же обіцяв, казав, що тепер зовсім вільний. Та невже ні?» — запитує сама себе Уля¬на і ще пильніше придивляється на шпиль вздовж шляху.
— Що, не видко, не їде? — запитує Роза, входячи до Уляниної кімнати.— Хоч би швидше, бо чогось аж мо¬торошно стає… Та ніхто ж свій не зайде! А тут ще люди як звірі поробились. Я вже кілька разів збиралася пройти до контори, але боюся й за ворота поткнутися…
— А Борис у конторі?
— Так… Вони ж тепер з Сидоровим виборні до страй¬кового комітету. Коли б не був зайнятий, сам би за¬йшов. А дивись, Улясю, здається, хтось їде шляхом тачанкою чи возом?..
Уляна ще дужче перегнулася через підлокітник.
540

— Тачанкою! їй-богу, тачанкою!..
Обидві жінки замахали руками, ніби їхні руки і справ¬ді видні на фоні червоного цегляного будинку.
Тачанка поїхала швидше. Ось уже видно, як візник махає батогом; як коні з рисі переходять навскач, роз¬махують гривами. Видно вже, як пасажир вхопився обома руками за короб тачанки… Але що це?
Уляні забило дух…
Коні раптом рвонули праворуч, тачанка з розгону вдарилася боком об телеграфний стовп, і пасажир випав на землю.
Це трапилося так недалеко, що Уляна вже спохва- тилася, щоб вибігти надвір.
— Стривай, Улясю, стривай. Це конторські коні.
— Не Генріхові?
— Ні. Та ось уже і пасажир устав. Сідає знову в та¬чанку.
Уляна перегнулася знову у вікно, але до будинку вже під’їздив, схилившись на один бік, інженер Іванов.
Густав Едуардович запив. Він щоранку брав свіжу пошту, перечитував звіт про події в Петербурзі, Москві. Далі кидав все на землю і йшов у кімнату Прохора Ива¬новича. Карачун одчиняв чорного дубового буфета, ді¬ставав відтіля різні карафки і виставляв на стіл. Кухо¬варка до того часу вносила закуску, і Густав Едуардо- ьич та Карачун починали пити. Пили цілий день…
— Так що, мабуть, нашої господині вже не побачимо скоро. Застрайкували всі залізниці, і сидітиме вона в Петербурзі.
Густав Едуардович налив з карафки настояної го¬рілки і мовчки випив.
— Да-а,— продовжував Карачун.— А жіночка хоро¬ша! Тільки гуляща трохи… Отут поки вас з братом не було, чого тільки не робилося!?
— Годі!..— і Густав грюкнув кулаком по столу.— Замовкни, чорт старий! Чого ти мені щодня голову до¬вбеш: гуляща та гуляща? Знаємо вашого брата…
Прохір Іванович винувато кліпав очима і вибирав іншу тему для розмови.
Густав тимчасом мовчки наливав і,— одну за одною,— перехиляв, злегка закушуючи.
Карачун пробував заговорити на інші теми, але Най¬ман тільки бурмотів щось і крутив головою.
541

— Не те… Не про те говориш, старий. Кажеш — гу* ляща… Дурню ти, ось що. Та коли б вона була гуляща, хіба б вона витримала, як у неї, ось у хоромах, уже три місяці живуть такі хлопці, як ми з братом?..
— А чого ви про брата? Він же десь щодня їздить на копальню. Там же в його рідня. Ось і сьогодні поїхав. Та ще чомусь хитрує! Сам же господар: звелів, запряг¬ли б коні, і їдь куди хочеш. А то: «Звеліть, Прохоре Івановичу, запрягти, я підвезу на копальню пана Ру- денка». Дивись, чи не візниця найшовся! А чого це й Руденко до вас приїздив? Ви ж шахти скоро не думаєте закладати?
— Страйки ж, Прохоре Івановичу. Закрутилася ж ваша Росія.— І Густав знову випив…
Другого дня Наумка тішився б, що так добре йде горілка з його буфета. Ще з учорашнього вечора почали пити, і сьогодні вже Наумка кілька разів одчиняв ляду підлоги та спускався в льох, виносячи Звідти пляшки свіжої горілки.
Але сьогодні Наумку щось під ложечкою ссе. Той гар¬мидер і галас, що чути навколо, та нервовість робітни¬ків, коли Наумка починає записувати в книжку їхню заборгованість, наганяють на нього якийсь страх.
«Краще б уже не пили, як отак сердитися»,— думає Наумка, поглядаючи з-за стойки на п’яних гостей.
А гостей все прибавлялося. То входили й виходили поодинці, але ось ввалилася ціла громада.
— Займай, братці, ось оці столики,— показав Лакуза в один куток.— Ей ти, ану, киш звідси!
Два дебелих шахтарі схопили попід руки опецьку¬ватого Юсупку і кинули, як лантух, через другий стіл.
— Ге-ге-ге!..— зареготався Лакуза.— Молодці! Так їм і треба. Ну, а за такий почин можна й пляшку поставити.
Лакуза вийняв з-за пазухи цілу пачку грошей і по¬махав у повітрі.
— Не журись, братця, на горілку вистачить!.. Давай сюди дюжину пляшок!..
Коли Наумка присів за стойку, щоб одхилити шухля¬ду, до його вуха долетіло:
— …Тоже цеглини просить… Ну та ми їм ще сьогодні покажемо!..
У Наумки в голові закрутилося все: і звірячий вигляд гостей з третього бараку, і Юсупка, що, як курча, був
542

