У статті з’ясовується проблема тлумачення терміна “концепт” у науковій літературі кінця ХХ –
початку ХХІ ст. Зокрема розглядаються основні конкретизатори концепту у філософському та
лінгвокультурологічному аспектах. Пропонується авторська дефініція концепту на основі зазначених векторів
з урахуванням даних логіки, коґнітології, психолінгвістики.
Ключові слова: концепт, культура, мова, свідомість, пізнання, пам’ять, індивід, соціум.

У науковій літературі одним із найпопулярніших термінів виступає термін концепт, що розглядається у
різних векторах, у межах яких виділяють численні дефініції разом з цілими комплексами специфічних
конкретизаторів. Це певною мірою утруднює взаєморозуміння між вченими різних галузей науки. Разом з тим,
безперечно, становлення у науці поняття концепт позначило новий ступінь в осягненні засобів,
закономірностей та особливостей взаємодії мови, пізнання, культури, а відповідно, нові аспекти взаємодії
лінгвістики, коґнітології, культурології, психології, філософії тощо; поширило межі змістового аналізу мовних
явищ та надало більшої глибини й ефективності семантичним дослідженням. На сучасному етапі розвитку
науки актуальними постають питання визначення статусу та сутності концепту, які дотепер не набули
однозначного вирішення.
На думку класиків постмодернізму, Ж.Дельоза та Ф.Гаватарі, тільки філософія має справи з концептами,
які творець оригінальної концепції створює для того, щоб сформувати свою позицію [Делёз, Гаватари 1998].
Ю.Степанов ставить перед собою завдання виділити культурні концепти, оскільки саме вони,
трансформуючись певним чином і втілюючись по-різному, формують тіло національної культури. Культура
розглядається як сукупність концептів та їхніх відношень. Саме тому Ю.Степанов будує свій словник як дію у
сфері культури: постаючи квінтесенцією концептуалізаційних інтелектуальних практик, вона моделює обриси
ментального простору, визначає змістові характеристики та ціннісні орієнтації, властиві певному історичному
періоду. Відбитки різних традицій культури відображаються в мові й специфічно забарвлюють значення слів,
якими ми користуємось. Відповідно, не можна відривати концепти від лінгвістики, оскільки це і мовні
категорії. Концепт – це поняття традиційно логіко-філософське, але взяте на озброєння лінгвістикою, і на
сьогодні воно має безліч лінгвістичних визначень та інтерпретацій [Чесноков 1967; Алефиренко 1999;
Голобородько 2003; Зеленько 2004].
Співвідношення мови і культури розглядається в роботах В.Гумбольдта, Е.Сепіра, Б.Уорфа, О.Потебні,
М.Толстого, А.Вежбицької та ін. Лінгвокультурологічна проблематика, що постала на цьому плідному ґрунті, й
у наш час з кожним днем набуває все більшого поширення: вона охоплює питання, які стосуються аналізу
культурних цінностей, вироблених людством. Базовим лінгвокультурологічним поняттям, на думку В.Карасика
[Карасик 2004: 109], постає концепт. І в той же час, одним із центральних питань сучасної коґнітивістики
виступає питання про роль концептуалізації людського пізнання. Цьому питанню присвячені праці провідних
зарубіжних вчених – О.Кубрякової, Дж.Лакоффа, М.Джонсона та ін. О.Кубрякова зазначає, що „процес
концептуалізації спрямований саме на виділення мінімальних для певного рівня розгляду одиниць (концептів)
людського досвіду в їхньому ідеальному змістовому уявленні” [Кубрякова 2004: 318]. У європейській
лінгвістиці (П.Вессенхофер, Г.Піхт, В.Сміт, Б.Тофт, А.Хуршид) концепт розглядається у межах теорії мови
спеціальних цілей. Так, Г.Піхт тлумачить концепт як одиницю мислення, знання та пізнання („a unit of thought,
knowledge and cognition”) [Picht 2002: 7].
Об’єктом дослідження літературнокультурологічного аспекту є літературні або художні концепти в
окремому літературно-художньому творі або у контексті уснопоетичної народної творчості (А.Башук, М.Вовк,
Л.Іванова, Н.Зайчук, О.Кагановська, О.Криштанович, Г.Пасічник, С.Шуляк, Т.Ященко та ін.). Під художнім
концептом В.Іващенко розуміє ментальну структуру, що функціонально обмежена сферою мистецтва і містить
інформацію про найвищі цінності соціального буття, які виявляють себе через естетичне пізнання істини у
формі художнього образу (різновиду продуктивно-творчої уяви), де поєднуються наочно-візуальне, конкретно-
чуттєве й підкреслено-емоційне сприйняття дійсності (безпосередньо чуттєвий образ), логічна ідея (думка), а
також зображально-виражальні засоби його репрезентації [Іващенко 2004: 100]. Так, за В.Кононенком,
визначальними художніми концептами для Т.Шевченка є слава і доля, для І.Франка – добро й зло, для Лесі
Українки – надія й мрія, для В. Стефаника – гріх і спокута.
