У роботі аналізується семантика займенників на сучасному рівні розвитку філологічної науки.
Вияскравлено динаміку розвитку наукових поглядів щодо місця займенникових слів у частиномовній системі,
особливостей семантики від слова-вказівки до смислової класифікації.
Ключові слова: вказівність, заступальність, парадигматичне заступання, синтагматичне заступання,
анафора, дейксис, базисні значення, значення-надбудови, референційність, референційно-семантичні розряди,
актант, кореферентність, значення, конструкт, квантор, смислова класифікація, вихідний займенник,
займенниковий ряд.
В європейській граматичній традиції займенники вважаються особливою частиною мови. Починаючи з
ХХ століття, різко зросла увага до цього класу слів, розповсюджується думка щодо неоднорідності
граматичних категорій займенників, а тому обґрунтовується можливість розподілу займенників між іншими
© Тесленко Н.О., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
196
частинами мови (див. [Пешковский 1956; Мигирин 1978; Откупщикова 1978; Вихованець 2004 та ін.]), відома
також спроба виділити займенники в окремий лексико-семантичний тип слів, до складу якого В.В.Виноградов
зараховував лише предметно-особові займенники та похідні від них, оскільки ця частина займенників
«залишається поза системою живих граматичних класів», а близькість до іменників «не змогла стерти в цих
словах граматичної своєрідності, притаманної особливому класу займенників», інші ж розподілив між
частинами мови, як таку частину займенників, що «злилася з категоріями прикметників, прислівників,
сполучників, часток» [Виноградов 1972, с.255].
Визнається, що об’єднання займенників в один клас можливе лише на основі лексико-семантичних
ознак. Саме природу таких спільних ознак лінгвісти намагаються з’ясувати останнім часом.
Необхідність дослідження зумовлено в першу чергу тим, що, незважаючи на давність займенникової
«проблеми» та тривалість її дослідження, не було спроби розглянути її в хронологічній послідовності,
узагальнюючи особливості розшарування займенникового значення. Зважаючи на сучасний стан наукової
думки, активне розповсюдження концептуального вивчення мовного матеріалу, постає необхідність
вияскравити шлях до розуміння референційно-когнітивної семантики займенників.
У еволюції поглядів семантичної особливості займенникового класу слів першим кроком стало
визначення такої функції, як вказівність. Займенники, на думку дослідників, «не називають, а вказують» і,
таким чином, визначаються як вказівні слова (К.Бругманн, К.Бюлер та ін.), «шрифтери» (О.Есперсен,
Р.Якобсон).
Недолік цього підходу виявляється в тому, що відповідно до буквального значення терміна «вказівний» –
саме займенниками слід би було вважати тільки вказівні. Навіть якщо уточнити формулювання, визначивши
вказівку як посилання на конкретний мовленнєвий акт (дейксис), то до власне займенників зараховуватимуться
поряд із вказівними ще тільки особові, зворотний, відносні, тоді як питальні, заперечні, неозначені займенники
залишатимуться поза рамками цього класу [Крылов 1989, с.6]. Крім того, термін «вказівка» для характеристики
семантичної функції займенників не підходить… не можна приписувати всім займенникам вказівність, якщо ми
виділяємо групу займенників вказівних» [Зарецкий 1940, с.18].
Друга спроба знайти узагальнювальну семантичну ознаку полягала в дослідженні такої функції
займенників, як заступальність [Блумфилд 1968, с.247; Исаченко 1965, с.166]; займенники – це «заступальні
слова», їх основна функція – «заступальна» [Откупщикова 1964, с.72]; «субститути» [Киприянов 1989, с.49].
Існують два види заступання – парадигматичне та синтагматичне. Відношення займенників до всього
широкого класу мовних висловлювань, які можуть стояти в тій самій позиції, одержало назву парадигматичне
заступання. Заступання, за якого займенник розглядається щодо до свого антецедента, називається
синтагматичне заступання [Крылов 1989, с.6]. У першому випадку явище одержало назву дейксис, у другому –
анафора.
Проте «парадигматичне заступання» притаманне не тільки займенникам, але й будь-яким повнозначним
словам, які належать до певного лексико-граматичного розряду й розглядаються в їх відношенні до інших слів
того ж розряду.
Синтагматичне заступання так само неможливо вважати відмінною рисою займенників, оскільки воно
вважається первинним лише для анафоричних займенників (вказівних, зворотного, відносних, займенників 3-ої
особи), а особові і кванторні залишаються поза цією функцією.
Перша і друга спроби на могли стати остаточними, оскільки предметом дослідження виступали функції
займенників, а не їх значення. Визначити семантичну своєрідність займенникового класу слів уможливлюється
лише через вияскравлення лексичного значення займенників.
Відома спроба розмежувати базові значення та надбудови на матеріалі субстантивних займенників [див.
Федосов 1989, с.26-31], де базовими первинними значеннями є предмет, істота/неістота, особа/неособа;
вторинним базовим значенням, яке виникло на основі первинних, вважається рід: чоловічий, жіночий, середній.
Вторинним його слід вважати, оскільки він не тільки відображає в своїй класифікації розподіл предметів в
об’єктивній дійсності, але й зорієнтований на відношення до інших слів висловлювання. До того ж, якщо
первинні базові значення послідовно відображають розподіл предметів, то вторинні не зовсім: в розряді істот,
точніше осіб, – послідовно, і непослідовно, точніше незрозуміло, – в розряді неістот.
Над базовими значеннями займенників надбудовуються значення, які конкретизують перші, – значення-
надбудови. До первинних надбудов належать: число, особа, відмінок, означеність/неозначеність, заперечення.
