Простежено текстотвірний потенціал прийменників, з’ясовано основні функції прийменників,
окреслено особливості внутрішньотекстової актуалізації прийменників і визначено особливості
прийменникової актуалізації, постання оказіонального внутрішньотекстового використання прийменників.
Водночас прокоментовано ієрархію внутрішньотекстових прийменникових функцій.
Ключові слова: прийменник, внутршньотекстова функція, внутрішньореченнєва функція, первинні
прийменники, вторинні прийменники.

Сучасний стан української мови характеризується взаємоспрямованими тенденціями синтетичності й
аналітичності, що мотивується кількома вагомими чинниками: 1) народно-розмовною стихією літературної
норми; 2) книжною традицією; 3) законом мовної економії тощо. Одним із яскравих виразників аналітичності
постає динамічний розвиток прийменникової системи, що останнім часом характеризується активним
поповненням семантично спеціалізованими двохкомпонентнми, трьохкомпонентнми та іншими утвореннями.
При цьому граничним виявом такого аналітизму слід, поза всяким сумнівом, вважати наявність членованих
прийменників типу від… до, з … до (з Києва до Донецька, з села до самого міста). В сучасній лінгвістиці мало
уваги приділяється текстотвірному потенціалу прийменників, хоча останні охоплюють різноманітні вияви
внутрішньотекстової кореферентності, реалізацію різноманітних площин доцентрово-текстових категорій
локативності, темпоральності та ін. Потенціал місцевого відмінка як одного з „найбільш прийменникових”
українських відмінків значною мірою зумовлений регулярністю вияву прийменників типу на, адже саме
постдієслівно-локативний статус останніх визначає функціональну значущість цього відмінка в іменниково-
відмінковій системі, пор. валентну зумовленість їхнього вияву при локативних дієсловах: зупинитися,
розташуватися, знаходитися. Уже в цьому простежується аналітичний напрям розвитку українського
граматичного ладу. Надзвичайно показовим постає текстотвірний потенціал українських непохідних простих
прийменників в(у), для, до, з (із, зі), до, на, над (наді, надо), про, від, по, біля, через, значення яких не зумовлене
семантикою твірної основи. Текстотвірна функція прийменників у межах текстів виступає у внутрішньо
словосполученнєвому / міжсловосполученнєвому, внутрішньо реченнєвому виявах, водночас зримими є
парадигматичні відношення прийменників, їхня участь у творенні образів. В межах контексту прийменник
виступає як відносно самостійний елемент з власними інвентарем дистрибуцій, фонетичних варіантів тощо. На
думку В.В.Виноградова, прийменники є найменш вивченими у вітчизняному мовознавстві і знаходяться в стані
„науково-дослідної невизначеності”. Українські непохідні (непохідні – термін В.В. Виноградова), або „прямі”
(М.В.Ломоносов), „власні” (О.Х.Востоков та О.О.Шахматов), „справжні” (Ф.Міклошич) прийменники,
функціонування яких не зумовлене значенням ьвірної основи, належать до найменш вивчених (пор. праці
І.Р.Вихованця, І.К.Кучеренка, А.С.Колодяжного та дослідження російських похідних в роботах О.Т.Черкасової,
Г.Г.Скиби, А.М.Каламової, Є.Г.Кулинич). Не знайшли вони свого належного висвітлення і в лексикографічній
практиці, де часто омонімія і полісемія прийменників послідовно не завжди розмежовується. А саме непохідні
прийменники належать до найвживаніших, і частота вжитку слова залежить від обсягу поняття, що міститься в
його основному значенні: чим більший обсяг поняття, тим частіше використовується слово, пор. думку окремих
лінгвістів про те, що прийменники складають певну аморфну масу, яка начебто не підлягають систематичному
опису лексичних одиниць (Г.Є. Крейдлін, А.К. Поливанова). Такий підхід можна, очевидно, пояснити тим, що в
нашому мовознавстві залишається цілий ряд не розв’язаних питань, пов’язаних з різноманітними аспектами
виявлення одиниць і категорій, які формують змістовий аспект мови, мало висвітлено питання співвідношення
формальних і змістових категорій. Вирішення питання текстотвірного статусу прийменників уможливить
пізнання механізмів взаємодії складників і компонентів мовної системи та встановлення шляхів постання і
функціонування прийменниково-відмінкових конструкцій, простеження формування власного семантичного
потенціалу останніх.
Відсутність ємного дослідження семантики українських прийменників (пор. праці І.Р.Вихованця,
А.С. Колодяжного, І.К.Кучеренка та ін.) мотивується поглядом на них як на „слова-скріпи” з послідовно
виявлюваною технічною функцією. Погляд на прийменники як лексеми уможливлює простеження їхнього
стилетвірного (у ліс по гриби — у ліс за грибами) і текстотвірного потенціалу (піти до найближчого села —
піти до найближчого до села; зброя від терористів — зброя у терористів — зброя для терористів).
Прийменники можуть реалізувати функцію мовної гри, що легко простежити у текстових фрагментах, де
прийменники актуалізують опозицію: (Петро:) Так ти з села чи в? Обридло уже, мабуть, отак?
(В.Яворівський). Відштовхуючись від текстотвірного потенціалу прийменників, можна констатувати, що вони
уміщують у собі певне повідомлення. Очевидно, розгляд прийменника слід здійснювати з урахуванням
окремого семантичного мовного ярусу, що охоплює спектри морфологічної, синтаксичної тощо семантики.
Поза всяким сумнівом, підтвердженням цього постає кваліфікація членів речення з урахуванням
функціональних і семантичних критеріїв, пор. кваліфікацію неузгоджених означень та ін. В останніх
© Загнітко А.П., 2007 Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

121
лексикографічних працях із семантики прийменники розглядаються поряд зі сполучниками часто як слова-
зв’язки [Русский 1998, т. І]. Очевидно, у семантичному плані така кваліфікація прийменників є не зовсім
коректною. У цьому разі слід згадати, що прийменники як частина мови вирізнялися по суті майже в усіх
граматиках та спеціальних дослідженнях (див. праці Л.Зизанія, М.Смотрицького, М.В.Ломоносова,
О.X. Востокова, Ф.І.Буслаєва, М.І.Греча, І.Могильницького, О.О.Потебні, О.О.Шахматова, І.Р.Вихованця,
О.С.Ахманової, А.П.Боголєпова, М.В.Всеволодової, В.Г.Гака, С.Є.Нікітіної, Ю.І.Леденєва, Н.М.Леонтьєвої,
Л.М.Попової, Р.П.Рогожникової, О.І. Смирницького, Є.Т.Черкасової та ін.), до цих пір продовжують з’являтися
студії з типології смислів українських прийменників та їхніх еквівалентів (див. роботи І.Р.Вихованця, Н.Кущ,
І.А.Щукіної та ін.). І водночас з усією певністю можна говорити, що до цих пір залишається відкритим питання
про семантичний статус прийменників. До цього можна додати, що в лінгвістиці висловлювалися різні погляди
на семантичну природу прийменників: одні дослідники обмежували значення прийменників тільки
граматичною роллю в мові, кваліфікуючи їх як слова-скріпи, при цьому розглядали їх як аналітичні синтаксичні
морфеми (пор. погляд Є.Куриловича щодо взаємодії відмінкової флексії і прийменника); інші вважали, що
прийменники мають лексичне значення, але воно не самостійне, а таке, що залежить від значень інших слів та
форм; ще інші визнають лексичну самостійність прийменників (М.В.Всеволодова, Є.В.Клобуков,
І.К.Кучеренко, Р.Ласковський, М.Й.Конюшкевич, Г.В.Ситар, І.Г.Данилюк та ін.). Залежно від позиції
дослідника щодо визначального питання теорії прийменників – співвідношення їхніх лексичних і граматичних
значень – легко простежується чотири напрями: граматизації прийменників функціонально-аналітичної
морфемізації (як граничний вияв граматизації), неповноцінності лексичного значення прийменників,
самостійності лексичного значення.
Прихильники першого напряму аналізують прийменники поряд з морфемами, порядком слів, інтонацією
й іншими граматичними засобами (пор. розгляд прийменників як „слів зовнішнього зв’язку”, оскільки
прийменники, „не маючи лексичного значення, відповідають за синтаксис” (за Г.Є.Крейдлін)).
