У статті розглянуто теорію “родовідного дерева” і “хвильову” теорію і відповідні методики
моделювання історії мов. Наведено критику зазначених теорій європейськими мовознавцями кінця ХІХ ст. –
30-х рр. ХХ ст. й оцінка їх експланаторних можливостей з позицій сучасного мовознавства.
Ключові слова: теорія (модель) “родовідного древа”, “хвильова” теорія (модель), лінгвістична
реконструкція, дивергенція, конвергенція, прамова.

Дослідники сходяться в тому, що в європейському мовознавстві кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. важливу
роль відіграли праці А.Шлейхера, Й.Шмідта та Г.Шухардта. Теорія „родовідного дерева” Августа Шлейхера
пояснювала походження мов індоєвропейської сім’ї шляхом дивергенції, тобто поступового діалектного
дроблення прамови; теорія була представлена у вигляді схеми, яка нагадує гіллясте дерево. Дивергентне та
меншою мірою конвергентне моделювання як історії звуків і форм, так й історії мови взагалі на певному етапі її
розвитку спостерігається в працях українських і російських мовознавців М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича,
М.І.Греча, І.І.Срезневського, П.О.Лавровського.
Учені Харківської лінгвістичної школи О.О.Потебня, П.Г.Житецький та М.О.Колосов у своїх
дослідженнях послідовно дотримувалися моделі “родовідного дерева”. Дивергентний характер мовного
розвитку, “панування одного прагнення до розпаду наріч” у мовному минулому О.О.Потебня обґрунтовував
посиланням на екстралінгвістичні чинники: “Чим далі в старовину, тим більш замкнутим життям живуть
відособлені племена, тим сильніше несвідоме почуття цілісності мови, що припускає тільки такі нововведення,
які самі собою випливають із внутрішнього життя мови” [11: 10.]. Разом з тим дослідження фактичного
матеріалу дало змогу О.О.Потебні висловити думку про те, що теорії “родовідного дерева “анітрохи не
суперечило б припущення, що в нинішніх руських наріч не один родоначальник, а 2, 3 та скільки потрібно” [12:
9]. Але на практиці вчений виходив з визнання одного “родоначальника” східнослов’янських мов –
спільноруської мови. Конвергентними процесами О.О.Потебня пояснював, наприклад, генезис білоруської
мови: вона виникає внаслідок взаємодії південновеликоруських говорів з “малоруськими”. На конвергентні
процеси вказував П.Г.Житецький; зокрема, він вважав, що південновеликоруський “говір” виник шляхом
конвергенції з елементів білоруських та північновеликоруських у процесі колонізаційного руху білорусів –
нащадків кривичів – на північний схід.
Явища дивергенції та конвергенції плідно досліджували вчені Московської лінгвістичної школи. На
думку В.К.Журавльова, заслуга розробки теорії дивергентно-конвергентної еволюції мови належить
П.Ф.Фортунатову. Він підкреслював, що історію сім’ї мов не можна представляти лише як “поступове
© Глущенко В.А., Овчаренко В.М., Каламаж М.А., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

44
диференціювання”, бо тут наявні набагато складніші відношення: роз’єднання, знову з’єднання, знову розпад i
т.д., що слід пояснювати історією суспільних союзів [18: 4-25, 68-71]. Iдучи за П.Ф.Фортунатовим, його учень
О.О.Шахматов пов’язував конвергентні (інтеграційні) процеси з тим, що “політичні та культурні умови далеко
не завжди відповідають умовам етнографічним, які відбиваються безпосередньо в мові” [21: 9]. У зв’язку з цим
необхідно відзначити, що вчені Московської школи постiйно підкреслювали тісний зв’язок дивергентно-
конвергентних процесів з iсторiєю народу (П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов, М.М.Дурново).
Але перевагу було віддано дивергенції. Це зумовлене двома чинниками, на якi вказують учені
Московської школи. По-перше, виходячи з реальності існування мови лише окремого індивіда, вони
підкреслюють, що немає “й двох людей, навіть якщо вони є членами однієї родини, якi говорять зовсім
однаково” [21: 7]. Звідси висновок, що мова народу, “завдяки своїм носіям, має умови й причини своєї
різноманітності, яка все збільшується протягом історії” [там же: 21: 9] (О.О.Шахматов). По-друге, ускладнення
зв’язків між окремими діалектами в iсторiї мови полягає саме в тому, що “поряд з роз’єднанням відбувається й
об’єднання діалектів” [17: 79] (П.Ф.Фортунатов). Отже, чим далі в минуле, тим менш значимою стає
конвергенція. У цьому аспекті заслуговує на увагу протиставлення “різноманітного” сучасного
“одноманітному” минулому, мiж якими можна встановити “генетичний зв’язок” (О.О.Шахматов).
