Стаття продовжує цикл публікацій автора щодо співвідношення явищ трансформації, транспозиції та
функціональної еквівалентності в українській і російській мовах.
Ключові слова: імпліцитна граматика й експліцитна граматика, позиційний склад речення,
внутрішньофразовий і міжфразовий синтаксичний зв’язок, транспозиція, трансформація, функціональна
еквівалентність.
Актуальність статті зумовлена низкою причин, що пов’язані з очевидною потребою чіткого
розмежування таких явищ, як транспозиція і трансформація, оскільки спостерігаємо неадекватне вживання
відповідних термінів, напр.: „У результаті дослідження ми зупинилися на розмежуванні таких процесів-джерел
синкретизму: ттррааннссффооррммааццііяя у сфері синтаксису (незмінним залишаються форма і граматичне значення слова,
змінюється функція: ЗЗннааддввоорруу хтось крикнув → Крик ззннааддввоорруу перелякав мене)…” [Данилюк 2006: 5]. У
другому реченні маємо неузгоджене означення, тому що його можна розгорнути тільки у присубстантивно-
означальну підрядну частину, але не (!) в обставинну: Крик, що / котрий долетів (пролунав / почувся) знадвору,
перелякав мене. Це факт ссииннттааккссииччннооїї ттррааннссппооззииццііїї на рівні позиційного складу речення. Тому тут можна
говорити про ссииннккррееттииззмм ннаа ррііввнніі ччллеенніівв ррееччеенннняя, а не на рівні частин мови. Прислівник залишається
прислівником і в присубстантивній позиції. Змінюється не його категоріальне значення, а синтаксична
семантика, зумовлена функціонально-семантичним потенціалом займаної синтаксичної позиції. Синкретизм
неморфологізованого члена речення є результатом протидії функціонально-семантичного потенціалу
синтаксичної позиції (він збігається з категоріальним значенням словоформи, спеціалізованої для даної
синтаксичної позиції) й категоріального значення словоформи, котра не є спеціалізованою для займаної позиції.
Пор.: ознака процесу або іншої ознаки (= категоріальне значення прислівника) ↔ позачасова ознака предмета
(= категоріальне значення прикметника). Прислівник у присубстантивній позиції – це факт функціональної
еквівалентності (однорівневої, міжчастиномовної) на рівні позиційного складу речення. Тож у реченні Крик
ззннааддввоорруу перелякав мене маємо: Adv ≈ Adj.
Якщо вже вбачати тут у присубстантивному прислівнику „обставинне означення” (нам відомий такий
підхід), тоді синкретизм можна пояснити семантичною периферійністю субстантива крик, котрому прислівник
знадвору є синтагматично підпорядкованим.
Навіть у [Кочерган 2003: 440] поряд з адекватною дефініцією трансформації як „закономірної зміни
основної моделі (ядерної структури), що призводить до створення вторинної мовної структури”, подається
дефініція транспозиції, що не орієнтована на розмежування синтаксичної транспозиції (котра призводить до
функціональної еквівалентності на рівні позиційного складу) й морфологічної транспозиції (словотвір):
„використання однієї мовної форми у функції іншої форми (перехід слова з однієї частини мови в іншу тощо)”.
Можливо, саме за словом тощо й криється „синтаксична транспозиція”? За відсутності чіткого визначення
© Лущай В.В., 2007 Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
159
принципової відмінності поміж явищами трансформації й транспозиції маємо „перехресні стежки” у теорії
частин мови, а звідси й у словниках, у підручниках.
Поступові зміни у осмисленні трансформації уможливлюють наступне упорядкування вжитку понять
„трансформація” й „транспозиція”. Трансформація на частиномовному рівні – це „повна”, „морфологічна
транспозиція” (сфера словотвору): На сам перед → насамперед; перед усім → передусім. Синтаксична
трансформація відбувається у разі перетворення активної синтаксичної конструкції на пасивну конструкцію:
Цей майстер старанно виконує усі замовлення → Усі замовлення старанно виконуються цим майстром.