Найпослідовніше це висвітлив Е.Косеріу, який стверджував, що „прийменники – часткові слова, тому що їхнє
значення інструментальне, тобто значення морфем”. Поглибленням цього підходу очевидно постає погляд
І.Р.Вихованця, який вважає прийменники синтаксичними аналітичними морфемами, а Т.О.Туліна приходить до
думки, що прийменники дублюють значення префіксів, постаючи „технічним засобом зв’язування слів, якому
не властиве власне значення”. Різновидом цього слід вважати і думку Т.К.Зубкової про те, що прийменники
повторюють значення відмінкових флексій і що „значення відмінкової форми є важливішим для розуміння
смислу речення, ніж значення прийменники”. Граничним виявом відстоювання тези про відсутність семантики
у прийменників є теза Р.В.Болдирєва, який, простежуючи історичне функціонування прийменників, наголошує,
що історичні зміни складу „прийменниково-відмінкових конструкцій і семантико-синтаксичних функцій
прийменниково-відмінкових комплексів, які сформувалися, інколи супроводжуються в російській мові
десемантизацією прийменників або зближуються із загальними тенденціями десемантизації прийменникових
словосполучень”. Останнє дає підстави стверджувати, що автор веде мову про десемантизацію прийменників і
навіть цілих словосполучень.
Прихильники іншого напряму вважають, що прийменники мають власне значення, яке виявляється лише
при повнозначних словах. Поза контекстом прийменники становлять чисту беззмістову форму. Семантична
функція прийменників таким чином виявляється в маркуванні, тобто в уточненні відмінкових значень.
Аналіз цих поглядів зумовлює актуалізацію питань, пов’язаних з а) наявністю того самого прийменника
в поєднанні з різними відмінками; б) наявність тієї самої флексії у поєднанні з різними прийменниками;
в) вживання прийменниками в ролі актантів: Завжди було приємно пізно сидіти за чаєм чи без і слухати музику
(М.Матіос); г) можливість вживання прийменників не біля імені: Живіть навколо і біля сьогодні, знайте про і
за тепер (Т.Прохасько). Водночас зовсім непрозорим постає процес еволюції системи прийменників. Якщо
вони дублюють значення відмінків або префіксів, то це суперечить основній тенденції мови, яка виявляється у
прагненні до економії мовленнєвих засобів, адже загальновідомою є теза про те, що в мові не буває абсолютно
тотожних утворень.
Прихильники ще іншого напряму вважають, що прийменники можуть змінювати смисл висловлення. Це
дозволяє лінгвістам стверджувати, що вони мають власне значення і їм притаманна „комунікативна повно
значність” (Ю.І.Леденєв): Так, саме біля і відбувалося все (А.Яна). Складність розв’язання питання щодо
семантичної сутності прийменників зумовлена, по-перше, тим, що слово, поєднуючи в собі лексичне і
граматичне значення, за своєю семантичною структурою являє собою складне утворення. Загальновизнана
диференціація значень на лексичні і граматичні є важливим механізмом аналізу, але на сьогодні немає
достатніх критеріїв для їх розмежування. Особливо це послідовно простежується на прикладі прийменників, які
належать до „нечітких” категорій. Визнання власної семантики у прийменників актуалізує питання про 1) тип
його лексичного і граматичного значення; 2) взаємодію прийменника з іншими компонентами словосполучення
зокрема і речення загалом. Відокремлення ж одного від іншого є надзвичайно складним, оскільки вони
виступають „конструктивною єдністю” (за В.В.Виноградовим).
Якщо вважати викінченою тезу про те, що службовим словам притаманна більша абстрактність
значення, ширший функціональний діапазон, ємніша сполучуваність, ніж повнозначним словам, то аналіз
прийменників постає вельми складною проблемою. Свого часу В.А.Бєлошапкова констатувала, що ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

122
найважливішою ознакою сучасної семасіології є „глобальний підхід до значення поза обмежувальним
прагненням відокремити в ньому граматичне від лексичного і займатися тим і іншим окремо, розглядаючи їх як
принципово різні типи значення, які співіснують у змісті значущої одиниці мови”.
Можна стверджувати, що лексичне і граматичне значення прийменників збігаються, що ні в якому разі
не означає їхньої тотожності. Граматичним значенням прийменника виступає реалізація ним синтаксичного
зв’язку між словами, а лексичним слід вважати позначення певного відношення між предметами, дією і
предметом тощо, що дозволяє зарахувати прийменники до слів-релятивів (термін В.Ф.Киприянова). Тому
твердження типу „лексичним значенням прийменника як окремо взятого слова постає значення того чи того
відношення” [Русская 1980, c. 417] постає певною мірою переконливим.
Здатність прийменників виявляти своє лексичне значення при імені пов’язана не з відсутністю цього
значення, а з відповідною його специфікою. Тлумачення прийменників повинно ґрунтуватися на лексичному
оточенні, оскільки вони позначають відношення між предметами. Відношення ж передбачає наявність не
менше двох величин, у силу цього і прийменники не можуть існувати без цих величин, тобто не можуть
вживатися самостійно. Значення прийменників передбачає їхнє функціонування в межах словосполучення. Та й
за своєю природою первинні прийменники багатозначні, їм властива досить розгорнута омонімія. В цьому разі
контекст постає діагностичним показникам певного значення, яке є віртуально-системним.
Окремо слід говорити про смислопороджувальну функцію прийменників у комунікативному плані, теза
про яку, очевидно, повинна містити певні застереження. Поняття смислу в комунікативному аспекті знайшло
висвітлення у працях Л.С.Виготського, І.О.Бодуена де Куртене, А.В.Лурії, А.М.Леонтьєва, Л.А.Леонтьєва, які
тлумачать смисл як „аналог значення в конкретній діяльності, пов’язаний з індивідуальним досвідом, із
соціальною, професійною і груповою приналежністю комунікантів, а також з конкретною ситуацією
спілкування” (Л.В.Лисоченко). Отже, в цьому разі швидше говориться про нарощування смислів і витворення
власне комунікативних смислів, що можуть бути актуалізованими, напівактуалізованими і неактуалізованими.
При вивченні комунікативного смислу надзвичайно важливо простежити корелятивність / некорелятивність
значення і смислу. Постання проблеми співвідношення цих понять зумовлено, поза всяким сумнівом, тим, що,
мова, постаючи у формальному плані досить обмеженим механізмом, у змістовому плані виражає необмежену
кількість думок, ідей, удосконалення людського пізнання. Останнє досягається завдяки поліфункціональності
мовних одиниць, що можуть брати участь у різних комунікативних актах. Тому значення як предмет
дослідження семантики не може виступати одиницею універсальної категорії комунікації, оскільки значення
належить до віртуально-системних, а в межах контексту постають значущими його різноманітні вияви.
Відповідним корелятом значення в комунікації є смисл, який складає аспектуальну-актуалізовану єдність її
змістових компонентів: лінгвістичного, психологічного, когнітивного. На відміну від значення, яке є
послідовно інваріантним, об’єктивним, смисл постає дискретним, одномоментним, суб’єктивним (за
А.Ю.Голобородьком).
Значення і смисл не протиставляються, оскільки вони посідають взаємокомплементарну позицію.
Останнє мотивується тим, що необхідною умовою пізнання є суб’єктивація об’єктивної дійсності. Суб’єктивна
інтерпретація об’єктивної реальності в комунікації репрезентована завдяки поліфукціональним зв’язкам мовних
одиниць, що перебувають у зв’язках. Тому в комунікації постає система смислів, у якій одну з величин
посідають первинні прийменники. Щоправда, такі смисли є одним із виявів категорійної семантики
відношення, що постає визначальною при аналізі функцій прийменників у системі мови і мовлення.
Категорію відношення зараховували і до граматичних, і до поняттєвих, і до логічних, і до філософських
категорій (Р.О.Будагов), що мотивується статусом самої мови, що, відображаючи явища об’єктивної дійсності,
реалізує в собі мисленнєво-пізнавальні інтенції індивідуумів, соціуму і нації.
У змістовому плані категорія відношення в мові постає поняттєвою. Відштовхуючись від поглядів
І.І.Мещанінова, О.В.Бондарка про поняттєві категорії та оперті на них на ґрунті спільноти функцій
функціонально-семантичні поля, можна говорити про наявність функціонально-семантичного поля відношення,
що охоплюють різноярусні мовні засоби, в тому числі і прийменники, що спеціалізуються на вираженні
відношення між предметами. Теза Г.П.Нємца про те, що „відношення в мові завжди є однією із ланок ланцюга,
що створює поняття „значення”, яке сприймається нами як відображення предмета дійсності (явища,
відношення, якості, процесу) у свідомості” (Г. П. Немец), дозволяє стверджувати, що категорія відношення як
поняттєва на мовному рівні пов’язана з лексичним і граматичним значенням слова.