У сучасному вимірі стану поглядів на семантику займенників найбільш цікавим шаром займенникового
значення є вторинна надбудова. На попередніх рівнях займенники розглядалися поза тим, чи безпосередньо
вони співвідносяться з дійсністю – з предметами та їх ролями в ситуації, чи опосередковано – через
повнозначні слова, які називають ці предмети та їх ролі. Завдяки надзвичайній абстрактності займенників,
оскільки вони вказують на великі класи предметів, займенники в мові часто «опосередковано (через ядро
частиномовного класу [іменник, прикметник, числівник, прислівник – Н.Т.]) називають певні явища»
[Вихованець 2004, с.185], хоча й не завжди. Таким чином, значення займенника конкретизується через
повнозначні слова, які звужують клас предметів, на які вказують займенники. Як наслідок певний предмет
(разом з його роллю в ситуації) називається через повнозначне слово, а займенник вказує вже не на предмет, а
на це повнозначне слово. «Саме у сфері мовлення виявляються особливості семантичної ідентифікації Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
197
займенникових слів з іменниками, прикметниками, числівниками і прислівниками. Це дає змогу визначити
репертуар опосередковано-репрезентативних (референційних – Н.Т.) значень…» [Вихованець 2004, с.185]. У
плані семантики в займенників з’являється ще одна категорія (для займенника специфічна), яка є надбудовою
над усіма категоріями, які вже вони мають, – коли безпосередньо співвідносяться з дійсністю. Це – реалізація
займенників у акті мовлення.
Третя спроба знайти притаманну для всіх займенників семантичну рису ґрунтується на аналізі реалізації
займенника в акті мовлення. За цим підходом вважається, що в значення займенника входить його роль, яку він
виконує в певному акті мовлення. Оскільки займенник у порівнянні з іншими частинами мови не має
«речового» змісту, то «займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента
вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їх співвіднесеності з мовцем»
[Вихованець 2004, с.186]. Значення слова представлено у вигляді характеристик, які в мовленні при
використанні знака приписуються актанту ситуації або ситуації загалом.
На рівні вторинної надбудови референційно-семантичні розряди відповідають таким принципам:
1) займенники, що характеризують предмет об’єктивної дійсності за допомогою покликання на конкретний
мовленнєвий акт (на його учасників, на мовленнєву ситуацію або на саме висловлювання), або 2) займенники,
що характеризують предмет, вказуючи на нього, точніше на його денотативний статус. Займенникові слова
виділяють різнорідні явища за ознакою співвіднесеності з мовцем [Вихованець 2004, с.186]. Саме з цих
протиставлень висувається можливість розглядати займенники як семантичну єдність. За першим критерієм
займенники утворюють розряд дейктичних (у широкому смислі) [Крылов 1989, с.8]; анафоричних і дейктичних
у відносно чіткому розмежуванні [Падучева 2004, с.133]. За другим критерієм виділяється розряд займенників,
«який виражає денотативний статус (кванторні займенники)» [Падучева 2004, с.134].
Пропонована спроба проаналізувати багатошаровість займенникового значення дає можливість
об’єднати займенники на основі спільної референційної семантики. Саме третій крок у дослідженні семантики
займенників дав можливість говорити, що займенники являють собою семантичний клас слів, в лексичне
значення яких входить вказівка на той чи інший тип референції «денотативний статус» [Крылов 1989];
«займенник і взагалі займенникові елементи мови – це головні засоби референції» [Падучева 2004, с.10].
Семантичні дослідження останніх років підтверджують інтуїцію традиційної граматики, яка завжди
відстоювала єдність класу займенників як безпосередню очевидність. Звернення до референційних аспектів
висловлювання показало, що займенники, не постаючи граматичним угрупованням слів, утворюють, проте,
лексико-семантичний клас слів, єдність якого зумовлено його принциповою роллю в здійсненні референції: це
слова, в значення яких входить або покликання на акт мовлення, або вказівка на тип співвіднесеності
висловлювання з дійсністю [Падучева 2004, с.10].
Розглянемо референційні типи займенників. Займенники підрозділяються на два типи: І – займенники,
що вказують на акт мовлення, ІІ – займенники з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.
Серед займенників першого типу можна виділити дейктичні (у вузькому розумінні) та анафоричні.
Дейктичні займенники відсилають до учасників певного мовленнєвого акту або до мовленнєвої ситуації.
Так, особові займенники 1-ої та 2-ої особи звернені на слухача чи мовця в певному мовленнєвому акті, вказівні
звернені на об’єкт, на який направлений вказівний жест мовця, реальний чи уявний. Усі дейктичні займенники
спрямовані на екземпляр, тобто на визначений референт.
Анафоричні займенники – займенники, що відсилають до висловлювання або тексту, до складу якого
вони входять. Здебільшого це відсилка до передтексту – «власне анафора», «ретроспективна регресивна
анафора», «реприза», на відміну від більш рідкісного випадку відсилки до посттексту – «катафори»,
«проспективної прогресивної анафори», «антиципації» [Ожоган 1998; Крилов 1989]. Анафоричний зв’язок
виражається не тільки займенниками; анафоричний зв’язок – це відношення, яке виникає між словами у
висловлюванні або в тексті, коли смисл одного слова або висловлювання містить відсилку до іншого, за
відсутності синтаксичного зв’язку. Смислове джерело, перший член анафоричного відношення, до якого
відсилає ананфоричний займенник, називається антецедентом цього займенника, другий – анафором.
Поняття «анафора» і похідні від нього поняття «анафоричний займенник», «анафорична відсилка»,
«анафоричний зв’язок» і т.ін. мають давню історію. Це явище має ядро – корпус фактів, які викликають мінімум
суперечностей, і периферію – «розмиті» межі проблеми. До «ядра» анафоричної проблематики належать
наступні принципи [Подлесская 1989, с.13]:
1. «Принцип кореферентності» (наявність двох кореферентних мовних висловлювань).
2. «Принцип синтаксичної незалежності».
3. «Словниковий принцип», за яким кореферентність анафоричної одиниці є словниковою інформацією
для антецедента.
Детальніше розглянемо перший принцип. За співвіднесеності займенника зі своїм антецедентом виникає
поняття кореферентності/некореферентності.