викинутий з-за столу, і пачка червоних папірців у Ла- кузиних руках. А в ушах все дзвеніло і стукало у мо¬зок та перебігало по всьому тілі: «Ще сьогодні покаже¬мо…»
Озираючись, як затюканий заєць, Наумка побіг спо¬вістити Розу Мусіївну.
Генріх Едуардович так захопився розмовою, що й не помічав, як коні спершу бігли підтюпцем, а далі пішли помалу.
— Я не знаю, що з ним сталось. Він, правда, любив іноді випити, але не так же, як тепер, щодня. Як тіль¬ки виїхала Віра Павлівна, так і запив. Та я думаю, що це в нього тимчасово. Ось мине хуртовина, почнемо копальню, а тимчасом оженимо хлопця.
Руденкові вже давно хотілося обірвати розмову Ген¬ріха Едуардовича, і він лише тепер наважився.
— Ви мені вибачте, але я вас запитаю…
— Прошу, а що таке?
— Я, бачте, не знаю докладно ваших відносин, але мені здається, що коли б тут не було романтичної під¬стави…
— Тпру!..— і Генріх спинив коні. Потім одсунувся від Руденка в куточок тачанки і мовчки глянув на того з ніг до голови, ніби ось-ось збираючися скинути його серед шляху.
— Ви як побули в моїй душі…— посміхнувшися, про¬мовив нарешті Генріх.— Я дуже радий, що це підозрін¬ня не в мене одного. Я кілька раз над цим питанням міркував цілими ночами. Сперва я думав, що це з рев¬нощів, але звідки б ті ревнощі, коли я ж до Віри Пав¬лівни не почуваю ніякісінької любові.
— Я це припускав. Це помітно з вашого відношення до Уляни…
Генріх Едуардович насупився і, шарпнувши віжками, погнав коней швидше.
Ліворуч за Зачепилівкою сідало сонце. Осінній вечір з тихим, чисто-прозорим повітрям, як натягнута струна,
бринів.
Підіймаючися на самий шпиль, коні пішли ходою. З сухої стерні чути було навколо дзвінке сюрчання осінніх музик-цвіркунів. Десь далеко у балці квилили чайки, прощаючись з запашним степом…
Обоє мовчали і дивились у різні боки.
543

Раптом Генріх здригнувся.
— Ви нічого не чуєте? За шпилем, здається, якийсь гармидер. Но!..— і Генріх вдарив віжками по конях.
За гуркотом тачанки не чути було нічого, але коли коні швидко винесли тачанку на шпиль, перед ними прослалося у вечірній млі незвичайне видовисько.
На копальні метушилося багацько народу. Величез¬ний гурт кількасот чоловіків з чим попало в руках на¬сувався на татарський барак.
Генріх спинив коні.
— Що ж це таке? Бійка якась…
Руденко підвівся і пильно придивлявся вперед.
— Бійка не звичайна. Таких бійок ще в нас не було. Та це ж цілий погром!..
— їхати чи не їхати?..
— Постривайте, що з цього буде.
А на копальні продовжували битись. Вже чути було зойки і крик обложених в своєму бараку татар. Гупали об дощані покрівлі шматки вугілля та породи, що гра¬дом сипалися з натовпу… Та ось з татарського бараку повалило димом, і червоні вогняні пасма гривою посла¬лися покрівлею…
— Здається, пожежа…— схвильовано прошепотів Найман.— Дивіться, дивіться, он уже тікають з бараку до надшахтної будівлі.
Руденкові щось стиснуло груди. Сухої осені вогонь може перенестися на лісовий склеп, а там густо поса¬джені одна коло одної каютки з дерев’яними датами. Та це ж ціла катастрофа!.. Це ж горітиме не Найманова чи Діберсова кривавиця… Це ж буде зруйновано п’ять років його невтомної праці і турбот…
А натовп уже був коло будівлі. Та ось натовп кинувся врозтіч. Бігли гуртами й поодинці в степ, щось кричучи. Величезна група, зібравшись на полі, з дрючками в ру¬ках вже просувала через вибалок сюди ближче на край копальневого селища до корчми Зільберовського…
А тепер Найман побачив, як у відчинене вікно другого поверху їм махали білими хустками.
— Но!..— гукнув Найман на коні.
Та коні одразу не пішли.
Вони піднесли голови, насторожили гострі вуха і сто¬яли як укопані.
Найман вдруге вже коней не вдарив, бо в цю мить
544

