У статті розглядається питання про стан культури української мови на граматичному рівні. З цією
метою досліджується рівень мовленнєвої компетенції учнів загальноосвітніх шкіл м. Макіївки. Значна увага
приділяється чинникам, які впливають на оволодіння українською літературною мовою під час навчального
процесу в загальноосвітній школі.
Ключові слова: стан мови, мовна норма, граматична категорія, відмінок.
© Кудрейко І.О., 2006 Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
87
Проблема мовної норми посідає чільне місце у загальному переліку мовознавчих проблем. У
лінгвістичній науці поняття норми не має чіткого визначення, що суттєво активізує посилення інтересу
мовознавців до розв’язання цього питання. Наша стаття продовжує ряд публікацій, присвячених проблемі
мовної норми.
Актуальність порушуваної теми полягає в неоднозначності поглядів на проблему мовної норми, бо мовна
норма народжується в боротьбі двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін у наявне використання
мовних засобів і тенденції до традиційного їхнього вживання.
За мету нашої роботи ставимо відстеження й аналіз основних поглядів на мовну норму, яка визначається
не лише використанням мовних засобів, а й впливом різних мовних і немовних теорій.
Завдання роботи: 1) користуючись попередніми й сучасними дослідженнями, розглянути в теоретичному
аспекті проблему мовної норми; 2) охарактеризувати соціальний аспект володіння мовою; 3) описати
найуживаніші морфологічні помилки.
Матеріалом для дослідження послужили окремі наукові праці вітчизняних та російських мовознавців
ХХ – ХХІ століть.
Мова – унікальна, але не єдина знакова система: її можна порівняти з мовою птахів, дорожньою
сигналізацією. Мова – це не просто система знаків, а сукупність і результат різноманітних відносин до
навколишнього світу. Своєрідність мови як суспільного явища полягає, по – перше, в універсальності мови як
засобу спілкування, по – друге, мова – це засіб, а не зміст і не ціль спілкування; семантична оболонка суспільної
свідомості, а не зміст свідомості.Мова являє собою те, у чому узагальнено й доведено до окремої людини досвід
суспільно-історичної практики людини, внаслідок цього вона є також умовою засвоєння цього досвіду й поряд з
цим формою існування у свідомості індивідів. Мова – універсальний засіб спілкування народу, вона зберігає
єдність народу в історичній зміні поколінь і суспільних формацій, усупереч соціальним бар’єрам, що
призводить до поєднання народу в часі, у географічному й соціальному просторі.
Щодо української мови, то ще й досі не розв’язане питання функціонування української мови в державі.
Довгі роки в Україні існувала політика русифікації, яка призвела до того, що перше місце посіла російська мова
(насамперед у південно-східних регіонах), а українську мову розглядають як функціонально потенційну.
Внаслідок білінгвізму відбулася асиміляція української культури, знизився рівень мовленнєвої культури
багатьох поколінь. У якому ж стані сьогодні перебуває українська мова?
Уперше поняття “стан мови” як соціолінгвістичну категорію виділив у своїй монографії “Типология
языковых состояний и ситуаций в странах романской речи” [1976] Г.В.Степанов. У цьому терміні автор
припускає єдність двох сторін мови – зовнішньої системи та внутрішньої структури. Зовнішню, функціональну
систему мови, за Г.В.Степановим, складають “усі види диференціації (варіювання) мови, які виникають під
впливом зовнішніх факторів (часових, просторових, соціальних) і які виконують ту чи іншу функцію в соціумі”
[с.42]. Г.В.Степанов подає таке тлумачення терміну “стан мови”: ”Під станом мови ми розуміємо сукупність
усіх її варіантів… Компоненти, які характеризують стан мови, складаються з репертуару функціональних стилів
(офіційно-ділового, наукового, художнього, розмовного та інших), форм існування (діалект, загальнонародна
мова, національна мова) і форм реалізації (усна, писемна)” [Степанов 1976, с.154].
Стан мови знаходиться у прямій залежності від дотримання носіями мови усталених норм. З усього
багатства народно-розмовної мови у зв’язку з потребами спілкування в різних сферах людської діяльності
протягом віків були відібрані найбільш придатні для обслуговування мовного суспільства мовні засоби,
сукупність яких і є нормою літературної мови. Саме норма визначає правила матеріалізації абстрактних систем
одиниць мови у сформовані образи конкретних мовних здобутків, утримує мову від розхитування. На рівні
норми існують визначені мовним колективом і закріплені практикою спілкування мовні еталони.
