Розглянуто особливості вираження соціального статусу комунікантів в асиметричних ситуаціях
спілкування. Виявлено закономірності вживання вокативних речень як маркерів соціально-рольових позицій
мовця.
Ключові слова: вокативні речення, асиметричні ситуації спілкування, соціальний статус особи.

Орієнтація сучасної лінгвістичної парадигми на вивчення людського фактора в мові та мовленні сприяє
тому, що соціальний статус учасників комунікативного акту стає об’єктом лінгвістичних досліджень. Якщо
мовленнєві статуси особи уже обговорені в працях О. Почепцова [Почепцов 1989], О. Ємельянової [Ємельянова
2006], Г.Барташевої [Барташева 2004], А. Ярхо [Ярхо 2001] та ін., то соціальний статус комунікантів на
матеріалі української мови в сучасних дослідженнях розглянуто принагідно [Телеки 2006; Павлик 2005].
Цілісне уявлення про цю категорію ще відсутнє. Соціальний статус – це місце людини в соціальній системі, яке
включає права і обов’язки, а також взаємні очікування поведінки (зокрема, комунікативної), які є їх наслідком
[Карасик 2002, с.5]. Комунікативний статус, тобто комунікативні права й обов’язки комунікантів [Почепцов
© Гринишин М.М., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

244
1989, с.41] є основою мовленнєвої взаємодії, соціальний – соціальної, яка здійснюється через мовленнєву
взаємодію або супроводжує її. Отже, мовленнєвий статус комуніканта безпосередньо корелює з певною
соціальною роллю – динамічним аспектом соціальної взаємодії [Крысин 1989, с.134].
Соціальний статус учасника комунікативного акту можна розглядати ізольовано (у цьому випадку маємо
справу з абсолютним статусом) або щодо соціальних статусів інших учасників, тобто через висвітлення
ситуацій спілкування (і це буде відносний статус, тоді розкриваються позиції вищий / нижчий / рівний ). За
типами статусно-рольових відносин усі ситуації спілкування поділяються на симетричні (ролі комунікантів
рівні) та асиметричні (роль одного з комунікантів є вищою за роль іншого) [Белл 1980, с.135-136]. Так постає
три типи відношень, в основі яких є вертикальна, статусно-рольова, дистанція між комунікантами: А1 = А2;
А1 > А2; А1 < А2 (де А1 – адресант, А2 – адресат). Перший тип (А1 = А2) віддзеркалює ситуацію спілкування між
особами з рівним рольовим статусом, тобто між друзями, родичами, колегами приблизно одного віку та
соціального статусу. Інші два відношення: адресант з вищим соціальним статусом → адресат з нижчим
соціальним статусом (А1 > А2), адресант з нижчим соціальним статусом → адресат з вищим соціальним
статусом (А1 < А2) – ілюструють ситуації статусної нерівності комунікантів. Для міжособової комунікації разом
з вертикальними відносинами важливе значення має і горизонтальна дистанція між комунікантами, тобто
ступінь знайомства, близькості, інтимізації стосунків [Ярхо 2005, с.109].
Показниками статусно-рольових відносин комунікантів, а відповідно і засобами, що ідентифікують їхні
соціальні статуси, виступають одиниці номінації адресата мовлення, синтаксична організація висловлення,
особливості вживання тих чи інших мовленнєвих актів, невербальні засоби тощо. У статті розглянемо
синтаксичну організацію номінацій адресата мовлення, зокрема вокативні речення.
Питання семантики та класифікації цих синтаксичних утворень розглянули І. Вихованець [Вихованець
1992], П. Дудик [Дудик 1971], І. Кучеренко [Кучеренко 1963], М. Скаб [Скаб 2002], К. Шульжук [Шульжук
2005]. Хоча єдиного підходу до інтерпретації вокативних речень немає, спільною ознакою в усіх
характеристиках є виокремлене значення спонукання та спеціальна інтонація. Так, І. Кучеренко стверджує, що
“змістом вокативних речень є спонукання, узагальнене значення якого розуміється з ситуації, спільної теми, у
розкритті якої беруть участь інші речення контексту” [1963, с.70-71]. І. Вихованець вказує на особливу
інтонацію вокативних речень, “яка передає заклик, спонукання до припинення дії, докір, обурення та ін.”
