Стаття присвячена розгляду словозміни прикметників у західноукраїнських рукописних апокрифічних
збірниках XVII – XVIII століть. З’ясовано, що в апокрифічних текстах переважали членні форми. Нечленні
прикметники виконували здебільшого функцію іменної частини складеного присудка. Частіше ці прикметники
вживалися як присвійні. Вказано, що мова пам’яток поєднує церковнослов’янські й народнорозмовні (у тому
числі й діалектні) елементи.
Ключові слова: рукописні апокрифічні збірники, словозміна, прикметники, закінчення, народнорозмовні
риси, церковнослов’янські риси.
Західноукраїнські рукописні апокрифічні збірники XVII – XVIII ст. є надзвичайно важливими джерелами
вивчення процесів становлення і розвитку граматичної системи української літературної мови.
Морфологічні, зокрема словозмінні, особливості мови пам’яток XVII – XVIII ст. з території Західної
України є одним з основних аспектів дослідження багатьох науковців. Так, наприклад, Г. Чуба, У. Добосевич
вказують на специфіку морфологічної системи Учительних Євангелій XVI – XVII ст. [Чуба 1998; Добосевич
2003], С. Федак – почаївських стародруків XVIII ст. [Федак 2004] тощо. Граматична будова мови окремих
апокрифічних збірників у загальних рисах була схарактеризована С. Бевзенком [Бевзенко 1959],
М. Станівським [Станівський 1958], С. Перепелицею [Перепелиця 2001], Д. Гринчишиним [Гринчишин 2003].
Але ґрунтовного лінгвістичного аналізу цих пам’яток здійснено не було. Відсутністю в мовознавстві праць,
присвячених системному вивченню західноукраїнських апокрифічних текстів XVII – XVIII ст. і продиктована
актуальність нашого дослідження.
У статті ми аналізуємо прикметникову словозміну, вказуючи на вплив церковнослов’янської і
народнорозмовної мови, зокрема південно-західних діалектів, на мову апокрифічних пам’яток. Для досліджен-
ня обрано рукописні збірники з Буковини, Галичини і Закарпаття.
Система прикметникової словозміни рукописних апокрифічних збірників XVII – XVIII ст. представлена
переважно формами членних прикметників.
Називний – знахідний відмінки прикметників чоловічого роду, як правило, мають флексію -ый (у
прикметниках з основою на твердий приголосний), як-от: Матfgй сtтый (3СтС6)1, рожныи цвhтъ
(1ІР(Ф)138), злый сtнu (1Тс159), всgсtтый (2П58), чловgкъ живый (4Бр38), крол@ милыи (ІР25), золотый
погар’ (1Тс163), hдъ лютый (2Тс175), за дарь многоцhнный (2РК56), на сgй тgмный свhтъ (2Тс70),
голодный (1ІР(Ф)137) та ін. Але в досліджуваних пам’ятках прикметники цієї групи досить часто вживаються із
закінченням -їй (-ий), напр.: цtрю милїй (1ІР(Ф)136) золотий кuбокъ (2Т16), млgдчg добрїй (1ІР(Ф)136), цtръ
св#тии (2Т14), wсgлъ худий (2Др64), @ноша соннїй (2ІР(Ф)161), мой любїй (2У332). Таке написання,
зумовлене новою традицією “в орфографічній передачі вихідної прикметникової форми”, посилилося, як
зазначають дослідники, саме у XVIII ст. в пам’ятках з різних територій. При цьому малоймовірним видається
припущення про те, що варіанти закінчення, зокрема орфографічний різновид -їй, можна кваліфікувати як
відображення аналогійного впливу прикметників з м’якими основами на відповідні прикметникові основи з
кінцевими твердими приголосними [Історія української мови 1978: 188-189].
Варіативність у відмінкових закінченнях (з перевагою флексії -їй) спостерігаємо й у прикметниках з
основою на задньоязиковий приголосний, напр.: дtнь вgликыи (2Л37), порівн. також у непрямих відмінках
прикметники середнього роду: з вgликым’ вgсgлїgмъ (2РК56) і форми: цtрскїй плаmъ (1РБ31), жgнскїй полъ
(1РБ277), сuхїй рокъ (2У333), тотъ ест дикїй (2Тс69), сtнъ чgловhчgскїй (2ІР(Ф)162) тощо.