Кореферентність – у простому випадку – це відношення між займенником та його антецедентом, за якого
і займенник, і його антецедент співвідносяться з одним і тим самим предметом об’єктивної позамовленнєвої
дійсності. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
198
О.В.Падучева вважає, що анафоричний зв’язок може бути некореферентним: «Не виражають
кореферентності вказівні займенники, які ідентифікують якісні характеристики (такий)» [Падучева 2004,
с.137]. Більшість складних випадків у інтерпретації анафоричних одиниць виникає там, де порушується
взаємооднозначне співвідношення між текстом і смислом. Усвідомлення цього факту призвело до появи в
лінгвістиці тенденції розглядати кореферентність не як відношення між елементами тексту, а як відношення
між елементами смислу, анафоричні одиниці за такого підходу розглядаються як один із засобів кодування в
тексті відношення кореферентності.
Принцип кореферентності є фундаментальним, оскільки відображає зміст анафори як мовного
феномену, а численні випадки «анафори без кореферентності» можна зняти за рахунок уточнення поняття
кореферентності. «Кореферентність – це відношення між фрагментами семантичного представлення, яке
фіксується в семантичному представленні у вигляді особливого елемента – двомісного семантичного предиката
Тотожність. Анафора – засіб «підключення» до цього відношення. Анафорична одиниця – це елемент коду,
тобто мовне висловлювання, словникові відомості якого містять інформацію про кореферентність. Іншими
словами в тлумачення анафоричної одиниці входить семантичний предикат Тотожність. Семантичний предикат
Тотожність може включатися в різні фрагменти словникового тлумачення анафоричної одиниці, по-різному
пов’язуючись у межах цього тлумачення з тими чи іншими його компонентами. Саме від способу включення
семантичного предиката Тотожність у словникове тлумачення залежить функціонування анафоричної одиниці і
анафоричного займенника також» [Подлесская 1989, с.17-18]. О.В.Падучева на матеріалі займенників 3-ої
особи наводить приклади, в яких констатує порушення кореферентності, проте ці приклади швидше за все
свідчать про те, що автори намагаються представити кореферентними ті ситуації, які об’єктивно такими не
постають [Селивёрстова 1988, с.38]; заперечення наявності конкретного індивіда, який би відповідав
конструкту певного індивіда, та займенник відносяться до того ж самого денотата, тобто в цьому разі до
конструкта члена певного класу: У нас ще немає доказів існування цього явища, але вони з’являться при
подальшому дослідженні. Заперечення наявності конкретного індивіда – доказів не свідчить про відсутність
кореференції із займенником вони, оскільки заперечується наявність конструкта, а не сам конструкт, а якщо
конструкт існує, то займенник вони й індивід, який задовольняв би дескрипцію докази, відносяться до того
самого денотата, тобто в цьому разі до конструкта члена класу докази. Так само можна розглянути ще один
приклад, для якого характерне явище кореферентності, проте О.В.Падучева заперечує цей факт: Хто обраниця
Жана Маре і чи існує вона взагалі – невідомо. Денотат іменної групи обраниця Жана Маре – конструкт, який
відповідав би даній дескрипції. Займенник вона має той самий денотат. Таким чином, підтверджується
кореферентність першої і другої частини речення, оскільки в першій частині ставиться питання про те, хто
відповідає даному конструкту, в другій частині – чи відповідає хто-небудь йому взагалі.
Анафоричні займенники поділяються на кілька референційно-семантичних розрядів: займенники 3-ої
особи, зворотний, відносні. Розподіл займенників за розрядами зумовлений не тільки особливостями
референції, а й своїми синтаксичними характеристиками. Займенники 3-ої особи не висувають, як правило,
ніяких синтаксичних вимог до антецедента. Зворотний займенник характеризується обмеженнями на
синтаксичний зв’язок з антецедентом: відсилає до суб’єкта того предиката, якому підпорядкований займенник.
Відносні займенники поєднують анафоричну функцію з вираженням підпорядкування підрядного речення, до
складу якого вони входять, головному. Як анафоричні, тобто для виконання анафоричної функції, можуть
вживатися й вказівні займенники. Межа між анафоричними і власне дейктичними нечітка [Крылов 1989].
Другий тип займенників – займенники з вказівкою на денотативний статус, або кванторні.
Семантична структура речення може бути представлена у вигляді композиції предиката і групи
аргументів (актантів). Центральним у цій системі є поняття квантифікації, тобто ступеня входження класу будь-
якого з аргументів до класу предиката. Квантифікація може бути абсолютною (Всі учасники конференції
зареєструвалися) або відносною (Деякі учасники конференції зареєструвалися), стверджувальною (Всі учасники
конференції зареєструвалися) або заперечною (Ніхто з учасників конференції не зареєструвався). Семантичні
показники, які відповідають тому чи іншому ступеню входження аргументу до сфери предиката, називаються
кванторами. Відповідно до визначення квантифікації і з метою оптимізації процедури семантичного аналізу
кванторних лексем їх зручно подавати як одиниці, які, на відміну від атрибутів, не можуть бути реалізованими
поза взаємодією з предикатом. Якщо атрибути, як указують П.Адамець і В.Грабе, «утворюють разом зі своїми
означуваними членами складні одиниці вже на етапі іменування, який передує утворенню речення» [Адамец
1968, с.192], то квантори завжди предикативно орієнтовані: вони маркують саме зв’язок синтаксичних
компонентів і саме таких, одним з яких є предикат [Киклевич 1989, с.37].
Виділяються наступні референційно-семантичні розряди, які виражають денотативний статус:
1) займенники невизначеності ( наприклад, якийсь), які відсилають до об’єкта, який невідомий мовцю;
2) слабовизначені (деякий), які відсилають до об’єкта, який відомий мовцю, але невідомий слухачу;
3) екзистенційні (який-небудь), які не індивіалізують об’єктів; 4) універсальні (всякий), які вживаються в
твердженнях, що стосуються всіх об’єктів певного класу; 5) заперечні (ніякий), які вживаються в реченнях, що
заперечують наявність певної якості у всіх об’єктів будь-якого класу; 6) питальні займенники, які, крім власної
функції, висловлюють також ілокутивну функцію питання [Падучева 2004, с.134].
