Стаття присвячена проблемі метафоричного вживання дієслівних форм способу в сучасній українській
мові. Метою статті є дослідження транспозиції форм наказового способу у сферу дійсного. Внутрішній
механізм способової транспозиції дієслівних форм з’ясовується на основі аналізу семної структури
граматичного значення.
Ключові слова: дієслівна форма, транспозиція, наказовий спосіб, дійсний спосіб, граматичне значення,
сема, актуалізація семи, конотація.

Категорія дієслівних способів у наш час залишається одним із активно обговорюваних у наукових колах
питань. Проблематика функціональних виявів способової семантики, зокрема, імперативної, перетинається з
багатьма питаннями комунікативної лінгвістики й знаходить відбиття в низці сучасних досліджень [5; 9;10].
Явище переносного вживання форм імператива (семантична транспозиція [4]) – важливий аспект
функціонування цієї категорії в мовленні, який досліджувався у працях Вл.Граб’є, І.Р.Вихованця, М.О.Луценка,
О.С.Шевчук, Л.Д.Дмитрієвої, Л.А.Бірюліна та інших науковців. Можна говорити про те, що донедавна в
лінгвістиці щодо вивчення переносного вживання форм способів застосовувався переважно описовий підхід,
тобто визначались різні типи модальної метафори із вказівкою на їх образно-експресивну функцію, але без
аналізу механізму метафоризації граматичного значення. Винятками в цьому плані є ряд праць, побудованих на
матеріалі російської мови [6;8;11]. Тому розробка питання механізму дієслівних способових транспозицій на
матеріалі української мови є завданням актуальним, яке має вагому теоретичну значущість. Адже, як зазначає
М.О.Луценко, „розкриття механізму різних транспозицій форм способів дає ключ до розуміння структури
способу взагалі” [8, с.31].
Мета статті: розкрити механізм і характер семантичних перетворень у структурі дієслівного способу в
результаті транспозиції форм імператива у сферу індикатива.
Категорія наказового способу ґрунтується на суб’єктивних характеристиках відношення дії до реальної
дійсності [2, с.96; 3, с.111; 7, с.245-246]. Отже, значення імператива є суб′єктивно-модальним [12, с.44].
Оскільки реалізація дії наказового способу пов′язана з футуральною часовою перспективою, а момент
волевияву “прив′язує” дію до теперішнього плану, то з′являється потенційна можливість передачі формами
імператива інших модальних відтінків, що теж пов′язані з темпоральними планами теперішнього і майбутнього:
необхідність, повинність, обов′язковість, можливість здійснення дії тощо. Це модальне розмаїття актуалізується
в процесі переносного вживання форм наказового способу.
Як підкреслюють дослідники [1; 6; 12], кваліфікація будь-якого значення імператива обов′язково вимагає
залучення поняття мовець (S1). Основне завдання імперативних висловлень “полягає не в описі (дескрипції)
певного стану речей, поведінки або результатів цієї поведінки, а в заданості (прескрипції) цієї поведінки” [11,
с.238]. В умовах базисного типу імперативних висловлювань мовець виступає прескриптором (розпорядником),
а суб′єкт дії (S2) виконує функцію слухача, тобто:
(I) : S1 – Мовець = Прескриптор і S2 – Слухач = Виконавець
У результаті порушення цієї відповідності виникають інші типи імперативних висловлювань:
(II): S1 – Мовець = Прескриптор і S2 – Слухач ≠ Виконавець
(III): S1 – Мовець ≠ Прескриптор і S2 – Слухач = Виконавець
(IV): S1 – Мовець ≠ Прескриптор і S2 – Слухач ≠ Виконавець
Найбільша видозміна базисного типу спостерігається в (IV) різновиді модифікацій, що являє собою
периферію функціонально-семантичного поля імперативності. Транспозиційні вживання пов′язані саме з
такими змінами в значеннєвій структурі способу1.
Досить поширеною є транспозиція імператива у сферу значень індикатива, особливо дебітивності й
можливості. При цьому ставлення мовця до дії чи до іншої особи може виявлятися або в позитивній її оцінці,
або в негативній.
1. Транспозиція із негативною супровідною конотацією.
