Метою статті стало з’ясувати погляди М.Равлюка (1881-1933) на вторинну предикацію в структурі
простого речення. Її репрезентують вторинні синтаксеми, що мають пропозитивну семантику. Це
насамперед дієприкметники та дієприслівники, які не втратили валентних властивостей дієслова. Речення з
цими компонентами перебувають у кореферентних співвідношеннях з різними типами складних речень.
Ключові слова: вторинна предикація, напівпредикативність, валентність предиката, вторинна
предикатна синтаксема, експліцитність/імпліцитність, непредикативна пропозиція, кореферентність.
Сьогодні особливої ваги набуває потреба повернути оригінальні роботи українських учених до активного
наукового життя, адже „історія науки – важливий і невід’ємний складник історії суспільства, історії народу.
Відновити її в усій повноті та істинності – невідкладне завдання українських учених”, – йдеться у Передмові до
збірника статей „Постаті та ідеї: З історії мовознавства України” (К., 1995). У цьому аспекті праці
Ю. Шевельова, В. Задорожного, Г. Мацюк, Н. Гуйванюк, М. Скаба, Н. Бабич, Л. Ткач та ін. пов’язані зі
© Кульбабська О.В., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
278
становленням і розвитком в україністиці різних дисциплін, з діяльністю низки наукових шкіл і напрямів, із
творчою спадщиною окремих учених.
Одним із завдань нашої наукової розвідки стало повернення в науковий обіг плідних ідей маловідомого
широкому загалу вчених імені Миколи Равлюка (1881-1933), науковця-філолога, просвітянського діяча
Буковини, 125-тиріччя від дня народження якого відзначатимемо 7 грудня 2006 року.
Народився Микола Тимофійович у с. Орлиць тепер Снятинського району Івано-Франківської області.
Навчався у Коломийській гімназії, з 1904 р. – у Чернівецькому університеті (був учнем С. Смаль-Стоцького).
Навчання поєднував з активною громадсько-культурною діяльністю, виконуючи обов’язки студентського
товариства „Січ”. Деякий час редагував газету „Хлібороб”. Після закінчення університету працював
викладачем української та класичних мов у Кіцманській гімназії. Був мобілізований до австрійської армії, брав
участь у Першій світовій війні. Зазнавши у серпні 1914 р. важкого поранення під Галичем, потрапив до
російського полону, був відправлений у Середню Азію, де прожив довгі роки неволі. Повернувшись 1926 року
на Буковину, працював викладачем української мови та літератури у четвертій гімназії Чернівців [Погребенник
2004: 10].
Наукові інтереси М. Равлюка були пов’язані з вивченням молдавських грамот, виявлених ним же на
Буковині, й творчості Т. Шевченка (результати досліджень залишились неопублікованими). Підготував і видав
„Українську читанку” для учнів І і ІІ класів гімназії та лінгвістичну працю „Дїєприкметники і дїєприслівники в
українській мові” [Енциклопедія 1998], цікаві і важливі спостереження якої дотепер не втратили свого високого
авторитету (див. праці Г. Гнатюк, І. Слинька, Н. Гуйванюк, Л. Коць, Е. Сасинович, О. Руднєва та ін.).
Мета нашої розвідки – з’ясувати погляди М. Равлюка на додаткову предикацію в реченнях з вербоїдами,
викладені ученим у зазначеній праці (у подальшій цитації зберігаємо орфографію першоджерела – О.К.).