Синтаксична транспозиція пов’язана з явищем функціональної еквівалентності на рівні позиційного складу
речення. Так, прислівники насамперед, передусім є адекватними знаками (спеціалізована словоформа для
синтаксичної позиції і функції поширювача з обставинним значенням, морфологізований член речення) тут:
Таку роботу він виконував ппееррееддууссіімм // ннаассааммппеерреедд. А в реченні У нього робота завжди ббууллаа ппееррееддууссіімм //
ннаассааммппеерреедд маємо синтаксичну транспозицію, бо ці прислівники уживано за принципом функціональної
еквівалентності як неадекватні знаки (неспеціалізовані форми у позиції присудка, неморфологізовані члени
речення, чим і зумовлена необхідність дієслівної зв’язки). Трансформацію прийменниково-відмінкової форми у
прислівник позначимо так: ((ппеерреедд NN55)) →→ AAddvv, а транспозицію прислівника у синтаксичну позицію присудка –
AAddvv ≈≈ VVff.
Підкреслюємо, що функціональна еквівалентність на рівні позиційного складу речення не обов’язково
пов’язана з транспозицією: вона може бути наслідком розбіжності поміж мовною картиною світу й більш
динамічною концептуальною картиною світу, про що ми раніше писали [Лущай 1997, 1998, 1999, 2000].
Словник української мови налічує певну кількість слів, що утворені у спосіб редукції позиційного складу
речення (+ інтеграція складових) і являють собою факти трансформації однієї мовної структури в іншу. Тому їх
словотвір потребує проекції на позиційний склад вихідного речення. В.В. Колесов [Колесов 2004], розвиваючи
ідеї О.О. Потебні, наголошує, що історично слово розширюється до речення – за формою, проте і словоформа
семантично вбирає у себе зміст речення, виступаючи як окреме слово, і, таким чином, діалектика частини і
цілого зберігає єдність слова як функцію у реченні.
Редукція позиційного складу синтаксичної конструкції до рівня складного слова відбувається у складі
іншої синтаксичної конструкції, коли у мовленнєвому потоці предикативна структура включається в іншу
предикативну структуру: Не що давно се було (Б. Грінченко) → Нещодавно се було ← Не що давно було + се
було. Вихідна структура імпліцитно містить присудок було, поширювачем котрого є прислівник давно. Це
випливає з правопису не що давно у прикладі Б. Грінченка. За принципом економії відбувається трансформація
= „повна”, „морфологічна транспозиція” [ЛЭС 1990] предикативної структури у складне слово: слова стають
морфемами.
Згортання предикативної структури у слово (тощо, абощо, абищо, тобто, себто) або у сполуку слів, що
являють частину скороченої предикативної одиниці (чи що, будь ласка), пов’язане з обмеженістю позиційного
складу речення (і взагалі обсягу виголошуваного речення): А його жінка, се б то <◄ Олена, що була
хорунжівна… (Г. Квітка-Основ’яненко); Себто правлять ті, хто багатший і спритніший (Ю. Мушкетик). ←
Се б то <◄ правлять ті,…
Деякі структури, що утворені у такий спосіб, вже стали цілісним словом: спасибі ← Спаси Бі(г того-то
за те-то / від того-то); бозна ← Бо(г) зна(є те-то); бодай ← Бо(г) дай (те-то); хтозна ← хто зна(є те-то);
щоправда ← що (є) правда; щонайкращий ← що (є) найкращий – модель прикметника продуктивна; щодо ←
що (стосується) до (того-то); себто ← се (було) б то <◄…; тобто ← то (було, буде) б то <◄..; нещодавно
← не що давно (було); тощо ← … то, що (є подібне до попереднього); абощо ← … або що (є подібне до
попереднього), абищо ← …. аби що (було б подібне до попереднього). А деякі утворення функціонують як
аналітичне слово – juxtaposed compound (невласне складне слово) [Ахманова 1966], бо в них кожна частина
функціонально невід’ємна від іншої, але синтаксичний зв’язок поміж ними за формальними ознаками
експліцитної граматики відсутній (juxtaposition – співположення): чи що ← … чи що (є подібне до
попереднього), будь ласка ← будь ласка(вий / -а / будьте ласкаві).