В Іспаському рукописі одним прикладом засвідчена флексія -ы прикметника чоловічого роду: w
1
У посиланнях на джерела в дужках зазначаємо том, умовне скорочення пам’ятки, відповідну сторінку тому.
© Бичкова Т.С., 2007
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
98
нgmаслывы то дtнь (ІР27). Проте маємо, очевидно, не вияв діалектного впливу, а описку автора, оскільки
усічені форми прикметників чоловічого роду “особливо характерні для поліських українських діалектів”
[Бевзенко 1980: 108]. Для говірок Буковини такі форми не властиві.
Прикметники чоловічого роду м’якої групи в називному відмінку однини представлені переважно
формами, основа яких закінчується на шиплячий приголосний. У цих випадках послідовно виступає флексія
-їй, напр.: Бtжїй рабъ (1ІР(Ф)136), Сtн Божїй (2Т14) тощо.
Прикметники середнього роду в називному – знахідному відмінках однини в усіх досліджуваних
збірниках мають членну нестягнену форму. При цьому прикметники твердої групи виступають із флексією -оg,
прикметники м’якої групи – із закінченням -gg, порівн.: агн# нgзлобивоg (1ІР(Ф)136), дuховноg нgплодство
(2РК55), дорогоg камhн# (3ПП81), мhсто бgзъводноg (1ІР(Ф)291), дорогоцhнное (2Т15), дрgво плодовитоg и
бgзплодноg (1Д7), дрgво разuмноg (1РБ29); гнhздо пташgg (2РК54) і под. Стягнені форми прикметників
середнього роду в апокрифічних текстах XVII – XVIII ст. не фіксуємо. Відсутність стягнених закінчень,
зокрема в закарпатських рукописних збірниках, може деякою мірою пояснюватися діалектними особливостями,
адже в карпатських говорах “прикметники середнього роду в називному – знахідному відмінках однини
виступають у членній нестягненій формі” [Бевзенко 1980: 109]. На цю рису в пам’ятках Закарпаття вказує й
Ласло Деже, зазначаючи, що в унгських урбаріальних записах початку XVIII ст. “наявні прикметники із
стягненими закінченнями у формі називного відмінка жіночого роду, але у формі називного відмінка
середнього роду вони зберігають закінчення -ое” [Деже 1977: 45].
Називний відмінок однини прикметників жіночого роду засвідчений так само переважно членними
нестягненими формами із флексією -а” (-##): аггльска”… мuзика (2РК56), тваръ… “сна” (2Др61), w
блtгословgна” дtвицg (2Др62), зла” жgна (4Бр18) ста” сtтих (2Др60) вgлика# радост (2Тс65), “блон сuха#
(2Тс68), добра# рада (2Тс72), тма кромhшн## (4ІР(Ф)262), звhзда прgкрасна” (2Т14), горка” смtрть
(1РБ88), звhзда барзо вgлика# ї чuдна# и прgсвhтла# (2Т14) тощо. Подібні утворення відзначені в
писемних пам’ятках з різних територій України. І. Керницький фіксує ці прикметники в різножанрових
пам’ятках XVI ст. [Керницький 1967: 110]. Г. Чуба наводить форми із флексією -аа, що постала під впливом
болгарського правопису, із західноукраїнських учительних Євангелій XV – XVII ст.: овчаа коупgль, сtтаа
мл(с)ть [Чуба 1998: 12]. Нестягнені закінчення засвідчені в Полтавських і Пирятинських актових книгах
ІІ пол. XVII ст.: истенная правда, гребля нижняя [Самойленко 1971: 15], а також у пам’ятках XVIII ст. з
Волині, напр.: непристойная рhчь [Федак 2004: 12] тощо. Як бачимо, збереження нестягнених форм
прикметників жіночого роду було загальноукраїнським мовним явищем і не залежало від жанру пам’ятки.
Нестягненими флексіями характеризуються й форми множини прикметників. При цьому частотнішим є
закінчення -иg (-їg, -ыg), напр.: подарuнкы дорогие (2Т15), такїg добрїg (1ІР(Ф)137), цtрh пgрские (2Т14),
оубогїе хатки (2Др64), нg бuдмо гордїе (1РБ14), uсh молодиg (2Др62), рыбы бgзгласныg (2Тс67), бgзплодныg
жоны (2Тс65), рознїg мuзикы (1ІР(Ф)292) тощо. Значно рідше вживається кінцеве -ии, порівн.: пgрскии цtрh
(2Др63), мнозїи дhти (2ІР159), милии гостgвg (2Т16), л@кавїи дuси (4ІР(Ф)260) та ін.