Під час опису смислових відношень як інваріантних щодо самої категорії необхідно звернутися до
термінів „поняття”, „значення”, „семантика”, „смисл”. Якщо враховувати, що власне поняття в лінгвістиці
визначається у контексті зі значенням (поняття – явище того ж рівня, що і значення, що розглядається в дещо
іншій системі зв’язків: поняття – в системі логічних відношень, значення – в системі мови), а смисл постає
реалізацією значення в певному контексті, то цілком викінченим постає аналіз цих величин як
взаємопов’язаних і взаємозумовлених. Здебільшого „поняття”, „значення”, „смисл” кваліфікують як такі, що
належать до семантичного рівня і відображають смисловий аспект мовного явища, що в цьому разі призводить
до не зовсім коректної синонімізації цих термінів, оскільки кожен з них має власні диференційні ознаки, хоча в
окремих випадках можна говорити про наближення їхнього простору. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

123
Відомо, що на мовленнєвому рівні інваріант мовного знака реалізується в необмеженій множинності
смислів – мовленнєвих значень певного знака (за Л.С.Виготським). Первинні непохідні прийменники повністю
підтверджують цю тезу, пор.: на узліссі, на березі – простір; на годину – час; на біду – наслідок; на щастя –
мета та ін. Аналіз фактичного матеріалу переконує, що сучасні українські первинні непохідні прийменники у
мовленнєвих виявах реалізують значення (смисли), що не зафіксовані в навіть найновіших словниках. Загалом
дослідження прийменника є основним завданням спільного відкритого міжнародного проекту „Слов’янські
прийменники в синхронії і діахронії: морфологія і синтаксис” (автор ідеї й організатор, координатор – проф.
М.В. Всеволодова (Московський університет), у якому беруть активну участь учені Білорусі (Мінськ, Гродно),
Болгарії (Велико Тирново) Польщі (Ополе), Росії (Москва), Сербії (Нови Сад), України (Донецьк), почасти
Ірану, Китаю, Японії та ін. У рамах цього проекту відбувся ряд круглих столів (ІІ Міжнародний конгрес
русистів-дослідників (Москва: МДУ, 2004); Міжнародні граматичні читання – ІІ (Донецьк: ДонНУ, 2002),
ІІІ (Донецьк: ДонНУ, 2005)), два семінари (Гродно 2002; Москва 2003), на яких обґрунтовано концепцію
прийменникової еквівалентності з простеженням особливостей і закономірностей оприйменникування
повнозначних лексем. За Реєстром М.В. Всеволодової, склад конституентів прийменникового поля російської
мови охоплює 5000 одиниць (дані на березень 2004 р.), а в білоруській мові, за Реєстром М.Й. Конюшкевич,
5058 одиниць [Конюшкевич 2004: 118], а в українській мові – їх встановлено 2811 одиниць, нормативних
з-поміж них – 1705 одиниць [Словник 2007], а ненормативна база охоплює орієнтовно 1106 одиниць.
Функціональний потенціал первинних непохідних прийменників засвідчує, що первинні непохідні
прийменники розширюють свій функціональний діапазон, підтвердженням чого постає динамічна заміна
безприйменникових конструкцій на прийменникові, послідовна диференціація прийменникових значень, що
прямо чи опосередковано підтверджує розвиток аналітизму в граматичному ладі української мови [Вихованець
1984].
Опис первинних непохідних прийменників шляхом встановлення типового / нетипового ситуативно
мотивованого смислу можливий тільки за умови врахування регулярного / нерегулярного використання цих
прийменників як релянтів, що репрезентують усталене розуміння найрізноманітніших зв’язків між предметами,
ознаками, станами, діями. Первинною функцією непохідних прийменників є реалізація просторових відношень,
які постають опертям для реалізації темпоральної семантики. Похідними і такими, що накладаються на
первинні, постають об’єктні. Граничним виявом втрати просторової семантики як первинної виступає
реалізація різноманітного плану абстрактних відношень типу причини, мети, умови, способу дії та ін.
Парадигматика первинних непохідних прийменників у сучасному її вияві характеризується наявністю
опозицій тотожності (варіантності, синонімії), протиставлення (антонімії), омонімії та інших системних
відношень (контамінації, імпліцитності). Відштовхуючись від того, що базовим концептом категорії
відношення постає смисл, слід виходити з того, що для визначення ступеня осмислення слід застосовувати
прагматичне поняття контексту вживання, мовного вираження. Аналіз смислових відношень з урахуванням
смислового наповнення концепту та специфіки його мовного вираження, реалізовуваних прийменниками,
дозволяє спостергіати вияв смислу в різних ситуаціях, засвідчує, наскільки різноманітні ці відношення,
наскільки непередбачувані можливості самих прийменників. Усе це підтверджує, що нині чинні класифікації
смислів, що реалізуються за допомогою прийменників (чи прийменниково-іменникових конструкцій),
вимагають свого доповнення й уточнення, суттєвого поглиблення (пор. праці І.К.Кучеренка, А.С.Колодяжного,
І.Р.Вихованця та ін.) з урахуванням нових семантичних функцій прийменників. Очевидно, за вихідну тезу
встановлення типології витворюваних смислів повинна стати властивість граматичної форми і лексем різних
мов позначати смислові відношення, пор.: адитив – відмінково-категорійна форма в баскській мові, що вказує
напрям руху. В українській мові це значення передається аналітичною формою, тобто прийменниково-
відмінковою формю (йти до лісу, линути на батьківщину). Під час аналізу семантики відношень максимально
слід враховувати особливості лексичного значення прийменників та семантичні ознаки слів, що складають ліво-
і правобічну дистрибуції конструкції. В силу цього постає реальною класифікація смислових відношень, що
виражаються українськими первинними прийменниками.
1. Просторові відношення, ядерним компонентом яких постає позначення місцерозташування предмета,
дії або позначення напряму руху. Вони найбільш досліджені в сучасному мовознавстві. Залежно від
реалізовуваної семантики просторові відношення диференціюються на локативні й адитивні. Локативні –
відношення місця. Вони не вказують на спрямованість руху, тому їхньою основною семантичною ознакою
постає статика руху. Адитивні — орієнтовно-спрямовані відношення. Їхньою основною семантичною ознакою
є динаміка руху.
• Локативні відношення диференціюються залежно від лексичного значення прийменника на:
супересивні, які позначають знаходження предмета або дії над поверхнею іншого предмета, поблизу
нього, тобто поза предметом: йти в лісі, йти за селом. Такі відношення слід відрізняти від текстотвірних,
де прийменник разом з правобічним дистрибутом витворює детермінант: співати біля річки, будинок на
околиці; іннесивні, що передають знаходження предмета або дію всередині іншого предмета: вогні в
будинку, жити в Україні, загорнутися в рушник, знайти у книжці.
• Адитивні відношення у свою чергу поділяються на: іллативні, позначають напрям руху всередину
предмета, простору, явища: бігти до школи, політ у космос, прийти на кухню; дестинативні, що ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

124
реалізують семантику напряму руху до чого-небудь, на що-небудь: під’їхати до станції, сісти на диван;
інхоативні, які позначають вихідний пункт руху: відійти від вікна, вийти з хати, бігти з лісу; фінітивні
(фінальні), що реалізують значення граничного пункту руху: дійти до хати, під’їхати до міста.
2. Темпоральні (часові) відношення позначають різний перебіг руху в часі: заснути до ранку, разбудити
на світанку, знати з дитинства.
3. Аллативні (об’єктні) відношення позначають об’єкт дії: звернути увагу на обставини; повидивитися
на подругу.
4. Аблативні відношення реалізують семантику відокремленням, виокремлення чого-небудь: розмова
виходила за межі усталених і прийнятих норм, поведінка учнів вийшла за межі дозволеного.
5. Абессивні (за В.В.Виноградовим, каритивні) відношення позначають відсутність чого-небудь або
кого-небудь: жити без натхнення; працювати без ентузіазму.
6. Мотиваційні відношення реалізують семантику зумовленості дії (їхня типологія значною мірою
дублює різновиди детермінантнів зумовленості), з-поміж яких слід розрізняти: каузальні, що позначають
зумовленість дії причиною, певним мотивом: сміятися від задоволення, заснути з дороги; мети на позначення
зумовленості дії прагненням до певної результату: приїхати на навчання, робтити для задоволення;
кон’юнктивні, які позначають умову, за якої здійснюється дія: помру без тебе, засну при тобі; наслідку, які
позначають певний підсумок вияву стану або перебігу дії: покохати на муку, зустріти на біду.
7. Модальні (модусні) відношення позначають стан предмета або особи: жити з надією; працювати з
мрією.
8. Деліберативні відношення окреслюють семантику об’єкта почуттів або думки: мріяти про щастя,
говорити про кохання, туга за рідною домівкою.
9. Квантитативні (кількісні) відношення: череда в тридцять корів, дуб обсягом у п’ять метрів.
10. Транслативні (за В.В.Виноградовим, трансгресивні) позначають перехід предмета з одного стану в
інший: перетворитися в туман; трансформувати в срібло.