У такий спосіб у науковій літературі можна виділити сім аспектів інтерпретації концепту: логіко-
філософський (Дж.Кемені, Ч.Пірс, Г.Фреге), власне філософський (Ж.Дельоз, Ф.Гаватарі), лінгвістичний (В.Гак,
В.Звегінцев, Л.Резніков, О.Тараненко), лінгвокультурологічний (А.Вежбицька, І.Захарченко, Л.Іванова,
В.Іващенко, В.Красних, В.Маслова), коґнітивний (В.Дем’янков, О.Кубрякова, З.Попова, І.Стернін),
психолінгвістичний (А.Залевська, О.Селіванова, В.Старко, О.Цапок, І.Штерн) та літературнокультурологічний
© Краснобаєва-Чорна Ж.В., 2006 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

28
(Л.Грузберг, Л.Іванова, О.Кагановська), які відображають складну і суперечливу природу самого концепту і
наукового знання про нього. Так, згідно з логіко-філософським та коґнітивним аспектами концепт постає
одиницею мислення і пам’яті, що є результатом тривалого процесу; згідно з психолінгвістичним – одиницею
людської психіки; за даними лінгвістики концепт виконує номінативну та пізнавальну функції, а за даними
коґнітивістики – функцію збереження знань про світ; за логіко-філософським та лінгвістичним векторами
концепт характеризується специфікацією, узагальненням, абстрагуванням; в усіх аспектах відзначається
мовний і модифікаційний характер концепту. З метою встановлення сутності концепту й отримання його
вичерпної дефініції пропонуємо аналіз цього явища у філософському та лінгвокультурологічному векторах, які
покладені в основу визначення концепту.
Ж.Дельоз та Ф.Гаватарі тлумачать концепт як пізнання і пізнається в ньому чиста подія, що не
збігається з тим станом речей, в якому воно втілюється. Виділяти подію з речей і живих істот, будувати з них
нові події – це завдання тільки філософії, а наука, досліджуючи об’єкти, розглядає їх не з погляду концепту і не
створюючи концепти. Тому концепт належить філософії і тільки їй одній [Делёз, Гаватари 1998]. У межах цього
погляду вчені виділяють такі конкретизатори концепту, як суто філософського поняття:
• концепт безтілесний, хоча втілюється у тілах (він має лише інтенсивні ординати; він позбавлений
енергії і наділений інтенсивністю);
• концепт визначається як неподільність певного числа різнорідних складників, об’єднаних
концептуальною точкою;
• концепт одночасно абсолютний і відносний: абсолютний як ціле (завдяки конденсації), відносний у
своїй фрагментарності, до власних складників, до інших концептів, до проблем, які покликаний
вирішити;
• концепт – не сталий, оскільки філософ постійно реорганізує свої концепти, навіть змінює їх; іноді
через розростання окремого пункту концепту відбувається нова конденсація: додаються нові чи
вилучаються старі складники;
• концепт реальний без актуальності, ідеальний без абстрактності;
• концепт позбавлений дискурсивності;
• концепт відсилає до певної проблеми або до проблем, без яких він не мав би смислу;
• концепти не вічні: зміни у природі концепту, як і проблеми, на які він покликаний давати відповідь,
залежать від змін порядку думок;
• концептт – це множинність, абсолютна автореференційна, утворена з певного числа інтенсивних
варіацій, неподільно пов’язаних між собою відношеннями сусідства і рухомою концептуальною
точкою;
• концепт – це контур, конфігурація, констеляція певної майбутньої події.
Однак, не всі дослідники вважать, що концепт виступає суто філософським поняттям, наприклад,
О.Харитонова переконана, що концепт наділений рядом властивостей, що дозволяють розглядати його у межах
науки: еволюційність (спрямованість на розвиток); раціональна аксіологічність (оцінка в категоріях позитивно /
негативно); проспективність (прогнозування майбутніх винаходів); гіпотетичність (необмеженість пізнання та
неоднозначність знання); суперечливість (несумісність різних видів знання); інтелектуальність (побудова
теоретичної моделі знання); логічність. Таке розуміння сутності концепту уможливлює виділення цілого
комплексу його наукових тлумачень, зокрема лінгвокультурологічного.