Для узагальнення референційної семантики представимо її у вигляді схеми (див. схему 1). Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
199
Незважаючи на таку «табличну» класифікацію, займенники все одно не вдається чітко розмежувати за
поданими розрядними значеннями. Такий прагматичний погляд на природу існування займенників і така
прагматична класифікація не може цілком розкрити саме значення займенника, а тому й задовольнити
лінгвістів, які намагаються знайти спільну семантичну ознаку та довести правомірність існування цього класу
слів. Це відбувається ще й тому, що термін «прагматика» має надзвичайно широке вживання, він ще не одержав
достатньо чіткої інтерпретації і тлумачиться різними лінгвістами по-різному (див.[Степанов 1981]). Нечіткість,
коливання в уживанні терміна значною мірою зумовлені тим, що розмежування семіотики, запропоноване
Ч.Моррисом [1983], на семантику, синтактику й прагматику не повністю відповідає природі й сутності мови
перш за все тому, що в рамках цієї класифікації не визначено місця вченню про значення (семантика в теорії
Ч.Морриса – це вчення про відношення мовних знаків до об’єктів дійсності, а не власне значення)
[Селивёрстова 1988, с.30].
Якщо прийняти трактування прагматики як науки, що вивчає «поведінку знаків у реальних процесах
комунікації» [Арутюнова, Падучева 1985, с.3], то в сфері її ведення опиняться всі мовні знаки, в умовах їх
вживання, і займенники в цьому смислі не будуть відрізнятися від інших слів. Якщо віддати перевагу вужчому
трактуванню поняття прагматики і вважати, що вона має справу з тими додатковими явищами, які виникають в
умовах вживання мовного знака, і водночас незалежні від його значення, то займенникова семантика не
відноситься до числа подібних явищ [Селивёрстова 1988, с.31].
Схема 1.
Референційні розряди займенників
Займенники не можна визначити лише як слова, значення яких зводиться до вказівки на відношення
учасників комунікації до акту мовлення. Розглянемо займенник «я». Якби значення цього займенника
зводилося б тільки до вказівки на відношення учасників в акті мовлення, тоді тотожним значенням було б
значення висловлювання автор даних слів. Проте це не так, оскільки через певні традиції займенника «я»
уникають, замінюючи його на подібні висловлювання. Ця стилістична функція ґрунтується саме на різниці у
значеннях цих мовних засобів. Значення займенника «я» полягає в характеризації учасника події як індивіда,
особистості і складає основну відмінність «я» від представленого мовного засобу. Загалом особові займенники
характеризують мовця або слухача як індивіда, взятого в його одиничності.
Звичайно, перед нами постає питання, чи займенник є тільки вказівкою на спосіб представлення (тобто
констатація відсутності значення в системі мови) або є засобом характеризації денотата, що говорить про
наявність значення взагалі.
Під терміном «значення» розуміється спосіб вказівки на денотат, те як денотат буде представлений у
його означенні даним мовним знаком. На думку деяких вчених, значення займенників не збігається з загальним
розумінням значення.
У мовознавстві існує погляд, що «займенникові слова звичайно позбавлені лексичного значення, тому
що вони поза ситуацією, контекстом не відображають, не називають жодних об’єктів навколишньої дійсності…
[значення] у займенникових слів – змінне, повністю залежне від контексту» [Вихованець 2004, с.185]; «Слово-
назва – самодостатній для досягнення референтної означеності знак. Слово-вказівка – знак, який забезпечує
референтну означеність за підтримки контексту і реальної ситуації. Отже, слово-назва, референтом якого є клас
однорідних предметів, а не одиничний представник класу, виконує свою відображальну функцію самостійно.
Дейктичні займенники
інчиткйед енсалВАнафоричні
Кванторні займенники
О
с
о
б
о
в
і
з
а
й
м
е
н
н
и
к
и
1
–
о
ї
й
2
–
о
ї
о
с
о
б
и
В
к
а
з
і
в
н
і
з
а
й
м
е
н
н
и
к
и
О
с
о
б
о
в
і
з
а
й
м
е
н
н
и
к
и
3
–
о
ї
о
с
о
б
и
З
в
о
р
о
т
н
и
й
В
і
д
н
о
с
н
і
Н
е
о
з
н
а
ч
е
н
і
С
л
а
б
о
о
з
н
а
ч
е
н
і
Е
к
з
и
с
т
е
н
ц
і
й
н
і
У
н
і
в
е
р
с
а
л
ь
н
і
З
а
п
е
р
е
ч
н
і
П
и
т
а
л
ь
н
і
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
200
Слово-вказівка для виконання відображальної функції потребує підтримки контексту і ситуації» [Мигирин
1978, с.32]. Але денотативне призначення мовного знака полягає в тому, щоб повідомляти щось про явища,
описувані у висловлюваннях. Займенники співвідносяться з цілими денотативними полями (хто? – запитання
про будь-яку особу, я – характеризує будь-яку особу як індивіда й адресата мовлення). Займенники задають той
чи інший рівень характеризації актанта ситуації, тому цілком можливо говорити про наявність лексичного
значення займенника, але вони не містять у собі інформації, що відповідає цьому рівню представлення. Замість
цього вони або відсилають до того елемента контексту, або ситуації, який може додати якісь відомості, або
вказують на несуттєвість цих відомостей або відсутність їх у мовця. Ця інформація не належить самому
значенню, а тому її мінливість у різних актах мовлення не свідчить про мінливість самого значення. Різниця
між значенням і денотатом полягає не стільки в їхній «матеріальній» природі, скільки в тому, що виступає як
об’єкт опису, а що – як засіб, за допомогою якого цей об’єкт описується. У значенні займенника денотатом
виступає конструкт, узагальнення [Селивёрстова 1988].
Якщо розглядати власне значення займенників, тобто ту інформацію, яку займенники передають про свій
денотат (референт), то легко побачити, що це значення не залежить ні від контексту, ні від ситуації: в
«характеристику», яку займенники дають актанту ситуації, може входити вказівка, наприклад, на ту роль, яку
даний актант відіграє в акті мовлення, проте сама ця вказівка не змінюється від контексту або ситуації.