Характерно, що О.О.Шахматов, який першим почав досліджувати конвергентні (у тому числі фонетичні)
процеси в iсторiї східнослов’янських мов, моделював ці процеси для відносно пізніх етапів мовної iсторiї: для
ХІІ ст. це занепад редукованих, спiльносхiднослов’янський характер якого О.О.Шахматов пояснював
об’єднуючою роллю Києва та впливом давньокиївського койне, а для ХІІІ ст. (перша фіксація – друга половина
ХІІІ ст.) – таке найдавнiше спiльновеликоруське явище, як перехід напружених редукованих у голосні повного
творення о, е [19: XLIX; 20: 240].
Існує думка, що А. Шлейхер, як і його послідовники, застосовуючи методи природознавства, прямо
ототожнював життя мови з життям організмів у природі. Дійсно, термін “морфологія” було запозичено
А.Шлейхером саме з природознавчих наук. Але, стверджує А.В.Десницька, насправді дослідника хвилювали
зовсім інші питання – у першу чергу теоретичні проблеми, пов’язані з розумінням сутності мовних явищ, та
загальні питання методології лінгвістичних досліджень. У працях А.Шлейхера моделювання дивергентних
історико-мовних процесів було доповнене теорією географічного варіювання мов і твердженням про
значущість контактів на межі мов та діалектів.
При розв’язанні проблеми географічного варіювання мов А.Шлейхер визначав лінгвістичну
безперервність співвідношення фонетичних та морфологічних ознак неспоріднених мовних груп, які
розташовувалися на суміжних територіях та поступово переходили одна в одну. Таку лінгвістичну
безперервність А.Шлейхер моделює з найдавніших часів.
Отже, поряд з теорією “родовідного дерева” виникла теорія, яка моделювала походження мов у вигляді
поступових переходів від одних мовних груп до інших на тлі тісного їх контактування (зважаючи саме на
конвергенцію), заснована вже на принципі лінгвістичної безперервності. Ідею “безперервності специфічних
мовних зв’язків” висловлював А.Пікте (1959). Г.Шухардт (1870) різко протиставив теорію географічної
безперервності мов теорії “родовідного дерева”. Замість теорії розпаду індоєвропейської прамови Г.Шухардт
запропонував теорію змішування та схрещування мов, ставлячи під сумнів цілісність мови в географічному
просторі і вказуючи на географічну безперервність мов і діалектів. Узагальненням цих ідей стала праця
Й.Шмідта “Die Verwandtschaftsverhaltnisse der indogermanischen Sprachen” (1872), у якій дослідник перш за все
відкидає будь-яку можливість генеалогічної класифікації мов й обґрунтовує безпідставність генетичного
зближення як окремих мов, так і цілих мовних сімей. Він заперечує існування “проміжних прамов”, говорячи,
що вони є лише науковими фікціями, завдяки яким суттєво полегшується дослідження, і що всі мови, виходячи
з однієї спільної основи, утворилися цілком індивідуально й незалежно одна від одної. Уже в давні часи, за
Й.Шмідтом, виникають паростки окремих наріч у вигляді різних звукових переходів у спільній мові, нових
звуків і т. под. Ці початки зі свого центра розповсюджуються на сусідніх територіях, на зразок того, як
розходяться, наприклад, хвилі від кинутого у воду каменя. Й.Шмідт стверджує, що між усіма сучасними
мовами індоєвропейської сім’ї існують зв’язки, які не дають змоги виділити ту чи іншу мову в окрему групу і
що всі ці мови – ланки одного ланцюга. Індоєвропейська мова ще на своїй прабатьківщині розпалася на багато
різних наріч, причому між основними наріччями були проміжні. Пізніше ці проміжні мови зникли. Й.Шмідт
виділяє такі проміжні мови: скіфську та сарматську між спільнослов’янською та індоіранською; дакійську і
фракійську – між спільнослов’янською, литовською на сході, кельтською на заході та грецькою на півдні;
ілірійську – між кельтською та грецькою; фрігійську – між грецькою та вірменською і т. д.