[1992, с.61-62]. М. Скаб, розглядаючи прагматичні функції номінацій адресата мовлення, наголошує, що
“найвиразніше вона (спонукальна функція – М .Г.) виявлятиметься в таких назвах, які вживаються мовцем як
окреме висловлення і відповідно виражають на формальному рівні всю семантику комплексу апеляції”
[2003, с.77].
Отже, вокативному реченню притаманна спонукальна модальність, яка відображає емоційно-вольові
стосунки, зумовлені особистісними, соціальними та ситуативними факторами комунікації. Зміст вокативних
речень порівняно із звертанням – компонентом структури спонукальних речень – значно ширший, завжди
модально й емоційно забарвлений, передає складніше уявлення про адресата спонукання. Тому граматично
оформлене звертання не тільки називає адресата мовлення, але й стає своєрідним центром висловлення, що
сконденсовує у собі багатство семантичних відтінків [Шульжук 2005, с.221].
Мовленнєвий акт є природним середовищем функціонування автономних вокативних синтаксем, за
допомогою яких привертається увага співрозмовника, стимулюється реалізація певної дії, поява додаткової
реакції, певних відомостей про предмети реальної дійсності. Залежно від змісту, що закладений в інтонації,
функцій вокативних речень виявляється спонукально-кличний чи емоційно-оцінний характер подібних структур
[Шульжук 2005, с.221]. Для прикладу розглянемо вокативні речення в художній прозі І.Франка1.
1. Вокативні речення, які спонукають до подальшої комунікації (вживаються для виклику адресата).
Наприклад:
(1) – Куме Стефане Чапле! – кричав війт, роззираючись по корчмі (Великий шум, 22, с.218).
2. Вокативні речення, які вимагають від адресата виконання певної дії, переважно зрозумілої з
попереднього контексту (конструкції з виразною спонукальною функцією – попереджувальною, заборонною,
наказовою тощо).
(2) І, обертаючися до пана Никодима, він крикнув:
– Пане Никодим!
Сей підбіг і став перед генералом (Гриць і панич, 21, с.182).
3. Вокативні речення з емоційно-оцінним змістом (використовуються для кваліфікації вчинків адресата:
передають докір, закид, осудження, радість тощо):
(3) – Довбанюку! – скрикнув йому мій тато, забувши навіть утитулювати його паном. – Чи ти стікся,
чи тобі що такого? (Довбанюк, 16, с.212).

1 Матеріалом дослідження є художня проза, див.: Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук.думка, 1976-1986. Покликання
подаємо в круглих дужках, із вказівкою назви твору, номера тому і сторінки. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

245
Речення цього типу часто містить повтор вокативних елементів, що супроводжується вигуками, від чого
докір, осудження позначені звертальною конструкцією, підсилюються експресивно, набувають додаткового
емоційного відтінку, зменшують категоричність:
(4) – Ей, паничу, паничу! – сказала стара, журливо похитуючи головою (Лель і Полель, 17, с.398).
4. Вокативні речення, які стосуються комунікативних ситуацій зустрічі (впізнавання адресата, радості,
здивування, обурення тощо).
(5) – Юрку! Пане Городиський! Чи то ви? – скрикнуло разом до нього кільканадцять голосів. Але в
жаднім голосі й тіні насмішки не було (Довбанюк, 16, с.213).
У подібних здвоєних вокативних реченнях функція кваліфікації, емоційної оцінки у другому реченні
переважає над власне звертальною, яка для першого вокативного речення є основною.
Функціонально близькі до таких вокативних речень є окличні двоскладні неповні речення [Дудик
1971, с.40]. Вони позначають процес пізнавання, пригадування когось, вияв чогось і, зазвичай, є несподіваним і
раптовим наслідком одного з моментів цього процесу, наприклад:
(6) – Антось! Старий боснячисько! – скрикнув Редліх, і оба приятелі кинулись один одному в обійми
(Для домашнього огнища, 19, с.35).
Спонукально-кличні (як 1-2) та емоційно-оцінні (як 3-5) вокативні речення становлять своєрідне
висловлення, в яких імпліцитно міститься певне комунікативне завдання. Воно виражається через інтонацію
(позначену, наприклад, дієсловами крикнув (2), скрикнув (3)) разом з певними невербальними компонентами
комунікації (відображають лексеми з прямим лексичним значенням, наприклад, роззираючись(1), обертаючися
(2), так і емоційно-опосередковані журливо похитуючи (3)) або ж виводиться адресатом у ході інтерпретації
комунікативного акту в цілому. Отже, для виявлення ознак соціально-рольових відношень в змісті вокативного
речення важливими є такі риси: маркованість інтонаційних форм, соціально значущі невербальні компоненти
комунікації (погляд, комунікативний простір, різні характеристики голосу тощо).