Навпроти, якщо розглядати ті додаткові конкретні знання, які необхідні, для ідентифікації денотата, скажімо, –
встановити час, визначений прислівником зараз, у якомусь окремому випадку його вживання, то можна
побачити, що значення займенника змінюється залежно від контексту і ситуації [Селивёрстова 1988, с.9]. У
семантиці займенників існують постійні рівні, які не змінюються від висловлювання до висловлювання, та інші,
змінні, які конкретизують перші.
Отже, значення займенників має два шари: 1) займенники задають рівень характеризації актанта ситуації,
представляють його або як особистість, або як члена класу; 2) займенники вказують, чи можна одержати з
контексту або ситуації відомості, які розкривають задану характеристику, і за вказівки на наявність такої
можливості містить у собі відсилку до того чи іншого елемента контексту або ситуації, які поповнюють
недостатні відомості. Обидві ці частини значення (і характеризація, і відсилка) достатньо стійкі.
Референційна (прагматична) класифікація має певні недоліки. По-перше, визнається нечітка межа між
анафоричними та власне дейктичними займенниками, по-друге, не можна повністю ототожнювати значення
займенників та їх функціонування в мовленні, оскільки функціонування походить від значення, а тому
некоректно частину від цілого видавати за ціле та порівнювати перше і друге. Розглянута референційно-
семантична класифікація займенників не повністю розкриває і можливості питальних займенників. Мовознавці
погоджуються з тим, що значення питального займенника – проблема складна не тільки на рівні тексту, а й на
рівні самих займенників [Падучева 2004, с.232; Майтинская 1969, с.215].
У традиційному мовознавстві виокремлюють питальні і відносні займенники, цей розподіл відбувається
на логіко-ситаксичному рівні. «Питальні займенники: хто, що, який, чий, котрий, скільки. Вони містять питання
про особу, предмет, ознаку, належність і кількість предметів…»; «Відносні займенники. Якщо перелічені
питальні займенники приєднують підрядне речення до головного, тобто виступають як сполучні слова і є
співвідносними словами до іменника чи займенника головного речення. Тоді вони стають відносними
займенниками» [СУМ 2001, с.165].
У курсі «Сучасна українська літературна мова» за заг. ред. І.К.Білодіда автор статті «Займенник»
І.Я.Матвіяс поєднує питальні і відносні займенники в один розряд: «Питально-відносні займенники становлять
групи іменникового (хто, що) і прикметникового типу (який, котрий, чий)… Одні й ті ж займенникові слова,
що належать до питально-відносних, виражають запитання про предмети, якості, належність і кількість або
вказують на зв’язок підрядного речення з якимсь членом головного речення. У першому випадку – це питальні
займенники, у другому – відносні. Питальні займенники не позначають якихось осіб, предметів, явищ, ознак, а
тільки вказують, що вони повинні бути названі і спонукають співбесідника назвати їх» [СУЛМ 1969, с.271].
Автор статті, проголошуючи питальні і відносні займенники членами одного розряду, з’ясовує різницю їхньої
референційної семантики, але суперечність навіть за такого погляду на ці займенники не зникає, оскільки
належність до одного розряду не знімає різниці у їх референційному значенні. Така двозначність породжується
традиційним уявленням про семантику й систему мови взагалі. На рівні саме мови питальні і відносні
займенники не мають якісної різниці. Але на рівні синтаксису зв’язного тексту додаються референційні ознаки,
які є ілюстраторами розбіжності в значенні цих займенників. Межа між питальними й відносними
займенниками існує на синтаксичному рівні, оскільки відносність займенників реалізується у
складнопідрядному реченні, а питальні займенники вказують на денотат і не вимагають для себе якихось
особливостей синтаксичної будови. Відносні займенники, реалізуючи власне анафоричну функцію, повинні
мати антецедент. Питальні займенники передбачають існування об’єкта з певними якостями й сигналізують про
те, що мовець, який не спроможний ідентифікувати або характеризувати об’єкт, спонукає адресата допомогти
йому в цьому. Функціональне призначення питальних і відносних займенників різне, оскільки перші є засобом
запиту інформації, другі – служать для зв’язку частин складнопідрядного речення. Проте межа між питальними
і відносними займенниками стирається в складі підрядних речень непрямих питань; у цьому випадку апеляція
до адресата відсутня, а нездатність ідентифікації або характеризації об’єкта приписується вже не мовцю, а Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
201
суб’єкту пропозиційної установки, яка вводить це непряме питання (Ми не знаємо, що робиться нині) [Крылов
1989]. Спроба розв’язання проблеми кваліфікації питально-відносних займенників була зроблена
Є.М.Сидоренко (див. [Сидоренко 1990]): «Відносні займенники характеризуються контамінацією властивостей
прономінативів і сполучників і через це, на нашу думку, повинні бути виведені за межі займенників».
Зважаючи на те, що значення займенників має різну спрямованість, то його можна розглядати «за
горизонталлю» і «за вертикаллю» [Сидоренко 1990]. Авторка визначає «прономінальний» спосіб відображення
дійсності, за якого слово не має «речового» змісту. У цьому разі семантика займенникових слів тлумачиться у
співвідношенні з повнозначними частинами мови: «Своєрідність займенникових слів полягає у тому, що вони
заступають відповідні частини мови, стаючи лексико-семантичними еквівалентами іменників, прикметників,
числівників або прислівників» [Вихованець 2004]. Співвідношення з іменником, прикметником, числівником,
прислівником репрезентує «часткове категорійне значення». Інший шар займенникової семантики отримав
назву «розрядове значення» [Сидоренко 1990]. В роботах інших авторів теж можна зустріти багатошаровість
займенникового значення: «Займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента
вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їхньої співвіднесеності з мовцем»
[Вихованець 2004]; «В значення входять тільки: 1) вказівка на рівні характеризації; 2) інформація про те, де
шукати і чи шукати взагалі недостатні відомості» [Селивёрстова 1988]. І.Р.Вихованець не визнає займенник як
засіб характеризації й наполягає на ситуативності, мінливості значення займенника в мовленні, а в мові
заперечує його взагалі. Протиріччя пов’язані, як зазначалося раніше, з тим, що за традиційним підходом чітко
розмежовується функціонування займенника в мові і мовленні для встановлення лексичного значення.