11. Посесивні відношення виражають належність одного предмета іншому: при ній завжди є охорона.
12. Медіативні (за В.В.Виноградовим, інструментальні, знаряддєві) відношення позначають засіб, засіб
дії: грати на гітарі, дути в кларнета.
13. Еквативні відношення позначають відповідність дії чому-небудь: назвати на ім’я.
14. Компаративні відношення, або відношення порівняння, які позначають більшу або меншу міру
вияву ознаки: величиною з квасолину.
15. Генетивні відношення окреслюють походження дії, що визначає джерело, склад, походження чого-
небудь: дізнатися від колеги, родом із села.
16. Лімітативні відношення позначають обмеження дії або характеризують предмет з одного боку: брат
за матір’ю, добрий за ставленням до батьків.
17. Дистрибутивні (розділові, розподільні) окреслюють семантику щодо кожного предмета: пити по дві
склянки щодень, дати по одній копійці.
18. Відношення псевдохарактеристики позначають дію, яка здійснюється іншим предметом або
особою, ніж того сподівалися: вважали за старшого, прийняли за сина.
19. Комітативні відношення позначають сумісність дії: прийшли мати з сином, зайшли учитель з учнем.
Цілком очевидною постає можливість зрупування просторових і часових відношень у первинні, оскільки
вони поставали еволюційно основними значеннями прийменників: спочатку просторові, згодом на їхній основі
розвинулися темпоральні. І тільки потім вирізнилися об’єктні відношення, в яких ще відчувається
взаємозв’язок з прямими значеннями, й абстрактні – які майже не мотивуються зовнішньою формою
прийменників.
Аналіз семантичних властивостей прийменнників дозволив репрезентувати категорійну цілісність цього
класу як окремого об’єкта дослідження на ґрунті типології смислових відношень. Семантична характеристика
прийменнників може постати найповнішою за врахуванні єдності загальних і часткових значень. Під загальним
наченням мається на увазі здатність прийменнників виражати певне смислове відношення, а під частковим
значенням – власне лексичне значення прийменнників, які дозволяють останнім конкретизувати висловлення
або повністю змінювати його смисл, наприклад: покласти книжку на стіл — покласти книжку під стіл —
покласти книжку у стіл — покласти книжку за стіл. Принцип єдності загальних і часткових значень
відображений також у дослідженнях із семантики прийменнників з погляду когнітивної лінгвістики, коли
семантична структура службового слова інтерпретується як схема-образ, яка являє собою інваріантне значеня
слова. Модифікації ж значення співвідносяться з відповідними контекстами його вжитку (за В.Ю.Апресян,
Г.Є.Крейдлін). Такий підхід уможливлює визначення парадигматичних зв’язків прийменнників у такій
закономірності: а) в межах одного смислового відношення в певного прийменнника виявляється його пряме і
переносне значення (бути на городі – бути на уроці); в) опис значень різних прийменнників у межах одного
смислового відношення дозволяє встановити їхні синонімічні зв’язки. За таких умов синонімічні прийменнники
виражають спільне смислове значення, вони постають близькими за власним лексичним значення, тобто
функціонують у близьких контекстних умовах: дитина залишилася в матері – дитина залишилася при матері –
дитина залишилася з матір’ю; г)за абстрагування первинного значення прийменника на рівні різних смислових Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

125
відношень спостерігається явище омонімії.
На сьогодні мало вивченими постають можливості українських первинних непохідних прийменників
щодо створення художнього і публіцистичного дискурсів. Дослідниками виявлено, що функціональні стилі
різняться не закріпленістю мовних засобів за кожним стилем, а особливостями і частотністю їхнього вжитку в
тому чи іншому функціональному стилі. Саме в цьому, на думку М.М.Кожиної, виявляється мовленнєва
системність стилів, оскількм „мовна одиниця в контексті кожного мовленнєвого різновиду функціонує по-
своєму, в ній активізується певний її семантико-функціональний аспект, зумовлений екстралінгвістичною
основою певного стилю мовлення” [Кожина 1996: 47].
Мову засобів масової інформації здебільшого зараховують до публіцистичного стилю як різновиду
мовлення залежно від сфери спілкування, форми мовлення, цільового призначення, функціонально смислового
типу мовлення, використовуваних мовних засобів і жанрів. Ця теза постає похідною того, що основні
специфічні риси публіцистичного стилю тісно пов’язані з основними функціями мови засобів масової
інформації: 1) інформативною, 2) впливовую (агітаційно-пропагандистською), 3) популяризаторською,
4) соціально регулятивною. Мові засобів масової інформації в силу впливу екстралінгвістичних чинників
(оперативність інформації, лаконічність, настанова на відповідні знання читацької аудиторії) притаманні власні
особливості. Тому попри те, що мові засобів масової інформації загалом властиві основні стильові ознаки
публіцистичного тилю, функціонування в ній специфічних мовних засобів і характерні їй значною мірою
цілісність і єдиність виокремлює її з системи публіцистичного стилю і засвідчує про певну маркованість
основних і неосновних жанрів засобів масової інформації.
Однією із найяскравіших особливостей сучасних засобів масової інформації стало, по-перше,
раціональне пізнання дійсності, а по-друге, – освоєння дійсності в емоційно-почуттєвому вимірі.
Спостереження за функціонуванням аналітичних (прийменниково-відмінкових) форм засвідчують, що обидві
тенденції знаходять свій вияв у мові засобів масової інформації і добір тих чи тих мовних засобів у реалізації
цих тенденцій багато в чому залежить від типу видання, його ідеології, жанру журналістського тексту.
Сучасні засоби масової інформації, сферою пізнання яких постає суспільна дійсність: політика, культура,
економіка та інші сфери людської діяльності, можна диферегціювати на дві групи: „модерн” і „ретро”
(О.Л.Факторович). Різниця в цих групах виявляється у змісті матеріалу, його висвітленні, в самому дизайні
матеріалу. Найсуттєвіші відмінності містяться в мовних засобах, ресурсі актуалізованих і/або
напівактуалізованих одиниць, граничним виявом чого постає псевдоактуалізація.
Спостереження за функціонуванням аналітичних (прийменниково-відмінкових) форм, наприклад, у
газетах „Літературна Україна”, „Українське слово”, „Голос України”, „Україна молода”, „Молодь України”,
„Пост-Поступ”, „Високий замок” засвідчили, що 1) в центральних „Голос України”, „Україна молода”, „Молодь
України” згорнуті конструкції зі значенням другої предикативної дії значно продуктивніші, ніж у „Літературній
Україні”, „Українському слові”, де замість них функціонують розгорнуті повні утворення; 2) в позначенні
модальності також в „Україні молодій”, „Молоді України” і „Пост-Поступі”, „Високому замку” частіше
вживаються аналітичні (прийменниково-відмінкових) форми, а в „Літературній Україні”, „Українському слові”
– синтетичні. Це може свідчити про те, що дві групи засобів масової інформації відображають різні парадигми
культури (О.А.Покровська) і різні методи пізнання.
Функціонування аналітичних форм також залежить від жанру журналістського твору і від типу засобу
масової інформації. Видання, що орієнтовані на загальноукраїнського читача з превалюванням аналітичних
статей, менше грають зі словом, прагнуть уникати двозначності, і тому використовують синтетичні форми.
Елементи „гри” притаманні найбільшою мірою „Пост-Поступу”, що використовує для гри аналітичні форми.
Найпродуктивніше прийменниково-відмінкові форми використовуються в інформаційних жанрах, у підготовці
яких журналісту доводиться виявляти оперативність і створювати текст в умовах нестачі часу. Згорнуті
(імпліцитні) моделі дозволяють йому доносити інформацію до читача в повному обсязі. Це уможливлює аналіз
мови засобів масової інформації з погляду прагматики, яка дозволяє встановити закономірності використання в
комунікації мовних засобів для цілеспрямованого впливу на адресата. Так, аналіз згорнутих конструкцій виявив
лінгвістичні й екстралінгвістичні причини виникнення імпліцитного смислу та дозволив простежити механізм
його виникнення з опорою на регулярні моделі імпліцитних конструкцій. Цей розгляд спирається на концепцію
„картини світу”, а також на концепцію неопозитивних відмінностей у структурі граматичних єдностей. Сучасні
теорії перетворення пе(ретворення, трансформації) дозволяють передбачити наявність
конститутивноутворювальних функцій і в прийменника. Першим кроком в опрацюванні лінгвістичної теорії
перетворення було вчення про синтаксичну (функційну) транспозицію, що сформувалося ще першій половині
нашого століття (О.Єсперсен, Л.Теньєр, Є.Курилович, Ш.Баллі). Сутність цього вчення полягала в тому, що
було обґрунтовано постулат про те, що слово класу А може бути транспоновано в слово класу В разом з
відповідними змінами синтаксичних властивостей, але зі збереженням вихідного лексичного значення.
