М’який, легенький, як пух, сніг після обіду перетво¬рився на завірюху, а надвечір уже по степу мело…
Рвало свіжонакиданий за день сніг, гнало рівнинами, переносило, замітаючи вибалки, і мело з холодної пів¬ночі ген степом аж до Азовського моря.
Мороз і вітер та ніч темна придавили, притиснули все навкруги.
Тільки в балці із-за чорних дерев блискає вогник крайнього вікна будинку Віри Павлівни.
Санки однокінні прямували на вогник.
552

Генріх Найман аж схуд. Він час од часу надіває шубу і виходить надвір. Та за кожним разом його обличчя робиться все похмурішим.
— Дарма хвилюєшся, і не чекай,— говорить Густав Едуардович.— Та йому нічого не станеться! Ну, там звичайний собі кашель, трохи температура піднялась. У дітей це часто трапляється. Полежить день-два, а потім знову бігатиме. А біга воно вже гарно… Це ж йому скільки? Рік? Розо Мусіївно, ви ж у нього за бабку були… Коли воно знайшлося? — штучно-жартівливо звертається він до Рози.
— Га?.. Що?.. Пробачте, я не чула, про що ви гово¬рили…
І Роза переводить очі з темного кутка, куди вона до того весь час дивилася, на Густава Едуардовича.
— Облиш свої дотепи, Густаве. Не до того тепер.— І Генріх Едуардович пішов у кімнату, де Уляна впадала коло хворої дитини.
В кімнаті знову тихо… Роза широкими очима дивиться на Густава Едуардовича, а той вже замріяв про інше.
Ця маленька дитинка… Цей маленький хлопчисько став для Густава цілющим бальзамом в його лихові. В перші дні Густав перестав пити із-за шаноби до жі¬нок, а потім на горілку наклав табу цей малесенький Тав. Генріх Едуардович з любові до брата назвав сина Густавом, але дитинча Гус не вимовляло і на запитання про ім’я відповідало:
— Тав…
Тава Густав не спускав з рук. Він носився з ним ці¬лими днями, не виходячи надвір під таку негоду.
Хлопчик був такий кремезний, це було таке сполу¬чення двох різних кровей, що за рік він уже бігав і щось патякав. Кучеряве волосся, чорне, як у матері, а очі — великі сині — батькові. Густав так до нього звик, таю уже знав цього маленького Тава, що не припускав собі й думки про серйозну хворобу. Але іноді в Густава десь глибоко поставали запитання:
— А як бува справді?.. Що ж тоді буде?.. Та ні, він таки не вмре,— говорить голосно Густав, сам того не помічаючи.
— Що ви сказали? — запитує Роза.— А далі, епохо- пившись: — А, розуміється, ні, він же такий жвавий ще вчора був..
І в кімнаті знову тиша.
553

Балачка не в’яжеться. Та й про що вони мають гово¬рити, одрізані од всього світу, заметені снігом у гли¬бокій балці. Телефон не працює, із Геренапга ніяких відомостей. Вже три години, як поїхав наймит по лі¬каря, але навряд, щоб вернувся у таку негоду…
Роза підходить до вікна і дихає на замерзле скло. Дарма, надворі нічого не видно…
«Та хоч би ж вісточка од кого-небудь! Де вони, що з ними?..»
А звістки не було ні від кого.
Ніхто з маєтку Віри Павлівни у Рогачівку не їздив. Роза знає лише, що Руденко та Квітченко у бойовій дружині в Геренаші; що шахтарі на копальні вже давно зруйнували корчму Зільберовського, а про самого Зіль- беровського та родину ніякої звістки.
Густав Едуардович шелестить старою газетою і го¬лосно, повільно — вдесяте — перечитує передовицю органу гірничопромисловців Півдня Росії:
— «Жизнь игнорирует закон и власть, значит сила не на стороне власти, значит власть потеряла всякое ре¬гулирующее влияние на жизнь. Власть ограничивается бессильными угрозами и случайными актами бесцель¬ной мести по отношению к отдельным вожакам обще¬ственных групп. Железные дороги стоят, почта и теле¬граф не работают, промышленные заведения почти хро¬нически закрыты, в армии во многих частях начальство потеряло всякое уважение солдат и обнаружилось пол¬нейшее отсутствие дисциплины, иностранные корпуса стоят у сухопутной границы, иностранный флот — в Балтийском море, ценности упали так, как они никогда не падали во время самых блестящих японских побед…»
Роза, не одходячи од вікна, мовчки вислухує, як чи¬тає Найман, хоч вона й сама, нудьгуючи тут, це все давно перечитала…
— «Что же делает правительство, которое получило поддержку от умеренно прогрессивных групп русского общества? — читає далі Густав Едуардович, а потім, сам уже давно вивчивши напам’ять кільканадцять раз пе¬речитане, відповідає: — Ничего!.. Нельзя же считать делом все заседания для рассмотрения всевозможных проектов, полемики главы кабинета с министрами, зем¬скими деятелями и представителями прессы, его обра¬щение к обществу, к «братцам-рабочим». Надо не го¬ворить, а делать, не обещать, а исполнять… Очевидно,
55 і

