У статті розглядаються еволюційні зміни в семантичній структурі категорій стану і часу як вияви
специфічних закономірностей , що визначають динамічні процеси в українській мові.
Ключові слова: дієслово, морфологічна категорія, стан, час.

Специфіка конкретної мови значною мірою виявляється в особливостях її морфологічної системи,
оскільки саме ця система є найстійкішим фрагментом загальної мовної системи. Однак при певнрому
консерватизмі моріологічного устрою мови в ньому відбуваються еволюційні процеси, важливість яких полягає
в тому, що вони торкаються тих властивостей, які є виявами індивідуальної специфіки мови. Утім історичні
дослідження зосерерджуються, як, правило, на змінах у складі формокремих морфологічних парадигм. Такі
© Дубова О.А., 2007 Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

113
зміни є поверхневим наслідком тих глибинних змін, що відбуваються в семантичній структурі морфологічних
категорій. Отже, для визначення специфіки мови як динамічної системи необхідно з’ясувати характер
еволюційних змін у семантичній структурі морфологічних категорій.
Розв’язання цього завдання можливе при застосуванні підходу “від форми до значення”, оскільки зміни в
семантичній структурі морфологічної категорії фіксуються в змінах її формальної структури – складі форм
парадигми.
Для системної репрезентації формотворчого репертуару мови застосовується така одиниця, як
формомодель. Формомодель – це мовна одиниця-конструкт, що має неелементарну (бінарну) структурно-
семантичну організацію, складається з функціонально диференційованих структурних компонентів (лексичної
основи та форматива), які об’єднуються за принципом взаємозумовленого зв’язку, виявляє абстраговану
репрезентацію лексичної основи й конкретизовану репрезентацію форматива.
У першому наближенні уявлення про формомодель матеріалізується у вигляді такої формули:
⎥
⎦
⎤
⎟+
⎠
⎞
⎣⎢
⎡⎜
⎝
⎛ значення
форматив
чіголофромне
основи
значення
тип
лексичне
. Бінарна структура формомоделі може мати
наповнення, що відповідає репертуару основ і формативів конкретної мови. Окремі формомоделі певної мови
виявляються шляхом ототожнення морфологічних форм слів (синтетичних, аналітичних) за типом лексичної
основи, морфологічним значенням та конкретним формативом. Зокрема, одна формомодель виявляється при
порівнянні морфологічних форм слів у кожній з наведених груп: (укр.) принесімо, робімо, збережімо, створімо
тощо – формомодель
⎥
⎦
⎤
⎢
⎣
⎡
−−−
⎟⎟+
⎠
⎞
⎜⎜
⎝
⎛ особа
мо
сумісна
і
лофромчанззакансп
петчасу
знач
основа
лекс
дієслівна
ьл . : . аусецорпне.,
.
..
; більш вдалий, більш
доцільний, більш доречний, більш точний – формомодель
⎥
⎦
⎤
⎢
⎣
⎡
−
⎟+
⎠
⎞
⎜
⎝
+⎛
ий
лочрзанводн
даткєоснова
ьніпутсяннянвіропскелдаткєзнач
більш
ло . ., . ., фромчанзвищий.
‘.
.. :.’..1 .

З огляду на обмежений обсяг статті проблема еволюційних змін у семантичній структурі морфологічних
категорій розглядатиметься на прикладі двох дієслівних категорій – стану і часу.
Категорія стану. Оскільки в історії слов’янських мов первинними засобами для вираження семантичного
протиставлення „актив – пасив” були дієприкметники, то становлення грамем активу й пасиву ґрунтувалося на
семантичних особливостях дієприкметників. Згідно з синкретизмом процесуально-означальної семантики
первинне значення дієприкметникового активу можна сформулювати так: „зумовлена дією ознака, носієм якої є
суб’єкт дії”, а значення дієприкметникового пасиву – так: „зумовлена дією ознака, носієм якої є об’єкт дії”. Ці
значення могли мотивуватися асоціативно-метонімічними зв’язками означального та процесуального
компонентів синкретичного дієприкметникового значення2). Процесуальний компонент дієприкметникової
семантики стимулював асоціативні зв’язки з поняттям про динамічне явище, здійснення якого
уможливлювалося за наявності метонімічного зв’язку з суб’єктом. Означальний компонент асоціювався з
поняттям про статичне явище – ознаку, носієм якої міг бути суб’єкт чи об’єкт. Реальність встановлення таких
зв’язків аргументується не тільки вірогідними асоціативно-метонімічними відношеннями, а й тим, що зв’язки
між означальним і стативним, стативним і пасивним, процесуально-динамічним і активним значеннями
виявляються і в сучасних мовах [Пупынин 1991: 213 – 219]. Отже, притаманний дієприкметникам синкретизм
процесуально-означальної семантики уможливлював реалізацію значень як активу, так і пасиву.
Процесуальний компонент дієприкметникового значення був пов’язаний з номінацією певного процесу,
реалізованою дієслівною основою, а можливості для варіювань при актуалізації суб’єктних або об’єктних
відношень створювалися завдяки означальному компоненту узагальненого граматичного (частиномовного)
значення дієприкметників. У дієприкметниках означальний компонент набував вираження за допомогою
синтетичних засобів: первинних власне дієприкметникових суфіксів або вторинних, що мали генетичний
зв’язок із дериваційними прикметниковими формативами. Отже, оскільки початок становлення категорії стану
на слов’янському мовному ґрунті мав витоки в синкретичній процесуально-означальній семантиці, то це й
визначило тенденцію до формування складу синтетичних засобів у праслов’янську епоху. Діахронічні зміни в
складі синтетичних засобів станового формотворення можуть бути представлені у вигляді трьох послідовних
етапів.
На першому етапі, як зазначають історики української мови, первинними і довгий час (до ХІV ст.)
панівними для цих мов були дієприкметникові засоби вираження станових значень [Горшкова, Хабургаев 1981:

