Стаття продовжує цикл публікацій автора з функціональної граматики. У ній розглянуто типи
множинності в лінгвістиці, з’ясовано статус функціонально-семантичних полів взагалі та поля кількості
зокрема. Здійснена спроба поняттєво-якісного аналізу перехідної ланки функціонально-семантичного поля
кількості між одиничністю та множинністю.
Ключові слова: кількість, якість, одиничність, множинність, функціонально-семантичне поле,
мікрополе.

У безкінечності світу всі види та форми матерії характеризуються якісною і кількісною визначеністю, які
в онтології існують нерозривно. Якість визначає істотні ознаки явищ об’єктивного світу, що відрізняють їх від
інших явищ.
Сфера кількісності в європейських мовах охоплює цілу серію мовних категорій та субкатегорій та
містить багато перехідних явищ. Вираження ідеї кількості не завжди вільне від вказівок на якість вже тому, що
нумеративи, як і квантитативи в ширшому розумінні, – це слова з сигніфікативним типом значення, що
знаходять свій денотат лише у словосполученнях, в умовах „малого синтаксису”, причому інколи вибір
квантитатива залежить від семантики його партнера у словосполученні [Категория количества 1990:13].
Без сумніву, чимало знахідок та цікавих спостережень зробили автори тих робіт, у яких створювалися
різного роду логічні схеми кількісності, накладаючи їх потім на мовну дійсність, що описувалася. Однак
проблема окреслення сфери функціонування кількісної семантики залишається відкритою, оскільки кожен з
лінгвістів кладе в основу формування польової квантитативної структури принципи, що різняться між собою:
це або лексико-семантичний, або граматичний чинники. Саме тому питання диференціації функціонально-
семантичних мікроструктур у лінгвістиці взагалі та граматиці зокрема залишається актуальним і на сьогодні.
Поданий у дослідженні аналіз функціонально-семантичних мікрополів кількісної семантики базується на
урахуванні ядерної та периферійної сфер, а також на більш ґрунтовній характеристиці перехідних зон між
такими мікрополями кількісного поля, як одиничність та множинність. Метою пропонованої статті є
визначення статусу функціонально-семантичного поля у лінгвістиці та якісно-кількісний аналіз функціонально-
семантичного поля кількості. Функціональний аналіз здійснений з урахуванням взаємодії кількісних іменників,
дієслів, займенників й інших лексем, що окреслюють свої мікрополя. Аналіз останніх досліджень з цієї
проблеми засвідчив необхідність створення загальної класифікації лексем кількісної семантики. При цьому
необхідним, на наш погляд, є поняттєво-оцінювальна характеристика кожного компонента зазначеної
структури. До перехідних зон дослідники відносять збірні та власне сукупні іменники. У статті здійснена
спроба обґрунтування складових функціонально-семантичних мікрополів кількісної семантики у розрізі
квалітативно-квантитативного аналізу (Праця тісно пов’язана з попереднім доробком із запропонованої теми
дослідження [Домрачева 1997; 2002; 2004; 2004а]).
Яскравим зразком класифікації вказаних компонентів є спроба О.О.Холодовича створити загальну
теорію множинності в мові. Дослідником дедуктивно виведені 12 типів множинності, що зведені до 6 підтипів:
1) означена-неозначена множинність (горошини-горох); 2) множинність предметів-множинність предметна, де
друге – множинність однакових частин, які створюють один предмет (руки-граблі); 3) множинність конкретна,
т.т. суцільна, – дискретна (звірина); 4) множинність однорідна – неоднорідна (луги – ліс і вода); 5) множинність
арифметична як сума складових – алгебраїчна як сукупність (суниця – лижі); 6) множинність тотальна, що
охоплює всю сукупність, – партитивна, яка охоплює певну частину сукупності (столи – три столи) [Холодович
1946:15-36].
Одна з перших спроб власне лінгвістичного підходу до засобів вираження ідеї кількості зроблена в
роботі О.В.Гулиги, Є.І.Шендельс. Комплексний аналіз різнорівневих засобів вираження, що мають спільне
значення, дозволив вперше описати ці засоби як граматико-лексичне поле (маємо зазначити, що фактично таке
поле є те саме, що і функціонально-семантичне поле (далі ФСП)). Домінантою поля визнаються форми
множини іменників, які виражають чисту множинність Стосовно них периферійні форми числа множини
прикметників, дієприкметників, дієслів. До поля також входять засоби, що виражають неозначену множинність,
© Домрачева І.Р., 2007 Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

107
точне число (числівник), приблизність кількості (окремі прислівники), а також засоби, що передають якість
множинності (сукупності) чи імпліцитної множинності.