Опрацювання теоретичної концепції взаємозв’язку мови і культури не є новим, хоча в наш час у науковій
літературі можна знайти безліч його інтерпретацій [Панфилов 1975; Русанівський 1993; Маковский 1997; Мех
2003; Иванова 2005]. Якщо звернутися до загального мовознавства, можна побачити, що цю проблему
вирішували вже наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ століть (Й.Г.Гердер, В.Гумбольдт, О.Потебня, Е.Сепір).
Ідею про співвідношення характеру певної мови й певного народу, обґрунтував Вільгельм фон Гумбольдт:
„Мова утворює навколо людини чарівне коло, вийти з якого можна тільки вступивши в інше коло, тобто
вивчивши іншу мову” [Гумбольдт 1984], а перехід на іншу мову призводить до зміни світогляду, причетності
до іншої культури. Відповідно різні мови характеризуються різним світобаченням та світосприйняттям. Крім
того, кожна мова вбирає в себе дещо від своєрідності нації і в свою чергу впливає на останню. В такий спосіб
мова і нація постають силами, які взаємодоповнюють одна одну. За О.Потебнею, національна ідентичність
обумовлюється культурою, мовою та вірою. Основні параметри культури обов’язково відбиваються в мові, що
зберігає результати матеріального і духовного життя народу і передає їх у концентрованому вигляді з покоління
до покоління. Е.Сепір впевнений в тому, що мова має національний характер і не існує поза культурою.
С.Єрмоленко, Т.Харитонова, О.Ткаченко, Г.Яворська, А.Шамота вважають, що мова, з одного боку,
виступає окремим компонентом культури, що входить до неї разом з іншими знаковими системами (фольклор,
література, наука, право, релігія тощо), а з іншого, однією із загальних форм вираження культури – форми
втілення словесних за своєю природою складників культури [Єрмоленко 1998: 3]. Кожна мова відрізняється від
інших мовних моделей специфічним способом репрезентації дійсності.
С.Тер-Мінасова порівнює мову із дзеркалом, що відображає дійсність і створює свою картину світу,
специфічну для кожної мови, і відповідно, етнічної групи, мовного колективу, що користується цією мовою. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

29
Мова відображає дійсність не прямо, а від реального світу до мислення і від мислення до мови. Крім того, таке
відображення світу у мові – це колективна творчість народу, який говорить цією мовою, і кожне нове покоління
отримує з рідною мовою певний комплект культури, в якому вже закладені риси національного характеру,
світогляд, мораль. Суспільне буття, різноманітні відношення, спостереження та досвід людей – все це
знаходить відображення у мовному словнику, який виступає основним засобом передачі етнокультурної
інформації [Тер-Минасова 2000: 7].
Цілком обґрунтованим постає дослідження концептів у лінгвокультурологічному векторі, як правило, у
працях вітчизняних вчених (Н.Артюнова, А.Бабушкін, С.Воркачев, В.Воробйов, В.Карасик, Н.Красавський,
Д.Ліхачов, С.Ляпін, О.Прохвачева, Г.Слишкін, Ю.Степанов, Є.Шейгал). У межах цього напряму концепт
розглядається, як одиниця, що наділена динамічною природою, і, разом з тим, характеризується
“стереотипністю” та “константністю”.
Пізнаючи і членуючи навколишній світ, людина не лише називає (іменує) окремі його реалії, а й
осмислює їх у слові, тому постає потреба говорити не просто про слова, а про мовні одиниці – культурні
компоненти – концепти, породжені історико-культурною свідомістю народу. Отже, концепт наділений не лише
власне лінгвістичною, а й лінгвокультурною інформативністю, тобто в ньому спостерігаємо асоціативне
нашарування культурних смислів на основне (словникове) значення. Концепти пов’язані передусім з
народними звичаями, переказами, традиціями – явищами, що підтримують історичну спадковість. В.Зусман
цілком справедливо визначає зв’язок культури і концепту: “Концепт завжди виступає частиною цілого, яка
містить відбиток системи … Концепт – мікромодель культури, а культура – макромодель концепту. Концепт
породжує культуру і породжується нею” [Зусман 2001: 41].