1 ) Докладніше про формомодель як основну одиницю морфологічного рівня див. [Дубова 2002: 38 – 56]
2) Про метонімічність процесуальної семантики дієслівних форм, що зумовлює спроможність імплікувати ситуаційну
інформацію див.: [Кубрякова 1992: 89 – 90]. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

114
282 – 283; Данков 1981: 92; Русанівський 1978: 307 – 309]. Тому тогочасні зміни пов’язуємо з такими
чинниками, що мали вплив на певні зрушення в складі суфіксів активних і пасивних дієприкметників. Такі
зрушення виявилися, по-перше, в запозиченні суфікса -м- і семантичній диференціації суфіксів пасивних
дієприкметників: суфікси -н-/-т- використовувалися переважно для утворення дієприкметників доконаного
виду, а суфікс -м- – дієприкметників недоконаного виду [Кузьмина, Немченко 1982: 366 – 371; Русанівський
1978: 264]. По-друге, усувалася надлишковість суфіксів активних дієприкметників -вш-/-ш-, -л, що
здійснювалося в історії кожної з досліджуваних мов на користь одного з цих формативів.
Дієприкметникові суфікси формуються як кумулятивні засоби вираження станових і видових грамем.
Якщо протиставлення „активний – пасивний стан” представити як опозицію, так би мовити, горизонтальну, а
протиставлення „недоконаний – доконаний вид” як опозицію вертикальну, то точки перетину цих напрямків
утворять чотири позиції закритої системи (див. схему 1.).
Схема 1.
Система вираження станових і видових грамем
Стан
актив↔пасив
актив + недоконаний вид пасив + недоконаний вид
Вид

недок.
↕
док.
актив + доконаний вид пасив + доконаний вид

На першому етапі ці позиції були заповнені нерівномірно, і еволюційні зміни полягали саме в заповненні
лакун і ліквідації надлишковості, а відтак витворенні корелятивних синтетичних засобів вираження станових і
видових грамем. Панівний характер саме дієприкметникових засобів вираження станових грамем свідчить про
те, що приблизно до ХІV ст. категорія стану мала одноядерну семантичну структуру і що зміни в складі цих
засобів регулювалися згідно з дієприкметниковою специфікою в семантичному устрої категорії стану.
Другий етап в еволюції категорії стану в історії української мови пов’язаний з активізацією дієслівного
засобу вираження пасивного стану – постфіксом -ся/-сь та з тими структурно-типологічними й семантичними
змінами, що виявилися у формуванні нового засобу.
Власне дієслівні форми залучалися до засобів репрезентації станової опозиції вже в межах
дієприкметникової категорії стану. Становими корелятами могли бути не лише дієприкметники, а й дієслова (як
репрезентанти грамеми активу) та пасивні дієприкметники. Зближенню дієслів з грамемою активу сприяли
метонімічні зв’язки власне процесуального (процесуально-динамічного) та суб’єктного значень. При цьому
грамема активу набувала можливості звільнюватися від супроводу означальної семантики і реалізуватися у
вигляді актуалізованого відношення дії до суб’єкта. Така реалізація грамеми активу поступово виявила
факультативність зв’язків станових грамем з означальним компонентом в узагальненій граматичній семантиці і
визначила перспективу для витворення дієслівної грамеми пасиву як такої, що урівноважила б симетрію власне
дієслівної станової опозиції „актуалізоване відношення дії до суб’єкта” (актив) – „актуалізоване відношення дії
до об’єкта” (пасив). Потреба вираження такого типу станових значень стимулювала формування власне
дієслівного засобу вираження пасиву.
Формування цього засобу синтетичного формотворення здійснилося в результаті поступових
типологічних перетворень і змінення функцій займенникового елемента -ся (-sę). Послідовність цих змін
відтворює така схема: аналітична синтаксична конструкція (дієслово + sę) → аналітична дериваційна модель
(дієслово + sę (ся) → синтетична дериваційна модель (дієслівна основа + -ся) → синтетична формомодель
пасиву (дієслівна основа + -ся) [Данков 1981: 64 – 65].
Як елемент аналітичної синтаксичної конструкції (складеного члена речення) займенник sę міг
використовуватися при дієслівному предикаті, виконуючи функцію денотативно-номінативного ототожнення
семантичного об’єкта дії із семантичним суб’єктом-підметом (Nnom./sb. + V + sęob.(=sb.)). Далі сполучення „дієслово
+ sęob.(=sb.)” могло набути ознак аналітичної дериваційної конструкції, оскільки займенниковий елемент завдяки
регулярному придієслівному використанню перетворювався на засіб вираження модифікаційної медіальної
семантики окремої дієслівної форми, а не всього речення. Згідно з такою функцією займенникового елемента і
втратою ним властивостей самостійної лексеми виявляються ознаки формування аналітичного засобу
вираження медіальної семантики дериваційного типу.
У деяких слов’янських діалектах і мовах (зокрема, в польській, болгарській) дієслова з медіальною
семантикою зберегли аналітичну структуру, але в східнослов’янських літературних мовах здійснилася
синтетизація цих дієслів, окремі вияви якої зафіксовані в пам’ятках, починаючи з ХІ ст. [Бевзенко 1960: 351;
Медведєв 1964: 228]. Різні типологічні ознаки слов’янських дієслівних форм з елементом займенникового
походження свідчать про те, що синтетизація не мала обов’язкового характеру, але можливість для неї існувала
[Penčev 1996]. Зумовити її могла неузгодженість між розчленованою формальною структурою і цілісною
семантичною структурою деяких зворотних дієслів. Ця неузгодженість виявлялася в тих дієсловах, що мали
значення, тотожне значенню дієслів без ся, як наприклад у давньоруських поститися – постити, заблудитися
– заблудити та ін. [Обнорский 1953: 60 – 63]. У цих умовах ся, дублюючи медіальне значення, виражене
дієслівною основою, втрачало можливість семантичного відокремлення від неї і вільного розташування. Такі Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