Як уже зазначалося, на системі прикметникової словозміни в апокрифічних збірниках позначився вплив
церковнослов’янської мови. Він виявився, зокрема, у формах множини прикметників чоловічого й жіночого
родів, які в називному і знахідному відмінках могли мати флексію -ы# (-ї#), напр.: члtчьскы# дtша (2Крх396),
Іuдgйскї# книги (2РБ137), сос@ди црковны# (4ІР(Ф)260), ключи нtбсны# (1Д8), чюдны# книгы (2Крх395), оу
стороны Ерихон’скї# (2Тс322), силы цhлgбны# (1Ру255) тощо.
Родовий відмінок прикметників чоловічого й середнього роду однини, а також знахідний відмінок
однини прикметників чоловічого роду, що виступають означеннями при іменниках – назвах осіб,
характеризуються активним вживанням церковнослов’янських форм. Досить часто засвідчуємо утворення із
закінченням -аго (для прикметників з основою на твердий приголосний), -#го (для прикметників м’якої групи),
напр.: шл”хgцкаго (2Др59), ниmаго (4Бр16), до… мgншаго (1ІР(Ф)137), вgльми високаго (2РБ171), възраста
вgликагw (2УЛ403), злаго (1Др25), з драгаго балсанu (2УЛ416), до сuднаго днg (1РБ88), лютаго звhр#
(1Д22; 4Кл66), до св#таго Іgрuсалима (2Кр82), лuкаваго (3РК88), ^ цgрковнаго добра (2Кр86), мор’скаго
(1Ру255), та ін.; любити… ближн”го своgго (2Др60), прїймgт послhдн#го (2Тс129), ^ Вышн#го Бtга
(1ІР(Ф)136) тощо.
У рукописних збірниках наявні також форми на -ого, що як норма закріпилися й у сучасній українській
літературній мові, напр.: прgдив’ного знамgнї# (1ІР(Ф)291), wгн” нgвгасимого (1РБ83), нg мысли злого дhла
(2Тс123), зъ цtрского поколhн# (2Тс65), с поколhн# жидовского (2Т14), болю сtрдgчного (2РК54), прgдвhчного
(2РК56). Флексія -ого виступає й у прикметниках, основа яких закінчується на шиплячий приголосний, напр.:
дол’жайшого нg маgшъ (1ІР(Ф)291), нgма лhта горачого (2Др61), мgншого виноватцu (1ІР(Ф)138), за
старшого… слuгu (2Тс222).
У давальному відмінку прикметників чоловічого роду так само фіксуємо закономірну зміну [е] > [о]
після шиплячого приголосного основи, напр.: Бtгu всgмогumомu (2Др60), стhйшомu патрї”рсh (4Др63).
У родовому відмінку однини прикметників жіночого роду найчастіше вживається флексія -ои: ис
простои нgвhсти (2Т16), с полночънои страни (2Т14), ^ сивgрнои страни (2КР85). Деяку варіативність у Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
99
відмінкових закінченнях виявляють прикметники з основою на шиплячий приголосний, які виступають із
кінцевими -ои або -еи, порівн.: твоgи бtжои добротливости (2Др60), самой мtтры Бtжои (2Тс71), а також:
приш’ла до старшgи богинh (2Т15).
Родовому – місцевому відмінкам множини властива флексія -ихъ, напр.: призвавъ… Uбогихъ
(2ІР(Ф)162), на конgх добрих (2Др64), в сторонах полuдgннїхъ (2Т14) та ін.
У досліджуваних пам’ятках XVII – XVIII ст. в основному зберігається тверда й м’яка відміни
прикметників. Проте в рукописі С. Теслевцьового у формах родового відмінка відображено вплив твердої
групи на м’яку. Фіксуємо флексію -ый у таких випадках: з дав’ных вhков (2Тс71), з давных часовъ (2Тс128).