Вокативні речення з відповідним інтонаційним малюнком та певною структурою розглядаємо як
синтаксичні маркери соціальних статусів комунікантів в симетричних і асиметричних комунікативних
ситуаціях.
І. Вокативні речення в асиметричних ситуаціях спілкування
Вокативні речення, що виступають засобом вираження категорії директивності в мові, є яскравою
ознакою соціально-рольових статусів комунікантів при асиметричних відношеннях. Залежно від стосунків між
комунікантами, ступеня категоричності, авторитетності джерела спонукання, зацікавленості комунікантів у
виконанні дії та ін. можна виділити такі види директивних речень: 1) наказ, розпорядження, заборона,
інструкція (директиви зі спадним тоном) та 2) власне спонукання, прохання, дозвіл, порада, пропозиція,
запрошення (директиви зі спадно-висхідним або висхідним тоном) [13, с.100]. Для кожного з них характерні
особлива соціально-рольова структура комунікативної ситуації, умови вживання та засоби вираження.
1. Вищий соціальний статус адресанта (А1 > А2)
У творах І. Франка знаходимо інституйовані сфери комунікації ( військо, суд, тюрма та ін.), в яких
соціально-домінантні мовці мають право реалізовувати директивні мовленнєві акти за допомогою
сконденсованих форм, зокрема, спонукальних вокативних речень. Серед них можна виділити такі пари
соціальних ролей:
А) генерал – солдат:
(7) – Гей, ти! – скрикнув він нараз, обертаючися до Гриця. – Ти, Грицю! Сюди!
Гриць піднявся з місця, військовим кроком підійшов до генерала і станув перед ним по-військовому (Гриць
і панич, 17, с.271).
Б) суддя – конвоїр:
(8) – Конвоїре!
– Слухаю, пане суддя! – з’явившись у дверях сказав конвоїр (Лель і Полель, 17, с.334).
В) конвоїр – арештанти:
(9) – Ану, панове злодії! Ставайте парами! Марш! – скомандував старший „дід”, тобто конвоїр (Лель і
Полель, 17, с.298).
Г) майстер – робітник:
(10) – Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будівничий кажуть раст бити?.. Живо! (Борислав
сміється, 15, с.256).
Ґ) пан / пані – слуга:
(11) – Гей ти, Гадино! – крикнула вона до середини стайні. – Де ти там? Ану покажися сюди! (Основи
суспільності, 19, с.164).
Для підсилення директивності вокативних речень І. Франко використовує займениковий іменник “ти” (як
у 7, 11), поєднання спонукальних вокативних речень з іншими неспеціалізованими синтаксичними
(недієслівними) засобами категорії директивності: вигуковими (гей – 7, 11), ану (9) та прислівниковими
(Сюди!(7), Живо!(10)) конструкціями. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

246
Отже, соціально-домінантні адресанти використовують спонукальні вокативні речення з наказовою
інтонацією, тому що вищий соціально-рольовий статус дозволяє а) керувати діями співрозмовника, не
аргументуючи свої вчинки – його правота та авторитет не мають обговорюватися та підлягати сумніву;
б) керувати діями співрозмовника невербально, виходячи з міркувань надлишковості вербального висловлення.
Використання емоційно-оцінних вокативних речень як відповіді на те чи інше повідомлення вказує на
наявність у них реактивної функції, змістом якої є імпліцитне вираження докору, радості та інших емоційних
переживань. У реченнях такого типу адресант з вищим соціальним статусом вільно виявляє ставлення до слів,
вчинків адресата:
(12) – Ну, Гапко! Не згадуй про таке! – промовила пані немов з докором, але з таким якимось відтінком
бодрості в голосі, що бистріший від Гапки слухач був би підмітив якусь таємну радість при такім ореченні
(Основи суспільності, 19, с.316).
Вокативні речення, виражені пейоративним словом, є негативною реакцією на повідомлення від адресата,
нижчого за соціальним статусом, і виражають намагання “поставити на місце” свого співрозмовника (13) або
навіть заборону розмовляти певним чином (14):
(13) – Ну, стара! Що ти собі позволяєш? Запанбрат зо мною хочеш, чи що? Чи бач її, вона ту буде
моргати до мене! Марш до кухні і знай своє діло! (Не спитавши броду, 18, с.431).