Поєднуючим засобом постає аналіз значення займенника на дещо іншому двокомпонентному рівні – часткове
категорійне значення й розрядове значення, відповідно перший розуміється як мовна опосередкованість
займенника, другий – характеризація займенником предметів, явищ.
Розуміння займенникового значення відбувається «за горизонталлю» і «за вертикаллю». «За
вертикаллю» визначається категорійне значення, тобто співвіднесеність з іменником, прикметником,
числівником, прислівником, «за горизонталлю» – семантичний розподіл займенників відбувається на основі
розрядового значення, тобто закріпленістю знака за певним змістом об’єктивної дійсності [Сидоренко 1990].
Так, займенник він має розрядове значення предметно-особової вказівності та категорійне значення –
предметність (без диференціації на істоту та неістоту), співвідносну з іменником.
Співвіднесеність категорійного значення займенників зі значенням предметності, ознаки предмета,
кількості та ознаки ознак ґрунтується на визначенні місця займенникового класу слів в системі частин мови.
Є.М. Сидоренко визначає займенниковий клас «поперечним», який обслуговує повнозначні частини мови, і
знаходиться не на одному рівні з іншими частинами мови, а вздовж їх, що символізує семантико-
функціональну основу виділення займенникового класу слів [Сидоренко 1990]. Семантична класифікація
створена з урахуванням категорійного співвідношення займенників з незайменниковими частинами мови та
ієрархії взаємовідношень розрядових значень.
Ще однією особливістю аналізованої класифікації є розташування займенників «за горизонталлю», яке
представляє собою займенникові ряди, вершиною кожного з яких є питальний займенник, оскільки саме він має
здатність виступати як протичлен в опозиції: питальні – позитивні займенники. Приклад займенникового ряду з
верхівкою хто: хто, я, він, вона, воно, вони, той, цей, будь-хто, хтось, дехто, кожний, всякий, інший.
Синкретичні ознаки, які Є.М.Сидоренко поклала в основу значеннєвої концепції займенника,
наближають до усвідомлення недостатності поняття «лексичне значення» для визначення всіх особливостей
семантики займенників. Н.Ю.Шведова розширила поняття «значення» до поняття «смисл», зважаючи не та, що
під значенням займенника розуміється конструкт, узагальнення. Слова разом зі своїм лексичним значенням є
лише частиною смислу (див. [Шведова 1998]).
Ще однією спробою виокремлення займенника в окремий клас слів полягає у пошуках мовного смислу.
Еволюція поглядів і досліджень всієї мовної системи, а зокрема системи займенникових слів, дає
можливість увести поняття «мовного смислу».
Існують різні тлумачення мовного смислу. Прикладом цього є визначення мовного смислу в
«Лінгвістичній енциклопедії» [М., 1990].
Поняття відображає загальні й одночасно найбільш сутнісні ознаки предмета чи явища. Значення слова
наближене до поняття. Можна сказати, що значення прагне до поняття як до своєї кінечності [Степанов 1975,
с.11]. Значення слова відображає загальні й одночасно сутнісні ознаки предмета, що пізнаються в практиці
людей. Смисл розглядається як ціле, що створюється сигніфікатом, інтенсіоналом, конотацією,
парадигматикою слова [ЛЭ 1990, с.385]. Поняттєві категорії трактуються як смислові компоненти загального
характеру, притаманні не окремим словам і системам їх форм, а широким класам слів [ЛЭ 1990: Т.В.Булыгина,
С.А.Крылов, стаття «Понятийные категории», с.385].
Достатньо ґрунтовно розглядається концепція мовного смислу в роботі І.І.Мєщанінова, де в термінах
«поняттєвих категорій» розглядається такий «мовний зміст», який обов’язково має системне вираження –
«мовний вияв» [Мещанинов 1945]; О.В.Бондарко описує мовний смисл за допомогою апарату понять і їхніх
дефініцій, куди й відносяться «мовний зміст», «розумовий зміст мови», «поняттєвий смисл», «поняттєві
категорії», «мовні семантичні функції» й деякі інші, які узагальнюються в межах «функціонально-семантичних ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
202
полів» [Бондарко 1978]. На цілісній концепції смислу основана робота І.А.Мельчука, де смисл розуміється як
певна інформація (означуване), тобто складне «семантичне представлення», сконструйоване з більш простих
одиниць (сем); це означуване передається відповідними мовленнєвими сигналами – те, що означає, –
текстовими одиницями: словоформами, словосполученнями, реченнями [Мельчук 1974]. Н.Ю.Шведова розуміє
мовний смисл як сполучення в собі певного поняття і власне значення, матеріалізовані в тій чи іншій одиниці
мови; вводить поняття «загальна смислова категорія», «частково смислова категорія», які створюють основу
смислової системи мови [Шведова 1998].
Значення займенника містить у собі конструкт, узагальнення, а тому цілком можливе існування поняття
займенникового смислу, в який і входить значення. Основою всього займенникового класу слів виступають
«вихідні займенники», в яких зосереджені «елементарні і водночас глобальні поняття – про істоту, про предмет
(тобто про все неживе матеріальне, а також про все те, що можна уявити собі як деяку чуттєво або розумово
сприйнятну реалію), про приналежність, про ознаку, що відкривається, сприймається, приписується або існує,
про час (власне час або точки його відліку або умовного спину), про простір (власне простір і його
спрямування, початок і межу), про кількість (власне кількість і її міру), лічбу, про обставину, що супроводжує
ситуацію або її створює, про саму ситуацію, зовнішню або породжену чиїм-небудь внутрішнім станом, врешті-
решт, про пов’язаність ситуацій або обставин за причиною або метою» [Шведова 1998]. Отже, постає нове
розуміння займенникової семантики, яке представлене у вигляді мовного смислу.