З критикою теорії “родовідного дерева” на користь “хвильової” теорії виступили такі вчені, як Я.Бодуен
де Куртене, Ф. де Соссюр, Г.Пауль, М.С.Трубецькой, Дж. Бонфанте та ін.
Я.Бодуен де Куртене критично оцінював теорію “родовідного дерева” і механістичні спроби
реконструкції прамови, вважаючи за потрібне враховувати також географічні, етнографічні й інші чинники та
визнаючи змішаний характер кожної окремо взятої мови [1, Т. 1: 131]. Однак прамовну реконструкцію
дослідник не відкидав, говорячи, що “особливо важливо та необхідно для науки відтворити так звані первинні
та основні мови, тобто мови, різноманітні зміни яких подає певна група мов. При цьому треба пам’ятати, що ці
прамови у тому вигляді, як вони відтворені наукою, є не комплексами дійсних явищ, а тільки комплексами Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

45
наукових фактів, видобутих дедуктивним шляхом [там же: 70]. Я.Бодуен де Куртене вважав, що необхідно
відмовитися від генетичної класифікації мов та задовольнитися точною характеристикою окремих мов та
мовних сімей, а також перехідних періодів між давніми стадіями розвитку мови та наступними періодами [там
же: 132].
Віддаючи перевагу теорії “хвиль” перед теорією “родовідного дерева”, І.О.Бодуен де Куртене
підкреслював, що й застосування теорії “хвиль” залишає в нього враження, що мова розглядається при цьому як
щось незалежне від людини, зроблене з дерева або з води, або щось висяче в повітрі. Дослідник закидав
“хвильовій” теорії на те, що вона “звертає недостатню увагу, зокрема, на такі безперечні факти: 1) безперервне
взаємопроникнення та змішування в мовному мисленні в різних, навіть “індивідуальних” мовах; 2) переміну
помешкання, пов’язану з мандрівним життям, завдяки якому відбувається постійна зміна взаємного
географічного розташування так званих “мов”, тобто, точніше кажучи, носіїв цих мов” [там же: 7].
Подібну позицію займав і Ф. де Соссюр. На його думку, наука, яку створили Ф.Бопп, Я.Грімм та їх
сучасники і яку узагальнив А.Шлейхер, “уособлює школу мовознавства на першому етапі існування
індоєвропеїстики… Ця наука залишалась виключно порівняльною, замість того, щоб бути історичною” [13: 13].
Хоча А.Шлейхер “закликає завжди виходити з індоєвропейської прамови, тобто, здавалося б, виступає як
справжній історик”, проте “цей виключно порівняльний метод тягне за собою цілий ряд помилкових уявлень,
які не відповідають жодній дійсності і суперечать справжнім умовам існування будь-якої мови” [там же: 13-14].
Лише відома праця Й.Шмідта, за словами Ф. де Соссюра, “розплющила лінгвістам очі й поклала початок теорії
безперервності, або теорії “хвиль”. Стало зрозуміло, що для пояснення співвідношень між індоєвропейськими
мовами достатньо спиратися на факти їх диференціації на місці й зовсім не треба припускати переміщення
народів стосовно один одного в просторі; діалектні відмінності могли й повинні були зароджуватися ще до
переселення народів. Таким чином, теорія “хвиль” не лише допомагає нам скласти більш відповідне уявлення
про індоєвропейську передісторію, а й пояснює основні закони всіх явищ мовної диференціації та умови, що
спричиняють спорідненість мов” [там же: 263].
І хоча Ф. де Соссюр віддавав перевагу теорії “хвиль”, не відкидав він і теорію “родовідного дерева” [там
же: 263].
На думку Г.Пауля, схема “родовідного дерева” довільно висмикує кілька ознак як істотних та ігнорує всі
інші. Але якщо відібрані таким чином ознаки виявляються достатньо характерними та виразними, то схема
може певною мірою бути допоміжним ілюстративним посібником, хоча при цьому, застерігає дослідник, не
слід уявляти, що вона з вичерпною повнотою та точністю відображатиме реальні співвідношення [8: 58-59, 63].