Складні слова бозна, хтозна стали частиною інших складних слів (іменників, прикметників,
прислівників): бозна-що, хтозна-що, бозна-як, хтозна-як, бозна-куди, хтозна-куди, бозна-який, хтозна-який:
Говорить бозна-що ← Це буде не весілля, а бог зна що (І. Нечуй-Левицький). У вихідній структурі бачимо увесь
позиційний склад речення, що був інтегрований у складне слово й набув статусу морфемного складу слова. А
наступний приклад відображує поступ новоутворення до певної частини мови у мовній системі – до іменників,
що мають відмінкову парадигму: Не говоріть бо-зна чого (Словник Б. Грінченка); Такі складні іменники та
прикметники відмінюються на зразок займенників: Чекає ббооззннаа//ххттооззннаа–ччооггоо йй ббооззннаа//ххттооззннаа ввіідд ккооггоо;
Посварилися ббооззннаа//ххттооззннаа зз яяккооггоо приводу та порозумілися ббооззннаа//ххттооззннаа–яяккиимм ччиинноомм.. Правопис за [УРС 1965:
1006]. Утворились і відповідні прислівники: бозна-коли, бозна-куди, бозна-де, хтозна-коли, хтозна-куди,
хтозна-де. Прикметник бозна-колишній вже є словотвірним дериватом від прислівника. Спочатку у цих словах
дефісом позначалась границя поміж вихідними складовими, хоча вже відбулася втрата звука на стикові
приголосних „гз” за принципом економії зусиль на фонетичному рівні. Отож у словнику Б. Грінченка маємо
правопис: бо-зна-колишній. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
160
Продуктивною є модель складного прикметника (паралельно й прислівника), утвореного у спосіб
інтеграції підмета з іменною частиною складеного присудка: Щонайкращі квіти (← Росли квіти, що (вони є)
найкращі); А один, щонаймолодший, озирнувшись, Та вилами пана І просадив…(Т. Шевченко); Бере
щонайактивнішу участь (Р. 2005); Усе виконується щонайшвидше (Р.2006). Це стало можливим тому, що
займенник что був раніше синкретичним субстратом для протиставлених у сучасних мовах іменника й
прикметника, завдяки чому тепер розрізнюємо у складнопідрядних реченнях підрядну частину з’ясувальну
(Здогадалися, що сталося – Здогадалися про те-то; Догадались, что случилось – Догадались о том-то) і
підрядну частину атрибутивну (Знайшли дитину, що вона загубилась у натовпі – Знайшли ту-то дитину;
Нашли ребенка, что потерялся в толпе – Нашли того-то ребенка). Як фонову структуру розглядаємо таку: Що
день, що години питається (Т. Шевченко) – кожен день, кожної години.
Важливо те, що усі ці утворення не тільки виникли, але й зараз функціонують і сприймаються як прояв
взаємодії граматики експліцитної й граматики імпліцитної. Порівняймо: 1) Тут пройде військо, хтозна, як там
буде (Л. Костенко) ← Хто зна те-то.
Неозначені займенникові слова: хтось, щось, якось, якийсь, колись, чомусь, кудись, звідкись, нащось,
десь = кто-то, что-то, какой-то (← какое то?), когда-то, куда-то, откуда-то, где-то, зачем-то, почему-то,
отчего-то – виникли у спосіб редукції позиційного складу елементарного питального речення : Хто / що се
(є)? = Кто / что (есть) то? → хтось / щось = кто-то / что-то. Пор.: Хто се, хто се на сім боці чеше довгі
коси? Хто се? (Т. Шевченко) – (Хто се,) хто се <◄ на сім боці чеше довгі коси? (Хто се?) → Хтось на сім боці
чеше довгі коси. Тут відбивається інтрасуб’єктивна функція мови: фаза орієнтації – запитання до себе: Что то?
Що се? → і відповідь собі ж: Не пойму себя; Грустно мне. – Не розумію себе; Сумно мені. Пор.:
Что-то не пойму себя. ← Что то? <◄ не пойму себя.
Что-то грустно мне. ← Что то? <◄ грустно мне.
Щось не розумію себе. ← Що се? <◄ не розумію себе.
Щось сумно мені. ← Що се? <◄ сумно мені.
А на новому ступені розвитку думки й мови концепт „что-то” = „щось” замінюється концептом
„почему-то” = „чомусь”, тобто поглиблюється мислення, що відбивається й на мовних змінах: Почему
(происходит) то <◄ не пойму себя / грустно мне? → Почему-то <◄ не пойму себя / грустно мне. Тому у
сучасній мові речення Что-то не спится – Щось не спиться розуміють як Почему-то не спится – Чомусь не
спиться (Vf 3s), не вдаючись до співвіднесення їх моделей, друга (безособове речення) з котрих виникла на базі
першої (двоскладне) у процесі когнітивного розвитку людини. У позиційному складі двоскладного речення з
підметом что-то – щось ще немає позициї поширювача зі значенням причини, бо вона виникає вже в
односкладному безособовому реченні натомість елімінованого підмета. Звернімось до висновків авторів праць з
когнітивної лінгвістики: 1) мова членує дійсність, оскільки її членує наша свідомість, і поділяє на такі складові,
котрі вона виділила й „визнала”, 2) сприйняття світу і його членування відбувається відповідно до онтології
речей, 3) мова виявляє, об’єктивує те, як людський розум побачив і зрозумів світ, як світ відбився і був
категорізований у свідомості” [Кубрякова 2004: 44 – 57].