Щоправда, чітких правил транспонування сформульовано не було.
Наступним кроком у цьому напрямі була теорія трансформацій (З.Харрис), у межах якої були
сформульовані правила. Останні передбачали: 1) збереження усіх лексичних одиниць трасформованого
висловлення; 2) збереження відповідних синтаксичних зв’язків.
Теорія З.Харриса як експериментальний засіб пошуку інваріантів і варіантів у синтаксисі знайшла досить ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

126
широке застосування [Загнітко 2006(а)]. Водночас постали роботи, які надали теорії трансформації вигляд
динамічної породжувальної моделі, але такі, що зберегли її поверхнево-синтаксичну орієнтацію (Н.Хомський).
До них прилягають і роботи про синтаксичну синонімії (Г.О.Золотова) [Загнітко 2006]. Водночас відсутність
мови для запису синтаксичних структур у працях представників вчення призвело до того, що поняття
синтаксичного синоніма не набуло чіткого визначенняі, в результаті цього під цю категорію підведені були
нерівнорядні явища, аж до синонімічних прийменників, пор.: брати щось (у) когось, розбиватися в (на)
шматки [Загнітко 2006(б): 44-56].
На початку 60-их років ХХ століття вияснилось, що знайдені З.Харрисом та Н.Хомським поверхнево-
синтаксичні трансформації охоплюють досить маленьку долю семантично інваріантних перетворень [Загнітко
2006]. У зв’язку з цим були зроблені спроби модифікувати теорії лінгвістів із застосуванням цих прийомів до
вивчення лексики, не змінюючи їхньої сутності (Ю.Д.Апресян). Внаслідок цього були виявлені і
систематизовані трансформації, які тільки умовно могли тлумачитися як поверхнево-синтаксичні, але за своєю
сутністю поводили себе як глибині лексико-семантичні перетворення, тобто перетворення, які зумовлюють
зміни не тільки в грамматичних формах слів, але і в самих словах і глибинно-синтаксичних зв’язках між ними.
Найзагальніша і водночас найбільш ємна картина семантично інваріантних перетворень була запропонована
О.К.Жолковським та І.О.Мельчуком, оскільки в їхній моделі семантичного синтезу, крім знання морфології і
синтаксису, суттєво використовувалося знання семантичних відношень між лексичними одиницями [Загнітко
2006(а): 67-85].
Сучасна типологія переходів від одного способу позначення до другого репрезентована в працях
В.Г.Гака. На ґрунті ситуативних властивостей ним встановлені глибинні семантичні структури, що „ізольовано
відображають дійсність” [Гак 2004: 706:717]. Відображення елемента ситуації в плані змісту утворює
семантему (щодо вираження ця одиниця корелює з лексемою), а відображення аспекту формує семантичну
категорію (вона корелює із семою, що репрезентована морфемою) (пор. також: [Загнітко 2006(а): 101-132]).
В.Г.Гак констатує, що „вивчення синтагматики на семантичному рівні зводиться до вияву ітеративних
сем (синтагмем) і визначення їхніх функцій в організації висловлення” [Гак 2004: 617]. Отже, щоб бути повною,
модель мовного синтезу на рівні мовлення повинна охоплювати, по-перше, структурну модель, тобто
охоплювати перелік усіх способів вираження певного значення, по-друге, семантичну модель, яка встановлює
співвідношення між синонімічними засобами, по-третє, ситуативну модель, що визначає закономірності вибору
конкретного мовного засобу з числа допущених системою і нормами мови в умовах відповідного контексту і
ситуації (за В.Г.Гаком).
Дослідження мовних перетворень показують, що та сама реалія може набувати номінацій різної
зовнішньої і внутрішньої форми. Аналізований матеріал свідчить, що в перетвореннях висловлення можуть
використовуватися прийменники: Коли до Ялти поїхав увесь уряд разом з Президентом, курортне місто
перетворилося на столицю (Молодь України. – 2000. – 6 жовтня) → З приїздом до Ялти усього уряду разом з
Президентом курортне місто перетворилося на столицю; Марія, опустивши очі, слухала дядька (М.Стельмах)
→ З опущеними очима Марія слухала дядька; Як передають компетентні джерела в Багдаді знову відбулося
два потужних вибухи (Голос України. – 2004. – 24 червня) → За інформацією компетентних джерел в Багдаді
знову відбулося два потужних вибухи. Активна участь прийменників у перетвореннях уможливлює розгляд
їхнього функціонування з позицій прагматики при позначенні модальності і предикатів різного ступеня
віддалення від центра речення. В реалізації суб’єктивної модальності в сучасному мовленні беруть активну
участь: прислівники: …довіра народу до влади за останні п”ять-шість років у населення суттєво знизилася
(Високий замок. – 2004. – 14 червня); дієприслівники: Марія кинулася, не роздумуючи, до дверей…
(М.Стельмах); прийменниково-відмінкові форми: Помиляються сьогодні і ті, хто думає, що, проголосувавши
суто механічно, без роздумів, призначений верхами кандидат розв’яже усі проблеми за них (Молодь України. –
2004. – 26 червня).
Аналітичні прийменниково-відмінкові форми вступають у синонімічні відношення з прислівниками,
дієприслівниками та відповідними прислівниковими, дієприслівниковими конструкціями, пор. потенційну
можливість перефразування: До походу юні пластуни готувалися старанно: завчасно придбали палатки,
розподілили обов’язки (Українське слово. – 2002. – 14 серпня), пор. До походу юні пластуни готувалися зі
старанням: завчасно придбали палатки, розподілили обов’язки.
Аналіз фактичного матеріалу (газетного тексту і мови художньої літератури) засвідчує, що вживання
різних форм на позначення модальності суворо диференційовано і підпорядковано семантичним,
комунікативним і стилістичним завданням тексту, тому що вибір тієї чи іншої структури пов’язаний з
різноманітними способами репрезентації ситуації. Саме тому альтернативні модальні форми можна розглядати
як систему зображувальних і комунікативних прийомів, різноманітних варіантів осмислення ідентичних чи
подібних денотативних ситуацій. Остання розглядається як ситуація, що визначається конкретним реченням, а
не певна реальна ситуація, що постає референтом відповідного висловлення. Тим більше, якщо говориться про
письмовий (художній чи публіцистичний) текст, то остання просто недоступна і не може розглядатися як щось
окреме від тексту. Показ ситуації різними засобами мотивований сприйняттям автора або персонажа. Так,
наприклад, прийменниково-відмінкові форми, за аналізованими матеріалами, активніше використовуються в
тому разі, коли: 1) для більшої експресивності і комунікативної достатності необхідне вживання прикметника в Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

127
структурі прийменниково-відмінкової форми: Марія зробила крок вперед без моральних надривів (М.Стельмах)
→ Марія зробила крок вперед, не надриваючись морально. Те саме стосується і щодо вживання прийменниково-
відмінкових форм з антонімічним прийменником: Учні з великим ентузіазмом взялися за висадження молодих
лип (Молодь України. – 2001. – 14 квітня) → Учні без великого ентузіазму взялися за висадження молодих лип;
Просторий кабінет його було прибрано з найбільшою розкішшю (О.Слісаренко), пор. прибраний розкішно. Крім
прикметників, у прийменниково-відмінкових формах можливі й інші маркери модального значення: Василько
стиснув її у своїх обіймах зі всією силою юнацькою пристрасті (В.Підмогильний), пор.: стиснув міцно в
обіймах. Загалом прийменниково-відмінкові форми порівняно з дієприслівниками характеризуються більшим
спрямуванням на позначення синкретичної обставинної семантики: спосіб дії + умова: 79% респондентів без
сумнівів відповіли, що вони не визначились, за яку партію голосуватимуть (Високий замок. – 2001. – 14 серпня);
спосіб дії + причина: Христина із захопленням дивилася на директора (Г.Косинка). Це пояснюється
категорійною семантикою самих форм: дієприслівник, позначаючи додаткову дію, надає мовленню
динамічності, що не завжди вимагається з погляду смислової настанови тексту. Тому прийменниково-
відмінкова форма стає придатнішою: Вигравши в першому турі й отримавши безумовний карт-бланш на рішучі
дії без оглядки на праву та ліву опозиції, Президент може розраховувати на певний спокій… (Молодь України. –
2001. – 14 листопада). За умови відсутності лексичного паралелізму заміна прийменниково-відмінкової форми
на прислівник або дієприслівник неможлива або в силу їхньої відсутності (Сама Льольо з ентузіазмом
сприйняла цю театралізовану гру в реального суперника (М.Хвильовий)), або за умови їхньої наявності, але
сполучувальні можливості останніх обмежені („Льольо з жалем дивилася на свою ще недавно нову сукню”
(М.Хвильовий); Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарі першого неповторного кохання
(М.Хвильовий)).
