У статті розглянуто мовні засоби вираження концепту, місце серед них граматичних засобів. Автор
приходить до висновку, що граматичні – як морфологічні, так і синтаксичні – засоби є важливими, хоч і
другорядними, допоміжними засобами вираження концепту, урахування яких допомагає побачити і уточнити
ті концептуальні ознаки, які часто є не зовсім помітними або завуальованими.
Ключові слова: концепт, концептуальний аналіз, концептуальна ознака.

Становлення когнітивної лінгвістики і розвиток однієї з її галузей – лінгвоконцептології змусили
мовознавців шукати й адекватні шляхи лінгвістичного дослідження. Поступово сформувався так званий
концептуальний аналіз, який „можна певною мірою трактувати як метод когнітивної лінгвістики” [Кочерган
2003: 25].
Звичайно під концептуальним аналізом розуміють один із прийомів реконструкції мовної картини світу,
який полягає в аналізі метафоричної сполучуваності слів абстрактної семантики і виявляє „конкретний”, що
„чуттєво сприймається”, образ, зіставлюваний у наївній картині світу з цим „абстрактним” поняттям. Цей
прийом першими незалежно один від одного застосували Н. Арутюнова (1976), В. Успенський (1979),
Дж. Лакофф і М. Джонсон (1980), у цьому руслі виконано перші дослідження українських концептів
Т. Радзієвською [1997; 1999] та Г. Яворською [1999].
© Скаб М.В., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

76
Зараз, на думку М. Кочергана, концепти, як правило, досліджують на основі сполучуваності, переважно
предикативної, рідше – атрибутивної, комплементарної, а інколи враховують різноманітні широкі мовні
контексти (фольклорні, художні, публіцистичні та інші твори) [2003: 25], на практиці ж аналізують переважно
фразеологізми та метафоричні вислови як засоби мовного вираження концепту.
Однак питання про те, що ж справді є виразником концепту і які репрезентанти концепту потрібно
досліджувати, залишається і далі не до кінця з’ясованим. Висвітлення цього питання, а також місця серед цих
засобів граматичних і є метою нашої статті.
Ю. Степанов, автор словника культурних концептів, зауважував, що „концепти не прив’язані до тієї чи
іншої матеріальної форми – вони ширяють над матеріальними формами” [2004: 3, 9], „виражаючись як у слові,
так і в образі чи матеріальному предметі” [2004: 75]. Однак, безсумнівно, „ми можемо дістатися до думки
тільки через слова (ніхто ще поки не винайшов іншого способу)” [Вежбицкая 1999: 293].
Зв’язок концепту з вербальними засобами вираження взагалі відмічають практично у всіх визначеннях
концепту (напр., [Нерознак 1998: 81; Бабушкин, Жукова 1999: 11]), однак єдності в думках щодо конкретних
значущих одиниць мови, з якими співвідноситься концепт, у лінгвоконцептуалістів поки що немає [Воркачев
2002: 87], проте всі вони відзначають, що ”відмітною особливістю реалізації концептуальних систем у мові є
водночас той факт, що один і той самий зміст може бути переданий у мові альтернативними засобами”
[Кубрякова 2004: 31].
Найчастіше представництво концепту в мові приписують слову [Вежбицкая 1997: 77–79; Арутюнова
1999: 543–640; Нерознак 1998: 84–85], а саме слово отримує статус імені концепту – мовного знака, який
передає зміст концепту найбільш повно й адекватно. Однак слово як елемент лексико-семантичної системи
мови завжди реалізується у складі тієї чи іншої лексичної парадигми, що дозволяє його інтерпретувати як
інваріант парадигми, утвореної лексико-семантичним варіантом цього слова, чи як ім’я смислового
(синонімічного) ряду, утвореного синонімами, що співвідносяться з одним із лексико-семантичних варіантів
слова [Лихачев 1997: 4; Москвин 1997: 67]. Оскільки, як правило, концепт співвідноситься більш ніж з однією
лексичною одиницею, логічним завершенням такого підходу є його співвіднесення з планом вираження всієї
сукупності різнорідних синонімічних (власне лексичних, фразеологічних і афористичних) засобів, що описують
його в мові [Панченко 1999: 6], тобто, у кінцевому підсумку концепт співвідноситься з планом вираження
лексико-семантичної парадигми [Воркачев 2002: 88].