Ж.Вандрієс категорично зауважував, що реконструйована індоєвропейська прамова позбавлена будь-якої
конкретної реальності – це лише реконструкт, “система відповідностей”. Найбільше, що ми знаємо про цю
мову, зводиться до принципів її граматичної будови: ніхто не може говорити цією мовою, але лінгвіст повинен
знати, як в ній виражаються ці принципи, яке було значення суфіксів та закінчень. Ці граматичні дані дають
нам можливість мовними засобами відновлювати історичні зв’язки, що пов’язують мови [3: 276]. Цитуючи
Г.Паріса, Ж.Вандрієс зазначає, що “немає дійсного кордону, який відокремлював би говори північної Франції
від говорів південної Франції. З кінця в кінець нашої національної території наші різні говори розстилаються,
як величезний килим, у якому різноманітні кольори непомітно переходять один в інший невловимими
відтінками” [там же: 229].
М.С.Трубецькой зазначав, що теза про існування в минулому індоєвропейської прамови суперечить тому
факту, що, наскільки ми можемо сягати глибини століть, ми завжди знаходимо в давнині велику кількість
індоєвропейських мов. Разом з тим припущення про єдину індоєвропейську прамову, за М.С.Трубецьким, не
можна визнати зовсім неможливим. Однак воно не є безумовно необхідним, і без нього можна обійтися [15: 45].
Натомість дослідник вводить в обіг поняття “мовне сімейство”, яке не передбачає спільного походження мов
від однієї прамови. Це “група мов, які, крім низки спільних рис мовної будови, виявляють також ще низку
спільних “матеріальних збігів”, тобто група мов, у яких значна частина граматичних і словникових елементів
подає закономірні звукові відповідності” [там же]. І для пояснення цих закономірностей не обов’язково
припускати спільне походження мов даної групи, бо така закономірність існує й при масових запозиченнях між
неспорідненими мовами [там же]. Отже, “немає ніякої підстави припускати існування єдиної індоєвропейської
мови, з якої нібито розвинулися всі індоєвропейські мови. На такій же підставі можна припустити й зворотну
картину розвитку: “пращури” індоєвропейських “гілок” спочатку були несхожими один на одного, і тільки з
плином часу завдяки постійному контакту, взаємовпливам та запозиченням значно зблизилися один з одним,
однак без того, щоб стати тотожними. Історія мов знає і дивергентний, і конвергентний розвиток [там же: 46].
Мовна сім’я може бути не тільки продуктом чисто дивергентного або чисто конвергентного розвитку мов, але й
продуктом сполучення обох типів розвитку в різних пропорціях. М.С.Трубецькой виділяє “мовні сімейства” за:
1) мережеподібним (або ланцюгоподібним) типом членування, що може переважати при дивергентному
розвитку мов (слов’янські мови, в яких майже кожна мова є ніби перехідною ланкою між іншими; цей зв’язок
здійснюється перехідними говорами, при цьому нитки зв’язків тягнуться й поверх кордонів, між групами) та
2) за цеглеподібним типом членування (при порівнянні слов’янських мов з іншими індоєвропейськими
ланцюгоподібне членування припиняється), який може переважати за переваги конвергентного розвитку [там ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

46
же: 47-48]. М.С.Трубецькой припускає, що індоєвропейських мов спочатку було декілька і вони утворювали
“мовний союз”, з якого потім з плином часу розвинулося “мовне сімейство”. Ретроспективно лінгвісти
вимушені розглядати ці члени давньої індоєвропейської групи мов як “діалекти індоєвропейської прамови”, але
виводити їх неодмінно з одного спільного джерела немає ніяких підстав [там же: 53].