Прийменниково-відмінкові форми при спільності значень з прислівниковою формою можуть мати власні
відтінки: Директор у глибокій задумі не відводив очей від портрета (О.Слісаренко). Форма „у задумі” разом з
атрибутивним компонентом „глибокій” передбачає, що герой, задумавшись, дивиться на портрет і, можливо, не
усвідомлює його або не сприймає його як такого. Прислівник знімає таку двоїстість і передбачає сприйняття
директором портрета.
Прийменниково-іменникові форми здатні виражати контамінацію значень: „Ти мене не вчи!” – крикнув
Несторенко в гніві” (М.Хвильовий). Прийменниково-іменникова форма вказує не тільки на те, як відбувається
дія, але і на її причину: крикнув тому, що був розгніваний. Водночас прийменниково-іменникові форми можуть
виступати як стилістичні засоби, що допомагають повніше розкрити характер героїв. Так, конструкції
подивитись із зацікавленням – подивитися зацікавлено, відвернутися з ненавистю – відвернутися ненавидячи
виступають синонімічними. М.Хвильовий, описуючи розповідь одного з персонажів оповідання „На озера”,
вживає прийменниково-відмінкову форму з захопленням: Тільки маленький робітник із старенькою шомполкою
ще регоче на весь вагон і з захопленням розповідає, як він сварився із жінкою перед від’їздом”, якою
підкреслюється миттєвість такого вияву розповіді, в той час, як прислівник „захоплення” передавав би
постійність цього. Подібних прикладів використання прямого значення прийменників можна легко віднайти
багато, які засвідчують супровідність кваліфікаційної атрибуції: (Павлина Анфісівна:) Ви такої високої думки
про себе? – сказала з притиском (М.Хвильовий). Прийменниково-відмінкова форма з притиском актуалізує
наголошення і невдоволення Павлини Анфісівни.
Прийменниково-відмінкова форма, на відміну від прислівника, позначаючи модальні відношення, часто
вказує ще й на психологічний стан людини: Павлина Анфісівна … говорила з якимсь надривом (М.Хвильовий).
Як свідчить аналіз матеріалу, прийменниково-відмінкові форми постають вживанішими в мові художньої
літератури і в нарисово-есеїстських газетних матеріалах, у яких автор не приховує власної оцінки події.
Прислівники ж і дієприслівники поширенішими є 1) за відсутності спільнокореневого абстрактного іменника,
що легко поєднується з прийменником, або ж така конструкція гіпотетично можлива, але не вживана:
виконувати естетично – *виконувати з естетикою, працювати якісно – працювати з якістю; 2) за
необхідності вираження додаткових відтінків модального значення: У своїх відповідях кореспондентам
різноманітних видань Дж.Буш постійно наголошує, що США протистоять мусульманському екстремізму
(Голос України. – 2004. – 12 травня) → пор.: підкреслює постійно; Але Усама Бен Ладен зовсім не сліпий
фанатик: він ретельно прораховує власні дії, … старанно пильнує за своїми словами… (Молодь України. – 2004.
– 14 травня) → пор.: з особливою ретельністю прораховує власні дії, з особливою старанністю пильнує за
своїми словами. Вживання прислівників і дієприслівників часто обмежене рамами лексичної сполучуваності: У
цьому разі не говориться про тривале турне західними країнами і не про перебування на сонячному Кіпрі, а
тільки про можливість виїхати кудись на вихідні і „якісно й ефективно відпочити” (Україна молода. – 2003. –
14 липня) – конструкція якісно й ефективно відпочити не може бути кваліфікована як властива для
спонтанного мовлення.
Якщо зіставляти прислівники, дієприслівники і прийменниково-відмінкові форми, то слід зауважити, що
прислівники і дієприслівники постають стилістично нейтральними порівняно з останніми: Він не поспішаючи,
повільно спльовує на підлогу й уважно дивиться на виховательку (М.Хвильовий). Очевидно, вживання в цьому
разі аналітичних форм „без поспіху”, „з уповільненням” є сумнівним, оскільки вони можуть бути
покваліфіковані як – поважно, з відповідною розсудливістю. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

128
Отже, якщо постає необхідність конкретизації, деталізації чого-небудь, прислівник виявляється не зовсім
придатним. Його не можна поширювати іншими словами, суттєвими для певного контексту. Та й прислівник
здебільшого поширюється вузьким колом слів: дуже, вельми, надзвичайно тощо. Прийменниково-відмінковим
формам в ситуації позначення модальності порівняно з іншими формами притаманні ширші сполучувальні
властивості, що мотивується їхнім більш конкретним значенням. Саме прийменник уможливлює вживання при
іменнику абстрактної семантики епітета, внаслідок чого конкретизується іменник: Після цієї промови,
виголошеної з належним трагізмом, Остап відійшов і сів на місце (В. Підмогильний); Мати сіла навпроти
доньки і слухала її розповідь з глибокою внутрішньою напругою, навіть з сердечною увагою (М.Хвильовий);
Хлопці продовжували свій шлях з великою обережністю (О.Слісарекно). Переваги прийменниково-відмінкових
форм полягає в тому, що прийменники схильні до контамінації, тобто до поєднання кількох значень: Марія
подивилася на нього і в здивуванні розкрила очі: як же він змінився (М.Хвильовий). Крім модусного значення,
прийменниково-відмінкова форма вказує на психологічний стан людини, водночас характеризуючись
причиновою семантикою. Останнє уможливлює їх перебування в одному синонімічному ряду з яскраво
вираженими каузальними сполуками: …Анфіса Павлівна від розгубленості чи з іншої причини відвела погляд від
директора, хоча той не зводив з неї очей (М.Хвильовий).
Позначення модальності прийменники акумулюють з нелінгвістичним змістом. Здатність одиниць усіх
рівнів мовної системи виражати приховану, непритаманну за їхнім мовним статусом інформацію, визнана
дослідниками об’єктивною закономірністю, пов’язаною з „асиметричним дуалізмом” мовного знака
(С.О.Карцевський), з динамічною здатністю мовних одиниць „нарощувати смисли”, утворювати нові
(Л.В.Щерба) в процесі функціонування. Не малу роль відіграє також закон економії мовних засобів (А.Мартіне,
Є.Д.Поліванов).
Газетно-публіцистичному текстові як різновиду мовленнєвого акту властива система невербалізованих
смислів, яка забезпечується в тому числі й особливостями функціонування первинних прийменників в
імпліцитних моделях. Вичерпне тлумачення цмх особливостей постає мотивованим за умови розмежування
лінгвістичного і літературознавчого тлумачення підтексту. Під лінгвістичним підтекстом мається на увазі
імпліцитний смисл, який виводиться з формально, семантично і функційно видозмінюваних у тексті мовних
одиниць (слів, словосполучень, речень), з різного типу супряжностей значень (розкладних і нерозкладних), з
нетрадиційних способів оформлення елементів тексту. Останні – це власне лінгвістичні елементи (поєднання
різностильових шарів лексики, незвичайна графічна уява, імітація фонетичних „неправильностей” усного
мовлення, використання синтаксичної структури в невластивій текстовій позиції, різного типу логічні
невідповідності). Особливості імпліцитного функціонування прийменників пояснюються лінгвістично
витлумачуваним підтекстом, що в цьому разі розглядається як завершений самодостатній твір, у якому суб’єкт-
адресат розкриває неекспліцитні смисли, спираючись на наявні в тексті мовні знаки і власні мовні знання
(Л.О.Ісаєва), пор.: Навіть на відпочинку, далеко від роботи і від телефонних дзвінків, умілі секретарки
постійно відчувають, що телефонні апарати розриваються від настирливих дзвінків… (Україна молода. –
2003. – 14 серпня). Імпліцитне значення дієслова знаходитися перебирає на себе постпозиційна
прийменниково-відмінкова форма (пор.: подалі від роботи, коли секретарки знаходяться далеко від
телефонних дзвінків). Використані прийменниково-відмінкові форми сприймаються читачами як система
асоціативних знань про роботу, її ритміку.
Розуміння ж літературознавчо аналізованого підтексту („екзотеричний смисл”, за О.М.Камчатновим)
ґрунтується на сприйнятті прихованого смилу, що може бути виявленим тільки внаслідок детального
дослідження особистості автора, особливостей його біографії, естетичних настанов. Контекст епохи прийнято
витлумачувати як текстуалітет, в обсяги якого входять різноманітні історичні передумови, що зумовили
постання певного твору. До прихованих смислів цього типу здебільшого відносять різноманітного типу
літературні алюзії, натяки, очевидне і приховане цитування значущих і знакових імен тощо. Літературознавчий
аспект передбачає наявність у суб’єкта-адресата загальнокультурних уявлень, спеціальних знань з літератури,
історії та ін.