М. Алефіренко вважає, що головною формою концепту є слово і словосполучення (див. [2005а: 59]), інші
дослідники значно розширюють перелік мовних засобів, здатних виступати вербалізаторами концептів:
синоніми, антоніми, типові синтаксичні позиції, сполучуваність, семантичні поля, метафори, фразеологія, мовні
шаблони тощо [див. Арутюнова 1994: 3]. В. Левицький у цьому ряду називає ще й словотвірні гнізда [2006:
149]. В. Старко до вербалізаторів концепту відносить етимологію слів, що виражають те чи те поняття,
синоніми, антоніми, типові синтаксичні позиції, контексти вживання (семантичні комплекси), семантичні поля,
оцінки, образні асоціації, метафорику, фразеологію та мовні шаблони [2004: 54]; О. Єфименко аналізує
словникову, текстову та психолінгвістичну парадигми [2005]; схожу позицію, однак з опорою на текст реалізує
В. Кононенко [2004]; О. Задорожна до вербалізаторів концепту зараховує синоніми, антоніми, тематичні групи,
лексико-семантичні групи та поля, фразеологічне та конотативне значення [2005: 216].
Намагаючись об’єктивізувати результати дослідження шляхом формалізації (див. думку В. Левицького,
який цілком слушно приходить до висновку, що „чим більшою мірою мовознавець опирається при
конструюванні фрейма на формальні мовні властивості досліджуваного об’єкта, тим успішнішою буде його
робота” [2006: 158]; аналогічну думку знаходимо в М. Толстого: „Лінгвістичний аналіз семантичної сторони
мови (як інших його сторін), повинен опиратися в першу чергу на формальні ознаки, формальні показники,
оскільки такий підхід повніше гарантує точність аналізу (описового і порівняльного) і послідовність його
кроків” [1966: 17–18]) та відштовхуючись від семантики мовних одиниць (М. Алефіренко зауважує, що
„семантика мовного знака – головне джерело знань про зміст репрезентованого концепту”, „тому
дослідницький шлях від семантики мовного знака до змісту відповідного концепту варто вважати істинним”
[2005: 183]; пор. думку В. Гака про зворотній процес: „Чим далі розвивається сучасна семантика, тим все
більше підтверджується, що її проблеми не можуть бути вирішені без звернення до об’єктивної реальності,
явища якої відображаються у свідомості людини і позначаються засобами мови” [1976: 75]), ми пропонуємо
аналізувати динаміку концептуалізації певної сфери дійсності у мові через розгортання семантичного простору
слова.
Під семантичним простором слова розуміємо всю сукупність значень слова, що функціонують у мові й
мовленні та реалізуються в усіх напрямках розгортання його семантики – семантичному (розширення
семантичної структури слова), словотвірному в(итворенні похідних від аналізованого слова) та
синтагматичному (сполучувальних властивостях аналізованого слова) (пор.: “розвиток значення слова і його
кореня може виявлятися в мові трояким чином: 1) у нових значеннях самого слова; 2) в утворенні похідних
слів; 3) у формуванні фразеологічних одиниць, до складу яких входить дане слово” [Гак 1998: 694]). На нашу
думку, повне уявлення про концепт ми можемо отримати, лише проаналізувавши його виникнення та динаміку
розвитку усіх проекцій семантичного простору, що дасть змогу побачити закономірності формування
ментальності народу, його погляду на світ і на своє місце в ньому, певною мірою реконструювати мовну Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

77
картину світу наших предків, простежити зміни у світогляді та аксіології українців, об’єктивно виявити
способи україномовної категоризації світу. Дані психолінгвістичних досліджень вважаємо допоміжними і
такими, що дозволяють ще одним, принципово іншим методом підтвердити дані дослідження.