в руках графа Витте власть оказалась такой же бес¬сильной, как и в руках его предшественников…»
Невже все загине? Невже всьому кінець? — і Густав Едуардович випускає газету з рук.
А ще ж два тижні тому Трепов телеграфував коман¬дувачеві Одеської військової округи:
«Ввиду необходимости безотлагательного подав¬ления происходящих в Донецком бассейне беспо¬рядков, которые в противном случае угрожают распространиться на обширный район,— прошу командировать в Екатеринославскую губернию достаточные для этого силы».
Той — генерал Кульбарс — відповідав:
«Войска, предназначенные специально для охра¬ны горной промышленности, в числе трех ба¬тальонов, семи сотен и двух эскадронов еще до начала общих беспорядков были поставлены во всех главных пунктах Донецкого района… Ныне в Донецкий район вновь послано усиление из Ека- теринослава»…
— Здається, хось стукає,— виглянув Генріх з Уля- ниної кімнати.
Всі насторожились… Може, лікар?
На ганку будинку тимчасом .уже гомоніли.
— Та куди ж його подіти? Не погибати ж на морозі тяжко пораненому чоловікові!..
Наймани і Роза кинулись на кухню.
— Що там таке? — відчинив Генріх Едуардович две¬рі.— Це ти, Свирид?.. Чого ти так пізно? Що трапилось?
— Та ось ваш сторож не пускає до хати. А тут чо¬ловік ледве живий.
— Хто такий?
— Конон Гнатович…
— Занось сюди на кухню,— гукнув Найман.— Густа¬ве, позачиняй двері у ті кімнати.
З клубком морозу Свирид та сторож ввели попід руки Супоню.
Його не можна було пізнати. Борода й вуса в інії, э з лівого боку позамерзали червоні сосульки.
Супоню поклали коло печі на лаві, і Свирид старанно намагався його роздягти.
Супоня, не розплющуючи очей, якийсь час щось бур¬мотів.
555