Найбільш відомий представник цього напряму – Ю.Степанов – під концептом розуміє згусток культури у
свідомості людини, те, у вигляді чого культура входить у ментальний світ людини, з одного боку, і те, за
допомогою чого людина входить в культуру, а в певних випадках і впливає на неї, з іншого боку [Степанов
2001], і виділяє такі конкретизатори концепту:
• концепти описують дійсність, але дійсність особливого роду – ментальну;
• концепти служать для забезпечення процесу орієнтування у світі, який щільно пов’язаний з
необхідністю ототожнювати та розрізняти об’єкти;
• концепт переживається, оскільки він постає цілісним “пучком” уявлень, понять, знань, асоціацій,
інтенцій, згадок;
• концепти – це найбільш загальні, фундаментальні образи, через які конструюється все інше; це
категорії мови та національної культури. Це основні осередки культури в ментальному світі людини;
• культура втілена у значеннях слів: це набір “форм”, у яких світ постає перед людиною.
До основних категорій лінгвокультурології, за В.Карасиком, належить поняття “картина світу”, а його
частинами виступають саме культурні концепти – багатовимірні смислові утворення, в яких виділяються
ціннісний, образний та поняттєвий складники. До онтологічних конкретизаторів мовної картини світу автор
зараховує наявність імен концептів, нерівномірну концептуалізацію різних фрагментів дійсності залежно від їх
важливості для життя певного етносу, специфічну комбінаторику асоціативних ознак цих концептів,
специфічну кваліфікацію певних предметних областей, специфічну орієнтацію цих областей на певну сферу
спілкування. Серед конкретизаторів концепту дослідник виділяє такі:
• концепти існують тільки тоді, коли концептуалізована сфера осмислена у мовній свідомості й отримує
вербальне позначення.
Концептуалізація дійсності відбувається через позначення (виділення актуально значущого для певної
лінгвокультури та надання цьому фрагменту спеціального знака), вираження концепту (сукупність мовних та
немовних засобів, які ілюструють, уточнюють і розвивають його зміст) та опис концепту (дослідницькі
процедури тлумачення значення його імені та найближчих позначень);
• багатовимірність;
• дискретна цілісність смислу;
• опредмечення у мовній формі;
• момент переживання інформації.
У цьому ж векторі розглядає концепт і В.Жайворонок. На його думку, концепти – це мовні одиниці,
наповнені культурним змістом, а не просто слова-знаки. Слова-концепти здебільшого функціонують у
культурних контекстах і в українській мові характеризуються етнографічним, етноісторичним, етнокультурним,
етнофілософським, етнопсихологічним, етнопедагогічним та іншими національно-культурними підтекстами,
тому, як правило, більшість з них образні або виступають етносимволами [Жайворонок 2004: 27]. Однак
сучасні культурологічні словники, на жаль, ігнорують цей термін [див. Корінний, Шевченко 2003; ТСК 2004].
Філософський та лінгвокультурологічний аспекти інтерпретації концепту не виключають один одного:
концепт як одиниця пізнання переходить від індивіда на концептуальну систему суспільства, а врешті-решт на
культуру цього суспільства, а концепт як одиниця культури постає фіксацією суспільної свідомості, що стає
набутком індивіда. Відповідно, ці підходи відрізняються векторністю: філософський концепт – це напрям від ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14

30
індивідуальної свідомості до суспільної, а лінгвокультурологічний концепт – це напрям від суспільної
свідомості до індивідуальної.
Запропонований інтегральний підхід до інтерпретації концепту дозволяє більш-менш узагальнити і
систематизувати знання про ці ментальні утворення. Проаналізувавши концепт у кількох векторах та
розглянувши основні конкретизатори концепту, пропонуємо власну дефініцію концепту: концепт – це одиниця
мислення і пам’яті, яка постає в результаті тривалого і складного процесу, наділяється мовною оболонкою
(виражається лексичними, фразеологічними, пареміологічними одиницями, прецендентними текстами,
етикетними формулами), підлягає процесам специфікації, узагальнення, абстрагування та модифікації (змінам,
уточненню, розширенню / звуженню), характеризуючись динамічною природою, відзначається
“стереотипністю” та “константністю”, утворена множинністю складників та наповнена культурним змістом,
виконує пізнавальну функцію, функції орієнтування у світі та збереження знань про світ. Отже, концепт постає
предметом дослідження лінгвістики, філософії, коґнітології та культурології із залученням даних
психолінгвістики, логіки, літературознавства та естетики.

Література
1. Алефиренко 1999: Алефиренко Н.Ф. Спорные вопросы семантики. – Волгоград, 1999. – 274 с.
2. Голобородько 2003: Голобородько К.Ю. Лінгвістичний статус концепту // Лінгвістика: Зб. наук. праць.
– Вип. 1. – Луганськ, 2003. – С. 16-21.
3. Гумбольдт 1984: Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. – М., 1984. – С. 162-183.