Центральним типом такого вживання є дебітивно-оцінний імператив (термін з роботи Вл. Граб’є [3]): (1)
Повертався додому й думав: “І навіщо я ті прокляті три тисячі поклав на рахунок? Позавчора ж поклав, а
тепер забирай!” (А.Дімаров). Суб′єктивне (негативне) ставлення мовця у висловленнях із транспонованим
імперативом може підтверджуватись іншими контекстуальними засобами (частками, відповідними лексемами):

1 Ми використали схеми типів імперативних висловлень, репрезентовані у дослідженнях Л.Бірюліна [1, с.22; 11, с.239], замінивши
символи А, Б відповідно на S1, S2.
© Піддубська І.В., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

184
у наведеному прикладі частка ж посилює протиставний характер дій, названих в обох частинах речення, й у
зв′язку з цим підкреслюється нелогічність, недоцільність дії, переданої імперативною формою, з погляду
мовця.
(2) (Колядко:) – … Коли б ви знали, скільки цікавих хворих у мене! Ледь до пуття їх доводити став, і от –
кидай, оддавай дяді чужому (А.Дімаров). Атрибутивне словосполучення “дяді чужому” з інверсивним
порядком слів підкреслює негативне ставлення до описаної ситуації.
(3) – Хто там? – вийшла з кухні Бочончиха.
– По ліки людина прийшла. Чоловікові погано.
– Людина, людина, – перекривила Бочончиха. – І всім на дурняк дай (Григір Тютюнник).
Негативна конотація висловлення передається і ситуативним (“перекривила Бочончиха”), і вербальним
(“на дурняк дай”) контекстом.
Визначимо, які існують передумови передачі формою наказового способу в індикативному значенні
негативного ставлення суб′єкта мовлення до дії.
У результаті накладання імперативної семантики на індикативну відбуваються семантичні зміни в
граматичній структурі способу: пасивний суб′єкт мовлення індикатива (S1 – суб′єкт-спостерігач) набуває
значення активного, яким він є в імперативі, тобто стає пасивно-активним; активний суб′єкт дії (S2) індикатива
набуває семантики пасивності, що характеризує S2 імператива, і стає активно-пасивним.
Ця модифікація елементів структури способу зумовлює відповідну експресивно-смислову конотацію, що
супроводжує транспозицію дієслівної форми. А саме: сема активності мовця зумовлює вияв його суб′єктивного
ставлення до дії, емоційно-експресивну виразність висловлення. “Незважаючи на те, що мова йде тут про
позначення індикативної дії, мовець не відсторонений від зв′язку з дією, стоїть до неї значно ближче, ніж
суб′єкт-спостерігач індикатива” [8, с.39]. Негативне емоційне забарвлення дії стає можливим внаслідок набуття
виконавцем дії семи пасивності. Значення пасивності пов′язане із ситуацією, коли суб′єкт дії не виступає її
ініціатором. Таким чином, дія має бути реалізована незалежно від ставлення до неї її виконавця. Цей
значеннєвий момент зумовлює відтінок вимушеності, нав′язування дії, що й виявляється в результаті
транспозиції наказового способу в площину індикативної семантики. Тому ця модальна метафора передає
негативне ставлення суб′єкта до дії, що підтверджується і спостереженнями інших дослідників [3, с.105; 11,
с.150, 152].
Використання у функції транспозиції форми 2-ї особи – ядерної ланки наказовості – зумовлює найбільш
повний оцінний ефект дії. Граматичне значення 2-ї особи, поєднуючись із грамемою однини, характеризується
виразною семантикою узагальнення (пор. поширеність способових імперативних форм 2-ї особи однини у
фразеологізмах: хоч око виколи; хлібом не годуй; пиши пропало; шукай вітра в полі; дав слово – берись до діла
тощо). Тому аналізовані дієслова можуть називати:
1) дію, яку виконує суб′єкт мовлення ( наведені вище приклади);
2) дію, реалізатором якої може бути певна група людей, об′єднаних професією, родом діяльності тощо:
Щоправда, траплялися посади, на які й іти ніхто не хотів. От хоча б і експедитор… Це – покуняй у чужих
приймальнях, побігай за підписами та візами, поспи в коридорах готелів на розкладачках – не захочеш і чорного
портфеля на дві застібки… (Ю.Мушкетик);
Уживання особового займенника в препозиції до дієслова підсилює експресивність виразу, оскільки
сприяє загостренню волюнтативної семантики імператива [13, с.47]: – …Смолярчукові ясирити захотілось?.. –
запитав чомусь Василь. – Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п′ють? Мало, виходить: ти ще йому
вночі, під тином лягай! (Г.Косинка); Вони телевізор дивляться, а ти задачі розв′язуй (розм.).