Так, у ситуації, репрезентованій реченням „… Так ти не знаєш, чому я тут? Ти не відаєш, що сам
створив своє нещастя, не відав, що за той лист нестимеш кару?” (О.Говда. Бо прийдуть до тебе), конструкція
„за той лист нестимеш кару” є імпліцитною формою вираження причини. З предметом (листом) пов’язані
події, які стали причиною переживання: ти нестимеш кару, тому що лист, який ти написав, є таким, за який
несуть відповідальність. Імпліцитна конструкція акумулює в собі, в цьому разі, цілу ситуацію. Ситуація,
прихована в прийменниково-відмінковій формі, „за той лист”, усвідомлюється адресантом і зрозуміла
адресату. Але тільки їм обом. Для читача необхідно знати попередній розвиток подій, що спричинили постання
такого результату.
Явище імплікації останнім часом знайшло висвітлення в дослідженнях Г.М.Акимової, Н.С.Валгиної,
Г.О.Золотової, Н.Ю.Іванчикової, Л.М.Невідомської, Н.Н.Прокоповича та ін.). У другій половині ХХ століття
В.М.Мігірин та його послідовники (В.Г.Байков, Л.А.Кірова, Є.Б.Колиханова, Л.В.Кочерга-Борте, Н.І.Штикало,
С.В.Степанюк та ін.), розглядаючи залежність між функційними і лексичними системами мови, виокремили
імпліцитні моделі як один зі способів вмраження смислових відношень, але роль прийменника в імпліцитних
моделях при цьому не простежувалася. Імпліцитна модель кваліфікувалася на ґрунті зіставлення імпліцитного Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

129
вираження зі словом, яке не втратило внутрішньої форми. Названий словом об’єкт сприймається як сукупність
ознак, які являють собою органічну єдність. Предмет, якому притаманна множинність аспектів, називається за
однією ознакою. Остання здебільшого постає найтиповішим репрезентантом певного об’єкта і вказівка на його
ознаку дозволяє уявити предмет у цілісності. Отже, слово з його внутрішньою формою становить за свою суттю
імпліцитну структуру в тому сенсі, що наявне вираження не відображає всього багатства змісту предмета.
Імпліцитні моделі – економічний спосіб репрезентації позалінгвістичного змісту, який дозволяє не
називати усі компоненти змісту, а тільки один з них, найтиповіший. Загальприйнятим є положення про те, що
„чим більше інформації містить у собі ситуація, тим менша необхідність використання мовних засобів”
(А.Мартіне). В силу міцного асоціативного зв’язку називання тільки одного елемента буває достатнім, щоб
уявити всю ситуацію. Імпліцитність, на думку А.Мартіне, залежить від частотності вживання поняття: „..якщо
певний об’єкт згадується часто, то економічнішим постає надання йому короткого позначення. …якщо ж …
певний об’єкт використовується рідко, то економічнішим … виступає збереження цієї назви”.
Приховано виражений, додатковий смисл, як правило, пов’язують з підтекстом. Конотація імпліцитного
змісту висловлення доступна для розуміння завдяки наявності в адресата мовних знань: про способи референції
(співвідношення) включених у мовлення імен або їхніх еквівалентів з об’єктами дійсності, про засоби
вираження в певній мові граматичних категорій; завдяки наявності в адресата фонових знань. Те, що
імпліцитність пов’язана з елімінацією імені процесуальної семанти, з виявами вторинної предикації, не підлягає
ніякому сумніву.
Імпліцитні моделі розглядаються окремими синтаксистами як пропозитивні субстантивні словоформи
(В.Г.Гак та ін.), які являють собою номінації подій, ситуацій, що містять у собі вторинний вторинний
предикативний центр. Поява аналітичних конструкцій, зокрема імпліцитних, зумовлена драматизацією
повнозначних слів, які домислюються в мовленні, і семантизацією прийменників. Підтвердженням останнього
може бути той факт, що імпліцитна модель здатна поставати цілісним відображенням ситуації, за якої
принципово суттєвою є семантика і функція прийменника.
Імпліцитні моделі мають перваги щодо експліцитних: 1) вони дозволяють уникнути смислової
надлишковості: Помиляються ті, хто не приходить на вибори (Молодь України. – 2002. – 14 січня) → хто не
приходить на вибори, щоб проголосувати. Значення „голосувати” тісно пов’язане зі значенням слова „вибори”;
Перебуваючи в лікарні, Василь постійно цікавився справами завершення будівництва (А.Дімаров) → В лікарні
Василь постійно цікавився справами завершення будівництва (перша форма є надлишковою і не характерна для
публіцистики, особливо для діалогічного мовлення). У відповідях-репліках використовується саме імпліцитна
(згорнута) конструкція: У нас вам сподобається (О.Слісаренко), пор.: Коли ви перебуватимете у нас, вам
сподобається; 2) здатні поєднувати кілька значень: Звернувшись із запрошенням до гостей, Марія в зажурі все
так само дивилася за ворота (В.Підмогильний) → Марія була в зажурі і тому дивилася за ворота
(контамінація модального і причинового значень); Раптом пролунали перші постріли і всі кинулись по зброю
(М.Хвильовий) → Всі кинулися туди, де знаходилась зброя (просторове значення) — всі кинулись, щоб
схопити зброю (значення мети); Почуття, наче квіти, без постійних хвилювань гаснуть → Почуття гаснуть,
якщо немає хвилювань (значення умови) → Почуття гаснуть, коли немає хвилювань (значення часу) → Почуття
гаснуть, тому що для них немає хвилювань (значення причини); 3) використання імпліцитної моделі надає
мовленню більшої компресії, глибина мовлення в цьому разі набагато ємніша: Несподіваним для Л.Д.Кучми
стало повідомлення про те, що законопроект про політичну реформу, підготовлений Президентською
Адміністрацією, не буде розглядатися в першому читанні взагалі, а його передано відразу в узгоджувальну
комісію (Високий замок. – 2003. – 13 грудня). Мається на увазі, що читачі прекрасно розуміють наслідки такої
ухвали та наступний розвиток подій, який не збігається з тим, який передбачували автори проекту.
Аналогічним прикладом може бути кореспондента до лікаря-реаніматолога Київського кардіологічного центру:
З кондинціонерами в палатах хворі не простудяться? (Молодь України. – 2003. – 14 липня). Фонові знання,
наявні в кореспондента, адресата мовлення і читача, являють собою ґрунт для розуміння смислу питання:
Кондинціонери – це прилади, які в робочому режимі продукують свіже холодне повітря, інколи з розрідженими
іонами, а це може призвести до негативних наслідків, тому що в кардіологічному центрі здебільшого лежать
хворі, що мало рухаються. Отже, прийменниково-відмінкова форма з кондинціонерами в палатах мислиться як
„перебуваючи під впливом кондинціонерів, які продукують розріджене холодне повітря, хворі можуть наубти
ускладнення перебігу захворювання, причому з побічним ефектом”. В імпліцитних моделях виявляється перебіг
загальнокультурних процесів у мові (А.Якимович, Є.Покровська), оскільки в ній діють ті самі дві парадигми,
що й в мистецтві, культурі. Перша парадигма – антропоцентричний цивілізаціонізм – успадкована мовою від
попередніх століть. У мові вона ґрунтується на відповідності між реальністю, дійсністю і мисленням, яке її
членує. Подібно до мистецтва в мові наявна суворо структурована система, яка прагне до найадекватнішого
формування і вираження думки, що формується у мозкових центрах людини. Результати цього осмислення,
закономірності розчленування дійсності відображені в мові. Свого часу А.Якимович найвищою цінністю
людини вважаав мораль, давність, а Є.О.Покровська переконує, що в мові цим поняттям притаманні
еквіваленти: примат розуму, логіки у формуванні і вираженні думки, найточніша реалізація комунікативної
функції, ієрархічна організація комунікативної одиниці, де другорядне підпорядковане головному, де
нюансовані відношення між компонентами: замість норм моралі тут виступає мовна нормованість. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

130
Альтернативною щодо першої постає друга парадигма – антицивілізаціоністська, біокосмічна.
Відхилення, інколи відмова від природних зв’язків, відношень, пропорцій, взаєморозташування в мистецтві
авангарду, мистецтві другої, альтернативної парадигми, за Є.О.Покровською, є аналогічному тому, що
відбувається в синтаксисі процесі послаблення і розпаду зв’язків, відхилення від природного збігу граматичних
й інтонаційних меж речення, широкого використання граматично не зв’язаних структур. Характерними для
другої парадигми синтаксичними інноваціями Є.О.Покровська вважає парцеляцію, сегментацію (частковий і
найпоширеніший випадок – конструкція з номінативним уявлення), неповнота речення (еліпсис), розвиток
вставлених конструкцій, комунікативне відокремлення другорядних членів, активізація слабких зв’язків, і
витіснення ними сильних, експансія називного відмінка, зміни в структурі і ролі конструктивних елементів
діалогу, утворення синкретичних форм чужого мовлення.