У деяких випадках структурні зміни у мові досить довго залишаються неусвідомленими як з боку мовців,
так і з боку мовників. Так, у сучасній українській мові похідний прийменник щодо функціонує поряд з
вихідною конструкцією що до N2, то … До їх сплутування призводить непомічена імпліцитна граматика й
помилкове членування синтаксичної конструкції на рівні складного речення: Щодо об’єму томиків, то справу
цю з дорогою душею полишаю Вам… (М. Коцюбинський). ↔ Справу щодо об’єму томиків полишаю вам.
„Співположення” займенника що (підмет у підрядній частині при елімінованому присудку стосується) й
прийменника до, котрий увіходить до прийменниково-відмінкової форми до об’єму, помилково сприймається
мовцями й мовниками як похідний прийменник щодо при словоформі об’єму. Пор.: ЩЩоо (стосується) ддоо об’єму
томиків, ттоо справу цю …полишаю вам. Отже мова йде про те, що помилково складнопідрядне речення
інтерпретується як просте, ускладнене стійким зворотом.
Неозначено-вказівні [Мігірін 1973] займенникові слова утворені пізніше вже як опозитивні кореляти до
неозначених займенників у запитально-відповідних єдностях діалогічного мовлення: той-то, те-то, такий-то,
тоді-то, тому-то, там-то, туди-то, звідти-то, затим-то; тот-то, то-то, такой-то, тогда-то, потому-то,
оттого-то, там-то, туда-то, оттуда-то, затем-то. Вони вживані у текстах як такий засіб міжфразового
зв’язку, якому властиво поєднувати у собі одночасно і ретроспективний напрям зв’язку, і проспективний:
«… два слова в нашем языке… прекрасно выражают это общее значение предметности. Это слова ккттоо и
ччттоо… в этих словах выступают не сами предметы, а как бы одна чистая предметность, чистая
„существительность”, это идеальные существительные. Потому-то вопросы ккттоо, ччттоо,, ккооггоо,, ччееггоо и т. д. и
служат мерками существительности (О. Пешковський). – …это идеальные существительные ← ППооттооммуу
(есть, происходит) ттоо → вопросы ккттоо?? ччттоо??… служат мерками существительности; Се тепло, ся немов
весняна днина серед зими вабили Дмитрика… Але мати …звеліла йому сидіти вдома. ТТооммуу–ттоо Дмитрик був
сумний (М. Коцюбинский). – Се тепло… Але мати… ►> ТТооммуу (було) ттоо <◄ Дмитрик був сумний; Та тільки він
ходив в саєтах, Жив у палатах, Меч носив при собі, ТТиимм–ттоо краси, пишнот в його сонетах (І.Франко). – Та
тільки він…Меч носив… ►> ТТиимм //ооттиимм //ттооммуу ((ббууллоо)) ттоо <◄ (стільки) краси, пишнот в його сонетах; Я була
певна: дай їй тільки нагоду… ТТиимм–ттоо й запропонувала їй в дарунок весільну сукню. (І. Нечуй-Левицький). – Я Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
161
була певна… ►> ТТиимм //ооттиимм //ттооммуу ((ббууллоо)) ттоо <◄ запропонувала… Знаряддя → причина: від конкретного – до
абстрактного, як і тут: Что вы за коня просите? (Д. Урнов, М. Насібов) → Сколько (+ N2) за коня просите?
Підкреслюємо: неозначено-вказівне займенникове слово має два вектори: ретроспекція ↔ проспекция, а
вказівне – тільки один. Пор.: Маленький хутір серед лук і нив, на горбику над річкою шумною, – отам я в
простій хлопській хаті жив… (І.Франко).
Отже неозначені й неозначено-вказівні займенникові слова безпосередньо або ж опосередковано
(граматична аналогія) виникли на рівні позиційного складу речення (еліптичного): Чому (є) се? → чомусь; Куди
се ( йдеш)? → кудись; Почему (есть) то? → почему-то; Тому (є) то → тому-то; Потому (есть) то →
потому-то.