— Густаве, подай карафку, там у Прохора Йванови- ча є горілка. Треба дати йому трошки. Швидше одійде.
Супоня дійсно ожив. Після двох чарок, насильно влитих крізь зуби, він третю випив сам, дозволив стяг¬ти з себе чоботи, а далі знову знепритомнів.
— Хто ж це його так? — запитав Генріх у Свирида.— І що там у вас трапилося? Говори…
— Там щось страшне, Генріху Едуардовичу. Ще по¬завчора, коли Петро втік до Пащенка і економія зали¬шилась без господаря, звечора почали розтягати майно. Конон Гнатович цілу ніч не спав та сварився. А вчора уночі приїхали підводами до комори Свиненків та Пигулин сини і хотіли зламати колодки та набрати хліба аж три підводи. Конон Гнатович почав стріляти і лаявся. Сьогодні зранку ходив ще у волость, про щось сварився там, а надвечір до економії понаходили та понаїжджали рогачівці, все вщент зруйнували і побили Конона Гнатовича.
— Дивись, яка відданість господареві,— посміхнувся Густав Едуардович.— Це ж, здається, той самий, що позаторік страйкував?..
Генріх Едуардович не відповів. Він мовчки пішов у кімнати, виніс подушку і почав примощувати її під голову Супоні. Той раптом схопився і сів, обіпершись спиною об припічок.
— Не дам!.. Не дозволю тягти!..— кричав він, дивля¬чись кудись поперед себе божевільними очима.— Під¬водами понаїздили, сто чортів вашій матері!.. Готовень¬ке брати приїхали? Ви на його пуп поривали?.. Ха-ха- ха…— зареготався Конон Гнатович.— Підводами, підво¬дами… Все собі, а в кого підводи немає, хто ж тому одвезе. Тепер я хазяїн! Подайте мені списки! Список бідноти мені дайте. Ах ви грабіжники, сукини сини, а ще ж хазяйські сини! Чи в тебе ж їсти нема чого, що ти аж трьома підводами приїхав?..
— Заспокойся, заспокойся, Кононе Гнатовичу,— впа¬дав коло нього Свирид, нахиляючи його до подушки.
Конон Гнатович ще щось кричав, лаяв рогачівських багатіїв, згадував Свиненка, Кавуна та інших хазяй¬ських синів.
Нарешті знепритомнів і стих.
— А де ж наші там, нічого не чули? — наважилася спитати Роза у Свирида, коли Супоня зовсім стих.
556

— Од ваших тільки дим послався… Будинок рознес¬ли вщент, хлібне зсипище позавчора зруйнували шах¬тарі, а потім той же хліб клунками позносили та по¬пропивали Свиненкові.
— А Зільберовського самого?.. А батьків моїх поби¬ли? — І Роза сіла на лавку.
— Е ні, вони заздалегідь виїхали в Геренаш.
— Ха-ха-ха…— реготала Віра Павлівна, входячи до вітальні. Не помічаючи всіх присутніх, вона продов¬жувала далі говорити до Еміля де Ріддера, що йшов слідом за нею.— Та такий же він комічний! Я йому кажу, що я тутешня, місцева поміщиця, а він такий, що й мене тягти вкупі зі всіма. А все через того штей¬гера. Треба ж було мені до нього привітатися… О, а це що за люди? — аж тепер спохватилася Віра Павлівна, побачивши Розу й Свирида.— Ну, що ви, ще живі? — звернулась вона до Густава.— Я ж вас цілих три місяці не бачила. А ви ж чого поточилися до дверей? — гук¬нула вона до Генріха.
Генріх Едуардович, привітавшись з Вірою Павлівною, знову одійшов і став коло дверей, обіпершись спиною.
— А я ж за цей час надивилась! — торохтіла далі Віра Павлівна.— Де я тільки не була!.. Зараз оце пану де Рід- деру розповідала, як мене один офіцер прийняв за ре¬волюціонерку. До Геренаша сяк так пробралася. А тут тільки на вокзал, а мене й забрали.
— Хто? — насторожився Густав.
— Та солдати ж…
— Які солдати?
— Та той полк, що Сандецький привів. Губернатор же приїхав з Катеринослава з цілим полком…
В кімнату ввійшла покоївка і щось пошепки ска¬зала Генріху Едуардовичу.
Той вийшов з кімнати.
Через хвилину він повернувся з Миколою Михайло¬вичем і Шурою.
— Надворі так мете, що світу білого не видно. І казав же я Корнієві: держи ліворуч, та добре, що хоч сюди прибули. Дозвольте хоч погрітися…
— Будь ласка, сідайте. Бач, щоб не забути,— звер¬нулась Віра Павлівна до Шури,— Востаннє він вам пе¬реказував привіт.
— Востаннє?.. Хто «він»?

— Та Руденко ж. Коли завели їх до вагона і поїзд рушив на Катеринослав, він щось кричав до мене ба¬гато, але я почула лише: «Перекажіть Шурі».
— Хто завів?.. Коли?..
Так виходить — всьому кінець? — і Сидоров схо¬пився за голову.
Так. До Геренаша приїхав губернатор.
(Кінець другої частини)
Червень 1926 р.— вересень 1929 р.
Харків — Жмеринка —
Дніпропетровськ — Донбас.