О.В.Гулига та Є.Й.Шендельс постулюють граматико-лексичному полю ряд ознак. Вважаємо за необхідне
вказати найосновніші з них:
1) наявність набору засобів різних рівнів, пов’язаних системними відношеннями. Варто зазначити, що ці
засоби стають конституентами поля;
2) загальне значення поля розпадається на не менше, ніж два значення, які можуть бути полярними. І що
є особливим, кожне з них утворює мікрополе;
3) поле – складна структура, у вигляді горизонтальних і вертикальних перетинів. За горизонталлю
розташовуються семантичні ділянки – мікрополя (поле часу – мікрополя теперішнього, минулого, майбутнього
часів). За вертикаллю – конституенти мікрополів, які одночасно є конституентами макрополя. Виділяється
домінанта. Домінанта використовується систематично і найоднозначніше передає семантику слова. Мовознавці
зазначають, що навколо домінанти групуються компоненти, які найбільш з нею зв’язані, утворюючи ядро поля.
Ті компоненти, які віддалені від ядра, розташовуються на периферії [Гулыга, Шендельс 1969: 9-10].
З.Я.Тураєва та Я.Г.Біренбаум (праці 1985, 1988 років), зауважимо, вдало викладають своє розуміння
основних ознак, що лежать в основі кількісної семантики, у вигляді реальних опозицій: 1) розчленованість /
нерозчленованість; 2) кардинальність / ординальність; 3) зовнішня / внутрішня кількість; 4) означеність /
неозначеність; 5) сумарність / дистрибутивність; 6) однорідність / неоднорідність. Вчені розглядають вияви
кількісності у всіх трьох сферах (предмети – процеси – ознаки) як рівнозначні. Тим самим враховується якісно-
кількісний характер явищ інтенсивності якості.
Проблема дослідження лінгвістичної семантики є однією з найважливіших у сучасному мовознавстві.
Лад мови не існує як абстрактний, “зовсім граматичний каркас”. Він включає граматичні одиниці в єдності з їх
типовими лексичними репрезентаціями. Теоретичною основою пропонованого дослідження є теорія
функціонально-семантичних полів в інтерпретації О.В.Бондарка [Бондарко 1984: 21-22].
На рівні мови, де функція виступає як можливість, потенція, де вона пов’язана з семантикою мовних
одиниць, ФСК може стати тим стрижнем, навколо якого формується ФСП [Мусиенко 1992: 29]. Центральними
є поняття ФСК як мовної категорії і поняття ФСП, ядром якого є функціонально-граматична категорія.
Особливість функціональної граматики полягає в тому, що тут застосовується комплексний підхід, при якому
за основу беруться семантичні функції формальних одиниць, що об’єднують різнорівневі мовні засоби. Мовні
засоби, об’єднуючи окремі елементи різних рівнів мови, що мають спільні семантичні ознаки і взаємодіють
один з одним, формують функціонально-семантичне поле. Семантичні ознаки мовних одиниць можуть бути
виражені різною мірою, мати різну близькість одна до одної. Цей прийом передбачає побудову моделі за
принципом “центр-периферія” і визнає наявність поступових переходів, безперервне розгортання семантичних
ознак.
Поняття ФСП, введене О.В.Бондарком, – це система різнорівневих засобів певної мови (морфологічних,
синтаксичних, словотворчих, а також комбінованих – лексико-синтаксичних та ін.), об’єднаних на основі
спільності та взаємодії їх семантичних функцій. Термін ФСП, як зазначає О.В.Бондарко, висуває на передній
план ідею угруповання (впорядкованої множинності) мовних засобів, що взаємодіють на семантико-
функціональній основі, та їх системно-структурної організації. Поряд з цим поняттям наявне поняття
функціонально-семантичної категорії, яке підкреслює семантико-категорійний аспект того ж дослідження
сукупності. ФСП – це особлива двобічна єдність (змістовно-формальна), що охоплює конкретні засоби мови з
усіма особливостями їх форми та змісту; дещо ширша реалія, ніж ФСК, що співвідноситься з ФСП як родове
поняття з видовим.
Дослідження ФСП містить у собі той тип аналізу, який можна назвати моделюванням структури поля або
польовим структуруванням. Це поняття передбачає такі виявлення:
а) складу компонентів ФСП у мові на основі спільної для них інваріантної семантичної ознаки;
б) складу центральних і периферійних компонентів поля;
в) зв’язків між компонентами ФСП;
г) структурного типу поля;
ґ) зв’язків між даним полем та іншими ФСП (місця поля у системі ФСП).
О.В.Бондарко зазначає, що основу будь-якого ФСП, як правило, становить морфологічна категорія (МК).
