Загальна властивість дієслівних односкладних речень — їх безпідме- товість. їх односкладність можна констатувати тільки на формально- граматичному рівні. У семантико-синтаксичному вимірі вони в переважній більшості є двоскладними. Дія, позначена головним членом, виявляється як незалежна (формально), самостійна. Але ця незалежна дія може бути внутрішньо співвіднесена з ідеєю суб’єкта, при цьому останній може мати формальний вияв у знахідному, родовому, давальному, орудному та інших відмінках. Співвідношення двоскладних, односкладних та нечленованих речень слід розглядати на осі означеність/неозначеність предмета судження. Означеність/неозначеність — це логіко-граматичні категорії, які пов’язані з відображенням предмета в суб’єкті-понятті. Неозначеність предмета судження створюється відсутністю його поняття у першому компоненті судження (див.: [Бабайцева 1968, с. 20-21; Ломтев 1958, с. 9; Ружичка 1963, с. 21; Мещанинов 1963, с. 45; Кириллова 1961, с. 200; Шведова 1956; Галкина-Федорук 1964; Бабайцева 1963; Бабайцева 1967; Арполенко, Забєліна 1982, с. 5-47]).
Найчіткіше предмет судження окреслений у типових двоскладних реченнях; максимальною неозначеністю предмет судження характеризується у вигукових реченнях, що утворюють ядро нечленованих речень. Односкладні речення посідають проміжну ланку між двоскладними та еквівалентами речення. З одного боку, вони виражають предикативність та модальність, визначальні синтаксичні категорії речення, нерозчленовано, в одному компоненті, з другого боку, вони включають, або можуть включати, другорядні члени речення, виступаючи членованими одиницями. Типові односкладні речення характеризуються одним головним членом із чітко окресленою синтаксичною функцією та характеризуються неозначеністю предмета думки, зумовленою логіко-психологічною основою вираженого судження. Типовим двоскладним реченням притаманна чіткість підметово-присудкових відношень та означеність предмета думки, що зумовлює предметний вияв підмета. Типові еквіваленти речення характеризуються відсутністю логіко-семантичного членування та максимальною неозначеністю предмета думки: «Ви цілком свідомі себе? — Так» (О. Довженко); «А що вже приїжджала мама? — Так» (В. Підмогильний) та ін. Односкладні речення — це такі речення з одним головним членом, які формально не вимагають другого головного члена і не можуть до |
528 |
Синтаксис |
повнюватись ним без зміни характеру вираженої думки. Дієслівними односкладними реченнями слід вважати речення, у яких мова йде про дію, діяч або виконавець якої не вербалізований (словесно не виражений). «Дія у власному смислі немислима без особи діючої: є дія — є, таким чином, і те, що діє, тобто особа. Ми ж хочемо сказати цим, що без позначення особи, хоча б найзагальнішої, найбільш неозначеного позначення, дієслово не може бути дієсловом» [Некрасов 1865, с. 107]. Зв’язок між дією та особою (виконавцем дії) у різних дієслівних форм відчувається по-різному. Найтіснішим є зв’язок дії з особою удієвідміню- ваних форм, найменш міцним — у безособових дієслів та інфінітива (пор. думки з цього приводу В. М. Мігіріна: «Наявність інфінітивних та безособових речень показує, що дія (правильніше, процес), яка виражається… дієсловом, може розглядатися як повністю абстрагована від предмета. Ось тому не можна вважати, що дія у дієслові завжди зображається як активна ознака предмета» [Мигирин 1959, с. 17]).
Між двоскладними та односкладними безособовими реченнями розташовуються на осі означеність / неозначеність односкладні дієслівні речення, що утворюють типові перехідні конструкції, які характеризуються поступовим посиленням неозначеності й ослабленням означеності. В означено-особових односкладних реченнях дійова особа мис- литься означено, але вона так тільки мислиться. Наявність у думці дійової особи і дозволяє виділити означено- (особа означена), неозначено- (особа неозначена, хоча особова форма дієслова підкреслює її вияв), узагальнено-особові (особа тільки узагальнюється) односкладні речення в особливу групу односкладних речень — особові за характером репрезентації виконавця дії. Враховуючи наявність діяча (формально невираженого, сконденсовано відображеного у дієслівній формі особи), окремі автори розглядають особові односкладні речення як редуковані двоскладні речення з редукцією підметової субстанції, тобто як варіант повної конструкції 8 <-> Р (речення з означеним граматичним підметом (див.: [Ружичка 1962, с. 144; Шевцова 1978, с. 31-115])). Незважаючи на певну спорідненість неозначено-особових та узагальнено-особових односкладних речень із двоскладними (у них мислиться діяльна особа, що дало можливість Р. Ружичці відобразити їх структурною схемою X <-> Р), вони не можуть розглядатися як варіант двоскладних речень, оскільки в них лише наявне місце, або позиція, витворювача дії, але діяч не може бути вербалізованим без зміни семантико-граматичного характеру речення. Типові синтаксичні моделі неозначено-особових та узагальне- но-особових речень утворюють в українській мові ядро односкладних дієслівних речень, комунікативним призначенням яких виступає реалізація дії неозначеної та узагальненої особи, що входить у структуру виражених суджень у вигляді уявлень. Неозначеність та узагальненість особи пов’язані з порушенням прямого відношення дії до дійової особи (пор.: [Днмарская-Бабалян 1953, с. 237]). Наявність в українській мові синтаксичних конструкцій із нечітко означеною дійовою особою мотивується не розкладом двоскладності |
Розділ VIII. Статус односкладного речення. |
529 |
речення, не «пропуском підмета» (О. О. Потебня), не «спадом граматичної аперцепції підмета» (Д. М. Овсянико-Куликовський), не еліпсом (M. К. Грунський, Г. О. Шевцовата ін.), а здійсненням потреби у вираженні різною мірою діяча. Протиставлення двоскладних та односкладних речень успадковане українською мовою, на думку багатьох лінгвістів, щез праіндоєвропейської [Мельничук 1966] мови. У цьому випадку будь-які спроби визначити генетичну первинність двоскладних або односкладних речень є гіпотетичними (пор. погляди на цю проблему О. О. Потебні (пріоритет надавав двоскладним реченням) та його талановитого учня О. В. Попова (генетично первинними вважав односкладні речення)).
Іменні односкладні речення об’єднують безособово-іменні, номінативні (зрідка сюди відносять і вокативні) речення. За своєю формою та значенням вони істотно різноманітніші, ніж дієслівні. Імпліцитна послідовна двоскладність властива для оцінних іменних речень типу Краса! Роззява!, оскільки вони кваліфікують той чи інший об’єкт, позначаючи його відповідну ознаку (Хоч він і роззява, та цього разу постарався (Гр. Тютюнник)). Виступаючи предикатними, такі лексеми вимагають первинного окреслення своєї семантики і співвіднесеності з конкретним явищем і тільки після цього здатні заповнювати позицію підмета. Особливе місце займають інфінітивні речення, у яких головний член — незалежний інфінітив — поєднує властивості дієслова й іменника: Співати всім і негайно! (О. Слісаренко). Своєрідність їх мотивується також і тим, що здебільшого вони констатують вияв події, а не відтворюють її динаміку: Як же жити на чужині на самоті? (Т. Шевченко); Втекти б до моря голубого (О. Олесь). |