Конотація ще більше увиразнюється в результаті використання не узгодженого з особою дієслова
займенника: (Даринка) – … Вони (поліцаї) над нами знущаються, а ми їх і пальцем не зачепи (А.Дімаров).
Узагальнений аспект названої транспонованим дієсловом дії поширюється не лише на особу виконавця
(імперативи з узагальненим суб’єктом, за Вл. Граб’є [3] ), але й на темпоральний план дії: від теперішнього
актуального до теперішнього постійного. Навіть у випадку, коли дія функціонує в плані теперішнього
актуального, вона часто характеризується відтінком узагальнення: Він ніяково відповів, що прийшов до неї
більше за тим, щоб по душі погомоніти. І вона страшенно обурилась:
– Душі йому треба! За рубля душу йому вивертай! ( В. Підмогильний).
Своєрідним типом транспозиції є імператив зі значенням емоційної актуалізації дії. Таке вживання
можливе у контексті теперішнього історичного: ( Мартин:) Я вас питаю: яка тут обоюдна обіда. Він каже на
мене – бидло, а я мовчи? Він кричить на сина, на чиновника земського суду – теля, а я мовчи? (І.Карпенко-
Карий). Дія, що передається формами наказового способу, має виразне модальне забарвлення. Вона
сприймається як нелогічна, недоречна, недоцільна, тобто супроводжується негативною конотацією. Чітко
виявляється імперативна сема нав′язування дії, це викликає посилений експресивний ефект. Висока емоційність
висловлення відбивається у відповідному інтонаційному оформленні. Питальна інтонація в цьому випадку не є
показником ілокутивного акту запитання, а спрямована швидше на “пробудження” емоційного відгуку в
співрозмовника, загострює експресивність виразу. Питання наближається до риторичного. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

185
Конструкції з транспонованим негативно забарвленим імперативом часто мають протиставно-зіставний
характер. Цей синтаксичний засіб посилює невідповідність, нелогічність зіставлюваних дій і, отже, підкреслює
відсутність прийнятного для мовця мотивування, розумного пояснення необхідності виконати/виконувати дію,
передану транспонованим імперативом.
2. Транспозиція із позитивною конотацією дії.
Розглянемо різні варіанти модифікацій висловлювань із імперативом у значенні індикатива (замінимо
наказовий спосіб прямим уживанням граматичної форми) і з′ясуємо експресивно-смислове навантаження
транспонованих імперативних форм.
2.1. Наказовий спосіб із значенням дебітивності.
(Загурко:) – Всі гулі на мою голову, Костянтине Антоновичу. Іноді як подумаєш: чи не краще бути
просто лікарем. Знай свою справу і більше нічого (А.Дімаров). У контексті теперішнього історичного: Як
тільки вони (піп і диякон) проминали хату, там, у дворі, зчинявся бедлам. Бігала, метушилася родина, …дебелі
ґаздині не знали, за що їм хапатись: і доньок причеши, і вузол зв′яжи, і пляшечку прихопи, і сама зодягнись, бо
на люди виходиш (В.Близнець).
Пор.: Знаєш (треба знати) свою справу і більше нічого; Бігала, метушилася родина, …дебелі ґаздині не
знали, за що їм хапатись: і доньок треба причесати, і вузол ( треба) зв′язати, і пляшечку ( треба) прихопити і
самій (треба) зодягтись, бо на люди виходиш (В останньому прикладі видова характеристика імператива
(доконаність) не дозволяє замінити його формою теперішнього часу).
У результаті трансформації висловлень (заміни імперативних форм на дієслова теперішнього часу) не
виявляється суб′єктивне ставлення мовця до дії – оцінювання її з погляду обов′язковості/необов′язковості. У
результаті заміни імперативних форм модальною лексемою з інфінітивом значення повинності передає слово
треба. При вживанні форм теперішнього часу на перший план виходить констатація вияву дії в площині
узагальненого теперішнього, а модальність необхідності, обов′язковості, певної зацікавленості у виконанні дії,
пов′язана із семантикою імперативності, затемнюється. Наказовий спосіб, конденсуючи зміст модальної
лексеми (треба) й інфінітива в однiй словоформi, сприяє економії мовних ресурсів, смисловій та емоційній
динамізації виразу.