Вважаємо, що структуру концепту зручно визначати за допомогою виявлення концептуальних ознак як
його елементарних складників. При цьому можна використати досягнення методу компонентного аналізу, який
свого часу був достатньо розроблений та апробований. Порівняння концептуального аналізу із компонентним
знаходимо в праці В. Левицького, який зауважує, що слоти „багато в чому нагадують ті елементи в
сигніфікативній чи денотативній структурі слова, які в традиційній лінгвістиці називають компонентами”
[2006: 156], але „на відміну від компонентного аналізу, метою якого є експлікація значення слова,
концептуальний аналіз має на меті отримати знання про світ” [Кубрякова 2004: 372].
Ми припускаємо, що зміст концепту членується на концептуальні ознаки подібно до того, як семантика
лексем членується на семантичні компоненти, а будь-який лінгвістичний аналіз, що здійснюється в напрямі від
семантики слова до змісту концепту, дає змогу за допомогою сем різного типу, що актуалізуються в сукупності
випадків уживання слова, вичленити концептуальні ознаки, які утворюють зміст концепту.
Такі міркування випливають із теоретичних положень, які різні лінгвісти висловлювали про природу
лексичного значення („…розуміння лексичного значення як певного відображення елементів дійсності у
свідомості сьогодні є панівним, хоча визначення, які наводять різні лінгвісти, і не збігаються. „Відображення”
[…] розуміємо як фіксування певних ознак елементів дійсності, достатніх для їх ототожнення і відрізнення від
інших елементів у процесі комунікації. Таким чином, відображення як лексичне значення відрізняється від
когнітивного поняття як результату пізнавальної діяльності людини. Лексичне значення є ніби „скороченням”,
„спрощенням” когнітивного поняття” [Гудавичюс 1980: 11]; „Виходячи із розуміння значення як відображення,
і сутність семи слід бачити у відображенні. Із співвідношення значення і семи як цілого і частини випливає, що
сема є відображенням окремих ознак елементів дійсності, у той час як значення являє собою більш комплексне
відображення цих елементів. У значенні зафіксований відносно повний образ певного елемента дійсності, сема
ж складає певну частину цього образу” [Гудавичюс 1980: 11]) та компонентний аналіз („фактично
компонентний аналіз […] криється в природі самого процесу – логічного мислення, у самій природі речей”
[Уфимцева 1984: 140]; „компонентний аналіз у його класичній формі являє собою не дослідження семантики
с л о в а, а виділення істотних характеристик о б ’ є к т і в реальної дійсності, засобом номінації яких служить те
чи інше слово” [Гинзбург 1978: 21]; „у компонентному аналізі ознаки виділяються, по суті, не в значенні слова,
а в позначуваній ним реалії” [Плотников 1984: 206]; „видима легкість застосування методу компонентного
аналізу до окремих лексичних пластів приводить до помилок у формулюванні семантичних параметрів. Часто
змішують власне значення слова з тими ознаками, які лежать за межами даного слова, і помилково приписують
йому. Іншими словами, не проводиться строге розмежування власне семантичних ознак слова і ознак, що
виводяться із мовного та позамовного контексту, що постійно супроводжує це слово” [Кузнецов 1982: 26–
27]). У когнітивній семантиці питання про те, які елементи інформації повинні бути відображені у фреймі,
вважають взагалі зайвими і схоластичними (див.: [Кобозева 2000: 67]). На думку В. Левицького, „такий підхід
цілком виправданий, оскільки він дозволяє перебороти й усунути сумніви, які перешкоджають успішному
застосуванню компонентного аналізу при побудові фреймів” [2006: 156-157].