Стан будь-якої мови залежить від набору форм існування, їх комунікативних можливостей, розподілу за
сферами спілкування, взаємодії форм існування мови в мовленнєвій практиці даного народу в певний
історичний період.
Мова – це система елементів, використання яких дає людині можливість висловлювати свої думки,
можливість спілкуватися з іншими людьми, можливість вільно контактувати.
Система елементів організована своїми внутрішніми зв’язками й відносинами, завдяки чому можливим
стає обмін інформацією між членами певного мовного колективу. Абстрактні елементи системи здобувають
своє матеріальне втілення в мові, але оскільки система є визначальною організованою структурою, то її
матеріальна форма теж є структурно організованою, споруджуваною на принципах, визначених нормою.
У зміст поняття норми вкладається щось традиційне. За Е.Косеріу: ”Норма – це система обов’язкових
реалізацій, прийнятих у даному суспільстві й даній структурі. Норма відповідає не тому, що можна сказати, а
тому, що вже сказано й що за традицією вживається в певному суспільстві” [Косериу 1963].
Сучасна українська мова – це національна мова українського народу, вияв української національної
культури. Українська літературна мова, як і кожна високорозвинена мова, має дві форми – писемну й усну, що
характеризуються особливостями як з боку лексичного складу, так і з боку граматичної структури, оскільки
розраховані на різні види сприйняття – зорове й слухове. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14
88
Щоб стати зручним засобом спілкування людей у суспільстві, і усна, і писемна форми літературної мови
мають бути приведені до одного загальноприйнятого зразка, тобто повинні бути унормовані.
Нормативність української літературної мови полягає в тому, що склад словника в ній регламентовано,
значення і вживання слів, вимова, правопис, творення граматичних форм слів підпорядковується
загальноприйнятій нормі. Мовна норма – факт історично зумовлений. Норма – це сукупність найбільш
придатних у процесі спілкування засобів мови, що склалися в результаті відбору мовних елементів (лексичних,
фонетичних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних) з числа кількох наявних становить норму.
Проте поняття норми не виключає в окремих випадках варіантів, що відображають постійні зміни, які
відбуваються в мові. Наприклад, літературними ще й на сьогодні вважаються норми: помълка й пумилка, але
тільки помилкъ, помилук, помилкбм; алфбвіт і алфавнт; кулінбрія і кулінарня.
Мову завжди слід розглядати у зв’язку з суспільним розвитком, тому що розвиток мови залежить від
розвитку суспільства, природнього й соціального середовища. Залежність від розвитку суспільства означає
водночас і залежність від соціально-економічного розвитку, утворюються змінені й якісно нові форми й зміст,
які впливають на мислення й свідомість, а також на мову, її розвиток.
Кожна літературна мова має певні правила вимови, наголошування, написання слів, уживання розділових
знаків. Вивченню цих правил, виробленню вміння застосовувати їх в усній і писемній мові приділяється багато
уваги, але для засвоєння літературної мови цього замало.
Кожному учневі потрібно також оволодіти словниковим багатством, добре розуміти значення слів,
правильно вживати й уміти пов’язувати їх у словосполученнях і реченнях, а також розмістити у певному
порядку.