При тлумаченні МК за основу береться система рядів граматичних форм з однорідним значенням (МК), які
протиставляються один одному; її (системи) загальне значення і значення її членів, що, власне, і є тим
стрижнем, навколо якого групуються інші засоби вираження подібної семантики. Однак іноді допускається
можливість існування ФСК, що не спираються на МК. Так, О.В.Бондарко стверджує, що в основі ФСП не
обов’язково центральним, основним є граматична категорія. Ядром можуть виступати: певна синтаксична
конструкція, лексико-граматичні розряди (збірні, власне сукупні іменники) і под.
Виваженим видається погляд Г.С.Щура, який розуміє під полем спосіб існування та угруповання
лінгвістичних елементів, що належать до різних рівнів мови, які у свою чергу містять спільні (інваріантні)
властивості, разом з ознаками, що відрізняють ці мовні одиниці одна від одної [Щур 1974: 68]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

108
Л.П.Іванова робить спробу виділити риси ФСП, що найбільш притаманні головній функціональній
категорії. Зокрема вона з’ясовує спільність семантичних функцій у елементів поля, констатуючи, що вони
(функції) складають план змісту ФСП. Як правило, ці складові не тотожні поняттєвим категоріям, хоча і
ґрунтуються на них. План змісту містить семантичні елементи в інтерпретуванні саме визначеної мови.
Г.С.Щур зазначає, що функціонально-семантичне поле – це мінімальний елемент поля функціонально-
семантичної категорії, що є самостійним у плані змісту і в плані вираження (з урахуванням фактів полісемії й
синкретизму) [Щур 1974: 69]. Разом з тим він констатує, що не завжди ФСП можна назвати “морфологічним
полем”, оскільки на його периферії можуть виявитися неморфологічні, вільні чи напіввільні словосполучення.
Тут потрібно говорити про “граматичне поле”, тому що з цієї структури вилучаються ізольовані лексичні
одиниці, які семантично зближаються зі значеннями тих чи інших граматичних категорій. Останнім часом все
частіше з’являються роботи, в яких поняття “поле” застосовується до груп лексем, в основу угруповання яких
покладені екстралінгвістичні характеристики, напр.: групи слів, що позначають дерева, погоду.
Система ФСП є різнотиповою, вона охоплює такі угруповання полів:
а) комплекс полів з акціональним (предикативним) ядром: аспектуальність, темпоральність, поле стану,
модальні поля, персональність;
б) угруповання полів з предметним (суб’єктно-об’єктним) ядром: суб’єктність / об’єктність; означеність /
неозначеність;
в) угруповання полів з квалітативно-квантитативним ядром: якісність, кількість, компаративність,
посесивність;
г) угруповання полів з обставинним ядром: поле причини, мети, умови, порівняння, локативності
[Бондарко 1984: 60-61].
За концепцією О.В. Бондарка, можуть виділятися такі два структурні типи ФСП:
1. Моноцентричні – поля, які спираються на ГК [Бондарко 1984: 61] (наприклад, аспектуальність – центр:
категорія виду; темпоральність – центр: категорія часу; компаративність – центр: категорія ступенів порівняння
прикметників і прислівників). Центри (ядра) в цих полях є чітко окресленими і цілісними. Моноцентричні поля
можуть мати два різновиди: а) ФСП з цілісним граматичним ядром; б) ФСП з комплексним ядром. Наведені
приклади моноцентричних полів належать до першої групи. Це поля – гомогенні. Моноцентричні поля з
комплексним ядром одержали назву гетерогенні, оскільки базуються на комплексі мовних засобів, які
обов’язково взаємодіють між собою і можуть належати до різних рівнів системи мови (морфологічні,
синтаксичні, лексико-граматичні засоби, напр., поле часової локалізованості) [Иванова 1995: 67].
2. Поліцентричні ФСП, які є слабко центровані, оскільки спостерігаються певні труднощі у виявленні
ядра поля. Л.П.Іванова стверджує, що ці структури характеризуються поділом на декілька сфер, кожна з яких
має свій центр і периферійні компоненти. Прикладами поліцентричного поля є поля кількості, причини,
порівняння, посесивності. Якщо моноцентричні поля будуються на базі однієї висхідної системи у поєднанні із
середовищем, то поліцентричні – це об’єднання декількох висхідних граматичних і лексико-граматичних
систем, кожна з яких виступає у поєднанні зі своїм середовищем [Иванова 1995: 68]. У межах поліцентричного
поля виділяють два основні підвиди: а) ФСП “розсіяної” (дифузної) структури; б) ФСП компактної
поліцентричної структури [Бондарко 1984: 62]. У першому випадку спостерігається ряд таких особливостей:
1) слабкий зв’язок різнорідних компонентів поля або повна їх ізоляція один від одного; 2) слабкі межі між
центром і периферією, їх зонами (поле означеності / неозначеності). Поле суб’єктності / об’єктності належить
до поліцентричного ФСП компактної структури і базується на ГК відмінка, проте, як відомо, ця категорія не
єдиний центр поля, оскільки воно охоплює і ті елементи категорії персональності, що пов’язані з
характеристикою суб’єктно-об’єктних відношень. Для прикладу наведемо поле кількості, що спирається і на ГК
числа, і на граматичний клас числівників, кількісно-іменникові сполучення, тобто є теж поліцентричним
[Бондарко 1984: 63].