Аналогічні зміни спостерігаємо і при заміні транспонованого імператива із семантикою можливості.
2.2. Наказовий спосіб зі значенням можливості.
(Юрко:) – …Отже ж, на селі весело, вільно, натуральне все. Одні вечорниці чого варті! Котра дівчина
тобі вподобалась – іди й бери її, якщо хто раніш тебе не взяв (В.Підмогильний);
Кость… по-товариськи поспитав його (Гордієнка):
– Що ти, брат, таку кирею чорну надів сьогодні на душу, а? Це ж добра воля: хочеш – іди, не хочеш –
вернись… (Г.Косинка).
Пор.: Котра дівчина тобі вподобалась – ідеш і береш (можеш іти й брати) її, якщо хтось раніш тебе
не взяв; Це ж добра воля: хочеш – ідеш (можеш іти), не хочеш – вертаєшся (можеш вертатись)…
Заміна транспонованого імператива прямим уживанням інших форм (дієсловом теперішнього часу або
сполученням модальної лексеми могти в особовій формі з інфінітивом) нівелює відтінок суб′єктивного
ставлення мовця до дії (зацікавленість у реалізації дії, бажаність щодо її здійснення, пов′язані із семантичною
структурою імператива, – у першому з наведених прикладів; посилення значення дозволеності, яке
зумовлюється семою “каузація дії” наказового способу, – у другому). Крім того, презенсна форма має відтінок
констатації факту.
Отже, усунення з аналізованих контекстів імператива спричиняє зміни в смисловій сфері висловлювання,
знижує експресивність і виразність мовлення, динамічність впливу на співрозмовника.
Слід зауважити, що, вживаючись із заперечною часткою не, транспоновані форми наказового способу із
семантикою дебітивності і можливості передають недоцільність, неможливість дії: – Література – це
делікатна річ,– додав він (Степан) переконано. – Руку треба мати, а то й не підступайся (В.Підмогильний);
Ліна… Їй тепер не показуйся на очі… Ні, він (Володя) таки піде сьогодні й пояснить… (Ю.Мушкетик);
Орудівець, старший сержант, теж попався залізобетонний: на фундамент пустити – тисячу років
стоятиме. Ні впросити, ні вмолити. Забрав права – і не підступися до нього (А.Дімаров). При цьому
дієслівний вид зумовлює специфіку модального значення. Пор.: Я і слова йому не скажи (доконаність пов′язана
із модальним значенням неправомірної заборони на можливість здійснення дії); Я і слова йому не кажи
(недоконаний вид підкреслює обов′язковість нездійснення дії).
Як свідчать спостереження, існує зв′язок між видовим значенням недоконаності і модальним значенням
неминучості або об′єктивної обов′язковості [11]: Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на
його світогляд, що його оточувало, що організовувало його… А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло,..
яка тебе лиха година в літературу потягла…(О.Вишня);
– Ручки не бачила?
– Якої?
“Господи, і тут їй пояснюй!” ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

186
– Отієї, що писати (А. Дімаров).
Приклади демонструють випадки транспозиції дієслівного способу й особи. Отже, видова
характеристика сприяє транспозиції імператива в ту або іншу сферу модальної семантики.
Таким чином, можна стверджувати, що центральною ланкою переносного вживання імператива в
значенні індикатива є функціонування транспонованих форм наказового способу у висловленнях із конкретним
суб′єктом дії і суб′єктом мовлення (не узагальненими), оскільки саме вони співвідносяться з референтно
визначеними висловленнями (конкретний мовець адресує інформацію конкретному слухачу), які формуються в
умовах ядерної імперативної ситуації. Саме у висловленнях із конкретними суб’єктом дії і суб’єктом мовлення
імперативна форма, вживана замість індикативної, сприймається як ядерний тип вираження наказовості, і тому
ефект “контрдетермінації” виявляється найповніше. Ці вимоги реалізуються у випадках вживання незмінного
дебітивно-оцінного імператива: Її ображають, а вона й слова сказати не смій. Мене ображають, а я й слова
сказати не смій (розм.)(В останньому прикладі суб′єкт дії і суб’єкт мовлення збігаються).