Задля того, щоб зрозуміти, у якому стані знаходиться сьогодні українська мова, наскільки гарно учні
володіють рідною мовою, проаналізуємо мовлення учнів ряду шкіл Макіївки. Поняття володіти мовою
донедавна не сприймалося лінгвістами як термін. Але останнім часом завдяки сучасним темпам розвитку
лінгвістики поняття, які раніше сприймалися інтуітивно, набули конкретного визначення. Для того, щоб краще
оцінити знання, вміння і навички учнів з української мови, скористуємося тлумаченням і дефінуванням терміна
“володіння мовою”, яке одним з перших запропонував Ю.Д. Апресян. На його думку, володіти мовою означає:
1) уміння висловлювати задану думку різними засобами (здатність перефразувати); 2) уміння розуміти сказане
даною мовою, а також володіти омонімією, синонімією; 3) уміти відрізнити правильне речення від
неправильного; 4) ”селективна здатність”, тобто вміння вибрати серед різноманітних засобів висловлення
певної думки той, який найбільше відповідає соціальним, територіальним та іншим особливостям мовленнєвої
ситуації [Апресян 1980]. У такій інтерпретації поняття ”володіння мовою” йде мова насамперед про мовні
вміння мовця. Ця інтерпретація є більш детальним опрацюванням того, що, за Н.Хомським, називається мовною
компетенцією мовця [Хомський 1972]. Досліджуваний мовний колектив складався з 30 учнів середньої ланки
загальноосвітньої школи. Учні так оцінювали свої знання з української мови: 4 учні (14% – високий рівень), 20
учнів (66% – достатній рівень), 4 учні (14% – середній рівень), 2 учні (6% – низький). Представники
досліджуваного мовного колективу є носіями не лише літературної мови. Вони користуються ще шкільним
жаргоном, лексична сутність якого полягає у грі зі словом і в слово, метафоризації словесних значень з метою
створення експресивних, емоційно забарвлених засобів мовного вислову. У своєму оточенні вони користуються
жаргонними засобами, а в офіційних і нейтральних ситуаціях переходять на літературну мову. Тому нема
потреби говорити про підвищення навчального рівня учнів з метою розповсюдження літературної мови в їхніх
колах, бо саме від рівня освіти залежить ступінь володіння літературною мовою.
Під час аналізу враховувалися помилки, допущені учнями в усному та писемному мовленні.
Аналізуючи рівень грамотності учнів, скористуємося однією з найбільш відомих класифікацій мовної
норми – це класифікація за мовними системами чи підсистемами: норми вимови й інтонації (фонетичні) тощо,
норми морфологічні (для тих мов, у яких є морфологічна підсистема), норми словотворчі, норми лексичні й
фразеологічні, норми синтаксичні [Семчинський 1988, с.39]. За цією класифікацією ми можемо спостерігати
помилки як на лексичному, морфологічному, фонологічному, так і синтаксичному, стилістичному рівнях.
На морфологічному рівні помилки спостерігаємо в розбіжності теорії й практики. Об’єктом вивчення
морфології є слово, у плані його граматичної будови й функціонування. Морфологія, за І.Р.Вихованцем,
передбачає розв’язання таких питань: 1) визначення принципів розчленування лексем на словоформи та
об’єднання словоформ у лексеми; 2) з’ясування семантики слова як морфологічної; 3) обґрунтування переліку
морфологічних категорій та їхньої природи, ієрархії; 4) опис сукупності формальних засобів, закріплених за
відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями [Вихованець 2004, с.7]. Аналізуючи
морфологічні помилки, особливу увагу звернемо на граматичну категорію відмінка, бо саме вона займає
центральне місце під час характеризування граматичної системи таких класів слів, як іменники, прикметники,
числівники, займенники.
У деяких мовознавчих дослідженнях функцій відмінків особлива увага з-поміж них надається кличному
відмінку, однією з функцій якого є звертання. Ця функція, як зазначає А.П.Загнітко, є периферійною, бо
основною постає апеляція, а поодинокі ж випадки використання називного відмінка у цій функції не складають
його характерологічної ознаки [Загнітко 1996, с. 175]. Теоретично учні знають про існування кличного відмінка,
але на практиці його не застосовують, тому ми можемо почути Ігор, Марина, Віталій, Олег, учитель, добродій, Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
89
друг, чумак, хлопець замість Ігоре, Марино, Віталію, Олеже, учителю, добродію, друже, чумаче, хлопче тощо.