Один з примірників книги, що зберігається у відділі рідкісних книг наукової бібліотеки Чернівецького
національного університету, належить до фондів бібліотеки д-ра Василя Сімовича. За задумами автора, наукова
розвідка мала складатися з двох частин. „В першій части розберу тай обговорю докладно всілякі способи
уживання дїєприслівників і дїєприкметників у таких наших авторів, що мають народний склад думок, а в другій
переведу таку саму аналїзу на безіменній прозї народу по всїляких етноґрафічних збірниках. При самім кінці
зберу вислїди обох частин до купи, порівняю їх з собою тай подам таким способом тоті межі, в яких можна
уживати причасників без нарушення духа мови” [Равлюк: 10]. 1912 року у Кіцмані побачила світ перша частина
праці: матеріалом („Жерелами”) для наукових узагальнень стали „Малороссійскія повєсти разказанныя
Грыцькомъ Основъяненкомъ, т. І. – ІІ, подъ ред. А.А. Потебни, Харьковъ 1889”, „Руська письменність ІІ.2:
твори Григорія Квітки-Основяненка, т. ІІ., під ред. Ю. Романчука”, „Марко Вовчок: Народні оповідання, т. І-ІІ,
виданє „Видавничої Спілки”, Львів 1903”, „Літературно-науковий Вісник, т. ХLІ, Т. ХLІІ”, „Писаня Осипа
Юрія Федьковича”, т. ІІ: повісті і оповідання, упорядковував О. Колесса, виданє наукового товариства
ім. Шевченка, Львів 1902, два твори Василя Стефаника – „Моє слово” та „Дорога”, виданих у Львові відповідно
1905 та 1901 року. „Отсей добір авторів, – зазначає у вступі М. Равлюк, − не припадковий, але сьвідомий; я
хотів, щоб матеріял не був за вузький, лишень обіймав по можности ввесь простір, де говорить ся українською
мовою. Таким чином заступав би Квітка тай Вовчок мову, якою загально говорять на російській Україні, а
Федькович і Стефаник гуцульській і підгірській говір в Цісарщинї” [Равлюк: 10]. При цьому аналіз та
інтерпретація лінгвальних фактів спирається на глибоку й ґрунтовну теоретичну основу (праці А. Кримського,
О. Макарушки, Ом. Огоновського, О. Потебні, О. Соболевського, Ст. Смаль-Стоцького, Ф. Ґартнера,
Є Тимченка, І. Яґича, Ф. Буслаєва). У „Літературі предмету” зазначені також наукові розвідки німецькою
мовою (K.Brugmann, W.Vondrak, B.Delbrьk, Fr.Miklosish, E.Ogonowski, Fr.Pasternek, R.Pilat, V.Jagić), у яких
подано всі надбання синтаксичної науки того часу (найдавніша праця датована 1876 р.), глибоко
проаналізовано й оцінено граматичні явища індогерманських мов, а також старослов’янської, давньоруської
польської, чеської, російської мов у зіставленні з фактами української мови. Разом використано 19 наукових
джерел. М. Равлюк дуже шанобливо ставився до наукової спадщини своїх попередників, учителів, його
критичні зауваження завжди глибоко обґрунтовані, і разом з тим толерантні та увічливі.
У вступних заувагах дослідник пише про суто практичну потребу написання книги: „розібрати основно
всїлякі способи уживаня причасників в нашій мові на те, щоби дістати ясний образ, як сих форм уживати в
лїтературній мові”, оскільки „в жадній иньшій частинї української складнї мови” [Равлюк: 9]. За цими рядками
бачимо людину небайдужу, справжнього патріота рідного слова, який не тільки виступає проти „штучних
конструкцій причасникових, які ріжуть ухо тай зовсім чужі для нашої мови”, а й закликає кожного мовця не
творити форм „противно”, „без розбору”, „після особистого уподобання”, а завжди думаючи: „чи се годить ся з
характером нашої мови чи нї” [Равлюк: 9].
Праця М. Равлюка складається з трьох розділів. У першому – „Подїл причасників” – автор обґрунтовує
класифікацію партиципних форм на „відмінні” і „невідмінні”, називаючи їх відповідно „дїєприслівниками” і
„причасниками”. Аналізує процес формування дієприслівника, причини сталої форми. Учений широко залучає
для підтвердження теоретичних висновків ілюстрації зі збірника Святослава (1073), літописів ХІІІ – ХІV ст. За
класифікацією М. Равлюка [Равлюк: 11-13]: Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису
279
Причасники української мови
Невідмінні Відмінні
Дїєприслівник
стану підметного
теперішности, напр.:
несучи, хвалячи, їдучи,
кажучи.
Дїєприслівник
стану підметного
минувшости (т.зв.
перший), напр.:
пришедши, унісши,
сказавши, зібравши.
Дїєприкметник
стану предметного
теперішности, напр.:
(не)видимий, родимий,
питомий, невмолимий.
Дїєприкметник
стану предметного
минувшости, напр.:
застелений, біляний,
придїляний, сказано,
їзжаний.