над шахтою піднявся цілий стовп вогню, прогримів вибух і хмара чорного диму заслала всю копальню…
Настала гробова тиша…
Раптом почулося, як брязнули вікна і загупало у за¬чинені двері будинку Зільберовського.
Найман і Руденко вихорем летіли до копальні.
Вивчання хімії Руденкові згодилося не лише у ко¬пальні. Вони з ПІурою та Соколовим цілий тиждень працювали в льоху на подвір’ї лікарні. Із семи фунтів динаміту та пивних пляшок наготували десятків з два ручних гранат.
Перед тим Соколов довго працював над утворенням вибухової речовини. Треба було зробити так, щоб ди¬наміт од легкого зворушення не розніс пляшку; щоб лише при ударі об тверде пляшка вибухнула.
В кишені осіннього пальта Руденко возив таку пляш¬ку і до Наймана. І тепер вона йому знадобилася.
Гурт озвірілої шахтарні з третього бараку вже до¬бивав двері у корчмі Зільберовського, коли сюди під’¬їхала тачанка.
Генріх швидко обернув коні і спинився за рогом, щоб не лякалися дикого нападу.
— Стійте тут,— гукнув йому Руденко, а сам сплигнув з тачанки.
Та дарма Руденко гукав, щоб припинили розбивати двері. Попервах натовп перестав і всі повернулися до нього, та Лакуза порушив тишу.
— Чого ви на нього дивитесь? Валяй, хлопці!
— Бий!..
— Бий!..
— Ламай двері!..
НатоЕп ще дужче натиснув на зачинені двері і вло¬мився в корчму.
Руденко вихопив з кишені пляшку і замахнувся.
— Стривай,— хтось сіпнув його за руку.— Там же Роза…
— Роза на другому поверсі… Всього будинку не роз¬несе… Тікай швидше!..
Квітченко одскочив до тачанки за ріг, а Руденко, роз-махнувшися, кинув крізь грати вікна нижчого повер¬ху свою гранату і впав на дорогу.
Зчинився невимовний галас. Дехто вискочив і впав тут же, а деякі бігли ще кілька кроків, хапаючись за голови чи лице.
18 с. Божко
545

Роза лежала ка підлозі. Уляна, притискаючи немовля до грудей, стояла в кутку і дико водила очима…
Нанизу після бучного вибуху вже не чути було ні¬чого. Уляна прислухалася, намагаючись не дихнути.
Та ось по східцях знову чути гомін… Ось вони тупо¬тять коридором… Ось хтось знову шарпнув дверима… Уляна завмерла. Дитина, що до цього часу мовчала та тулилася до матері, раптом крикнула…
Двері затріщали… Уляна широкими очима з жахом глянула поперед себе і непритомна опустилась на під¬логу. Дитина кричала…
Тачанка з гуркотом котилася до маєтку Віри Павлів¬ни. Уляна стомленими очима дивилася на Генріха і бо¬ляче посміхалася на те, як він невміло тримав сина.
Квітченко однією рукою надержував віжки, а другою підтримував приголомшеного Руденка.
Роза з заплющеними очима лежала в тачанці, схи¬ливши голову на Улянині коліна.
Опам’яталася вона лише в ліжкові. І перше, що за¬питала у Бориса, який схилився над нею, це:
— Де це я?.. А де ж Наумка?.. А Уляна з дитиною?..
— Уляна тут, в кімнаті Генріха Едуардовича, вони обоє живі…
— А де ж Наумка?.. Ти його бачив?
Борис завагався, а далі тихо промовив:
— Я його бачив на східцях мертвим.