115
умови могли сприяти структурному злиттю ся з дієслівом. Аналогічні умови виникали при зміні твірних
відношень. Похідні дієслова з ся могли втрачати семантичні зв’язки з дієсловом без займенникового елемента,
що руйнувало відношення похідного й твірного дієслів, як наприклад у давньоруських дієслів годити –
годитися. У таких умовах ся втрачало функцію засобу, що виражав значення, додаткове до значення,
успадкованого від твірного.
Специфіка первинних дієприкметникових і вторинних дієслівних станових опозицій, утворення окремих
засобів для їх вираження свідчать про те, що стан не мав структурних і семантичних ознак, притаманних
цілісній граматичній категорії. Поступова активізація дієслівних засобів вираження станових значень разом з
функціонуванням дієприкметникових засобів свідчить про таку ситуацію в період староукраїнської мови, для
якої були характерні дві станові опозиції активу й пасиву, що мали близький, але не тотожний зміст. Така
ситуація склалася внаслідок дії тенденції до перетворення категорії стану з первинно одноядерної на двоядерну.
Одне ядро утворили дієприкметникові одиниці станового формотворення і відповідні значення, друге –
дієслівні. При двоядерному устрої категорії стану в дієприкметниковому і дієслівних протиставленнях
активного і пасивного значень виявлялися спільні семи ‘актуалізація суб’єктних зв’язків дії’ або ‘актуалізація
об’єктних зв’язків дії’.
У подальшому (третій етап в еволюції категорії стану) ці семи стимулювали уодноманітнення станової
семантики, дію тенденції до відтворення одноядерної семантичної структури цієї категорії, але на якісно
іншому рівні, ніж первинна одноядерність. Якісно новий рівень цієї (вторинної) одноядерності категорії стану
виявляється в тому, що провідну роль у ній починають відігравати дієслівні грамеми активу й пасиву.
Доцентровий процес об’єднання дієприкметникового й дієслівного стану в цілісну категорію здійснювався на
семантичному ґрунті й реалізувався в облігаторному протиставленні „актуалізація суб’єктних відношень дії –
актуалізація об’єктних відношень дії”. Це семантичне протиставлення охоплювало всі форми стану, оскільки
значення дії мають як дієслова, так і дієприкметники. Суб’єктне або об’єктне визначення носія ознаки стало
факультативним для семантики цієї категорії, оскільки могло супроводжувати облігаторний компонент
станового значення тільки в дієприкметникових формах, що мали значення ознаки. У сучасної української та
російської мов спостерігається своєрідна експансія дієслівних станових значень і засобів.
Історичний процес доцентрових змін у семантичній структурі категорії стану досяг у сучасній
українській мові максимального результату, оскільки ця структура складається тільки з облігаторних
протиставлень „актуалізація суб’єктних відношень дії – актуалізація об’єктних відношень дії”. Цей результат
відбивають зміни у використанні засобів формотворення категорії стану. В українській мові, як відомо,
більшість дієприкметникових суфіксів втратила здатність утворювати станові кореляти, а тому перемістилася
на периферію засобів вираження станових значень, поступаючись більш регулярним дієслівним.
Дієприкметникові засоби (суфікси -ч- ,-л-, -въш-/-шъ,-мъ-), що характеризувалися непослідовністю
використання при утворенні видових корелятів активу й пасиву, опинилися за межами станового
формотворення, і деякі з них (-въш-/-шъ-, -мъ-) були втрачені. Продуктивне формотворення пасивних
дієприкметників на -н-/-т- було втягнуте до спільної з дієсловом системи вираження семантичного
протиставлення „актив – пасив”, узгодженої з вираженням видової корелятивності. Основними за
спроможністю утворювати корелятивні форми стану тут виявилися нульовий постфікс і постфікс -ся, що від
самого початку були пристосовані до вираження суб’єктної або об’єктної актуалізації дії. У дієприкметникових
суфіксах пасиву -н-/-т-, що зберігаються в системі формотворення категорії стану, факультативне значення
нейтралізується. Ця нейтралізація зумовлена тим, що в корелятивній парі доконаного виду (дієслівна форма
активу – дієприкметникова форма пасиву) це значення не має симетричної реалізації. Таким чином, засобами
синтетичного формотворення категорії стану в сучасній українській мові виражається тільки облігаторне
значення суб’єктної/об’єктної актуалізації дії. Скорочення кількісного складу цих засобів супроводжує
одноядерну перебудову категорії стану і стає її наслідком.
Категорія часу. Вихідний склад часових формомоделей в історії української та російської був
репрезентований синтетичними формомоделями аориста, імперфекта і теперішнього-майбутнього, а також
аналітичними формомоделями перфекта, давноминулого та передмайбутнього. Близькими до аналітичного
часового формотворення були синтаксичні аналітичні сполучення (аналітичні предикати), що складалися з
допоміжних модально-інхоативних дієслів (хотěти, имěти, имати, яти, начати, почати) та інфінітива і
виражали значення, близьке до футурального [Иванов 1982: 110, 113 – 115; Русанівський 1978: 293 – 295].
Загалом семантична структура архаїчної категорії часу мала істотні відмінності від сучасної категорії
української мови. Якщо семантична структура сучасної категорії часу складається з власне темпоральних
грамем, що визначаються за єдиним орієнтиром – моментом мовлення, то в архаїчній категорії всі грамеми
мали синкретичне значення. Синкретичні типи темпоральної семантики виражалися як синтетичними, так і
аналітичними формомоделями: (а) темпоральне значення виражалося разом із певними аспектуальними
значеннями (імперфект, перфект, аорист), (б) темпоральне значення мало подвійну структуру, оскільки
визначалося за подвійним часовим орієнтиром – моментом мовлення та іншою дією (давноминулий,
передмайбутній), (в) синкретизм темпоральної семантики формомоделі теперішнього-майбутнього полягав у
недиференційованій репрезентації двох часових планів. Поява аналітичних формомоделей у часовій парадигмі
була зумовлена специфікою категорійної темпоральної семантики, що визначалася за відношенням дії до ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