Окреме місце в цій класифікації посідає дієприкметник присудковий минувшости (т.зв. другий), адже
„він в нашій мові не є вже причасником, а правдивим дієсловом” [Равлюк: 13], бо „набрав в себе багато
предикативності” [Равлюк: 54], як-от: плеїв, вів.
Другий розділ присвячено аналізові невідмінних причасників: у перших дев’яти параграфах йдеться про
дієприслівники теперішности, а в наступних дев’яти – про дієприслівники минувшости. Заслуговують на увагу
думки М. Равлюка про часові співвідношення між „чинностию дієприслівника а головною чинностию”
[Равлюк: 15], на які впливають видо-часові параметри дієслова-присудка („огнища висказу” – с. 77) та
дієприслівника” [Равлюк: 14-15, 36-38].
У сучасних синтаксичних теоріях таке співвідношення називають „відносним часом” [Слинько: 327-328],
а зв’язок дієприслівників з підметом і присудком – напівпредикативним, за якого виникає додаткова (вторинна)
предикація. Безперечно, М. Равлюк підтримує ідею О. Потебні про певний ступінь предикативності [Потебня:
123] у конструкціях типу „въсплакавъ и рече”: „Злучник між причасником а присудком не лучить двох речень
рівнорядних, а робить лише нагляднїшим приміт звороту, який там був і без злучника, імено – два майже
рівноважні осередки. /…/ Причасник становить тут щось в родї речення і хоч він не рівний силою повному
дієслову, все таки дуже близький до него і займає середний ступінь між реченєм а частию реченя” [Равлюк: 22].
За таких умов сполучник не може виражати „злуку двох речень рівнорядних” [Равлюк: 22], як стверджував
Ф. Буслаєв у вченні про скорочення речень. М. Равлюк з’ясовує синтаксичні функції дієприслівників у межах
двоскладних і односкладних речень. Так, дієприслівники теперішности в ролі апозиції „означають якусь
чинність, що стоїть в тїсній звязи з цїлою гадкою головною тай доповнює її в тій точці, в якій той, що говорить,
вважає се в даній ситуації за потрібне. Яка то звязь, сего сама форма дїєприслівника нїколи нам не говорить; ми
мусимо самі за кожним разом сумлїнно розважати в думках стосунок одної чинности до другої тай зі становища
того, що говорить, підхоплювати льоґічну злуку між підрядною а головною гадкою” [Равлюк: 15].
Значний фактичний матеріал, використаний для теоретичних узагальнень, дав змогу автору праці
говорити про формально-семантичні співвідношення (далі – ФСС) речень, ускладнених дієприслівниками з
іншими синтаксичними одиницями (термін вживаємо відповідно до теорії Н.В. Гуйванюк „Формально-
синтаксичні співвідношення” [Гуйванюк 1999]). Потенційна здатність синтаксеми з позитивною семантикою
розгортатись в окреме речення також свідчить про вторинну предикацію в ускладнених реченнях. Критеріями
кореферентності у цьому випадку є спільний репрезентативний смисл та ізоморфізм різноструктурних
елементів висловлень [Гуйванюк 1999: 290]. „Для більшої певности помагаємо собі звичайно тим, що
дієприслівник розвязуємо на реченє побічне тай пробуємо, котрий злучник можна поставити на його чолі”
[Равлюк: 15], як-от: „Горпина перестала йому волю давати, а в м и р а ю ч и усе господарство приказала дочці
(Кв.) // … а як в м и р а л а , так їм і вотчини свої пооддавала” (Кв.) [Равлюк: 16]. „Вже з самої природи
дїєприслівника виходить, що йому доля присудила стояти на службі присудка тай доповнювати головий висказ
в тій точці, в якій се серед даних обставин потрібне [Равлюк: 77-78].
М. Равлюк також відзначає при цьому випадки, коли в реченні немає дієприслівника, „хоч його належало
би сподївати ся, щоби упростити і вигладити складню: Вовч.: Вона в нас, як г о в о р и т ь з яким чоловіком,
сидить собі просто” [Равлюк: 17]. І навпаки, „противно знов подибуємо дієприслівник на таких місцях, де
далеко краще було би поставити реченє часове: Фед.: своє село лиш тілько видїла, і д у ч и в недїлї і сьвята з
вітцем до церкви” [Равлюк: 17].