“Хвильова” теорія, за М.С.Трубецьким, може бути застосована не тільки до діалектів однієї мови та до
груп споріднених мов, але й до сусідніх неспоріднених мов. Такі мови нібито “заражають” одна одну й у
результаті отримують низку спільних особливостей у звуковій та граматичній структурі. Кількість таких
спільних рис залежить від тривалості географічного зіткнення даних мов. Усе це можна застосувати й до
мовних сімейств. У більшості випадків мовне сімейство виявляє певні особливості, які дозволяють об’єднатися
з сусіднім сімейством. Таким чином, зазначає М.С.Трубецькой, окремі сімейства утворюють цілі ланцюги [там
же: 53]. Враховуючи цю схильність до “ланцюгоподібного” географічного розподілу мовних сімейств, а також
те, що всі структурні риси індоєвропейської мовної будови окремо зустрічаються й у неіндоєвропейських
мовах, можна з деяким ступенем вірогідності визначити приблизне географічне місце виникнення
індоєвропейської мовної будови. Такі географічні вказівки М.С.Трубецькой вважає задовільними. Докладно
аналізуючи методику досліджень О.О.Шахматова, М.С.Трубецькой зазначає, що „він завжди уявляв собі
розвиток мови у формі розгалуження родовідного дерева. Так, білоруська – це дещо середнє, тобто з’єднувальна
ланка між великоруською та українською. Для прихильника теорії “хвиль” у цьому випадку тут немає нічого
дивного: якщо враховувати географічне положення білоруської, цей факт видається очевидним. В іншому
полягає справа для визнавця (хай навіть несвідомого) теорії “родовідного дерева”: для нього перехідні діалекти
– взагалі дуже складна проблема. Щоб розв’язати дану проблему в дусі теорії “родовідного дерева”, для
послідовника цієї теорії залишається лише одни шлях – визнати наявність етнічних і, відповідно, діалектних
змішувань” [16: 145]. Через те, що теорію “родовідного дерева” А.Шлейхера можна розглядати вже як
“остаточно подолану точку зору”, шахматовське тлумачення походження сучасного розподілу
східнослов’янських мов повинно відпасти [там же].
Як слушно зазначають М.І.Толстой, В.В.Іванов, Т.В.Гамкрелідзе, концепція “розпаду мови”
М.С.Трубецького “значно відрізняється від спрощеної теорії “родовідного дерева” А.Шлейхера” [4: 507].
“Розпад мов”, на думку М.С.Трубецького, – це не обов’язково хронологічно послідовне членування одного
цілого на чималі шматки блоків, а потім розподіл цих блоків на більш дрібні частини, як це представлено
теорією “родовідного дерева”. Дивергентний процес є більш складним. М.С.Трубецькой це й довів на прикладі
виникнення й розвитку східнослов’янського (давньоруського) діалектного континууму [там же].
У статті “Вавілонська вежа та змішання мов” М.С.Трубецькой, говорячи про різноманіття національних
мов і культур, вважає його наслідком “закону дроблення”. З одного боку, “мова є безупинний ланцюг говорів,
які поступово й непомітно переходять один в одний”, з іншого – мови поєднуються в “сімейства”, “галузі”,
“підгалузі”. Так складаються відношення мовних одиниць, що поєднуються генетично, тобто як такі, що
походять від діалектів єдиної колись прамови. Отже, тут М.С.Трубецькой висловлює поширену точку зору на
прамову. Проте далі він подає новий підхід до проблеми генетичних спільнот. М.С.Трубецькой робить
далекоглядний висновок, що “союзи”, очевидно, генетично неспоріднених лінгвістичних сімейств існують по
всій земній кулі. При цьому часто буває, що те саме сімейство чи окрема мова належить відразу до двох союзів
або коливається між двома сусідніми союзами, граючи, таким чином, ту ж роль, що й перехідні говори в
генетичній класифікації. Таким чином, беручи до уваги обидва можливі групування мов, генетичне (за
сімействами) і негенетичне (у межах союзів), можна сказати, що всі мови земної кулі є певною безупинною
мережею ланок, які взаємно переходять одна в одну, як кольори веселки. І саме через безперервність цієї
мовної веселкової мережі й поступовість переходів від одного її сегменту до іншого загальна система мов
земної кулі при всьому своєму строкатому різноманітті є все-таки певним, правда тільки уявлюваним, єдиним
цілим. Таким чином, в мові чинність закону дроблення спричиняється не до анархічного розпилення, а до
стрункої гармонійної системи, у якій усяка частина, аж до дрібної, зберігає свою яскраву неповторну
індивідуальність, і єдність цілого досягається не знеособленням частин, а безперервністю самої веселкової
мовної мережі.
Ідеї М.С.Трубецького щодо “дроблення” та “союзу” перегукуються з думками П.Ф.Фортунатова, який,
міркуючи над проблемами історичної дивергенції і конвергенції мов, писав у 1902 р.: “Кожна мова належить
певному суспільству, певному суспільному союзу, тобто кожна мова належить людям, як членам того або
іншого суспiльства. Ті зміни, які відбуваються в складі суспiльства, супроводжуються й у мові відповідними
змінами: роз’єднанню суспiльства на ті або інші частини відповідає роз’єднання мови на окремі наріччя, а
об’єднанню частин суспільного союзу вiдповiдає й у мовi об’єднання її наріч” [18: 24]. Очевидно, погляди
П.Ф.Фортунатова щодо цієї проблеми вплинули на формування ідеї “мовних союзів” М.С.Трубецького.