Форма імператива часто вживається у фразеологічних виразах, різноманітних сентенціях, які
характеризуються узагальненiстю суб’єкта мовлення або суб′єкта дії (або того й іншого одночасно). Зміст цих
висловлювань стосується будь-якої людини, тобто ступінь узагальненості дії є найвищим. Це фразеологізми
типу: По своєму ліжку простягай ніжки; Не кажи “гоп”, поки не перескочиш; рекомендації, правила,
інструкції: Пийте кип′ячене молоко; Маленьких дітей тримайте на руках; різноманітні сентенції, в яких
суб′єкт модальної оцінки має узагальнено-особове значення: …Недарма кажуть: не тримай біля себе сокири
(Ю.Мушкетик); Не все перескакуй, а інде й лізь (В.Близнець).
У таких висловленнях значення імперативності значною мірою нейтралізоване узагальненою
констатацією необхідності й доцільності виконання дії. На наш погляд, граматична семантика аналізованих
способових форм позначена певною метафоризацією (наказовий спосіб↔дійсний спосіб), закріпленою на рівні
системи мови. Якщо провести паралель із лексичною метафорою, то й тут можна було б ужити поняття
загальномовна метафора (елемент образності мінімальний або й взагалі не сприймається, висока частотність,
регулярність уживання), адже функціонування аналізованих форм наказового способу у фразеологізмах і т.п. є
закономірним, усталеним.
До цього типу функціонування імператива близьким є вживання дієслова наказового способу у
висловленнях із узагальненим суб′єктом модальної оцінки або суб′єктом дії (або тим й іншим), які
функціонально наближаються до узагальнюючих сентенцій: Ми, Чмирі,.. так понімаєм жизнь: за великим не
ганяйся, малого не обминай. Або як батько вчив: поки ждатимеш жданки, спадуть підштанки, а ти не жди,
хапай, що є, бо інший схопить (В.Близнець); Дикі бджоли, розказував Йонька, мають неабиякий глузд. Їх не
шукай на верхах дерев: там шугають вітри, а вітру комахи бояться (В.Близнець).
Оскільки імперативна ситуація в умовах узагальнення суб′єкта мовлення, суб′єкта дії не належить до
ядерного типу, то й метафоричність граматичної семантики наказовості в цих випадках є менш виразною.
3. Драматичний імператив [3, с.108-111; 11, с.57; 14, с.101].
Функцію драматичного імператива виконують незмінні форми наказового способу однини доконаного
виду. Ця модальна транспозиція пов′язана із передачею минулої закінченої несподіваної або раптової дії
(А.Г.Широкова [14, с.101] вважає драматичним імперативом також і дієслова наказового способу, що
передають дію небажану, яка викликає невдоволення мовця: Ви по театрах ходите, а я сиди вдома один
(розм.). Слід зауважити, що ми вважаємо драматичним імперативом тільки форми на позначення несподіваної
дії в минулому, оскільки функціональна семантика дієслів небажаної дії має свою виразну відмінну специфіку,
зокрема, містить значення дебітивності): (1) Я і стрибни через рів (розм.); Їхав (директор автобази) з дочкою по
Києву своїм “Москвичем”, уже стареньким … (2) Їхав ото “Москвичем”, а дочка візьми та й скажи:
– Тату, ти знаєш, яку я хочу машину?
– Яку?
– Отаку, як небо оце зараз над нами. Блакитну-блакитну…
Директор візьми та в небо і глянь. А в цей час напереріз “Жигулі” (А.Дімаров);
Мовець виявляє експресивно-емоційне ставлення до зображуваних подій (і воно увиразнюється
підсилювальними частками і, й), але не виступає розпорядником, волевиявником; виконавцем дії може бути або
сам мовець (перший приклад), або третя особа, про яку йдеться у висловлюванні (другий приклад). Тобто
Мовець ≠ Прескриптор і Слухач ≠ Виконавець.
Пор.: …А дочка взяла та й сказала ..; Директор взяв та в небо і глянув. – Відтінок емоційно-оціночного
ставлення до дії якоюсь мірою зберігається завдяки частково десемантизованому дієслову взяти.