Наш аналіз дуже складного за будовою макроконцепту ДУША дозволяє говорити про різні типи
концептуальних ознак, які входять до структури концепту, що змушує використовувати різні прийоми
дослідження. Так, для виділення концептуальних компонентів при аналізі семантичної проекції, тобто
семантичної структури слова, використовуємо метод словникових дефініцій. Цей же прийом є частково
ефективним і при аналізі словотвірної проекції семантичного простору, незважаючи на переважно відсильний
характер дефініцій похідних слів. Однак аналіз синтагматичної проекції семантичного простору слова як засобу
вираження концепту змушує використовувати етимологічний аналіз фразеологізмів, аналізувати смислові
стосунки імені концепту в тексті, при цьому в основному користатися методом тренованої інтроспекції.
Оскільки основним вербалізатором концепту є слово, то структура семантичних ознак значення слова в
цілому відбиває основу структури концепту, однак, як показує аналіз концепту ДУША, семантична структура
слова виявляє логічні концептуальні ознаки (схожі на семи в значенні слова), синтагматична ж проекція, а
також частково словотвірна, виражають сублогічні концептуальні ознаки, які мають вигляд фреймів (ситуацій) і
які розширюють, уточнюють логічні ознаки (поділ концептуальних ознак на логічні та сублогічні запозичуємо в
[Чернейко 1997]).
Виходячи із викладених нами засад, можна пояснити деякі суперечки між дослідниками щодо методики
концептуального аналізу. Так, Е. Лассан щиро дивується із пояснень З. Попової та І. Стерніна, які зауважують,
що „вичленовуючи й описуючи семеми, а в їх складі – семи, установлюючи системні відношення між семемами
за семами в рамках семантики, лінгвіст повинен розуміти, що це ще не самі концепти з концептосфери, це лише
окремі складники, що репрезентуються тією чи іншою семемою чи семою” [Попова, Стернин 2001: 58]. Отже,
коментує Е. Лассан, простіше кажучи: семи (семеми) – складники концепту, репрезентовані семою чи
семемою (!) [Лассан 2002]. На думку вченої, не менша неясність виникає в читача, коли він знайомиться з
описом у різних термінах змісту окремих концептів: семантичні ознаки концепту, ядром концепту є конкретне
поняття, ядро концепту огортається новими концептуальними ознаками [Попова, Стернин 2001: 102]. Думаємо, ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

78
що З. Попова та І. Стернін мали рацію, однак їх міркування стосувалися лише одного типу концептуальних
компонентів, того, який виявляємо у парадигматиці, наприклад, у семантичній структурі слова: він справді
фактично дорівнює семантичному компоненту, тобто семі (в одній семемі їх одна чи кілька); концептуальний
компонент, що виражається синтагматично, звичайно має вигляд фрейму або сценарію, тобто можемо говорити
про компонент фреймового типу чи компонент сценарного типу. Для їх виявлення аналізуємо як вільне
вживання слова, так і фразеологізовані сполучення, метафоричні вислови чи навіть цілі тексти.
Як семема складається із сем – елементарних одиниць смислу, так концепт – із концептуальних
компонентів, які за своєю вагою, за своєю структурою, очевидно, є різними. В. Гак у структурі семеми
розрізняє архісеми (загальні семи родового значення), диференційні семи видового значення і потенційні семи,
що відображають побічні характеристики позначуваного об’єкта [Гак 1972: 371], очевидно, у структурі
концепту також є головні і другорядні концептуальні ознаки. З цього приводу дуже важливою вважаємо думку
А. Вежбицької, яка поділяє вербалізатори концепту на прямі та непрямі. Прямі засоби вербалізації концепту –
„лексичні сім’ї”, тобто слова, семантичну етимологію яких можна звести до ключової лексеми концепту,
непрямі ж засоби мовної репрезентації концепту включають сполучуваність, граматичні характеристики лексем
та іншу інформацію, із якої можна вивести ознаки концепту [Вежбицкая 1997: 92]. Звідси ім’я концепту (у
нашому випадку семантична проекція слова) найповніше виражає його основний зміст; другорядний зміст
передає сполучення імені концепту з іншими елементами; тобто граматичні (як морфологічні, так синтаксичні)
засоби вираження концепту належать до другорядних, непрямих засобів вербалізації концепту.