У мові другої парадигми кожен компонент інформації самостійно предикований і являє собою речення,
де інтонаційні межі фрази не збігаються з граматичними межами речення, де член речення може оформлятися
граматично й інтаційно, як і все речення загалом, де тонко нюансовані зв’язки і відношення замінені
супряжністю (Є.О.Покровська). На тлі цієї картини виявляються незаперечні аналоги і у функціонуванні
прийменників. Так, для першої парадигми характерною була поява нових похідних прийменників, для другої
притаманним є розширення семантичних можливостей непохідних прийменників, що особливо яскраво
простежуються в імпліцитних (згорнутих) моделях.
Дослідження функціонування прийменників у публіцистичному і художньому текстах вияскравлює
непоодинокі випадки їхнього оказіонального використання, що підтверджують відповідні спостереження
лінгвістів [Словник 2007]. Визначальною тут також постає теза про те, що однією з найголовніших умов
інформативності, поза всяким сумнівом, постає оригінальний виклад матеріалу. Мовленнєвою причиною
нетрадиційного використання прийменників у мовленні найчастіше постає вплив семантичної аналогії на
прагнення автора до створення ефекту несподіваності. Поза аналогією не відбувалось би розуміння
висловлення. Сутність оказіонального прийменниковживання полягає в тому, що асоціативно близькі за
значенням слова починають поєднуватися з тим самим смисловим компонентом: Орієнтовно о 10 годині вечора
по стежці швидко пройшов хлопець (Молодь України. – 2002. – 14 вересня), пор. можливі форми: пройшов
стежкою, пронісся по стежці, прошмигнув по стежці, прошмигнув стежкою. Використання слова швидко
примушує думати, що на оказіональне використання вплинув третій варіант.
Оказіональні прийменниково-відмінкові форми виконують різноманітні функції в тексті: 1) служать
засобом мовленнєвої характеристики персонажів: Про себе чесно сповідуюсь, що хочу до міста (М.Хвильовий).
Вживання прийменниково-відмінкової форми про себе замість нормативно літературної сказати про себе
вияскравлює характеристику героїні з „постреволюційного” покоління, необтяженого знанням літературних
норм; 2) створюють незвичайний смисловий ефект та іронію: Ви самі підете чи без мене? (Високий замок. –
2002. – 16 вересня). У цьому разі у слова „підете” реалізує очевидне нелітературне значенння. Ефект
обманутого очікування досягається за рахунок перерозкладу синтаксичних зв’язків між елементами складного
дієслівного словосполучення. Читач, як носій мови, очікує форми зі значенням часу, а йому пропонують форму
із псевооб’єктною семантикою, оскільки самі підете не передбачає наявності об’єкта; 3) створюють образність
мовлення: Осінь має свої закони: птахи летять у вирій, а глядачі, навпаки, повертаються на свої місця зі
сподіванням чогось нового (Молодь України. – 2001. – 11 жовтня); 4) визначають стильову манеру
письменника: VII. На подальшім розділі мій читач зупиниться й подумає те, що він прочитав. Ах, як радісно
блукати невідомими чебрецевими шляхами. VIII. Для живої мислі читачевої (М.Хвильовий). У цьому разі
парцельована прийменниково-відмінкова форма складає окремий розділ і несе у собі суб’єктивно-модальний
відтінок, що характерно для стилістики М.Хвильового; 5) свідоме використання „нерідного” для відповідної
конструкції прийменника може виявляти соціальну спрямованість тексту: Розчарувавшись у державній
підтримці, до останньої миті працюють (науковці — А.З.), не звільняються з роботи, працюють за ім’я, за
імідж наукової установи… (Молодь України. – 1996. – 15 травня). Нормативним постає працювати на ім”я,
працювати на імідж або боротися за ім’я, боротися за імідж. Автор статті, описуючи сучасний стан науковців:
мізерна заробітна, застаріле обладнання, відсутність уваги з боку державних закладів, таким чином прирівнює
працю науковців до боротьби, виживання, поза яким життя втрачає свій сенс. Все це свідчить, що, крім мовної
норми, існує комунікативна норма, що зумовлена завданнями контексту і доцільності висловлення.
Загалом аналіз семантичних функцій прийменників засвідчує, як комунікативна роль прийменників,
очевидна в загальнонародній мові, стає зримішою в художньому і публіцистичному дискурсах, де
надважливими постають актуалізація значення та ініціалізація того чи іншого компонента. Дослідження
текстотвірного поцентіалу прийменників повинно ґрунтуватися і на врахуванні особливостей сучасного
прийменникотворення, що особливо постає поширеним внаслідок десемантизації повнозначних частин мови і
реалізації ними вторинних внутрішньо реченнєвих інтенцій. Аналіз внутрішньореченнєвих і
внутрішньотекстових функцій прийменника пов’язаний з необхідністю встановлення їхніх синтагматичних і
парадигматичних особливостей, простеження їхнього внутріщньореченнєвого і внутрішньотекстового
лінеарного статусу.
Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

131
Література
Ворожбитова 1997: Ворожбитова А.А. Неполнозначные слова как усилители риторической экспрессии в
публицистическом дискурсе // Неполнозначные слова, синтаксические связи и синтаксические отношения:
Межвуз. сб. науч. тр. – Ставрополь, 1997.
Гак 2004: Гак В.Г. Теоретическая грамматика франзуского языка. – М.: Добросвет, 2004. – 862 с.
Дремов 2001: Дремов А.Ф. Системная теория падежа и предлога в практике преподавания русского
языка как иностранного // Мир русского слова. – 2001. – № 3. – С.57-65.
Загнитко 2003: Загнитко А.А. Предлог в морфологическом пространстве украинского языка (синхронно-
констрастивные наблюдения) // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. – 2003. – № 3. – С. 92-
106.
Загнітко 2006: Загнітко А.П. Теорія сучасного синтаксису. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 378 с.
Загнітко 2006(а): Загнітко А.П. Сучасні лінгвістичні теорії. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 338 с.
Загнітко 2006(б): Загнітко А.П. Лінгвістика тексту. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 289 с.
Загнітко 2006(в): Загнітко А.П. Історія українського мовознавства в особах. – Донецьк: ДонНУ, 2006. –
185 с.
Кожина 1996: Кожина М.Н. Стилістика русского языка. – М.: Логос, 1996. – 497 с.
Конюшкевич 2004: Конюшкевич М.И. О потенциале предложной системы (на материале
параметрических и сравнительных предлогов) // Польский язык среди других славянских языков. – Минск,
2004. – С.117-127.
Микитина 1979: Микитина С.Е. О семантическом варьировании русских предлогов // Семантическое и
формальное варьирование. – М.: Наука, 1979. – С. 134-152.
Русский семантический словарь. Толковый словарь, систематизированный по классам слов и значений. –
Т.І: Слова указующие (местоимения). Слова именующие: имена существительные (Всё живое, Земля, Космос).
– М.: Азбуковник, 1998. – XXV, 807 с.
Сенів 2005: Сенів М.Г. Прийменник у класичних мовах. – Донецьк: Юго-Восток, 2005. – 272 с.
Словник 2007: Словник українських прийменників та їхніх еквівалентів. – Донецьк, 2007. – 364 с. (у
друці)
Солоницкий А.В. Проблемы семантики русских первообразных предлогов. – Владивосток: Изд-во
Дальневосточного университета, 2003. – 125 с.
Щукіна 2003: Щукіна І. Прийменники причинової семантики: структура і функції // Українські
прийменники: Синхронія і діахронія: пробний зошит / За ред. проф. А.П.Загнітка. – Донецк: ДонНУ, 2003. –
С. 130-161.
EJO 1999: Encyklopedia językoznawstwa ogуlnego. – Wyd. drugie, poprawione i uzupełnione. – Wrocław;
Warszawa; Krakуw, 1999. – 752 s.
EJP 1999: Encyklopedia języka polskiego. – Wyd. trzecie, poprawione i uzupełnione. – Wrocław; Warszawa;
Krakуw, 1999. – 508 s.

Text-forming potential of prepositions is analyzed; basic prepositions’s functions are ascertained; the
peculiarities of intra-text actualization and the beginning of occasional intra-textual using of prepositions are
determined.
At the same time hierarchy of intra-textual prepositional functions is commented.
Keywords: preposition, intra-textual function, inherent function of sentence, primary prepositions, secondary
prepositions.
Надійшла до редакції 1 червня 2006 року.