116
моменту мовлення і (за відсутності усталеної видової семантики сучасного типу) відношеннями передування
між дією та її наслідком, результатом. Можливості для вираження таких значень мали аналітичні
дієприкметникові предикати, наслідком парадигматизації яких і стало поповнення часової парадигми
аналітичним засобами.
Жодна з формомоделей архаїчної часової парадигми не збереглася до сучасності в абсолютно незмінному
вигляді. У перетвореннях складу часових парадигм відбиваються зміни семантичної організації категорії часу.
Чи не найскладніші наслідки мали еволюційні зміни, що охопили давні аналітичні формомоделі, що мали у
своєму складі дієприкметниковий основний компонент із суфіксом -л- (формомоделі перфекта, давноминулого,
передмайбутнього).
У давніх східнослов’янських діалектах усім аналітичним формомоделям часу, що мали дієприкметникове
оформлення основного компонента, була притаманна спільна семантична властивість. Вони були призначені
для вираження часової семантики минулого або майбутнього, але обов’язково ускладнених додатковими
елементами часового значення. В аналітичних формомоделях давноминулого та передмайбутнього значення
минулого або майбутнього були ускладнені відносною часовою семантикою, а в аналітичній формомоделі
перфекта значення минулого ускладнювалося відношенням результату дії до теперішнього. Реконструкція
семантичних відношень в аналітичних сполученнях за первинною дієприкметниковою семантикою основного
елемента відтворює мотивацію виникнення перфектного значення, значення давноминулого або
передмайбутнього часу. Значення аналітичних формомоделей ґрунтувалося на темпоральній семантиці
форматива і тих відношеннях часової послідовності між процесом та його наслідком, що мотивуються
синкретичним процесуально-означальним значенням дієприкметника. Основний компонент
дієприкметникового походження на -л- зберігав архаїчну дієприкметниковість і зумовлював той факт, що
досить довго дієприкметникові формомоделі (зокрема, перфекта) залишалися утвореннями, які знаходилися на
межі морфології та синтаксису. Синкретизм дієприкметникової семантики уможливлював утворення
аналітичних сполучень з ускладненою структурою часового значення. Аналітична структура „дієвідмінюване
допоміжне дієслово + дієприкметник” імплікувала семантичну схему „локалізоване відносно моменту мовлення
існування ознаки, зумовленої дією, + здійснення дії, що передує існуванню ознаки”. Разом з цим існування
наслідку, ознаки, зумовленої дією, могло мати інший часовий орієнтир – момент мовлення. Різні відношення до
цього орієнтиру (збіг, передування, слідування) виражало допоміжне дієслово з дейктичним значенням
буттєвості быти. Атрибутивний компонент синкретичної семантики дієприкметників визначав функціональну
цілісність аналітичних формомоделей, оскільки саме значення ознаки об’єднувало відношення до обох
темпоральних орієнтирів (до передуючої дії та до моменту мовлення), а отже, і засоби репрезентації цих
відношень – дієприкметник на -л- та допоміжне дієслово быти.
Наявність допоміжного дієслова мотивувалася синкретизмом атрибутивно-процесуальної семантики
дієприкметника, оскільки здійснення дії та існування ознаки могли визначатися за різними часовими
орієнтирами, а тому виникала необхідність у різних засобах вираження подвійної часової зорієнтованості.
На втрату семантичної, а отже, і структурної цілісності аналітичними формами часу, утвореними за
формомоделями [быти + (дієприкметник на -л-)], могли вплинути певні чинники. По-перше, могла
нейтралізуватися семантична вмотивованість використання допоміжного дієслова. Така вмотивованість була
стійкою в тому разі, якщо часові орієнтири для темпоральної локалізації існування ознаки та здійснення дії
були різними: момент мовлення – для існування ознаки, а для здійснення дії – існування ознаки. У тому разі,
якщо існування ознаки збігалося з моментом мовлення, часові орієнтири „накладалися” один на одний,
втрачали своє відокремлення. Таку ситуацію спостерігаємо в семантиці аналітичної форми давньоруського
перфекта3). Значення наслідку дії, зумовленої дією ознаки, віднесене в перфекті до теперішнього часу,
зумовлювало той факт, що часовий орієнтир для попередньої дії ототожнювався з моментом мовлення.
Структура темпоральної семантики спрощувалася, відтворюючи відношення як дії, так і наслідку до тотожного
часового орієнтира. У складі перфекта виявилася певна надлишковість допоміжного дієслова быти
теперішнього часу, зумовлена втратою ним функції експліцитного засобу вираження темпорального
відношення до одного з двох часових орієнтирів. Така надлишковість могла спричинити матеріальну
імплікацію допоміжного слова, а згодом і закріплення використання форм перфекта без допоміжного дієслова,
а отже, перетворенню аналітичної форми на синтетичну.
Другим чинником, що вплинув на перетворення формомоделі перфекта, стали зміни у функціональному
призначенні дієприкметникового суфіксального форматива. Якщо його первинна функція полягала у вираженні
означального компонента при основі з процесуальним значенням, то внаслідок ототожнення часу існування
ознаки, якій передує дія, з моментом мовлення, суфікс набув значення передування дії моменту мовлення,
тобто став засобом, достатнім для вираження грамеми минулого часу.
Оскільки суфікс -л- ставав засобом вираження передування дії моменту мовлення, у нього поступово
нейтралізувалася функція засобу вираження означального компонента при основі. Внаслідок цього форма з