Слово, що утворилось із синтаксичної конструкції, набуває ширшого значення і внаслідок цього дещо
змінює свою дистрибуцію (як активну, так і пасивну валентність): Спаси Бог ттооггоо–ттоо оотт ттооггоо–ттоо // ззаа ттоо–ттоо;
Спаси Біг ттооггоо–ттоо ввіідд ттооггоо–ттоо / за те-то. → ССееррддееччннооее спасибо ттооммуу–ттоо за то-то; ЩЩииррее спасибі ттооммуу–ттоо за
те-то. Вважаємо, що і в українській слово спасибі має валентність на прикметник. Це випливає з наступного
прикладу: …малий спасибіг будеш мати (В.Стефаник). У вихідній структурі наявні тільки поширювачі
імператива. А у похідній – субстантиват спасибі набуває однієї з важливих функціональних ознак субстантива –
активну валентність на прикметник, узгоджений у формі середнього роду (форми відмінка та числа
прикметника залежатимуть від синтаксичної позиції, займаної субстантиватом спасибі: Від їхніх спасибі до
бажаного спасибі було далеко). Крім того, утворене у спосіб згортання предикативної структури слово частіше
вживане без поширювачів, в той час як у вихідній конструкції хоч один поширювач має місце. Пор.: Спасибі
(вам за це). – Спаси Біг тебе (за доброту).
Слова бодай, бозна за механізмом утворення близькі до спасибі. Відмінність тільки у порядку
послідовності дієслівного й іменникового компонентів: Ой бодай же вас миші перелякали (І. Нечуй-
Левицький); Бозна коли це було; Спасибі і вам за ваше спасибі. Притім втрата кінцевого приголосного „г”
відбулася незалежно від позиції (Бог дай, Бог зна – перед дзвінким, Спаси Біг – кінцева позиція). У системі
частин мови ці слова не є рівноцінними. Спасибі – субстантиват, здатний функціонувати як головний член
речення, так і як поширювач. Бодай, бозна – частки, що не структурують позиційний склад речення, інакше
було б так: Бодай же, щщообб вас миші злякали.
За нашими спостереженнями, при класифікації частин мови відбувається сплутування одиниць мови-
структури (М-С) та одиниць мови-функції (М-Ф). Це стосується, наприклад, так званого „вставного слова”
щоправда, котре ми кваліфікуємо як субстантиват – похідне слово, що за структурою співвідносне з
субстантивною словоформою (N1), але не має інших відмінкових форм внаслідок монофункціональності
(функція вторинного предиката – суб’єктивно-модального кваліфікатора змісту речення). Це слово належить до
крайньої периферії у сфері іменника (на межі з реченням), що можна бачити, якщо порівняти два зовні схожих
за складом складнопідрядних речення (СПР): Правда (те), що там зима люта (1) і Там зима люта, що (є)
правда (2). А співвіднесення їх із реченням Щоправда, зима там люта виявляє генетичний зв’язок останнього
не з сполучниковим СПР (1), а з відносно-поширювальним (2). Отже, у субстантиваті щоправда інтегровані дві
субстантивні словоформи в називному відм. однини: займенниковий іменник що (N1 – підмет у підрядній
частині СПР) і субстантив правда (N1 – іменна частина складеного присудка). Так експлікуємо похідність
суб’єктивно-модального предиката від присудка, що й узгоджується з кваліфікацією їх як вторинного і
первинного предикатів.
Зіставимо ряд варіантів, що різняться місцеположенням вторинного предиката: Зима там люта,
щоправда. – Зима там, щоправда, люта. – Зима, щоправда, там люта. – Щоправда, зима там люта.
Висновок: 1) імпліцитне безсполучникове речення (БСР) утворилося з експліцитного СПП с відносним
підпорядкуванням; 2) у СПР послідовність частин фіксована – постпозиція підрядної частини, а у БСР він є
відносно вільний, хоча віддається перевага препозиції вторинного предиката, що є закономірним, оскільки
суб’єктивна модальність є надбудовою понад об’єктивною модальністю речення і являє собою загальну
модальну рамку речення.
Синонімічний ряд речень з вставним компонентом, репрезентованим різними структурами:
1) конструкцією (словосполучення): Правду кажучи, зранку потеплішало, 2) прислівником: Справді, зранку
потеплішало, 3) субстантиватом: Щоправда, зранку потеплішало, 4) субстантивом (N1): Правда, зранку
потеплішало унаочнює неправомірність визнання частиномовного статусу слова щоправда як „вставного
слова”, незважаючи на його монофункціональність. Саме розмежування понять „спеціалізована словоформа” й
„монофункціональна словоформа” запобігає сплутуванню понять „частина мови” і „синтаксична функція” у
реченні.