Давальний – місцевий відмінки однини прикметників жіночого роду мають переважно закінчення -ои
(у тому числі й прикметники, основа яких закінчується на шиплячий приголосний), напр.: во вgликои славh
(1ІР(Ф)138), в глuбокои старости (2РК54), на #сной Горh (3СтС212), оу… чuжои сторонh (2Т16), ко мgншой
(1РБ87), ко старшой (1РБ87) тощо. Зрідка в прикметниках твердої групи вживається флексія -hй: в нgплоднhй
оутробh (2РК55). І. Керницький прослідковує цю старовинну форму на -hй головним чином у пам’ятках
XVI ст. релігійного змісту [Керницький 1967: 116]. Окрім того, у деяких пам’ятках (особливо часто – в
рукописі І. Яремецького-Білахевича) трапляються форми на -ей – церковнослов’янські за походженням, напр.:
на рhцh вавилонстgй (4РБ82), в странh варварстgй (4РБ125), на горh Fаворстgй (2РБ250) тощо.
У давальному відмінку множини фіксуємо флексію -ым (-им), напр.: с# звhр#том зgмным нg
uподобила (2РК55), ко всhм оубогымъ (2РК54), ворогам дtшgвним (1Др60), зоставил… црgвичом пgрским
(2Т14), ко цgрковнимъ двgрgмъ (2Кр82) і под. У цьому ж відмінку простежуємо вплив прикметників твердої
групи на прикметники з основою на м’який приголосний, напр.: прgисподным своим (1ІР(Ф)291).
Знахідний відмінок прикметників жіночого роду характеризується здебільшого флексією -ую (-юю),
напр.: в зgмлю Египgтскую (2Др64), оу дорогu далgкuю (2Т16), влюбили… тgм’ност’ мрач’нuю (2Тс105),
маннu солодкuю (2Тс73), стuдню глыбокuю (3ПП117), во лhвuю рuкu (1ІР(Ф)137), на страстъ волнuю
(2Др60), прtчстuю и прgсtтuю (2РК56), на заднюю ногu (4НДXVIII290) і под.
Стягнені форми називного – знахідного відмінків однини цих прикметників, а також множини
засвідчуються в порівняно незначній кількості, напр.: ширша… оутроба (4РБ14), бuдgт вgликu славu мhти
(2Т14), глuбокu плащgницю (4ГБ9), при”вши столицю королgвскu (2Т14), книги пророчgскh (2Т143), чuжu
працю (4НДXVIII325), радость вgлика хрgсти#ном (2Т122), горки слози лїе (2Кр76), кошарку пусту найшли
(2Др63) тощо.
Орудний відмінок однини прикметників чоловічого і середнього родів відзначається флексією -им (для
твердого і м’якого різновидів): мишл”чи… набожним словом (2Др60), билъ тgслgю мудрим (2Др62), стала
столпом солним (1РБ87), яка є морфонологічним варіантом закінчення -ым і виникла внаслідок змін в системі
голосних української мови. Зрідка, зокрема в рукописі С. Теслевцьового, фіксуємо історичне закінчення -ым,
напр.: камgнgм солоным стала (2Тс107), из моимъ любым ґаздом (2Тс66).
Прикметники жіночого роду в цьому відмінку виступають у переважній більшості випадків із
закінченням -ою, напр.: варgною смолою (2Тс106), пиmgю нtбсною (4Д25), пgрgд… тuчою страшною (2Тс70),
мовою людскою (3У18), оутhкавъ ноmu тgмною (2Др64), хорою була (2Др63), бgзмhрною радостю
(3ПП204), т#жкою працgю (2Тс176) і под. Виняток становлять прикметники з шиплячим приголосним основи,
в яких наявна флексія -ею, порівн.: силою бtжїgю (2Тс123), волgю божgю (2Др64), за гор#чgю милостїю
(3РК85) і под. Очевидно, таке написання зумовлене непослідовним відображенням на письмі зміни голосного
[е] на [о] після шиплячих.
Орудному відмінку множини властиве закінчення -ыми, напр.: wстрыми рожнами (2Тс140) тощо.
Окрім того, орудний відмінок деяких прикметників замість форми множини приймає форму двоїни, напр.:
wчима ^цgв’скима (2Тс140), болшима лhтами (2Кр87) та ін.