Можна говорити про семантичну ідентичність наведених речень з імперативом та формами минулого
часу при їх прагматичній несхожості. У першого типу висловленнях “та сама подія подається як несподівана
для мовця і як така, що не залишає його байдужим. Істотна саме ідея небайдужості мовця до описуваної ним
ситуації… При цьому лексикалізувати наявні суб′єктивно-модальні відношення без аналізу контексту вживання
висловлення однозначно не вдається” [12, с.46]. Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології

187
Ефект несподіваності дії стає можливим у результаті взаємодії модальності дійсного та наказового
способів. Дія сприймається як минула закінчена, а передається імперативною формою. Як справедливо зазначає
Д.А.Штелінг, імператив у своєму основному значенні виконує “функцію спонтанного звертання” [15, с.68], в
його граматичній структурі наявна сема “несподіваність”, “спонтанність”, оскільки прескрипція мовця завжди
сприймається слухачем як певна несподіванка.
У контексті взаємодії семантики дійсного та наказового способів виконавець дії (S2) індикатива набуває
ознаки “пасивність щодо дії”. Пасивність суб′єкта дії внутрішньо пов′язана із семами “несподіваність”,
“раптовість дії”, що яскраво демонструє семантика імператива. Цей семний взаємозв′язок зумовлює й ефект
несподіваності у сприйнятті дієслівної форми, яка виконує функцію драматичного імператива.
Обов’язковість доконаного виду в функції драматичного імператива М.О.Луценко пов’язує з
характеристикою суб’єктного елемента способу. Активним і одночасно пасивним суб’єкт драматичного
імператива є в минулому часі (дія припинена) і доконаному виді (у межах ситуації активний сам по собі
суб’єкт є пасивним, оскільки дія закінчена) [8, с.40].
4. Імператив у значенні індикатива в антифразисі.
Завданням цього типу вживання імператива є підкреслення нездійсненної безрезультатної дії. Причому
метафоричного забарвлення набуває не лише функціонування способової форми дієслова, а й стверджувальна
модальність висловлення (передає зміст заперечення) та інтонаційне оформлення речення (або те й те
одночасно):
(1) “Суєту” бачили? Терешка Сурму? Не бачили? От розказуй вам після цього (О.Вишня).
Пор.: Розказувати вам після цього немає смислу (Уживається морфологічний індикатив, і висловлення
оформлюється як заперечне) або: Як же можна після цього вам розказувати? (Наявний синтаксичний
індикатив й інтонаційне оформлення змінюється зі стверджувального на питальне) тощо;
(2) Вона (хазяйка) ще більше переконалася, що в чоловіка не всі дома, коли стали зсаджувати з підводи
три скрині… і в скринях тих виявилися …книги… Він пальта – шапки навіть не взяв.., то кажіть після цього,
що в нього всі дома! (А.Дімаров).
Пор.: …У нього точно не всі дома! або То хіба можна казати після цього, що в нього всі дома? тощо.
5.Імператив як засіб передачі недовіри мовця до слів співрозмовника.
– А заєць ще може ожити, – сказав Борис Горбокінь. – Ти йому памороки забив. А пустиш на землю,
очуняє – й тільки закурить за ним.
– Говори! – недовірливо мовив щасливий Іван Гунька (Є. Гуцало).
Фактично дієслівна форма в наказовому способі говори оформлює висловлення, яке означає: Можеш
говорити, але я тобі не вірю. Транспозиція імператива в контекст індикативної семантики тут супроводжується
надзвичайно яскравою емоційно-експресивною і смисловою конотацією. Тобто емоційне забарвлення виразу –
недовіра до слів співрозмовника (що підтверджує супровідна інтонація, найближчий вербальний контекст,
ситуативний контекст) – переводить висловлення на зовсім інший змістовий рівень: Говори! = Я тобі не вірю.
Наказова форма передає не спонукання до дії, а лише суб′єктивне ставлення мовця до інформації
співрозмовника. Наближується до транспозиційного вживання наказовий переповідності (за Л.Бірюліним [11,
с.243], імперативи-цитати), але не є граматичною метафорою у власному розумінні, бо тісно пов′язаний із
прямою мовою ще одного суб′єкта мовлення, який не бере участі в наявному мовленнєвому акті:
(Богдан:) – Шукаю матеріалу, хочу завтра виступити. Наша Стамінська, їй-богу, як з дітьми: з′їзд,
питання, поставлені на з′їзді, хто виступив. Визубриш і забудеш. … Скільки цікавого знайшов я, невідомого, не
почутого на лекції. А їй – правильно повтори цитату… (Р.Іваничук). Зв′язок аналізованого висловлення із
прямою мовою певного суб′єкта мовлення є досить виразним, оскільки приписувані йому слова виділяються, як
правило, не тільки логічно, але й інтонаційно.