Як зазначають автори праці „Категория количества в современных европейских языках” [Категория
количества 1990: 17-18], структура функціонально-семантичного макрополя кількості в європейських мовах є
наступною. Макрополе загалом поділяється на два поля другого рангу: означеної кількості та неозначеної
кількості. Перше з них утворюється, у свою чергу, двома полями третього рангу: нумеральності та одиничності.
Друге з них утворюється також двома мікрополями другого рангу: множинності (плюральності) та оцінки
неозначеної кількості. І нарешті, поле оцінки неозначеної кількості містить два поля четвертого рангу:
неозначено великої кількості та неозначено малої кількості. Така структуризація не є жорсткою: різні ділянки
мікрополів взаємодіють всередині макрополя і частково переходять одне в інше. Виникають проміжні явища
типу мікрополя збірності в зоні зіткнення полів одиничності та множинності.
Виваженим, на нашу думку, буде аналіз поля означеної кількості, зокрема – мікрополя нумеральності.
Воно об’єднує засоби мови, що виражають точні числові значення, які можуть бути співвіднесені з елементами
натурального ряду чисел. Центр такого мікрополя становлять кількісні числівники [Категория количества
1990:18].
Окрім поля нумеральності, до складу поля означеної кількості входить ще одне поле – поле одиничності
(сингулярності). Сама семантика одиничності в межах мікрополя неоднорідна. Ідея сингулярності по-різному
втілюється в семантиці ряду лексичних, словотворчих та граматичних засобів. Дослідники відносять до Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

109
периферії лексичного сектору слова, у значенні яких сема „один” лише вторинна чи має фоновий характер
(наприклад: союз, ліга, федерація, в один голос). На наш погляд, такі іменники мають назву „власне сукупні
іменники” і становлять одне з мікрополів ФСП сукупності, що міститься в ядерній площині цього поля. Про
таке мікрополе ми скажемо пізніше.
Граматичний сектор поля будується навколо граматичної категорії числа однини іменника зі значенням
одиничності. Сюди відносяться такі структури, як чашка чаю, порція новин. У зоні перетину поля одиничності
та поля множинності, що важливо підкреслити, є займенники, які дозволяють пов’язувати вказівку на
множинність з вказівкою на її індивідуальні члени (кожний, всякий, будь-який та ін.).
Друге мікрополе другого рангу становить мікрополе неозначеної кількості [Категория количества 1990:
24], яскравим представником якого є множинність. О.М. Полянський поділяє множинність на такі класи:
1) „неозначена множинність з верхньою кількісною межею”: взвод, відро, клас; „приблизна множинність”: біля
40 вагонів; 3) „означена множинність”: п’ять; 4) кількість предметів більша одного: пара; 5) неозначена
сукупність: табун; 6) нерозчленована множинність: люди; 7) неозначена множинність, пов’язана з мірою:
багато, мало.
Поле множинності в європейських мовах є типовим розвитком ФСП з морфологічним центром і
сполученням морфологічних, синтаксичних, лексико-фразеологічних та словотворчих засобів. Ядром центру
поля є форми множини іменників. В основі – не ряд чисел, а уявлення про множинність, за твердженням
С.Д.Кацнельсона, дискретну, потенційну, але часто не фактично, раховану та однорідну. До периферії поля
множинності належать: іменники pluralia tantum, засоби, що сприяють вираженню повтору, багато-,
малоактності дій, багато-, малосуб’єктності дій і под. (перебачити, навезти, набігти) [Категория количества
1990:26].
Важливим є виокремлення так званої перехідної зони між одиничністю та множинністю. Саме тут
хочеться зупинитися на характеристиці збірних та власне сукупних іменників, які утворюють особливу область,
близьку за значенням до форм множини, оскільки мають у своїй семантиці сему множинності. У європейських
мовах збірність утворює своєрідне мікрополе, у якому взаємодіють лексика та словотвір.
Як бачимо, у класифікаціях відомих лінгвістів згадуються не тільки ті лексеми, що характеризуються як
одиниці з повним вираженням числової парадигми (стіл – столи; земля – землі), а й іменники, у семантиці яких
наявна сема „сукупність” і які аналізуються як структури з дискретною / недискретною множинністю. До них,
як було зазначено нами раніше, відносимо збірні іменники (козацтво, комашня); так звані „власне сукупні”
субстантиви: полк, букет, група. Лексеми на позначення сукупності, на наш погляд, відрізняються від збірних
іменників і утворюють окремий лексико-граматичний розряд (далі ЛГР), на що вказують такі ознаки:
1) значення мовних форм власне сукупних імен визначаються на основі співвіднесеності з дійсністю: гурт –
“зібрання, скупчення людей на протилежність одній людині” (СУМ, т. ІІ, с. 196); 2) це угрупування має спільну
семантичну ознаку дискретної сукупної множинності: стадо – “група тварин (переважно одного віку, виду і т.