3) Усвідомлюючи вплив загальновідомих чинників на зміни перфекта [Иванов 1982: 97 – 107; Русанівський 1978: 290 – 300],
вважаємо, що зазначені семантичні особливості також мають підстави бути врахованими при розгляді історії форм перфекта, оскільки
дозволяють визначити причини синтетизації цієї аналітичної форми. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

117
суфіксом -л- втрачала синкретичне означально-процесуальне значення і набувала власне процесуального
значення. Утрата основним компонентом перфекта семантичного синкретизму дієприкметникового типу і
функціональна переорієнтація суфікса -л- спричинили початок процесу, результатом якого стала втрата давніх
аналітичних формомоделей зі структурою [быти + (дієприкметник на -л-)]. В аналітичній формомоделі
передмайбутнього [буду + (дієприкметник на -л-)] стали виявлятися контрарні семантичні відношення між
допоміжним дієсловом буду та основним компонентом на -л-, що внаслідок вербалізації став сприйматися із
значенням минулого. Це спричинило поступову втрату форм передмайбутнього українською літературною
мовою [Бевзенко 1960: 327 – 328; Иванов 1982: 112, 130; Русанівський 1978: 329].
В аналітичній формомоделі давноминулого (нового плюсквамперфекта) семантичні відношення між
допоміжним дієсловом та основним компонентом не виявляли контрарного характеру, що створило можливість
для її збереження в українській мові [Загнітко 1996]. Певна семантична узгодженість між складниками
аналітичної формомоделі давноминулого підтримувалася завдяки претеритальному значенню, що виявлялося
як у формативів був / була.., так і в основного вербалізованого компонента.
Синтетична формомодель минулого (синтетизований перфект) мала універсальні можливості для
утворення словоформ минулого як від основ доконаного виду, так і від основ недоконаного виду. Ця
можливість, успадкована від аналітичного перфекта, що міг утворюватися від дієслів як з результативними, так
і нерезультативними основами [Иванов 1982: 92 – 93], визначила перевагу синтетизованої формомоделі на -л-
порівняно з аористом та імперфектом. Синтетична формомодель на -л- виявила більшу узгодженість з
процесами, зумовленими становленням категорії виду, зокрема, дією тенденції до автономності аспектуальної
та темпоральної семантики, відповідним розподілом вираження цих значень між дієслівною основою та
формативом. Синтетична формомодель на -л- поступово усунула синтетичні формомоделі аориста та
імперфекта, семантична специфіка яких полягала саме в синкретичності аспектуально-темпоральної семантики.
Синтетична формомодель із синкретичною семантикою теперішнього-майбутнього у зв’язку зі
становленням категорії виду була розгалужена на дві з різними за видовими значеннями основними
компонентами. Нові синтетичні формомоделі утворилися як засоби вираження елементарних грамем категорії
часу, що відтворюють основні три типи часової локалізації, зорієнтовані за моментом мовлення: збіг з
моментом мовлення, передування йому, слідування після нього. У становленні нових синтетичних засобів
виявилися зміни в окремих грамем і семантичної структури категорії часу загалом, що набула симетричної