Далі звернімось до утворених із синтаксичної конструкції слів, що, на перший погляд, є синонімічними й
позначають кінець перелічувального ряду: тощо, абощо, чи що.
Є.С.Отін у спеціальному дослідженні українське тощо порівнює з функціональними відповідниками у
різних мовах і зазначає: „Потреба у словесних сигналах про перерваний (або імпліцитно продовжений)
перелік… виникла у різних мовах. Багато з них розвинули словосполучення з однаковими чи близькими
базовими смислами” [Отін 2005: 450]. Висновок щодо значення, структури й функціональних особливостей
тощо автором сформульований так: „Експресивне словосполучення то що, яке згодом стало юкстапозитивним ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
162
словом то-що, пізніше зазнає нових змін: по-перше, розширює сферу свого вживання і стає нейтральним,
проникає й у літературну мову як засіб позначення кінця перелічувального ряду, і, по-друге, перетворюється в
цільне слово, що втратило первинну двоєдність і, як наслідок цього, змінило свій орфографічний вигляд
(тощо)” [Отін 2005: 454].
Ми підкреслили фрагменти цитат, де йдеться про певні зміни у функціонуванні тощо: спочатку виникла
потреба позначити „перерваний (або імпліцитно продовжений)” перелік, а у сучасній літературній мові це –
„засіб позначення кінця перелічувального ряду”. Схиляємося до думки, що саме позначення імпліцитно
продовженого переліку залишається функцією слова тощо й у сучасній українській мові.
Аргументуємо. Синонімічні ряди у прикладах з різних мов, наведені автором, мають інваріантний зміст –
подібне / близьке: I ttyymm ppooddoobbnnee (= itp) (польск.); a ppooddoobbnnee (словацьк.); et hok ggeennuuss oommnnee = все такого роду;
ccuumm ssuuiiss = со своими (латин.); und ддhhnnlliicchheess = і тому подібне інше (нім.); ja mund sesugust = букв. та інші з
цього ряду (естонськ.); ir panašial = (тому) подібно (лит.); un tam līdzīgi = і т.п.; un tā joprojām = так, як
раніше (латиськ.); na kadhalika = букв. і як це (суахілі: запоз. з арабської); Und ssoo wejter (= usw.) –„ і так далі”
(нім.); Und vviieellee aannddeerree (= u.v.a) – „ і багато інших.”(нім.); Und ssoo ffoorrtt (= usf.) – букв. „і так вперед” (нім.); Med
vviiddeerree = букв. „з подальшим”(даньска); I ttaakk dalej (= itd) (польск.); A ttaakk dalej (словен.).
Зміст цих компонентів речення остаточно позбавляє сумніву щодо продовження переліку, але у
згорнутій формі. Отже маємо говорити не про завершення переліку, не про позначення кінця переліку, а про
його імпліцитне продовження. Саме це й називає Є.С. Отін як первинне значення тощо. Цікавим у цьому сенсі
вважаємо пролунавший у радіоефірі вислів, що підтверджує наші міркування. Так, В. Яворівский, називаючи
достойних депутатів Верховної Ради у відповіді на листи дописувачів на радіо, висловився у такий спосіб: …
той-то, той-то, той-то… – „і далі самі доточуйте” (Р. – 18.12. 2005). Саме такий зміст притаманний слову
тощо: „далі самі доточуйте” (але з обмеженням відповідно до семи „подібне названому”). Тому вважаємо
більш адекватним визначення „імпліцитно продовжений перелік” [Є.С. Отін] або „перелік у згорнутій формі”
(згорнутий перелік), але не „завершення переліку”. Це підтверджується як лексичним складом синонімічного
ряду: „і т.д.”; „і т.п.”, „й інше в тім же роді”, так і тим, що згортання переліку відрізняється від завершення
наявністю не тільки ретроспективного вектору, але й проспективного. Пор.: Їли хліб з молоком, кашу з олією,
вареники зі сметаною тощо. → Пригощали нас смачним хлібом з молоком, кашею з олією, варениками зі
сметаною тощо. ↔ Їли хліб з молоком, кашу з олією й вареники зі сметаною (завершений перелік).