ін.), об’єднаних з певною господарською метою” (СУМ, т. IX, с.636); 3) імена сукупностей позначають певну
“окресленість”, виділення з усієї необмеженої кількості об’єктів певної частини: армія – “сукупність усіх
сухопутних, морських і повітряних збройних сил держави” (СУМ, т. І, с.61).
Як свідчить аналіз, значення збірних іменників, що репрезентують у мові суцільну множинність,
ґрунтується на уявленні про повторюваність, тиражованість однорідних референтів, доведеної до кількісного
завершення, пор.: комарня – збірн. “до комар (двокрила кровоссальна комаха)”, що може бути відсутнє у власне
сукупних іменників: гарнітур – “комплект, набір предметів, що служать якій-небудь одній меті: шафа, сервант,
крісла, стільці” (СУМ, т. ІІ, с. 35). ЛГР-и по-різному виявляють себе і в словотворі. Якщо (для порівняння
візьмемо ЛГР збірності) збірні іменники мають характерні для цього розряду морфемні показники (суфікси: –
ин(н)-, -цтв-, -ія), то власне сукупні імена “відмовляються” від такої репрезентації свого статусу,
трансформуючи сему “єдності” у саме лексичне значення: сервіз – “повний набір столового або чайного
посуду” (СУМ, т. ІХ, с.128).
Не менш важливою ознакою, що сприяє залученню до ЛГР сукупних іменників, є ознака
неодноосновності: жоден з членів сукупності не може бути названим іменем, що є одноосновним з іменем самої
сукупності, пор.: отара – “великий гурт овець, кіз” (СУМ, т. VI, с.103), пор. також одиничні іменники: очерет
– очеретина, цибуля – цибулина; збірні імена: юнацтво – юнак, мишва – миші.
З-поміж властивостей, що відрізняють лексико-граматичний розряд власне сукупних іменників від інших
розрядів, є здатність сукупних імен вільно вживатися у формі однини і множини, чого не спостерігаємо у
збірних іменників, пор.: панство – збірна лексема і сад – сади – власне сукупний іменник; мушва – збірне ім’я і
група – групи – власне сукупна лексема, а також абстрактні іменники: заздрощі, молодість; речовинні: молоко,
висівки; збірні: татарва, жіноцтво та ін.
Власне сукупні лексеми у своєму загалі нерівнопорядні ні за потенціалом творення форм однини і
множини, ні за наповненням й окресленням семантики сукупності. Одні з них зберігають її навіть за умови
вилучення тих чи інших компонентів із визначеної однини, інші ж відразу зазнають ущербності і втрачають
свою цілісність: комісія може складатися з трьох і більше членів, але азбука, алфавіт містять вже визначену
кількість літер. До диференційних ознак ЛГР сукупності, що відрізняють це угруповання від інших, відносимо і
здатність сукупних лексем поєднуватися з числівниками, тобто реалізувати ідею рахунку: п’ятнадцять груп. А ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

110
лексеми з послідовною репрезентацією грамем однини (збірні іменники), що підтверджується їх
несполучуваністю з кількісними числівниками, не підлягають лічбі, “оскільки предметність як складовий
компонент однорідної сукупності не вичленовується з ряду подібних, а сприймається як єдине ціле” [Безпояско
1991: 144]. Це ж явище спостерігається і серед речовинних іменників: молоко – не можна сказати три молока;
дріжджі – чотири дріжджі; серед абстрактних іменників: старість – дві старості, жадоба – п’ять жадіб.
Отже, як свідчать спостереження, власне сукупні іменники можна кваліфікувати як ЛГР на підставі
таких чинників:
1) наявність спільної семи дискретної сукупності для всіх компонентів;
2) наявність повної числової парадигми;
3) сполучуваність з кількісними числівниками;
4) неодноосновність компонентів з назвою самого угруповання;
5) співвідносність з фактами дійсності.
Власне сукупні іменники складають ФС мікрополе, що входить до складу ФСП сукупності.
До цього ж поля – функціонально-семантичного поля сукупності – також входять, окреслюючи ядерну
зону, вербативи із сукупним значенням (накидати, з’єднуватися, перечитати); числівники сукупної семантики
(троє, п’ять шостих, двадцять) (згадаємо формулювання різних за семантикою та граматичними параметрами
мікрополів З.Я.Тураєвої та Я.Г.Біренбаума, О.М.Полянського та ін., у яких аналізуються подібні структури).