Таке розуміння відповідає тлумаченню значення як концепту у Ф. де Соссюра, способі представлення
позамовного поняття в О.О.Потебні, „наївного поняття” в Л.В.Щерби, „семантичного змісту”, закріпленого за
одиницею вираження мовного знака, в О.І.Смирницького і т.ін.
Основу розуміння займенникового класу як цілого, згідно з четвертим підходом, утворює саме
положення, що значення займенника – конструкт, узагальнення.
Конструкти, тобто «вихідні займенники», сегментовані засобами самої системи за ознакою «означеності
– неозначеності – непредставленості (незнання, неіснування). Так, у межах самої системи займенників
створюються підсистеми, кожна з яких постає як «мала система», яку очолює «вихідний займенник» і яка
диференціює його з погляду ступенів пізнання [Шведова 1988]. В основу триступеневого підходу покладений
«смисл всеохоплюваності», тобто квантор всезагальності: в одних займенниках він наявний, інші займенники –
протистоять своєю зосередженістю, даністю, одиничністю.
О.М.Селіверстова, досліджуючи семантику особових займенників, визначає, наприклад, що займенник
«я» визначає індивіда в його одиничності. Вона протиставляє квантор одиничності і квантор всезагальності
[Селивёрстова 1988, с.51], проте не вживає термін «мовний смисл» і не покладає ці принципи в основу
займенникового значення.
Система займенників, що характеризується чіткістю та глибиною своєї будови, за своєю природою
самодостатня, вона звернена, водночас, до всіх інших класів слів та з ними взаємодіє. «Роль займенників у мові
виходить далеко за межі будь-яких граматичних класів… вони означають смисли, що входять до глобальних
понять матеріального й духовного світу, поглиблюють, диференціюють, зіставляють і сполучають ці смисли»
[Шведова 1998]. Загальний склад займенників розподілений за наступними ділянками системи: 1) вихідні
(вершинні) займенники, які означають глобальні поняття буття; 2) займенники, які входять до сегментів
вихідних займенників та означають: а) означеність; б) неозначеність, невпевненість в існуванні, можливість;
в) непредставленість – неіснування або заперечення існування або незнання; 3) займенники, що означають
всеохоплюваність, загальність; 4) займенники, що означають одиничність, виключність; 5) займенники, що
позначають власне тільки зв’язок компонентів тексту. Н.Ю.Шведова, як і Є.М.Сидоренко, семантичні ознаки
займенників розглядає «за горизонталлю» і «за вертикаллю». Вихідні займенники, проте, в концепції
Н.Ю.Шведової не мають лінійної організації: означуваний ними смисл сегментований засобами самої системи
за ознакою «означеність – неозначеність – непредставленість». Сама система, початком якої є вихідний
займенник, диференціює його з погляду ступенів пізнання. Членування займенників «за вертикаллю» має дві
підстави: всередині означеності – на зіставленні граничності, зосередженості та неграничності; всередині
неозначеності – на зіставленні потенційної одиничності та потенційної множинності. «За горизонталлю» кожна
займенникова ділянка членується за означеністю/неозначеністю. Таким чином, Н.Ю.Шведова уточнює
займенникову семантику ознакою означеності/неозначенсті.
Проте смисловий підхід не враховує важливого, на нашу думку, аспекту реалізації займенникових
смислів у мовленні. «Сферою функціонування смислу являється текст: тут мовний смисл представлений в
реальному втіленні… всі мовні смисли спрямовані на текст» [Шведова,22]. Розглянуті погляди не враховують
прагматичний аспект, але він не може залишатися поза увагою дослідження, оскільки всі значення реалізуються
саме в мовленні.
Значення займенника постає у вигляді смислу, синонімом є концепт, який складається з окремих
мінімальних концептуальних одиниць. Концепт породжений знаннями людини про окремий предмет чи явище
й цілеспрямованою реалізацією цих знань у взаємодії з об’єктивною дійсністю. Основною ланкою
концептуальної системи виступає людина, яка здатна сприймати, продукувати інформацію, керуючись певними
схемами, програмами, планами, стратегіями. У результаті розумової діяльності створюється система смислів, Розділ ІІ. Актуальні проблеми морфології
203
які відносяться до того, що індивід знає, думає про світ. Нові смисли породжуються через співвіднесення нової
інформації й тієї, що індивід уже має в своєму багажу.
Концепт є синкретичним явищем, представленим у вигляді ядра і периферії. Перше відображає
денотативне призначення займенника, друге – суб’єктивний досвід, прагматичні характеристики. Ядром
значеннєвої концепції займенників виступає характеризація актанта ситуації, в яку може входити вказівка,
додаткові, конкретні значення, які необхідні для ідентифікації денотата складають периферію.
Приймаючи концептуальність як основу семантичної системи мови, погляд на займенник як частину
мови стає незаперечним. Смисли, які реалізує займенник і які в свою чергу уточнюються, обмежуються
співвіднесеними з ним частинами мови, є самодостатніми для функціонування в межах окремої частини мови.
Тривалий шлях вивчення семантики, уточнення меж значення, різноманітність поглядів щодо
частиномовної кваліфікації займенника свідчать про семантичну складність цього класу слів. Визначення
можливостей поєднання займенникових слів у єдиний клас, спроби з’ясування семантичної однорідності
показують розвиток наукової думки в межах вивчення особливостей займенникової семантики. Кожний крок у
дослідженнях, зроблений мовознавцями в напрямку вияскравлення ознак займенників, відкривав той чи інший
бік значення цих слів у мові, поглиблював відомості про функціонування займенників у мовленні. Але
незважаючи на досить серйозні й ґрунтовні спроби, ця проблема ще залишається не вирішеною, залишилися
«білі плями», а тому, звичайно, необхідне подальше вивчення семантичної унікальності займенників у
сучасному вимірі концептуалізації семантики мовної системи.