(14) Пан аж кинувся, мов укушений гадюкою, і зірвався з місця.
– Хаме! – крикнув до Дум’яка. – З ним говори як з добрим, а він ось до чого собі розбирає! Як ти посмів
подумати про це?
– Овва, – відповів Дум’як, – так то ви далеко від хамів (Великий шум, 22, с.235).
Відповідною реакцією на негативно-оцінні вокативні речення (13, 14) є лише докір, осуд від адресата,
нижчого за соціальним статусом, тоді як в ситуаціях з висхідним статусним вектором (15) вони викликають
обурення, спротив та інтерпретуються як погроза:
(15) Розлючений муляр заскреготав зубами і випростувався.
– Хаме! – крикнув він. – Якого ти біса в мене вчепився? Чого ти від мене хочеш?
– А! Так ти грозиш? – ревнув підмайстер. – Ґвалту! Ґвалту! Розбійник! (Муляр, 15, с.61).
З метою зміцнення комунікативного домінування індивід, що має вищу соціальну роль щодо
співрозмовника, використовує вокативні речення з негативною оцінкою, застосовуючи їх як засіб
психоемоційної підтримки власної домінантної позиції.
Подібні синтаксичні конструкції в мовленні адресанта з вищим соціальним статусом зумовлені його
правом контролю за ходом розмови, зокрема щодо теми, її зміни або припинення комунікації взагалі.
2. Нижчий соціальний статус адресанта (А1 < А2)
Сфера спілкування з висхідним статусним вектором накладає обмеження на вживання директивів зі
спадним тоном. Для адресанта в даній асиметричній комунікативній ситуації є характерним вживання
спонукально-кличних речень з увічливою, прохальною інтонацією, яка підсилюється повторенням вокативних
структур.
(16) – Господару! Господару! – кричать ріпники з долини (Полуйка, 21, с.24).
Адресант, нижчий за соціальним статусом, для заклику переважно вживає спеціальні адресативні звороти
– конструкції з ввічливим імперативом “прошу” та пошанними словами пан / пані або ж титулом, наприклад:
(17) – Прошу ясної пані! Прошу ясної пані! – задихаючись, шепче Параска, нахилена над панею
Олімпією… (Основи суспільності, 22, с.308).
До мовленнєвих актів, притаманних адресанту з нижчим статусом, належать прохання, виправдання,
подяка, вибачення, та ін., напр.:
(18) – Йой, пане! – крикнув Йосько і кинувся панові до ніг, заливаючися сльозами. Більше нічого не міг
сказати, тільки цілував пана по руках (До світла!, 18, с.114).
Для підсилення прохання, вираженого вокативним реченням, І.Франко використовує повтори
синтаксичних конструкцій, однорідні вокативи , зменшувальні суфікси:
(19) – Паночку, паночку! Голубчику наш! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні
роми….Змилуйся, паночку, змилуйся, не гони нас нікуди (Цигани, 16, с.159).
Адресанти з нижчим соціальним статусом найчастіше вживають емоційно-оцінні вокативні речення з
метою докору, як-от:
(20) – Ей, пане, пане! Така ласка до доброго кінця не доведе! І маючи такі думки, чого ви й
обертаєтесь до нас зі своїми сусідськими запевненнями? (Великий шум, 22, с.234).
Повторення головного слова та вживанню вигуків зменшує категоричність висловлення.
В асиметричних ситуаціях спілкування з висхідним вектором односкладні вокативні речення
використовуються не часто, оскільки мовлення особи, що є в залежному становищі, більш експліцитне, ніж
мовлення його рольового партнера, і вимагає від адресанта синтаксично повних, розгорнутих висловлювань.
Можемо підсумувати. Вокативні речення – це самостійні висловлення, в яких міститься певне
комунікативне завдання. Вокативні речення як засіб вираження директивних та оцінних мовленнєвих актів
найчастіше характеризують в асиметричних комунікативних ситуаціях адресантів з вищим соціальним Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

247
статусом. Нижчий статус адресанта накладає обмеження на вживання цих синтаксичних структур в мовленні.
Тому вокативні речення потрібно розглядати як один із синтаксичних засобів позначення соціальних статусів
комунікантів.