Дослідник описує інші функціонально-семантичні параметри дієприслівників: 1) „деколи часова звязь
усуває ся зовсім на задній плян, а дієприслівники не виражають нічого иншого, як лиш стан [виділено нами –
О.К.], в якім находить ся якась особа підчас акциї присудка або побічні обставини, які товаришать головній
гадці” [Равлюк: 17]; 2) „часова звязь лучить ся з причиновою [виділено нами – О.К.]. В таких разах чинність
дїєприслівника відносить ся до головної чинности як причина до наслідку, але так, що при тім задержує ся в
меншій або більшій мірі часова сполука” [Равлюк: 18]. З огляду на ФСС цікаве таке спостереження
М. Равлюка: „Коли в примірі Кв. С. О. 44: рік не чула, н е с у ч и дитину, – схочемо дїєприслівник розвязати на
реченє побічне, то можемо то зробити в двоякий спосіб: як, к о л и несла або ч е р е з т о щ о, від т о г о щ о
н е с л а [Равлюк: 18]. Дослідник виділив найбільш уживані присудки в аналізованих реченнях: „думати (16
разів), бачити (29 раз.), знати (10 раз.), надіятись (6 р.), боятись (9 р.), вміти (4 р.), тямити (4 р.), чути (2 р.), ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
280
дивуватись (12 р.) і т.д.” [Равлюк: 19]; 3) допустове („припустове”) значення виникає тоді, коли „чинність
дієприслівника виражає причину, задля якої підмет повинен певну чинність виконувати, але її не виконує, так
що тій причинї не відповідає наслідок, якого ми сподївали ся. О.т. 28: От-тих кивух, моргух, що м а ю ч и своїх
мужиків, та на чужих кивали та моргали…, так-так зараз … на височений дрючок піднімемо [Равлюк: 20];
4) умовна семантика виникає і тоді, коли „ми хочемо виразити, що підмет виконає чи там не виконає якоїсь
чинности, коли сповнить ся чи там не сповнить ся дїйство, яке заступає дїєприслівник. Кв.: Коли на-слободу
іти, то сам не піду, я вже стар чоловік; а і д у ч и , прийшлось-би брати і жінку” [Равлюк: 21].
Найбільш частотними для української мови є дїєприслівники часу минувшого. „Найбільше виступає він
в ролі апозиції тай стоїть з головною гадкою в звязи часовій, причиновій, припустовій і умовній”, − констатує
М. Равлюк, проаналізувавши дібрані приклади [Равлюк: 37-43]. Він підкреслює думку про прагматичну
вагомість дієприслівника у структурі реченя: „При твореню таких речень думка не біжить бистрим,
безперервним ходом від початку до головного висказу, але спинює ся на котрій части речення і прив’язує до неї
окремий акт думки [виділено нами – О.К.], якого в письмі не зазначує ся, але якого кождий може додумати
ся” [Равлюк: 24]. Учений підбиває підсумок: „Чинність дїєприслівника не така то вже маловажна, щоб
перепустити її без нїякого слїду по своїй сьвідомости” [Равлюк: 24].
Додаткову предикацію дослідник вбачає також у валентних властивостях дієприслівника, зокрема у
семантичному зв’язку з суб’єктною синтаксемою – „імені в першім відмінку” [Равлюк: 28] або „третім
відмінком”, якщо „головне реченє збудоване безпідметово або покладене в стані предметнім” [Равлюк: 28],
напр.: І д у ч и у службу, тяжко мені було тебе покидати (Кв.). Такі дієприслівники О.О. Шахматов називав
додатковими другорядними присудками, бо вони стосуються суб’єкта у формі „додатка” [Шахматов 1941: 46].