Отже авторське згортання переліку є засобом активізації асоціативної пам’яті адресата мовлення і
позначається словами тощо, абощо, а також сполукою чи що: Ходи вже. ААббоо–щщоо!! ← Ходи або що(сь) подібне
чини; Пораюсь там коло печі, ааббоо–щщоо (Б.Грінченко); Що він там чортів сліпить, чи що? (Номис) ← чи що
чинить?
Вважаємо за потрібне дещо з’ясувати відносно процесу структурування слова тощо. Так, Є.С. Отін
зазначає: „Структура слова тощо прозора: воно являє собою зіставлення поруч двох займенників – вказівного
то і відносного що, між якими ніколи не існувало синтаксичного зв”язку. Незрозумілою залишається тільки
причина лексикалізації цих зіставлених поруч займенників”. [Отін 2005: 452]. У нашому розумінні, сполука
займенникових словоформ то (N1) і що (N1) тримається (за імпліцитною граматикою) внутрішньо-фразовим
синтаксичним зв’язком на межі частин складного речення – поміж компонентами корелятивної пари:
співвідносним словом то і сполучниковим словом що (… ттоо,, щщоо є подібне до компонентів, котрі залишилися
на рівні до названого). Фразова номінація послугувала базою для лексикалізації експліцитної граматики. При
цьому відбувається конденсація того змісту, що несли еліміновані компоненти (прояв імпліцитної граматики).
Наводячи приклад Панство ттоо–щщоо кепкують так з народу, що він не любить широко розказувать (Матвій
Номис, Санкт-Петербург 1864), автор наголошує щодо то-що: „Наявність у ньому дефіса свідчила про
незавершеність лексикалізації займенникового словосполучення навіть на початку Х1Х століття про
сприйняття його складових, які ще остаточно не втратили свою самостійність елементів” [Отін 2005: 453]. Отже
йдеться про відчуття імпліцитної граматики (граматики умовчання) – відчуття елімінованих компонентів
синтаксичної конструкції. Так само сьогодні відчуваємо граматику умовчання у виразі „будь ласка”, у котрому
за принципом економії поєднані ситуативні варіанти: будь ласкав(ий), будь ласкава, будьте ласкаві. Воно
потребує також дефісу, бо сприймається як юкстапозитивне слово: будь-ласка.
Хоч слово абищо утворене так само, як абощо, воно не має стосунку до переліку: Носила ааббиищщоо ←← ааббии
(було) щщоо(сь) подібне до одягу. Цим різняться іменник абищо й сполучник абощо, котрий може бути синонімом
до сполучника тощо: Приїздіть на свята, або у відпустку, або на канікули, ааббоощщоо. Маємо підстави вбачати у
словах тощо і абощо не частки, а сполучники, що здатні поєднувати реальний перелік, здійснюваний мовцем, і
потенційний перелік з боку адресата мовлення. Як сполучник слово тощо позначено у [Грінченко 1996].
Відповідником до українського сполучника тобто у російській мові є сполучник то есть. Чому тобто
пишемо разом, а то есть окремо? Адже вихідна структура у них аналогічна, побудована за моделлю
двоскладного іменного речення з семантичним типом предикату „відношення тотожності”: то (було) б то – то
есть то. Хоч свою роль тут відіграє передусім універсальний принцип економії зусиль з напрямом на
лаконічну форму, але імплікація здійснюється по-різному.
В українському слові тобто елімінація зв’язки було супроводжується інтеграцією трьох компонентів
(то б то): Дім, тобто будівля, потребує витрат на відновлення фасаду ← [дім ← ттоо]] + [(було)+ бб] + [ттоо → Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
163
будівля]. Словоформа ттоо (N1), котра займає субпозицію іменної частини у складеному присудку, за принципом
комбінації залишається поряд зі словоформою ббууддііввлляя (N1), але на іншому (!) мовному ярусі: вона стала
морфемою у складному слові тобто (міжрівнева трансформація). Можна припустити й таку версію: то (було)
б то + то бб((ууддее)) ттоо,, Але спосіб виникнення новоутворення залишається той самий. У (Грінченко 1996) маємо
правопис: то б то.
Російське то есть зберігає дискретність складових: Дом, то есть здание, требует обновления фасада.
Тут діє принцип селекції: іменна частина то (N1) у складі присудка – есть то поступається місцем
субстантивній словоформі (здание – N1), а дієслівна зв’язка есть зберігається разом з підметом то (N1).