організації з єдиним центральним орієнтиром – моментом мовлення. Оскільки еволюційні зміни в семантичній
організації і складі засобів вираження категорії часу перетиналися зі змінами в категоріях виду і стану, то
виявилося, що нова система часових грамем не знаходить симетричної реалізації в усіх видових і станових
корелятах. Для витворення такої симетрії бракувало формомоделей майбутнього недоконаного і часових форм
пасиву для доконаного виду.
В історії походження форми [буду + (інфінітив недоконаного виду)] залишається деяка невизначеність,
що вимагає подальших роз’яснень. Ця форма майбутнього традиційно вважається утвореною в період окремого
існування національних східнослов’янських мов, а не успадкованою з часів прасхіднослов’янської діалектно-
мовної єдності, оскільки пам’ятки давньоруської писемно-літературної мови [Півторак 1993: 160; Півторак
1997: 8] не засвідчують сполучень на зразок „буду + інфінітив”. Процес виникнення аналітичної формомоделі
майбутнього недоконаного виду [буду + (інфінітив)] визначається як контамінація засобів вираження основного
компонента і форматива.
На нашу думку, аргументованішою є концепція, згідно з якою аналітична формомодель майбутнього
недоконаного [буду + (інфінітив)] утворилася в українській та російській мовах шляхом певних семантичних
змін предикативного сполучення „буду + інфінітив”, що зберігалося як цілісне утворення в східнослов’янських
діалектах від праслов’янської доби. (Докладний аналіз цього питання подано в [Дубова 2000; Иванов 1984]).
Розвиток значення буттєвості в дієслові буду зумовив оптимальну пристосованість цього сполучення до
вираження значення власне майбутнього часу після утвердження цього значення в семантичній структурі
категорії часу. Поява універсальної дейктичної семантики дієслівного типу в буду сприяла остаточному
виявленню в нього ознак аналітичного форматива.
В історії української мови найвірогіднішим кандидатом на перетворення в аналітичну формомодель
майбутнього, крім сполучення з быти (буду), виявилися сполучення з имěти (яти) [Иванов 1982: 115, 130;
Русанівський 1978: 295]. Парадигматизації таких сполучень могло сприяти те, що допоміжні дієслова
имěти/яти набули абстрактнішої семантики, ніж дієслова хотěти, начати, почати, стати. Водночас той факт,
що ці сполучення були близькі або залучені до парадигматизації разом зі сполученнями на зразок „буду… +
інфінітив”, може пояснюватися тим, що їхнє співіснування не створювало надлишковості у вираженні
футуральної семантики. На відміну від быти (буду…) дієслова имěти/яти мали модальний відтінок
обов’язкового здійснення проспективної (майбутньої) дії [Русанівський 1978: 329]. Первинні відмінності в
семантичних відтінках цих двох типів сполучень, напевне, не мали яскравої виразності, актуальності. Основна
роль у семантичній структурі дієслів быти (буду…), имěти/яти належала семі каузованої проспективності, що
й уможливлювало функціонально-семантичне зближення цих дієслів в умовах тотожної сполучуваності з
інфінітивами. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