Місцевий відмінок прикметників чоловічого й середнього родів характеризується тільки закінченням
-ом (у тому числі й після шиплячого основи), напр.: оу Выфлgwм’ском повhтh (2Тс69), оу кролgвствh
нtбgсном (2Т17), w новорождgнном цtрh (2Т16), на сuдh страшном (4РБ62), на… мhстh еврgйскомъ (1Др31),
оу жолобh скот”чомъ (2Т120) тощо. Проте ця флексія є, очевидно, лише орфографічним виявом досить
поширеного закінчення -ім (< -ом(ъ)/-ем(ъ) < -омь/-емь), оскільки “сила традиції у збереженні успадкованого
від давньоруської мови закінчення місцевого відмінка однини прикметників чоловічого – середнього роду в
писемних джерелах поступово збільшувалась на пізніших етапах становлення української літературної мови”
[Історія української мови 1978: 198-199]. У досліджуваних апокрифічних збірниках XVII – XVIII ст. зміна [е],
[о] > [і] в закритому складі на письмі відображена досить слабо, всупереч тому, що флексія -ім поширена в
галицько-буковинських і карпатських групах говорів: на дубрім, на фбйнім, на сънім [Бевзенко 1980: 111].
Подекуди в досліджуваному матеріалі фіксуємо нечленні, короткі прикметники й дієприкметники. Вони,
як правило, виконують функцію іменної частини складеного присудка, напр.: был’… барзо богат (2РК54),
бgзчад’ны были (2П57), вgлик’ мои Бtгъ (2Т15), хоmgш’ совgршgнъ быти (2ІР(Ф)160), чи здоровъ есть ^ць
вашъ (1ІР(Ф)136). І лише зрідка нечленні прикметники виступають у ролі означення, перебуваючи в
постпозиції щодо іменника, напр.: созда… полат@ м@ж@ богат@ (2ІР(Ф)162), сотвори… пиръ вgликъ ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
100
(1ІР(Ф)292). Частіше фіксуємо короткі прикметники, які мають значення присвійності. При цьому усі
зафіксовані присвійні прикметники мають постпозитивне розташування, як-от.: дочкu Матdановu (2РК53),
кuбокъ цtрgвъ (1ІР(Ф)137), во uтробh Мtрїиномъ (2Тс72), ^ плgмgнg Рuвимова (2Кр75), ковчgгъ Ноевъ
(4Бр17), брата Иродова (1ІР(Ф)292), домu Иwакимова (2Т107) тощо. Гадаємо, що це явище ритміко-
гомілетичне.
Аналіз прикметникової словозміни дозволяє зробити висновок, що в західноукраїнських апокрифічних
збірниках XVII – XVIII ст. домінували членні форми прикметників. Нечленні прикметники виконували
здебільшого функцію іменної частини складеного присудка і лише зрідка – означення. Частіше ці прикметники
вживалися як присвійні. Членні прикметники засвідчені вже у формах, які збігаються з такими ж у сучасній
українській мові. Членні прикметники вжиті у досліджених текстах переважно у нестягнених формах, що й досі
є прикметною рисою південно-західних говорів. Ще одним виявом діалектного впливу є випадки
уодноманітнення закінчень твердої і м’якої груп. Живомовні і церковнослов’янсько-книжні форми були
поширені в українських пам’ятках XVII – XVIII ст. з різних територій.
Література
Бевзенко 1959: Бевзенко С. П. До характеристики мови оповідань з “Фізіолога” з Углянського збірника
XVII ст. “Ключ” // Ужгород. держ. ун-т. Доповіді та повідомлення. Серія філологічна. – № 4. – Ужгород, 1959. –
С. 35-38.
Бевзенко 1980: Бевзенко С. П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. – 246 с.
Гринчишин 2003: Гринчишин Д. Пам’ятки української мови XVI – першої половини XVII століть, писані
поза межами України // Діалектологічні студії. 3: Збірник пам’яті Ярослави Закревської. – Львів: Інститут
українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2003. – С. 132-142.
Деже 1977: Деже Л. Головні тенденції в розвитку граматичної будови закарпатських говорів XVI –
XVIII ст. // Мовознавство. – 1977. – № 3. – С. 41-47.
Добосевич 2003: Добосевич У. Українська мова в учительному Євангелії середини XVII ст. //
Діалектологічні студії. 1: Мова в часі і просторі / Відп. ред. П. Гриценко, Н. Хобзей. – Львів: Інститут
українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 2003. – С. 45-63.
Історія української мови 1978: Історія української мови: Морфологія. – К.: Наук. думка, 1978. – 539 с.
Керницький 1967: Керницький І. М. Система словозміни в українській мові: на матеріалі пам’яток
XVI ст. – К.: Наук. думка, 1967. – 288 с.
Перепелиця 2001: Перепелиця С. Мова апокрифічного збірника XVIII століття з буковинського села
Іспас // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – Вип. 116. Слов’янська
філологія. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 74-83.