Отже сполучники тобто та то есть – результат трансформації предикативної конструкції в службове
слово, але вони мають структурну відмінність при семантичній тотожності. Це зумовлено, по-перше, тим, що
при стягненні позиційного складу речення у вихідній структурі елімінації піддані різні компоненти – копула
або іменна частина присудка. Саме елімінація дієслівної копули сприяє структуруванню цілісного слова, чим
унаочнюється конструктивна роль дієслова у структурі речення. По-друге, відіграє певну роль і спосіб
структурування похідної структури: комбінація одного компонента з іншим або ж селекція – заміна одного
компонента іншим.
Ми проаналізували тільки декілька слів, утворених від синтаксичних конструкцій, щоб звернути увагу
на їх місце у системі частин мови і на особливості їх функціонування, а також на те, як важливо приділяти
увагу позиційному складові речення у дослідженнях не тільки з синтаксису, але й з морфології та словотвору,
оскільки у природній мові слово й синтаксична конструкція функціонують саме у позиційному складі речення.
Також прагнули привернути увагу до необхідності чіткого розмежування у сьогоденному науковому вжитку
понять (і термінів) „трансформація” і „транспозиція”.
Література
Ахманова 1966: Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М.: Советская энциклопедия, 1966.
– 606 с.
Грінченко 1996: Грінченко Борис. Словарь української мови. В 4 т. – К.: Наук. думка, 1996.
Данилюк 2006: Данилюк І.Г. Синкретизм у системі частин мови: Автореф. дис. … канд. філол. наук. –
Донецьк, 2006. – 20 с.
Колесов 2005: Колесов В.В. Содержательные формы слова в понимании А.А.Потебни // О.О.Потебня й
актуальні питання мови і культури. – К., 2004. – С.13 – 24.
Кочерган 2003: Кочерган М.П. Загальне мовознавство: Підручник. – К.: Академія, 2003. – 464 с.
Кубрякова 2004: Кубрякова Е.С. Язык и знание: На пути получения знаний о языке: Части речи с
когнитивной точки зрения. Роль языка в познании мира / Рос. Академия наук: Ин-т языкознания. – М.: Языки
славянской культуры, 2004. – 506 с. (Язык. Семиотика. Культура).
ЛЭС 1990: Лингвистический энциклопедический словарь / Под ред. В.Н.Ярцевой. – М.: Советская
энциклопедия, 1990. – 684 с.
Лущай 1997: Лущай В.В. Лінгвістична термінологія: трансформація – транспозиція – функціональна
еквівалентність //Українська термінологія і сучасність. – К., 1997. – С.175 – 176.
Лущай 1998: Лущай В.В. Слова „спасибі” – „спасибо” у позиційному складі речення // Функціонально-
когнітивні вияви граматичних структур. – К.: ІЗМН, 1998. – С.31 -39.
Лущай 1999: Лущай В.В Функциональные идентификаторы, дистрибутивные маркеры и фоновые
структуры как инструмент синтаксического анализа предложения // Вісник Донецького ун-ту. Сер. Б:
Гуманітарні науки, вип. 1, 1999. – С.181 – 185.
Лущай 2000: Лущай В.В. Омосинтаксемный ряд полифункциональной словоформы // Лінгвістичні студії.
Вип. 6. – Донецьк: ДонДУ, 2000. – С. 55-59.
Мігірін 1973: Мигирин В.Н. Язык как система категорий отображения. – Кишинев: Штиинца, 1973. –
238 с.
Отін 2005: Отін Є.С. До етимології українського тощо // Отин Е.С. Труды по языкознанию. – Донецк:
Юго-Восток, 2005. – С.449 – 454.
Потебня 1958: Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. Т. 1 – 2. – М.: Учпедгиз, 1958. – 536 с.
УРС 1965: Українсько-російський словник. – Київ: Наук. думка, 1965. – 1064 с.
The article deals with the place in the system of parts of speech and the functions in the position structure of
sentence some groups of Ukrainian and Russian words (нещодавно, щоправда, себто, тобто, тощо, абощо,
абищо, щодо, хтось, чомусь, тому-то, что-то, почему-то, потому-то …etc.). This words are the result of the
syntactical reduction. The difference between the transformation of one language structure into another and the
syntactical transposition has been traced. The syntactical transposition is analyzed as a result of functional equivalence
on the level of positional structure of the sentence.
Keywords: market and unmarket grammer, positional structure of the sentence, syntactical connections,
transposition, transformation, functicional equivalence.
Надійшла до редакції 10 жовтня 2006 року.