Концепція “алогенетичного споріднення” М.С.Трубецького і “безперервності мовної веселкової мережі”
дуже близька також поглядам Г.Шухардта, який писав: “Мені здається, що … родинні відношення між
діалектами можна уподібнити поняттям про нескінченне й різноманітне в математиці” [22: 274-275]. Подібні
ідеї розвивав у 20-і роки ХХ ст. Є.Д.Поліванов. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

47
На відміну від Й.Шмідта, який вважав прамову науковою фікцією, М.С.Трубецькой усе-таки не
відмовився від поняття прамови, вважаючи її свого роду “інгредієнтною” системою і думаючи, що мови однієї
сім’ї не обов’язково повинні походити з однієї й тієї ж прамови. Мовна ж сім’я може бути як результатом
дивергенції (розбіжності), так і конвергенції (сходження) мов.
Дж. Бонфанте, обґрунтовуючи позиції неолінгвістів, висував низку положень, згідно з якими: 1) будь-
який лінгвістичний атлаc і навіть просте спостереження показують, що немає ніякої єдності мов, існує тільки
велика кількість діалектів, ізоглос, переходів та різного роду хвилеподібних рухів – “безмежне й бурхливе море
сил і течій, які борються одна з одною”; 2) так само як немає реальних кордонів або бар’єрів між мовами однієї
групи (наприклад, французькою, провансальською, італійською і т.д.), немає їх і між мовами однієї сім’ї
(наприклад, між французькою й німецькою або між німецькою й чеською) або навіть мовами різних сімей
(наприклад, між російською й фінською); 3) теорія “родовідного дерева” А.Шлейхера руйнується і здебільшого
не витримує іспитів; 4) етнічні змішування є причиною мовних змін [2: 307, 309] та ін.
Ці погляди зближують погляди неолінгвістів з поглядами вчених Празької лінгвістичної школи, до того
ж обидві школи користуються теорією мовних союзів.
“Хвильова” модель набула поширення в працях українських і російських мовознавців С.Й.Смаль-
Стоцького, О.І.Соболевського, Є.Ф.Будде, О.М.Колесси, П.О.Бузука, К.Т.Німчинова, М.Ф.Сулими. Деякі
дослідники (С.Й.Смаль-Стоцький, О.М.Колесса) намагалися довести самобутність української мови (українська
мова виводиться безпосередньо з спільнослов’янської прамови) зверненням саме до “хвильової” моделі. У
межах “хвильової” моделі українська мова генетично зближувалася з сербською (С.Й.Смаль-Стоцький), хоча
були й спроби здійснити це зближення в межах моделі “родовідного дерева” (Є.К.Тимченко). Як вважав
П.О.Бузук, “хвильова” теорія і пов’язаний з нею “метод ізоглос” можуть бути “інструментом” дослідження
мовної історії, у той час як теорія “родовідного дерева” і пов’язаний з нею “метод прамови” не можуть бути
таким інструментом. П.О.Бузука підтримував К.Т.Німчинов, що підкреслював недоцільність застосування
“методу прамови” в мовознавстві.
А.Лескін намагався зняти протиріччя між моделлю “родовідного дерева” і “хвильовою” моделлю. Його
“лінію” підтримували Б.Дельбрюк, В.К.Поржезинський, Я.В.Вовк-Леванович, М.Фасмер та ін. Я.В.Вовк-
Леванович і М.Фасмер зазначали, що обидві моделі потрібні в мовознавстві.
Як зазначають сучасні вчені, модель “родовідного дерева” повинна бути охарактеризована як динамічна
модель, що схематизує процес мовної дивергенції, а “хвильова” модель – як статична модель, що демонструє
синхронні генетичні взаємозв’язки мов на певному етапі минулого; зазначені моделі доповнюють одна одну [6:
21-22].

Література
1. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию.- М.: Изд-во АН СССР, 1963.-
Т. 1. – 384 с.; Т. 2. – 391 с.
2. Бонфанте Дж. Позиция неолингвистики // Звегинцев В.А. История языкознания ХІХ и ХХ веков в
очерках и извлечениях. – М.: Учпедгиз, 1960. – Ч. 1. – 407 с.
3. Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю / Под ред. Р.О.Шор. – М.: Гос. социально-
экономическое изд-во, 1937. – 410 с.
4. Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В., Толстой Н.И. Послесловие / Трубецкой Н.С. Избранные труды по
филологии. – М.: Прогресс, 1987. – С. 492-519.
5. Десницкая А.В. Проблема диалектного членения индоевропейской языковой общности и
исследование В. Порцига // Порциг В. Членение индоевропейской языковой области / Предисл.
А. В.Десницкой. – М.: Прогресс, 1964.- С. 5-26.
6. Климов Г.А. Методика лингвогенетических исследований (Введение) // Общее языкознание: Методы
лингвистических исследований / Отв. ред. Б. А.Серебренников.- М.: Наука, 1973.- С. 9-33.
7. Михайлов А.В. Опыт введения в изучение русского литературного языка и письма. – Варшава, 1911. –
С. 49-87.
8. Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б.А. Серебренников.- М.:
Наука, 1973.- 318 с.
9. Пауль Г. Принципы истории языка.- М.: Изд-во иностр. лит., 1960.- 500 с.
10. Порциг В. Членение индоевропейской языковой области.- М.: Прогресс, 1964.- С. 27-81.
11. Потебня А.А. Два исследования о звуках русского языка: І. О полногласии, ІІ. О звуковых
особенностях русских наречий.- Воронеж, 1866.- 156, ІІІ с.
12. Потебня А.А. Разбор сочинения П.Житецкого ″Очерк звуковой истории малорусского наречия″. К.,
1876.- СПб., 1878.- 76 с.
13. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К.: Основа, 1998. – 324 с.
14. Топоров В.Н. Индоевропеистика // Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред.
В.Н.Ярцева.- М.: Сов. энциклопедия, 1990.- С. 182-186.
15. Трубецкой Н.С. Мысли об индоевропейской проблеме // Трубецкой Н.С. Избранные труды по
филологии. – М.: Прогресс, 1987. – С. 44-59. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

48
16. Трубецкой Н.С. О звуковых изменениях русского языка и распаде общерусского языкового
единства // Трубецкой Н.С. Избранные труды по филологии. – М.: Прогресс, 1987. – С. 143-167.
17. [Фортунатов Ф.Ф.] Сравнительное языковедение: Лекции ординарного проф. Ф.Ф.Фортунатова,
читанные в 1899-1900 г.-[Литограф. изд.- М., 1899-1900.]- 286 с.
18. Фортунатов Ф.Ф. Сравнительное языковедение: Общий курс // Фортунатов Ф.Ф. Избр. труды: В 2-х
т.- М.: Учпедгиз, 1956.- Т. 1.- С. 21-197.
19. Шахматов А.А. Очерк древнейшего периода истории русского языка // Энциклопедия слав. филол.-
1915.- Вып. 11.- ХХVIII, II, L, 369 с.
20. Шахматов А.А. Русский язык, его особенности. Вопрос об образовании наречий. Очерк основных
моментов развития литературного языка // Шахматов А.А. Очерк современного русского литературного языка.-
4-е изд.- М.: Учпедгиз, 1941.- С. 223-244.
21. Шахматов А.А. Русский язык: Лекции, читанные в Моск. ун-те. 1890-91 ак. г. [-Литограф. изд.- М.,
1890-91].- 179 с.
22. Шухардт Г. Избранные статьи по языкознанию.- М.: Изд-во иностр. лит., 1950.- 292 с.
23. Leskien A. Die Deklination im Slavisch-Litauischen und Germanischen.- Leipzig, 1876.
24. Schmidt W. Geschichte der deutschen sprache. – Berlin, 1970. – 428 s.
25. Schmidt J. Die Verwandtschaftsverhaltnisse der indogermanischen Sprachen. – Weimar, 1872.
26. Schmidt J. Zwei arische a-laute und die palatalen // Zeitschrift fьr vergleichende Sprachforschung auf dem
Gebiete der indogermanischen Sprachen.- 1881.- Bd. 25.- S. 1-179.

The article deals with the theory of the “genealogical tree” and “wave” theory and corresponding methods of
modelling of European languages history. Criticism of these theories by the linguists of the end of the XIXth century –
30s of the XX century and assessment of their explanatory possibilities from the position of modern linguistics are
provided.
Keywords: theory (model) of “genealogical tree”, “wave” theory (model), linguistic reconstruction, divergency,
convergency, ancestor language.
Надійшла до редакції 2 жовтня 2006 року.