Література
Арутюнова 1988 – Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. – М.: Наука, 1988.
– 341с.
Арутюнова, Падучева 1985 – Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики
// Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 16. – М.: Прогресс, 1985. – С.6 – 32.
Адамец 1968 – Адамец П., Грабе В. Трансформация, синтаксическая парадигматика и члены
предложения // Slavia. – 1968. – Seљ. – С. 185 – 192.
Блумфилд 1968 – Блумфилд Л. Язык. – М.: Прогресс, 1968. – 607с.
Бондарко 1996 – Бондарко А.В. К интерпретации понятия «смысл» // Словарь. Грамматика. Текст. – М.,
1996.
Бондарко 1978 – Бондарко А.В. Грамматическое значение и его смысл. – Л., 1978.
Виноградов 1972 – Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове): Учеб. пособие для
вузов / Отв. ред. В.А.Белошапкова, Н.Н.Прокопович. – 2-е изд. – М., Высш. шк., 1972.
Вихованець, Городенська 2004 – Іван Вихованець, Катерина Городенська. Теоретична морфологія
української мови: Академ. граматика укр. мови / За ред. чл.-кор. НАН України Івана Вихованця. – К.: Унів.
вид-во «Пульсари», 2004. – 400с.
Зарецкий 1940 – Зарецкий А. И. О местоимении // Рус. яз. в шк. – 1940. – №6. – С. 17– 22.
Исаченко 1965 – Исаченко А.В. О синтаксической природе местоимений // Проблемы совр. филологии. –
М.: Наука, 1965. – С. 159 – 156.
Киклевич 1989 – Киклевич А.К. К семантической типологии общекванторных местоимений // Русские
местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. –
Владимир: ВГПИ, 1989. – С. 37 – 45.
Киприянов 1989 – Киприянов В.Ф. О дейктичности коммуникативов // Русские местоимения: Семантика
и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. – Владимир: ВГПИ, 1989. –
С. 47 – 51.
Крылов 1989 – Крылов С.А. О семантике местоимённых слов и выражений // Русские местоимения:
Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. – Владимир:
ВГПИ, 1989. – С. 3 – 12.
ЛЭ 1990 – Лингвистическая энциклопедия. – М., 1990.
Майтинская 1969 – Майтинская К.Е. Местоимения в языках разных систем. – М.: Наука, 1969. – 308с.
Мельчук 1974 – Мельчук И.А. Опыт теории лингвистических моделей «смысл – текст». – М.,1974.
Мещанинов 1945 – Мещанинов И.И. Понятийные категории в языке // Труды Военного института
иностранных языков, 1945.
Мигирин 1978 – Мигирин В.Н. Гносеологические проблемы знаковой теории языка, фонологии,
грамматики. – Кишинев: Штиинца, 1978. – 138 с.
Моррис 1983 – Моррис Ч. Основания общей теории знаков // Семиотика. – М., 1983.
Откупщикова 1964 – Откупщикова М.И., Филатов С.Я. Система морфологического синтеза для русского
языка / Научно-техническая информация. – 1964. – №1. – С.39 – 46.
Откупщикова 1978 – Откупщикова М.И. Части речи и местоимения в русском языке // Структурная и
прикладная лингвистика: Межвуз. сб. / Отв. ред. проф. А.С.Герд. – Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1978. – Вып. 1 –
С. 48 – 56.
Ожоган 1998 – Ожоган В.М. Займенникові слова у структурі сучасної української мови. Дис. … докт. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
204
філол. наук. – К., 1998. – 388 с.
Падучева 2004 – Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесённость с действительностью
(референциальные аспекты семантики местоимений). Изд. 4-е, стереотипное. – М.: Едиториал УРСС, 2004. –
288с.
Пешковский 1956 – Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – 7-е изд. – М.:
Учпедгиз, 1956. – 511с.
Подлесская 1989 – Подлесская В.И. К уточнению понятия «анафора» / Русские местоимения: Семантика
и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. – Владимир: ВГПИ, 1989. –
С. 13 – 18.
Селивёрстова 1988 – Селивёрстова О.Н. Местоимения в языке и речи. – М.: Наука, 1988. – 151 с.
Сидоренко 1990 – Сидоренко Е.Н. Очерки по теории местоимений современного русского языка. – Киев;
Одесса: Лыбидь, 1990. – 148 с.
Степанов 1975 – Степанов Ю.С. Основы языкознания. Учебное пособие для студентов филол.
специальностей пед. ин-тов. – Изд. 2-е, перераб. – М.: Просвещение, 1975.
Степанов 1981 – Степанов Ю.С. Имена. Предикаты. Предложения. – М.: Наука, 1981. – 360с.
СУЛМ 1969 – Сучасна українська літ. мова: Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук. думка,
1969. – 583с.
СУМ 2001 – Сучасна українська мова: Підручник / О.Д. Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.; За
ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400с.
Федосов1989 – Федосов В.А. Базисные и надстроечные категории в семантике местоимения / Русские
местоимения: Семантика и грамматика: Межвуз. сб. научн. тр. / Ред. кол.: А.Б.Пеньковский (отв. ред.) и др. –
Владимир: ВГПИ, 1989. – С. 26 – 31.
Шведова 1998 – Шведова Н.Ю. Местоимение и смысл. Класс русских местоимений и открываемые ими
смысловые пространства. – М.: Азбуковник, 1998. – 176с. (38 схем).
The semantics of the pronouns on the modern level of the development of philological science is analysed in the
article. The dynamics of the development of scientific views reffering to the place of the pronouns words in the system of
the parts of speech, peculierities of the semantics from words indicators to the meaning classification is observed.
Keywords: demonstrativity, replacement, paradigmatic replacement, syntagmatic replacement, anaphora,
daxsys, basic meanings, subbuilding meanings, referency, referent semantic categories, actant, coreferency, meaning,
construct, kvantor, meaning classification, pronoun of departure, pronoun row.
Надійшла до редакції 2 жовтня 2006 року.