При цитуванні в одному акті мовлення (у цьому випадку S1≠Прескриптор і S2 ≠Виконавець) прескрипції
з іншого мовленнєвого акту утворюються висловлення, які виражають швидше значення повинності, ніж
розпорядження щодо поведінки суб′єкта дії. Однак останнє не зникає повністю: воно лише виявляється
вставленим у новий акт мовлення й “упакованим” у ньому глибше, ніж у висловленнях з прямим імперативом
(імперативом з ядерною семантикою). Подібні імперативи-цитати можна, очевидно, розглядати як проміжну
групу між прямими імперативами й імперативами з нестандартною семантикою, де значення прескрипції
відсутнє [11, с.243].
Таким чином, транспозиційні вияви способової семантики дієслівної форми становлять основну ланку її
функціонально-семантичної периферії. Уживання мовної одиниці у вторинній функції спричиняє появу
експресивних відтінків і смислових конотацій. Транспозиційне функціонування форм способу дієслова тісно
пов’язане із ситуацією спілкування. Висловлення з транспонованими дієслівними формами характеризуються
більшим або меншим виявом суб’єктивної модальності, оцінного ставлення мовця до певної події, ситуації, слів
співрозмовника тощо. Подальше дослідження аналізованої проблеми може бути зосереджене на питанні
міжмовного зіставлення випадків модальної транспозиції дієслівних форм. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

188
Література
1. Бирюлин Л.А. Теоретические аспекты семантико-прагматического описания императивных
высказываний в русском языке: Дисс. … д-ра филол. наук. – СПб., 1992.– 297 с.
2. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наук. думка, 1988. – 256 с.
3. Грабье Вл. Семантика русского императива // Сопоставительное изучение грамматики и лексики
русского языка с чешским языком и другими славянскими языками. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. –
С.105-128.
4. Гуйванюк Н. Функціональна транспозиція в синтаксисі // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип. 7 /
Укл.: Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – С.85-91.
5. Даскалюк О. Специфіка імперативної парадигми // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип.11. У
2 частинах / Укл.: Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін. – Част. І. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – С.38-43.
6. Дмитриева Л.Д. Внеимперативное употребление формы повелительного наклонения: Дис… канд.
филол наук. – Мичуринск, 1993. – 166 с.
7. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1996.– 437 с.
8. Луценко Н.А. Смысловая структура наклонения и употребление наклонений в русском языке // Уч.
Записки Тартуского университета, 1987. – Вып. 760. – С.30-46.
9. Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові. – Чернівці: Місто, 2002.– 272 с.
10. Скаб М. Парадигма речень апеляції // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. Вип.11. У 2 частинах / Укл.:
Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін. – Част. І. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – С.236-240.
11. Теория функциональной грамматики. Темпоральность. Модальность. – Л.: Наука, 1990. – 264 с.
12. Шаронов И.А. Категория наклонения в коммуникативно-прагматическом аспекте: Дис… канд. филол.
наук. – М., 1991.– 185с.
13. Шевчук О.С. Семантичні можливості граматичних форм способу дієслова в сучасній українській
мові // Семантика і функції граматичних структур. – К.: НМК ВО, 1991. – С.38-50.
14. Широкова А.Г. Проблематика транспозиции форм наклонений в славянских языках (на материале
чешского и русского языков) // Сопоставительное изучение русского языка с чешским и другими
славянскими языками. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983. – С.83-104.
15. Штелинг Д.А. Целенаправленность речи и категория наклонения // Русский язык за рубежом. – 1973. –
№ 3. – С.64 – 69.

The article is devoted to the problem of metaphorical use of verbal forms of Mood in modern Ukrainian
language. The purpose of the article is the investigation of transposition of forms of the Imperativ Mood to the sphere of
the Indicative Mood. The internal mechanism of transposition of verbal forms of Mood is elucidated on the basis of the
analysis of semantic structure of grammatical meaning.
Keywords: verbal form, transposition, Imperativ Mood, Indicative Mood, grammatical meaning, seme,
actualization of seme, connotation.
Надійшла до редакції 15 вересня 2006 року.