Звичайно, і у ФСП сукупності є периферія, яка сформувалася за таким принципом: периферію ФСП сукупності
становлять слова, у яких первинне значення не містить у собі семи сукупної множинності. Сукупними вони
стають, потрапляючи в таке оточення, що гарантує наявність необхідного значення сукупності, яке може бути
вичленоване при потребі, напр.: колона – несукупне значення: “споруда для підтримки будови, для прикраси
архітектурних ансамблів” і сукупне значення (друге у СУМі); солодощі – “кондитерські вироби, ласощі і т.ін.”.
І власне сукупні, і збірні іменники марковані значенням, у якому презентована домінантна сема поля
„сукупність” завжди у сполученні з семою „множинність” і більш частковими поняттєво-нейтральними та
поняттєво-оцінювальними семами.
Для того, щоб охарактеризувати поле кількісності, необхідно, на наш погляд, здійснити аналіз
конституентів цього поля не лише за кількісними критеріями, а й за якісними (оцінювальними) параметрами.
Як свідчать спостереження І.С.Тимофеєва, “кількість у методологічному плані є визначеність
одноякісних (однорідних) предметів, яка розглядається з боку інтенсивності чи ступеня вияву будь-якої ознаки”
[Тимофеев 1972: 21]. Проте серед мовознавців побутує думка, що “зовсім кількісних методів у дослідженні
мовних явищ немає”. Більше того є перспективним і досить виваженим твердження багатьох дослідників, що
категорія кількості є не первинною (твірною), а вторинною (похідною), котра передбачає відносно “розвинену
практику і диференційоване уявлення про якість і властивість, про ціле і частину” [Шляхтенко 1968: 9].
В.З.Панфілов підтримує висловлене С.Г.Шляхтенком і додає, покликаючись на праці філософів, що саме
категорія якості лягла в основу виділення категорії кількості, оскільки первинна свідомість якісної визначеності
предметів стала основою угруповання їх у кількісні ряди [Панфилов 1976: 131]. Отже, досліджуючи ФСК
сукупності, ми не можемо спиратися тільки на виявлення кількісних закономірностей у цій категорії. Оскільки,
для отримання повного аналізу досліджуваних лексем, недостатньо зосередження уваги на інтенсивності вияву
ознаки, необхідно, як нам здається, виявити в схожих предметах (речах) різницю, порівняти їх за однією чи
кількома спільними властивостями. Категорія кількості буде тією формою, яка раціонально виразить
результати порівняння, ті ж інтенсивність і ступінь ознаки. На користь первинності категорії квалітативності
свідчить і те, що “категорія кількості, маючи конкретний онтологічний зміст, разом з тим не має змісту без
певних логіко-гносеологічних операцій” [Шляхтенко 1968: 61]. Іншими словами, “необхідно знайти спосіб
виразити одне через інше, використовуючи спільний для них елемент чи одиницю”. Важливим способом
подолання неозначеності і виділення думкою предмета пізнання, стверджує І.С.Тимофеєв, є встановлення
якісної визначеності, яка реалізується у відношеннях тотожності й різниці з іншими предметами [Тимофеев
1972: 41]. Але для цього необхідною умовою є цілісний розгляд ознак. Якщо йдеться про дискретні предмети,
які можуть бути рахованими, то “якість, – констатує дослідник, – виділяє, формує конкретну множинність, чим
створюються умови для процедури рахунку, бо раніше, ніж рахувати, потрібно знати, що рахувати” [Тимофеев
1972: 22]. Н.О.Слюсарева зазначає, що “стосовно опису явищ відношення кількості та якості досить своєрідні в
кожному випадку, а вираження їх, як правило, часом суміщається, протиставляючи поняття” [Слюсарева 1986:
176]. Для підтвердження цієї думки можемо взяти такі лексеми: вівця – багато овець – отара. Якісна
характеристика ґрунтується на виявленні схожості (тварини, худоба, свійська худоба; сукупність овець –
сукупність тварин, худоби). Кількісний вияв полягає у збільшенні одиниць, суб’єктів такого об’єднання; більше
ніж один. Подивимось з іншого боку. “У ряд стіл – багато столів, – стверджує Н.О.Слюсарева, – ми не
зможемо додати ще один (чи декілька) член – аудиторія (канцелярія, відділ)”. На нашу думку, у першому
прикладі, окрім кількісної характеристики (10, 56, 100 чи більше голів овець), існує якісна, що полягає у
спільній меті об’єднання за спільною ознакою: тварини одного виду, одного призначення (вирощуються з
метою одержання м’яса, вовни, молока). А у другому випадку така “згуртованість” відсутня. Синтез якості і
кількості з домінантною роллю першої з метою аналізу дистрибуцій очевидний. І тільки в такому руслі можна Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

111
простежити особливості досліджуваної ФСК сукупності, не протиставляючи якісний і кількісний методи
аналізу
Д.І.Руденко наголошує, що “подання в мові множинності безумовно дискретних об’єктів так, наче б вона
була суцільною масою, стає основою для своєрідної мовної гри” [Руденко 1990: 163]. Чимало збірних імен на
позначення множинності осіб і уявлення про цінність людини, що підтримується співвіднесеністю збірних
іменників із загальними, взаємодіє з формально вираженим значенням недискретності. Мова ніби заперечує
сама себе з метою “відтінку”, посилення сутності певної властивості, яка притаманна багатьом об’єктам,
висловлення якоїсь оцінки [Руденко 1990: 164]. Це твердження породжує думку, що теза про визначення
збірності через взаємодію тільки з категоріями предметності й квантитативності вимагає суттєвого перегляду.