4. Делёз, Гаватари 1998: Делёз Ж., Гаватари Ф. Что такое философия? / Перевод с фр. и послесл.
С.Н. Зенкина. – М., 1998. – 288 с.
5. Єрмоленко 1998: Єрмоленко С.С., Харитонова Т.А., Ткаченко О.Б., Яворська Г.М., Шамота А.М. Мова
в культурі народу // Мовознавство. – 1998. – № 4-5. – С. 3-13.
6. Жайворонок 2004: Жайворонок В.В. Етнолінгвістика в колі суміжних наук // Мовознавство. – 2004. –
№5-6. – С. 23-35.
7. Зеленько 2004: Зеленько А.С. Проблеми семасіології у філософсько-психологічному осмисленні. –
Луганськ, 2004. – 228 с.
8. Зусман 2001: Зусман В.Т. Концепт в культурологическом аспекте // Межкультурная коммуникация:
Уч. пособие. – Н. Новгород, 2001. – С. 38-53.
9. Іващенко 2004: Іващенко В.Л. Художній концепт: проблема визначення на рівні ментальних структур
як форм відображення дійсності (на матеріалі життєтворчості Т.Г.Шевченка) // Науковий вісник
Волинського державного університету: Мовознавство. – 2004. – № 6. – С. 98–103.
10. Иванова 2005: Иванова Л.П. Феномены ментального пространства индивида, народа, цивилизации //
Актуальні проблеми менталінгвістики: Зб. наук. ст. – Черкаси, 2005. – С. 8-9;
11. Мех 2003: Мех Н.О. Мова, культура, етнокультура // Культура слова. – Вип. 62. – К., 2003.
12. Карасик 2004: Карасик В. Языковой круг. Личность, концепты, дискурс. – М., 2004. – 392 с.
13. Корінний, Шевченко 2003: Корінний М.М., Шевченко В.Ф. Короткий енциклопедичний словник з
культури. – К., 2003. – 384 с.
14. КСКТ 1996: Краткий словарь когнитивных терминов / Е.С. Кубрякова, В.З. Демьянков, Ю.Т. Панкрац и
др. – М., 1996. – С. 90-95.
15. Кубрякова 2004: Кубрякова Е.С. Язык и значение: На пути получения знаний о языке: Части речи с
когнитивной точки зрения. Роль языка в понимании мира. – М, 2004. – С. 318
16. Маковский 1997: Маковский М.М. Язык – миф – культура. Символы жизни и жизнь символов //
Вопросы языкознания . – 1997. – №1. – С. 73-97.
17. Панфилов 1975: Панфилов В.З. Язык, мышление, культура // Вопросы языкознания. – 1975. – №1. –
С. 3-13.
18. Потебня А.А. Мысль и язык. – К., 1993. – 192 с.
19. Потебня О.О. й актуальні питання мови та культури: Зб. наук. праць / Ред. кол. Б.М. Ажнюк,
В.М. Бріцин та ін. – К., 2004. – 368 с.
20. Русанівський 1993: Русанівський В.М. Єдиний мовно-образний світ української ментальності //
Мовознавство. – 1993. – №6. С. 3-13.
21. Сепир 1993: Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии: Перевод с англ. / Под ред.
А.Е.Кубрика. – М., 1993. – 614 с.
22. Степанов 2001: Степанов Ю.С. Константы: Словарь русской культуры. – М., 2001. – С. 12-82.
23. Тер-Минасова 2000: Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. – М., 2000. – С. 7-11.
24. ТСК 2004: Термінологічний словник з культурології / Укл. Н.Ю. Больша, Н.І. Єфімчук. – К., 2004. –
142 с.
25. Чесноков 1967: Чесноков П.В. Слово и соответствующая ему единица мышления. – М., 1967. – 192 с.
26. Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Енциклопедичний словник для фахівців з
теоретичних та гуманітарних дисциплін. – К., 1998. – С. 191-192. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

31
27. Picht 2002: Picht H. The Concept in Terminology a unit of thought, knowledge or cognition? // Научно-
техническая терминология: Науч.-техн. рефератив. сб. – М., 2002. – Вып. 2. – С. 7.

The article elucidates the problem of the interpretation of term concept in the scientific literature of XX –
beginning XXI centuries. Particularly, the features of the concept in the philosophical and linguocultural are described.
The author put out the own definition of the concept, which based on mentioned aspects and facts of logic, cognitology
and psychology.
Keywords: concept, culture, language, cognition, consciousness, memory, individual, society.
Надійшла до редакції 29 вересня 2005 року.