Теж саме відбувається і з іменниками однини ІІ відміни в родовому відмінку. Учні знають правила написання
закінчень -а, -я та -у, -ю в родовому відмінку однини іменників ІІ відміни, але на практиці їх не використовують,
тому і вживають гніва (правильно гніву), момента (моменту), трубопровода (трубопроводу), ліса (лісу), успіха
(успіху), розвитка (розвитку), азота (азоту), меда (меду), вітра (вітру), сніга (снігу), Дуная (Дунаю), учителю
(учителя), гектару (гектара), займеннику (займенника), Парижу (Парижа) тощо. Під час відмінювання
іменників ІІ відміни в давальному й місцевому відмінках не використовуються паралельні закінчення –ові, -еві,
-єві. Наприклад, Д.в. другу (другові), будинку (будинкові), батьку (батькові), двору (дворові), студенту
(студентові), директору (директорові), Петру (Петрові), Івану (Іванові), велетню (велетневі), товаришу
(товаришеві), краю (краєві), рою (роєві), кобзарю (кобзареві), дощу (дощеві), пісняру (пісняреві); М.в. на
гектарі (на гектарові), на возику (на возикові), на робітнику (на робітникові), на дитятку (на дитяткові), на
вчителі (на вчителеві), на будинку (на будинкові), на дощу (на дощеві) тощо.
Категорія відмінка виявляється також на різних рівнях мови. В українській мові значення відмінків
формально вираженні не тільки в закінченнях, але й в прийменнику, який взагалі вважається додатковим
засобом, але абсолютно необхідним. Завдяки прийменниковому та безприйменниковому вживанню форм,
українська мова має надзвичайно досконалу і розвинену систему визначення найрізноманітніших відношень
реальної дійсності [Загнітко 1996, с.173-174].
Прийменники завжди вживаються з непрямими відмінковими формами й мають визначене коло зв’язку з
певними відмінками. ”Зв’язки прийменника з тим чи іншим відмінком зумовлені відповідністю значень
прийменника і відмінкової форми. При цьому прийменник розвиває, доповнює, посилює, значення відмінкової
форми, уточнює, спеціалізує, ускладнює її” [СУЛМ 1972, с.97]. Під час перевірки знань учнів
експериментального класу було виявлено помилки, допущені при перекладі з російської мови на українську.
Учні неправильно вживали прийменник по. Російські конструкції з прийменником по в українській мові
перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками за, з, на, для, після, у(в), по: по бажанню (правильно
за бажанням), по дорученню (за дорученням), по наказу (за наказом), курс лекцій по українській мові (курс
лекцій з української мови), по багатьом причинам (з багатьох причин), по ініціативі (з ініціативи), по
замовленню (на замовлення), по вимозі (за вимогою), по пропозиції (за пропозицією), курси по вивченню (курси
для вивчення), комісія по перевірці (комісія для перевірки), по вихідних (у вихідні), по всім напрямкам (в усіх
напрямках), по службових справах (у службових справах) тощо.
Щодо морфологічних помилок, то до них також віднесемо помилки, допущені під час творення ступенів
порівняння якісних прикметників. Наприклад тяж, Троянда – найбільш найкраща квітка (Троянда – найкраща
квітка). Я поборю найбільш тяжчі перешкоди (Я поборю найбільш тяжкі перешкоди) тощо.
На морфологічному рівні спостерігаємо помилки в дієслівних формах третьої особи однини і множини
теперішнього часу та в другій особі множини наказового способу, коли учні на письмі відображають усно-
звуковий варіант буквосполучення ться: вчиця (вчиться), робиця (робиться), смієця (сміється), беріця
(беріться), вариця в(ариться), оголошуєця о(голошується), огризаєця о(гризається), поступаєця
(поступається), привидяця (привидяться), приводниця (приводниться), прощаєця (прощається), радяця
(радяться) тощо.
Часто учні, складаючи речення з дієсловами наказового способу, забувають про те, що українська мова
має в наказовому способі не тільки форми другої особи однини й множини: читай і читайте, роби і робіть,
працюй і працюйте, давай і давайте, бери і беріть, вези і везіть тощо, а ще й форму першої особи множини:
читаймо, робімо, працюймо, даваймо, берімо, везімо тощо. Це відбувається тому, що дуже довго українську
мову вивчали в порівнянні з російською, описуючи тільки спільне в обох мовах, не протиставляючи українську
мову російській. З цієї причини учні іноді до дієслова в наказовому способі першої особи множини помилково
додають закінчення –те: ходімте, спечімте тощо. Якщо в російській мові таке закінчення потрібне (пор.
идёмте, споёмте), щоб надати фразі тону заклику або прохання, то українською мовою в цьому нема ніякої
потреби: ходімо, спечімо, малюймо, заспіваймо.