Прокоментуємо це положення на матеріалі концепту ДУША. Лексему душа як ім’я концепту відносять
звичайно до абстрактних імен [Полюга 1991; Чернейко 1997], слів, означуваним яких є об’єкти не зовнішнього,
а внутрішнього світу людини, тобто світу ідей. „Лексико-граматичний розряд конкретних іменників охоплює
іменники, які позначають дискретні предмети, що існують окремо, а отже, підлягають рахункові”, „на відміну
від конкретних іменників абстрактні іменники позначають не власне-предмети, не матеріальні об’єкти, а
абстраговані, узагальнені людською свідомістю і представлені в мові у вигляді предметів дії, процеси, стани,
якості і под., безпосередньо пов’язані з конкретними предметами” [Вихованець, Городенська 2004: 51], додамо,
що вони звичайно не мають форми множини. Однак, виявляється, поведінка лексеми душа не така однозначна,
адже вона являє собою багатозначну одиницю, окремі семеми якої позначають конкретні предмети (наприклад,
значення „за релігійними уявленнями – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя,
є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварини” та значення душа – „людина”), а окремі, наприклад,
„внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями”, – абстрактні явища, що
позначається на її поведінці у мові. Лексема душа в релігійному та психологічному, як його називає
А. Вежбицька [Wierzbicka 1999: 533], значеннях дуже часто означається присвійними займенниками, оскільки у
кожної людини своя душа, особлива, індивідуальна, і саме вона визначає характер людини, її ставлення до
навколишнього світу, і навіть її місце в цьому світі; індивідуальність душі може передаватися й іменниками у
родовому відмінку із значенням присвійності чи присвійними прикметниками, наприклад, душа княгині,
Андрієва душа тощо, однак у релігійному значенні лексема душа може мати й форму множини, наприклад, у
проповідницькому жанрі, коли висловлювання, певні поради чи міркування стосовно стану чи способу
існування душі, набувають узагальнювального характеру, чи при функціонуванні лексеми душа у значення
„людина” (двадцять душ). Отже, категорія числа допомагає розмежовувати різні значення слова, а відповідно є
й допоміжним засобом виявлення концептуальних ознак.
Аналогічне можемо сказати й про синтаксичні засоби вираження концепту. Звичайно слово залежно від
своїх лексико-граматичних характеристик виступає в реченні тим чи іншим членом. Слово-ім’я концепту душа,
будучи полісемантичним іменником, в одних своїх значеннях заповнює всі можливі характерні іменникові
регулярні реалізації структурної схеми речення (див.: [Вихованець1992: 41]), в інших – займає лише певні
позиції.
М. Одинцова про значення душа – „внутрішній світ людини” як компонент концепту ДУША зауважує:
„базовими, такими, що організовують, семантичними категоріями образної інтерпретації явищ психічного
життя в російській мові є категорії (1) суб’єкта (агенса), (2) об’єкта (предмета, якого піддають дії),
(3) інструмента (засобу впливу) і (4) простору” [Одинцова 2001]. Думаємо, що опис душі як внутрішнього світу
людини в українській мові також відбувається за цими ж правилами, однак хочемо уточнити, що визначає ці
процеси сакральна сфера, оскільки це значення є похідним від релігійного.
Саме лексема душа в релігійному значенні має найбільшу свободу при реалізації структурної схеми
речення. Так, слово душа-ім’я концепту може бути суб’єктом (Сьогодні вранці я умру… Душа у безвісті
полине, очима зорі проведуть (Костенко)); об’єктом (Врятуй мою душу, Боже… (Костенко)), локативом –
душа як простір (Сліди перед ним продувала, щоб по чистому ходив, щоб не то на душі, а й на ногах у його не
було порошинки (Лепкий)) тощо.