Самойленко 1971: Самойленко Л. А. Система словоизменения в памятниках украинской деловой
письменности Левобережной Украины второй половины XVII века: Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.661
/ Одесский гос. ун-т. – Одесса, 1971. – 28 с.
Станівський 1958: Станівський М. Ф. Спостереження над мовою буковинсько-молдавських пам’яток
ХIV-XVIII століття // Питання історії і діалектології східнослов’янських мов. – Чернівці, 1958. – С. 3-21.
Федак 2004: Федак С. А. Українська літературна мова на Волині у XVIII ст. (фонетика та морфологія
почаївських стародруків): Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 / Ін-т української мови НАН України. –
Київ, 2004. – 20 с.
Чуба 1998: Чуба Г. В. Лінгво-текстологічний аналіз Учительних Євангелій другої половини XVI –
XVII ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 / Львівський держ. ун-т. – Львів, 1998. – 18 с.
Список джерел та їх умовних скорочень
Бр Боршевицький рукопис XVIII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.4. –
Львів, 1906.
ГБ Рукопис Георгія Білявського XVIII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.4. –
Львів, 1906.
Д Дубовецький рукопис XVII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.1. – Львів,
1896; Т.2. – Львів, 1899; Т.3. – Львів, 1902; Т.4. – Львів, 1906.
Др Дрогобицький рукопис XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.1. –
Львів, 1896; Т.2. – Львів, 1899; Т.4. – Львів, 1906.
ІР(Ф) Іспаський рукопис XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.1. – Львів,
1896; Т.2. – Львів, 1899; Т.4. – Львів, 1906.
ІР Іспаський рукопис XVIIІ ст. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, відділ рукописів. –
Ф.3, №4720.
К Рукопис П.Кизикевича XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. –
Львів, 1899.
Кл Калуський рукопис XVIII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.4. – Львів,
1906. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
101
Кр Керестурський рукопис XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. –
Львів, 1899.
Крх Крехівський рукопис XVII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.1. – Львів,
1896; Т.3. – Львів, 1902.
Л Львівський рукопис XVII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. – Львів,
1899.
НДXVIII Рукопис XVIII ст. бібліотеки Народного Дому // Франко І. Апокрифи і легенди з українських
рукописів. – Т.4. – Львів, 1906.
П Перемиський рукопис XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. – Львів,
1899.
ПП Перемиський Пролог XVII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.3. – Львів,
1902; Т.4. – Львів, 1906.
РБ Рукопис І.Яремецького-Білахевича XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. –
Т.1. – Львів, 1896; Т.2. – Львів, 1899; Т.4. – Львів, 1906.
РД Рукопис о. Івана Дашовського з Гадинковець XVIII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських
рукописів. – Т.4. – Львів, 1906.
РК Рукопис Івана Кузикевича XVIII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. –
Львів, 1899; Т.3. – Львів, 1902; Т.4. – Львів, 1906.
Ру Рукописний уривок XVII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.1. – Львів,
1896.
С Сокольський рукопис XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. – Львів,
1899; Т.4. – Львів, 1906.
СтС Рукопис Степана Самборини XVIII ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.3.
– Львів, 1902; Т.4. – Львів, 1906.
Т Рукопис Т.Поповича-Тухлянського XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. –
Т.1. – Львів, 1896; Т.2. – Львів, 1899; Т.4. – Львів, 1906.
Тс Рукопис С.Теслевцьового XVIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.1. –
Львів, 1896; Т.2. – Львів, 1899; Т.3. – Львів, 1902; Т.4. – Львів, 1906.
У Унґварський рукопис XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів. – Т.2. – Львів,
1899; Т.3. – Львів, 1902; Т.4. – Львів, 1906.
УЛ Угроруський рукопис із с.Літманової XVIIІ ст. // Франко І. Апокрифи і легенди з українських
рукописів. – Т.2. – Львів, 1899; Т.3. – Львів, 1902.
The article is about the wordchanging system of adjectives the apocryphal hand-written collections of the XVII –
XVIII centuries. It is proved that churchslavonic and folk-spoken (including dialectic) elements are combined in the
language of these monuments.
Keywords: the hand-written apocryphal collections, wordchange, adjectives, ending, folk-spoken features,
churchslavonic features.
Надійшла до редакції 2 жовтня 2006 року.