Першої та третьої особи однини й третьої особи множини наказового способу нема ані в українській, ані
в російській мовах, через те, щоб надати реченню тону наказу, прохання чи побажання слід вживати частки хай
або нехай: хай я вивчу, хай я зроблю, нехай я прочитаю, нехай я заплачу, нехай я побачу, хай допоможе, хай
принесе, хай відвезе, нехай дочитає, хай пишуть, нехай відпрацюють, нехай заспівають, нехай зроблять, нехай
намалюють тощо. Нехай стара мати навчається, як дітей тих нових доглядати (Т.Шевченко). Не слів мені, о
ні! Не слів, а ніжних хвиль! Хай плещуть хвилями пісень моїх слова, хай кожна рима рани обмива, хай кожний
спів уйма народний біль… (О.Олесь). Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко (Л.Костенко). Цить! Хай говорить серце (Л.Українка).
Слід зазаначити, що частка хай іноді поєднується і з другою особою однини, коли акцентується на
побажанні, а не йдеться про наказ: Хай колись навчишся. Хай же ти, молодший, будеш брехати… (П.Мирний).
Перелік наведених помилок не є остаточним. До нього увійшли приклади найбільш уживаних помилок.
Порушення мовної норми, за якими ми спостерігали, не виходить за межі можливостей, наданих мовною
системою, бо це означало б вихід не тільки за межі того, що реально існує, а й того, що в ній може бути. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 14
90
Мовна система постійно прагне до рівноваги, але ніколи цього не досягає повністю. Тому вона
розвивається і перебуває в стані відносної рівноваги. Типовим зразком динамічної саморегульованої системи є
багаторівнева ієрархічна структура мови, до якої належать внутрішньорівневі, міжрівневі й різні перехресні
зв’язки, системні й несистемні ділянки із суворо витриманими зв’язками.
Дослідження мовних норм у теоретико-прикладному аспекті дозволяє простежити еволюцію норм і
з’ясувати особливості кодифікації та уніфікації морфологічних норм. Це дає можливість прогнозувати перебіг
системної й узусної конкуренції норм, вияв експансії окремих з них та з’ясувати ступеня репрезентативності й
обширів сильних / слабких інваріантів і їхніх варіантних виявів.
Література
Апресян 1980: Апресян Ю.Д. Английские синонимы и синонимический словарь // Англо-русский
синонимический словарь. – М.: Русск. яз. 1980. – 543 с.
Вихованець 2004: Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови:
Академічна граматика української мови / За ред. І.Вихованця. – К.: Унів. вид-во “Пульсари”, 2004. – 400 с.
Загнітко 1996: Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ,
1996. – 435 с.
Карпенко 1991: Карпенко Ю.А. Введение в языкознание. – К.: Вид-во „Либідь”, 1991.—280 с.
Косериу 1963: Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвистике. – М.: Издательство
иностранной литературы, 1963. – Вып. 3.
Кочерган 2003: Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. – К.: Видавничий центр ”Академія”,
2003. – 464 с.
Крысин 1989: Крысин Л.П. Социолингвистические аспекты изучения современного русского языка. –
М.: Наука, 1989. – 188 с.
Маслов 1997: Маслов Ю.С. Введение в языкознание. Учебник для филологических спец. вузов. – 3-е
изд., испр. – М.: Высш. шк., 1997. – 272 с.
Семчинський 1988: Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К.: Вища шк. Головне вид-во, 1988. –
328 с.
Степанов 1976: Степанов Г.В. Типология языковых состояний и ситуаций в странах романской речи. –
М.: Наука, 1976. – 224 с.
Степанов 1976 а: Степанов Г.В. Внешняя система языка и типы ее связи с внутренней структурой //
Принципы описания языков мира. – М.: Наука, 1976. – 343 с.
СУЛМ 1972: Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. М.А.Жовтобрюха. – К.:
Наук. думка, 1972. – 402 с.
Хомский 1972: Хомский Н. Язык и мышление. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1972. – 356 с.
In the article the question about the state of culture of Ukrainian language is examined on grammatical level.
Wis this purpose the level of language pupil’s competence of compulsory-secondary schools of Makeewka is
investigated. A great attention is paid to the factors which influence the Ukrainian literary language during the
educational process at compulsory-secondary schools.
Keywords: state of language, language norm, grammatic category, case.
Надійшла до редакції 29 вересня 2005 року.