Ці ж позиції може займати й слово душа в психологічному значенні („внутрішній психічний світ
людини, з її настроями, переживаннями та почуттями”), однак усі ці вживання є образними, мають переносне
значення, можливо, в силу того, що й саме психологічне значення є похідним, переносним: суб’єкт (Як
втомилась душа у суспільній своїй німоті! (Костенко)), об’єкт (Як зберегти в собі цю душу в глобальнім Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

79
клекоті біди? (Костенко)), локатив (Хвалити Бога, на душі не хмарно (Костенко)); інструменталь – інструмент
психічних дій Я-суб’єкта (Я пив душею світ, такий прекрасний… (Сосюра)).
Значення „людина, особа” виступає у фразеологізованих висловах жива душа, ні однієї душі, на душу
(населення) або в конструктивно зумовлених висловленнях, у яких сполучається із числівником і служить для
визначення кількості осіб (при переліку): десять душ; лише зрідка це може бути вільна сполучуваність слова:
Преміальні має за кожну впійману душу (Гончар).
Схожу поведінку має й значення „заглибина в нижній передній частині шиї”, яке також може виступати
як у фразеологізмах (за душею нічого не мати, за душею ні копійки, за душею ні шеляга, не було (нема) за
душею і щербатої копійки) тощо, так і у вільній сполучуваності: Та ти хоч би застебнувся, душу свою
виставив (Гончар).
Решта значень лексеми душа – виразників концептуальних ознак є конструктивно зумовленими:
– відтінок значення „психологічні особливості народу взагалі чи конкретного народу” вимагає біля слова
душа відносного прикметника на позначення народу, нації: українська душа, російська душа, слов’янська душа;
– значення „сукупність рис, якостей, властивих певній особі” реалізує себе в схемі людина … душі, де
пропуск заповнює прикметник, який вказує переважно на позитивні моральні якості людини: людина чулої,
вразливої душі;
– слово душа у значенні „людина як носій тих чи інших рис, якостей” вимагає біля себе звичайно
якісного чи відносного характеристичного прикметника: Саня, Саня, неспокійна душа (Гончар);
– значення „основне в чому-небудь, суть чогось; центральна фігура чого-небудь” функціонує у
сполученнях слова душа з іменником у родовому відмінку: душа колективу;
– значення „про людину з прекрасними рисами характеру” (Він – душа-чоловік! – заспокоїв батько
(Гончар)) виступає у слові душа лише як у прикладці;
– значення „почуття, натхнення, енергія” функціонує у складі стійких висловів: вкладати душу в щось;
– значення „життя” також знаходимо лише у фразеологізмах: віддати душу, покласти душу, утекти з
душею тощо.
Таким чином, основні значення лексеми душа, які фіксують головні концептуальні ознаки і є давнішими
(„безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і є джерелом психічних явищ”,
„внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями та почуттями”, „людина, особа”,
„заглибина в нижній передній частині шиї”), мають більшу свободу в заповненні тих чи інших синтаксичних
позицій у реченні; значення, сформовані пізніше („психологічні особливості народу взагалі чи конкретного
народу”, „сукупність рис, якостей, властивих певній особі”, „людина як носій тих чи інших рис, якостей”,
„основне в чому-небудь, суть чогось; центральна фігура чого-небудь”, „про людину з прекрасними рисами
характеру”), звичайно виступають членами конструктивно зумовлених висловлювань; окремі ж давні
рідковживані значення, похідні від релігійного („життя”, „почуття, натхнення, енергія”), виступають лише у
фразеологізованих усталених висловах. Тобто аналіз синтаксичної поведінки імені концепту допомагає краще
усвідомити центральність / периферійність окремих значень, а відповідно й концептуальних ознак.
Отже, граматичні – як морфологічні, так і синтаксичні – засоби є важливими, хоч і другорядними,
допоміжними засобами вираження концепту. Їх урахування допомагає побачити й уточнити ті концептуальні
ознаки, які часто є не зовсім помітними або завуальованими з плином часу.