Література
Барташева 2004: Барташева Г. І. Взаємодія невербальних та вербальних компонентів ситуації
комунікативного домінування в англомовному дискурсі: Автореф. дис. … канд філол. наук. – Харків, 2004. –
20 с.
Белл 1980: Белл Р. Т. Социолингвистика. Цели, методы, проблемы / Пер. с англ. – М.: Международные
отношения, 1980. – 318 с.
Вихованець 1992: Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук.
думка, 1992. – 224 с.
Дудик 1971:Дудик П. С. Звертання-речення в сучасній українській мові // Укр. мова і література в школі.
– 1971. – №5. – С.37-43.
Ємельянова 2006: Ємельянова О. В. Мовленнєве вираження статусу адресата в англомовному
художньому дискурсі закоханих: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Харків, 2006. – 20 с.
Карасик 2002: Карасик В. И. Язык социального статуса. – М.: ИТДГК “Гнозис”, 2002. – 333 с.
Крысин 1989: Крысин Л. П. Социолингвистические аспекты изучения современного русского языка. – М.:
Наука, 1989. – 188 с.
Кучеренко 1963: Кучеренко І.К. Вокатив як виразник функціонуючого члена речення і так зване
звертання // Проблеми синтаксису: Праці міжвуз. наук. конф. з питань синтаксису. – Львів: Вид-во ЛДУ, 1963. –
С.64-73.
Павлик 2005: Павлик Н.В. Типологія дискурсивних одиниць в українському епістолярному мовленні:
Автореф. дис. … канд. філол. наук – Донецьк, 2005. – 20 с.
Почепцов 1989: Почепцов О. Г. Комунікативний статус як параметр мовної взаємодії // Мовознавство. –
1989. – №4. – С.40-45.
Скаб 2002: Скаб М. С. Граматика апеляції в українській мові. – Чернівці: Місто, 2002 – 272 с.
Скаб 2003: Скаб М. С. Прагматичні функції номінацій адресата мовлення // Українська мова. – 2003. –
№2(7). – С.71-77.
Телеки 2006: Телеки М. М. Соціальні категорії модусу в сучасній українській мові: Автореф. дис. … канд.
філол. наук. – К., 2006. – 20 с.
Шинкарук 2002: Шинкарук В. Д. Категорії модусу та диктуму у структурі речення. – Чернівці: Рута,
ЧНУ, 2002. – 273 с.
Шульжук 2005: Шульжук К. Ф. До питання про вокативні речення // Граматика мови і граматика слова. –
Донецьк: ДонНУ,2005. – С.218-228.
Ярхо 2001: Ярхо А. В. Стратегия неуверенности и динамика статуса в ассиметричных коммуникативных
ситуациях // Вісник ХНУ ім.В.Н.Каразіна. Серія романо-германська філологія. – 2001. – № 537. – С.116-121.
Ярхо 2005: Ярхо А. В. К проблеме концептуализации понятий горизонтальная и вертикальная
социальная дистанция в коммуникации // Вісник Харківського національного університету. Серія філологічна.
В.46 – 2005. – №667. – С.106-111.

Джерела
Борислав сміється // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук.думка, 1976-1986. – т.15. – 1978. –
С.256-480.
Великий шум // Там само. – т.22. – 1979. – С.208-317.
Гриць і панич // Там само. – т.21. – 1979. – С.217-287.
Для домашнього огнища // Там само. – т.19. – 1979. – С.7-143.
До світла! // Там само. – т.18. – 1978. – С.99-118.
Довбанок // Там само. – т.16. – 1978. – С.207-214.
Лель і Полель // Там само. – т.17. – 1978. – С.283-473.
Не спитавши броду // Там само. – т.18. – 1978. – С.325-464.
Основи суспільності // Там само. – т.19. – 1979. – С.144-341.
Полуйка // Там само. – т.21. – 1979. – С.7-24.
Цигани // Там само. – т.16. – 1978. – С.155-166.
Муляр // Там само. – т.15. – 1978. – С.59-64.

The article deals with the peculiarities of person’s social status manifestation in the asymmetrical
communicative situation. The function of vocative sentences as marks of social and role positions of the participants of
communicative act is revealed.
Keywords: vocative sentence, asymmetrical communicative situation, social status of a person.
Надійшла до редакції 27 вересня 2006 року.