118
В українській мові таке функціонально-семантичне зближення форм, що маніфестували допоміжні
дієслова, буду, будеш… та иму, имеш…, не доходило до повного ототожнення. Семантичні відмінності між
формомоделями майбутнього недоконаного з буду, будеш… та з иму, имеш… існували доволі довго і
відчувалися навіть після синтетизації останніх ще в ХІХ ст. [Потебня 1958: 358]. Саме різним функціональним
призначенням можна пояснити як залучення до аналітичного формотворення моделі з иму, имеш.., так і
співіснування без ознак конкурентних відношень двох типів аналітичних інфінітивних формомоделей з буду,
будеш… та з иму, имеш… в українській мові. Модальний відтінок семантики не заважав парадигматизації
синтаксичної аналітичної одиниці, оскільки для архаїчного стану категорії часу ускладнена структура
темпоральних значень була типовою.
Подальша еволюція аналітичних інфінітивних формомоделей майбутнього могла бути пов’язана з
процесом синтетизації. Синтетизацію української аналітичної формомоделі [иму, имешь… + (інфінітив
недоконаного виду)] міг визначити морфонологічний чинник. Компоненти аналітичних форм, утворених за
цією формомоделлю, могли мати різні варіанти розташування, одним з яких була контактна постпозиція
”інфінітив недоконаного виду на -ти + иму, имешь..”. Очевидно, що при функціонально-семантичній єдності
аналітичної форми таке розташування могло зумовити стягнення кінцевого голосного інфінітива та першого
голосного енклітичного форматива. Напевне, згодом у літературній українській мові та більшості її говірок
переваги набув саме такий синтетизованих варіант, що поступово усунув інші позиційні варіанти форм
майбутнього недоконаного з иму/имеш…
Якщо синтетизацію українських інфінітивних формомоделей майбутнього недоконаного на иму/имеш…
зумовив морфонологічний чинник, то подальше співіснування синтетичної (синтетизованої) та аналітичної (з
буду/будеш…) формомоделей майбутнього недоконаного в історії української мови визначалося впливом як
внутрішньомовних, так і позамовних чинників. Усталене співіснування обох формомоделей могло
підтримуватися завдяки відчутним відмінностям їх функціонально-семантичного призначення [Потебня 1958:
358]. Подальші семантичні зміни виявилися у функціонально-семантичному нівелюванні синтетичної та
аналітичної формомоделей. Згодом такі зміни зумовили виникнення конкурентних відношень між двома
структурно-типологічними дублетами. На коливання в перевагах одного або другого типу формомоделей
майбутнього недоконаного значний вплив, справляли певні позамовні чинники [Дубова 2002: 209 – 222]. Однак
позиції синтетичної формомоделі підтримувалися ще й внутрішньомовним чинником – тенденцією до
синтетичного вираження основних (елементарних) грамем категорії часу.
Закріплення станової кореляції „актив – пасив” за всіма типами дієслівних форм українській мови
виявило деяку неповноту часової парадигми, оскільки засоби цієї парадигми могли забезпечити репрезентацію
часових грамем тільки для станових корелятів недоконаного виду. Потреба симетричної репрезентацій часових
грамем в активі і в пасиві доконаного виду сприяла залученню аналітичних предикатів з пасивними
дієприкметниками доконаного виду до парадигми категорії часу. Ті властивості, що були виявлені вище
шляхом семантичної реконструкції в аналітичних формомоделях дієприкметникового типу на -л-, певною
мірою притаманні формомоделям з пасивними дієприкметниками доконаного виду (минулого часу). Стійкій
характер дієприкметникового типу формомоделей в аналітичному часовому формотворенні української мови
визначається пристосованістю цього типу формомоделей до моделювання складної структури часового
значення. Передумовою для цього є облігаторне для синкретичної семантики дієприкметників імпліцитне
вираження відношення каузованої послідовності між здійсненням дії та існуванням зумовленої нею ознаки.
Аналітичні предикати з пасивними дієприкметниками на -н-/-т-, незважаючи на близькі до формомоделей
перфекта, давноминулого, передмайбутнього темпоральні значення, не могли втягуватися до складу засобів
дієслівного часового формотворення разом з аналітичними дієприкметниковими формомоделями на -л-,
оскільки на той час у дієслівній парадигмі не існувало станової опозиції. Лише з розвитком дієслівної категорії
стану стало актуальним зближення аналітичних дієприкметникових предикатів на -н-/-т- з дієслівним часовим
формотворенням. Регулярне утворення й опозитивні відношення цих одиниць із часовими формами в активі
доконаного виду визначило становлення аналітичних часових формомодлей у пасиві доконаного виду: [ш +
(пас. дієприкметник док. в.)], [був/була… + (пас. дієприкметник док. в.)], [буду/будеш… + (пас. дієприкметник
док. в.)].
Усі зміни у складі часової парадигми були стимульовані перебудовою в семантичній структурі категорії
часу, що набуває ядерно-периферійної організації з трьома ядерними елементарними грамемами. Елементарний
характер часової грамеми є обов’язковою передумовою для потенційної синтетизації первинно аналітичної
формомоделі. Становлення елементарних грамем може спричинити втрату функціональної вмотивованості
аналітичним формативом перфекта, редукцію цього форматива як наслідок спрощувального перетворення
ускладненої грамеми.
Загалом еволюційні зміни в семантичній структурі категорія часу української мови виявилися в набутті
цією категорією чіткої ядерно-периферійної організації. Семантичне ядро цієї категорії утворили елементарні
грамеми минулого, теперішнього, майбутнього, а периферію – ускладнені грамеми з темпоральними або
становими ускладнювальними елементами.
Отже, на прикладі категорій стану і часу простежується певна специфіка мови як динамічної системи.
Еволюційні зміни в ній можуть бути спрямовані на формування одноядерної семантичної структури Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