Література
Алефиренко 2005: Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке: Учебное пособие. – М.:
Флинта: Наука, 2005. – 416 с.
Алефиренко 2005а: Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики: Монография. – М.: Гнозис, 2005. –
326 с.
Арутюнова 1994: Арутюнова Н.Д. От редактора // Понятие судьбы в контексте разных культур. – М.:
Наука, 1994. – С. 3-4.
Арутюнова 1999: Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. – 2-е изд., исправл. – М.: Языки русской
культуры, 1999. – 896 с.
Бабушкин, Жукова, 1999: Бабушкин А.П., Жукова М.Г. Перевод реалий в свете проблем когнитивной
семантики // Проблемы культурной адаптации текста. – Воронеж, 1999. – С.11–13.
Вежбицкая 1999: Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков: Грамматическая
семантика. Ключевые концепты культур. Сценарии поведения / Пер. с англ. А.Д. Шмелева / Под ред.
Т.В. Булыгиной. – М.: Языки русской культуры, 1999. – 776 с.
Вежбицкая 1997: Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. / Пер. с англ. / Отв. ред. М.А. Кронгауз.
Вступ. ст. Е.В. Падучевой. – М.: Русские словари, 1997. – 416 с.
Вихованець, Городенська 2004: Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови.
– К.: Пульсари, 2004. – 398 с.
Вихованець 1992: Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук.
думка, 1992. – 222 с. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

80
Воркачев 2002: Воркачев С.Г. Методологические основания лингвоконцептологии // Теоретическая и
прикладная лингвистика. Вып. 3: Аспекты метакоммуникативной деятельности. – Воронеж, 2002. – С. 79-95.
Гак 1976: Гак В.Г. К диалектике семантических отношений в языке // Принципы и методы
семантических исследований. – М., 1976. – С. 73–92.
Гак 1972: Гак В.Г. К проблеме семантической синтагматики // Проблемы структурной лингвистики,
1971. – М.: Наука, 1972. – С. 367–395.
Гак 1998: Гак В. Г. Языковые преобразования. – М.: Языки русской культуры, 1998. – 764 с.
Гинзбург 1978: Гинзбург Р.С. Значение слова и методика компонентного
анализа // Иностранные языки в школе. – 1978. – № 5. – С. 21–26.
Гудавичюс 1980: Гудавичюс А.Й. Универсальное и специфическое в лексическом значении // Slavia.
Časopis pro slovanskou filologii. – Praha, 1980. – Ročnнk XLIX. – Sešit 1–2. – С. 11–14.
Єфименко 2005: Єфименко О.Є. Концепт „степ” в українській мові: словникова, текстова і
психолінгвістична парадигма: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Х., 2005. –19 с.
Задорожна 2005: Задорожна О. Теоретичні засади дослідження концепту // Наукові записки
Тернопільського національного педагогічного університету. Серія: Мовознавство. – Тернопіль: ТНПУ, 2005. –
№ 1(13). – С. 206-218.
Кобозева 2000: Кобозева И.М. Лингвистическая семантика. – М.: Эдиториал УРСС, 2000. – 350 с.
Кононенко 2004: Кононенко В.І. Концепти українського дискурсу. – К.-Івано-Франківськ: Плай, 2004. –
247 с.
Кочерган 2003: Кочерган М. Мовознавство на сучасному етапі // Дивослово. – 2003. – № 5. – С. 24–29.
Кубрякова 2004: Кубрякова Е.С. Язык и знание: На пути получения знаний о языке: Части речи с
когнитивной точки зрения: Роль языка в познании мира. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 560 с.
Кузнецов 1982: Кузнецов А.М. Семантика слова и внеязыковые знания // Теоретические проблемы
семантики и ее отражения в одноязычных словарях. – Кишинев: Штиинца, 1982. – С. 26–33.
Лассан 2002: Лассан Е. „Надежда”: семантический и концептуальный анализ // Respectus philologicus. –
2(7).– Вильнюс, 2002.