Оцінка виникає тоді, коли мовець показує своє ставлення до множинності, до збірності, при потребі
думаючи про неї, як про недискретну множинність. Звичайно, при цьому мовець уявлятиме не об’єкт в
одиничному екземплярі, а сукупність осіб, сконцентрованих, об’єднаних у цьому випадку для вираження не
стільки кількості (вона невідома мовцеві), а скільки якісного осмислення множини, угруповання. Простежимо
процес утворення, наприклад, частини війська – стрілецтва. Зрозуміло, що солдати (стрільці), об’єднуючись у
це угруповання, не мали метою кількісне об’єднання, а передусім якісне – тобто лише тих осіб, які хотіли
воювати і вміли стріляти. Закономірність, яка притаманна поняттю множинності, – зібрання людей, тобто
залучення певної кількості, більше ніж один (онтологічної кількості), а інколи – ніж десять – двадцять осіб,
предметів.
У збірних іменників, зауважимо, є власна смислова специфіка, що, на думку Д.І.Руденка, дозволяє
виділити їх в окремий клас. У збірних іменників значення множинності має лексичний характер і суперечить
значенню нерахованості, недискретності, яке виражають ці імена граматично, що служить джерелом
виникнення оцінки [Руденко 1990: 166-168]. Оцінка, на наш погляд, може бути і позитивною (або нейтральною)
– купецтво, студентство, і негативною (слабко негативною) – офіцерня, солдатня, татарва, що знову ж таки
залежить від ставлення мовця до явищ дійсності і формальних репрезентантів емоційної характеристики
об’єкта: купецтво – 2 значення – збірн. до купець.
Збірні лексеми, за словами Д.І.Руденка, розмежовують “класи людей, тварин, рослин, речей” – як через
свої словотвірні ознаки, так і семантично, методом оцінки [Руденко 1990: 177]. Як стверджує В.І.Дегтярьов,
таке явище має історичне пояснення: “Спостерігається семантична відмінність між збірними іменами особових
значень від предметних, що базується на різному осмисленні живих (істот) і неживих (неістот) сукупностей”
[Дегтярев 1982: 147]. Це явище досліджувалося лінгвістами щодо староукраїнської мови.
Збірні іменники зокрема і категорія збірності загалом, можуть бути самостійною, індивідуалізованою,
самодостатньою категорією, яка характеризуватиметься як квалітативно-квантитативна, оскільки вона
організована відповідно до своїх власних принципів. Квалітативність досягається: 1) оцінюванням об’єкта з
боку мовця на основі порівняння; 2) тісною взаємодією об’єктів (в чому полягає завдання об’єднання); 3)
особливим різновидом самого об’єднання, відношенням цілого і частини. О.О.Холодович стверджує, що саме
це називають збірністю, оскільки збірність постає “сукупністю однорідних предметів, які складають одне ціле,
тобто як одиниця, що протистоїть іншій сукупності, яка теж розуміється як одне ціле, знову ж таки інша
одиниця. Недарма і форма в цьому випадку для множинності й до сих пір є форма однини, бо що таке однина,
як не форма вираження якості par exellence” [Холодович 1946: 31].
Звичайно, якісна оцінка відіграє неабияку роль і при поясненні сукупних імен, проте у збірних іменників
ця ознака є найосновнішою, що дає можливість відрізняти такі лексеми від інших.
Отже, збірність можна визначати як атрибутивну онтологічну категорію, що має квалітативно-
квантитативний характер і виражає трактування певного зібрання предметів як неподільної спільності цих
предметів у їх просторово-часовій нерозривності [Решетникова 1991: 153]. Як підтвердження цього видається
слушною думка Д.І.Руденка, який зазначає, що іноді використання збірного імені є єдиним кроком, тобто
відсутня можливість вибору мовного засобу, яка являє собою важливу передумову оцінки, напр.: дворянське
офіцерство (а не дворянські офіцери), багатомільйонне слов’янство (а не багатомільйонні слов’яни) [Руденко
1990: 187]. Множинність подається через характеристику кількісного складу за допомогою прикметника (тобто
квалітативну ознаку).