119
граматичних категорій. Зміст еволюційних змін полягає в тому, що категорії стану і часу перетворюються з
категорій з невизначеними інваріантно-варіативними відношеннями на категорії, семантичне ядро яких являє
собою систему протиставлених елементарних грамем, що є варіантами, об’єднаними інваріантним – типовим
категорійним – значенням. Ці результати здійсненого аналізу є фрагментом картини, що має репрезентувати
специфіку морфологічної системи української мови в динаміці. Відтворення цієї картини в повному вигляді
може стати перспективою для дослідження семантики інших морфологічних категорій в еволюційному аспекті.

Література

Бевзенко 1960: Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови: Нариси із словозміни та
словотвору. – Ужгород: Закарп. обл. кн.-газ. вид-во, 1960. – 415 с.
Горшкова, Хабургаев 1981: Горшкова К.В., Хабургаев Г.А. Историческая грамматика русского языка:
Учеб. пособие для ун-тов. – М.: Высшая школа, 1981. – 359 с.
Данков 1981: Данков В.Н. Историческая грамматика русского языка: выражение залоговых отношений у
глагола: Учеб. пособие.– М.: Высшая школа, 1981. – 112 с.
Дубова 2002: Дубова О.А. Типологічна еволюція морфологічних систем української і російської мов. –
К.: Вид. Центр КНЛУ, 2002. – 302 с.
Дубова 2000: Дубова О.А. Вплив семантичних чинників на становлення аналітичної форми майбутнього
часу в дієслівних парадигмах української та російської мов // Вісник Київського лінгвістичного університету.
Серія: Філологія. – 2000. – Т. 3, № 2. – С. 66 – 71.
Загнітко 1996: Загнітко А.П. Знову давноминулий? // Лінгвістичні студії. – Донецьк, 1996. – Вип. 2. –
С. 40 – 45.
Иванов 1982: Иванов В.В. История временных форм глагола Историческая грамматика русского языка:
Морфология. Глагол. – М.: Наука, 1982. – С. 25 – 131.
Иванов 1984: Иванов В.В. Становление аналитической формы будущего времени // Русский язык:
Функционирование грамматических категорий. Текст и контекст: (Виноградовские чтения ХII– ХIII). – М.:
Наука, 1984. – С. 75 – 85.
Кубрякова 1992: Кубрякова Е.С. Глаголы действия через их когнитивные характеристики // Логический
анализ языка: Модели действия. – М.: Наука, 1992. – С. 84 – 90.
Кузьмина, Немченко 1982: Кузьмина И.Б., Немченко Е.В. История причастий // Историческая грамматика
русского языка: Морфология. Глагол / Под ред. Р.И.Аванесова, В.В. Иванова. – М.: Наука, 1982. – С. 280 – 441.
Медведєв 1964: Медведєв Ф.П. Нариси з української історичної граматики. – Харків: Вид-во Харк. держ.
ун-ту, 1964. – 247 с.
Обнорский 1953: Обнорский С.П. Очерки по морфологии русского глагола. – М.: Изд-во АН СССР, 1953.
– 251 с.
Півторак 1993: Півторак Г.П. Українці: Звідки ми і наша мова. – К.: Наукова думка, 1993. – 200 с.
Півторак 1997: Півторак Г.П. Мовна ситуація в Київській Русі та її вплив на давньоруську периферію //
Мовознавство. – 1997. – № 4 – 5. – С. 3 – 10.
Потебня 1958: Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. – Т. І – ІІ. М.: Гос. уч.-пед. изд-во, 1958.
– 536 с.
Пупынин 1991: Пупынин Ю.А. Активность / пассивность во взаимосвязях с другими функционально-
семантическими полями // Теория функциональной грамматики: Персональность. Залоговость. – СПб.: Наука,
1991. – С. 211 – 239.
Русанівський 1978: Русанівський В.М. Дієслово // Історія української мови: Морфологія / С.П. Бевзенко,
А.П.Грищенко, Т.Б.Лукінова та ін. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 235 – 341.
Penčev 1996: Penčev J. Functions of the formant se/si in Bulgarian // Revue des йtudes slaves. – Paris, 1996. –
T.68, № 4. – P. 497 – 515.

The article deals with the evolutionary modify in the semantic scheme of the categorys of voice and tens as
manifestation of the law-governed nature of Ukrainian.
Keywords: morfological category, tens, verb, voice.
Надійшла до редакції 11 серпня 2006 року.