Левицкий 2006: Левицкий В.В. Семасиология. – Винница: НОВА КНЫГА, 2006. – 512 с.
Лихачев 1997: Лихачев С.Д. Концептосфера русского языка // Русская словесность: От теории
словесности к структуре текста: Антология. – М.: Academia, 1997. – С. 280–287.
Москвин 1997: Москвин В.П. Семантическая структура и парадигматические связи полисеманта (на
примере слова СУДЬБА). Лексикографический аспект. – Волгоград, 1997.
Нерознак 1998: Нерознак В.П. От концепта к слову: к проблеме филологического концептуализма //
Вопросы филологии и методики преподавания иностранных языков: Сб. науч. тр. – Омск: Изд-во Омск. гос.
пед. ун-та, 1998. – С. 80–85.
Одинцова 2001: Одинцова М.П. Образные семантические категории субъекта, объекта, инструмента,
пространства в грамматике в„нутреннего человека” (на материале русского языка) //
www.philol.msu.ru/~rlc2001/abstract/files/yazyk_kartina.doc
Панченко 1999: Панченко Н.Н. Средства объективации концепта „обман” (на материале английского и
русского языков): Автореф. … канд. филол. наук. – Волгоград, 1999. – 23 с.
Плотников 1984: Плотников Б.А. Основы семасиологии / Под ред. А.Е. Супруна. – Минск: Вышэйшая
школа, 1984. – 223 с.
Полюга 1991: Полюга Л.М. Українська абстрактна лексика ХІV – першої половини ХVІІ ст. – К.: Наук.
думка, 1991. – 238 с.
Попова, Стернин 2001: Попова З.Д., Стернин И.А. Очерки по когнитивной лингвистике. – Воронеж:
Истоки, 2001. – 192 с.
Радзієвська 1997: Радзієвська Т.В. Концепт шляху в українській мові: поєднання ідеї простору і руху //
Мовознавство. – 1997. – № 4–5. – С. 17–26.
Радзієвська 1999: Радзієвська Т.В. Сумління й совість крізь призму української мови // Мовознавство. –
1999. – № 1. – С. 31–39.
Старко 2004: Старко В.Ф. Концепт ГРА в контексті слов’янських і германських культур (на матеріалі
української, російської, англійської та німецької мов): Автореф. дис. … канд. філол. наук. – К., 2004. – 16 с.
Степанов 2004: Степанов Ю.С. Константы. Словарь русской культуры / Изд. 3-е, испр. и дополн. – М.:
Академический Проект, 2004. – 991 с.
Толстой 1966: Толстой Н.И. Из опытов типологического исследования славянского словарного состава. ІІ
// Вопросы языкознания. – 1966. – № 5. – С. 16–36.
Уфимцева 1984: Уфимцева А.А. К вопросу о так называемом дефиниционном методе описания
лексического значения слова // Слово в грамматике и словаре. – М.: Наука, 1984. – С. 134–141.
Чернейко 1997: Чернейко Л.О. Лингво-философский анализ абстрактного имени. – М., 1997. – 320 с.
Яворська 1999: Яворська Г.М. Мовні концепти кольору (до проблеми категоризації) // Мовознавство. –
1999. – № 2–3. – С. 43–50. Розділ І. ТЕОРІЯ МОВИ

81
Wierzbicka 1999: Wierzbicka A. Duša – soul i mind. Dowody językowe na rzecz etnopsychologii i historii
kultury // Wierzbicka A. Język – umysł – kultura / Wybуr prac pod redakcją J.Bartmińskiego. – Warszawa:
Wydawnictwo Naukowe PWN, 1999. – S. 522–544.

The article touches upon the language means of expression of the concept and a place of grammatical means
among them. The author comes to a conclusion that grammatical means – morphological as well as syntactic – are
important, though minor, subsidiary means of expression of the concept, which taken into account help to see and
specify those conceptual features, which are not often quite noticeable and are covert.
Keywords: concept, conceptual analysis, conceptual feature.
Надійшла до редакції 18 вересня 2006 року