Отже, і збірні іменники, і власне сукупні субстантиви, як й інші представники мікрополів кількісної
семантики, характеризуються лише за допомогою квалітативно-квантитативних засобів, що уможливлюють
адекватний аналіз функціонально-семантичного макрополя кількості.
Аналізуючи все вище зазначене, можна зробити наступні висновки:
1. Функціонально-семантичне поле кількості є багаторівневим, багатофункціональним утворенням з
ядерними та периферійними зонами.
2. Дослідження мікрополів, що створюють ФСП кількості, повинно здійснюватися з урахуванням
якісно-кількісних параметрів.
У перспективі плануємо дослідити функціонально-семантичне поле квалітативності з метою вичерпного
квалітативно-квантитативного аналізу поля кількості. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

112

Література
Бондарко 1984 – Бондарко А.В. Функциональная грамматика. – Л.: Наука, 1984. – 134с.
Гулыга, Шендельс 1969 – Гулыга Е.В., Шендельс Е.И. Грамматико-лексические поля в современном
немецком языке. – М.: Просвещение, 1969. – 184 с.
Дегтярев 1982 – Дегтярев В.И. Собирательность и категория числа в истории славянских языков // Вопр.
языкознания. – 1982. – № 4. – С.92-101.
Домрачева 1997 – Домрачева І. Структура функціонально-семантичної категорії сукупності //
Функціонально-комунікативні вияви граматичних одиниць: Зб. наук. праць / Укл.: А.П.Загнітко (наук. ред.) та
ін. – К.: ІЗМН, 1997. – С.66-69.
Домрачева 2002 – Домрачева І. Морфологічний рівень реалізації семантики сукупності // Лінгвістичні
студії: Зб. наук. праць / Укл.: А.П.Загнітко (наук. ред.) та ін. – Випуск 10. – Донецьк: ДонНУ, 2002. – С.9-14.
Домрачева 2004 – Домрачева І. Вивчення лексем із сукупною семантикою у школі // Лінгвістичні студії:
Зб. наук. праць / Укл.: А.П.Загнітко (наук. ред.) та ін. – Випуск 12. – Донецьк: ДонДУ, 2004. – С.399-403.
Домрачева 2004а – Домрачева І. Лексико-семантичний аналіз збірних лексичних субстантивів //
Функціонально-комунікативні аспекти граматики і тексту / Зб-к наук. праць. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С.191-
196.
Иванова 1995 – Иванова Л.П. Методы лингвистических исследований. – К: ІСДО, 1995. – 88 с.
Категория количества 1990 – Категория количества в современных европейских языках. – К.: Наук.
думка, 1990. – 284 с.
Мусиенко 1992 – Мусиенко В.П. Функционально-семантическая категория меры в русском языке. –
Дисс. … д-ра филол. наук. – К., 1992. – 447 с.
Панфилов 1976 – Панфилов В.З. Типология грамматической категории числа и некоторые вопросы ее
исторического развития // Вопр. языкознания. – 1976. – № 4. – С.18-38.
Решетникова 1991 – Решетникова Н.В. Онтологическая категория собирательности: логико-философский
и лингвистический аспекты / Лингвистика: Взаимодействие концепций и парадигм. – Вып.1. – Ч.1. – Харьков:
ХИМЭСХ, 1991. – 239 с.
Руденко 1990 – Руденко Д.И. Имя в парадигмах “философии языка”. – Харьков: Основа, 1990. – 300 с.
Слюсарева 1986 – Слюсарева Н.А. Проблемы функциональной морфологии современного английского
языка. – М.: Наука, 1986. – 216 с.
Тимофеев 1972 – Тимофеев И.С. Методологическое значение категорий “качество” и “количество” – М.:
Наука, 1972. – 216 с.
Холодович 1946 – Холодович А.А. Категория множества в японском в свете общей теории множества в
языке // Уч. зап. Ленинград. ун-та. Серия филол. наук. – 1946. – Вып. 10. – С.15-36.
Шляхтенко 1968 – Шляхтенко С.Г. Категории качества и количества. – Л.: Изд-во Ленинград. ун-та,
1968. – 144 с.
Щур 1974 – Щур Г.С. Теория поля в лингвистике. – М.: Наука, 1974. – 255 с.

The article continues the cycle of author’s publications in functional grammar. The types of multiplicity in
linguistics are considered, the status of the functional-semantic fields in general and the amount fields in particular is
found out. The attempt of concept-quantitative analysis of transitional link of the functional-semantic amount field
between a singleness and multiplicity is carried out.
Keywords: amount, quality, singleness, multiplicity, functional-semantic field, microfield.
Надійшла до редакції 1 вересня 2006 року.