Якщо дієприслівник має окремий суб’єкт, він не може виражати другорядну дію щодо даного головного
присудка. Висловлення стає заплутаним і незрозумілим, і тому за правилами сучасної літературної мови
неприйнятне до вживання [Курс 1951: 126]. Уточнюючи таке положення, Л.М. Коць зазначає, що „не всі
речення, в яких виразник суб’єкта дії головного присудка не є водночас виразником суб’єкта дії дієприслівника,
можемо вважати неправильними. Відхилення від спільнопідметовості є в цілому ряді випадків закономірним,
необхідним на даному етапі розвитку мови, явищем. Неправильними є тільки такі речення, у яких окремий
суб’єкт дії дієприслівника й окремий суб’єкт дії головного присудка чи взагалі присудків, що межують з
дієприслівниками цього типу, змішуються у свідомості того, хто сприймає зміст висловлюваного, заплутуючи
думку мовця” [Коць 1964: 62]. Це здебільшого буває, − зазначає М. Равлюк, – тоді, коли дієприслівники
виступають на місці давального самостійного, напр.: Серце болить розказуючи, як то страждала наша
сердешна Оксана (Кв.); Дали їм ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці.
От – сеє з к і н ч и в ш и , Маруся усе прибрала із стола (Кв.).
Не завжди зрозуміле і вживання дієприслівників, що виступають у двоскладних чи односкладних
реченнях на місці другого знахідного або родового, напр.: „а учора, й д у ч и з Ріжі, не боліла тебе голова”
(Федьк.); „Душа і розум повелівали їй хоч і погибнути, а не довести милого чоловіка до нещасної жизні з
нерівною побравшися (Кв.). Тут дієприслівники мають означальне значення: к у н я ю ч у дівчину; з нерівною
п о б р а в ш о г о с я чоловіка тощо.
В окремому параграфі М. Равлюк пояснює адвербіалізацію одиничних дієприслівників недоконаного
виду втратою ними синтаксичних зв’язків: „найчастіше дієприслівник теперішності так тісно зв’язаний з
присудком, що тратить в цій сполуцї цїлу свою дїєсловну силу, не виражає вже майже ніякої акциї тай сходить
до значіня простого прислівника. /…/ Дїєприслівник сповняє в таких випадках ту саму функцию, що придаток
прислівниковий і подає час, місце, степень, спосіб або иншу яку обстанову висказу” [Равлюк: 25]. У такій
функції виступають дієприслівники із значенням стану осіб, порівняння, заперечення, зовнішнього чи
внутрішнього стану тощо. Як слушно зауважує М. Равлюк, дієприслівники – поширювачі присудка не мають
співвідношень з предикативними одиницями: „на всіх таких місцях можемо з дїєприслівника утворити іменник,
а перед него поставити прийменник без, або заступити дїєприслівник відповідним прислівником” [Равлюк: 26],
як-от: не боячись (= без боязни); не спішачи (= без поспіху = помалу) та ін.
Втрачають напівпредикативне значення і дієприслівники, котрі „в наслідок безнастанного уживаня
перейшли в утерті фрази тай кладуть ся в реченю вже без огляду на його конструкцію” [Равлюк: 32], напр.: „не
вам к а ж у ч и, „не проти ночі р о з к а з у ю чи, не в церкві його з г а д у ю ч и”, „не протів вас г о в о р я ч и”,
„та правду сказавши” тощо.
Щодо відмінних причасників, то особливу увагу М. Равлюк зосередив на дієприкметниках стану
предметного минувшости, оскільки дієприкметники стану предметного теперішности втратили своє дієслівне
значення і перейшли зовсім до прикметників [Равлюк: 47].
Особливо часто, − зауважує учений, − мова послуговується „одиноким” дієприкметником стану
предметного минувшості, що „годить ся з своїм іменником в роді, числї і відмінку. Предметне значінє, яке
містить ся в дїєприкметнику, можна розвинути в речінє відносне, пр. лице спалене вітром = лице, що його
спалив вітер” [Равлюк: 49]. Так „згідно з духом мови” треба чинити, „коли проте прийде ся кому після старого
звичаю творити відмінну форму причасника від першого-ліпшого дієслова для власної хвилевої потреби”
[Равлюк: 77]: чоловік, що йде, а не йдучий чоловік; жінка, що прийшла, а не прийшовши жінка і т.д. І це Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису
281
закономірно, бо „прецінь в кожній мові, що жиє і розвиваєть ся, мусять бути безперестанні зміни в формах і
конструкціях” [Равлюк: 76].
Майже сто років тому талановитий учитель-методист поставив перед наукою такі питання, відповіді на
які починаємо отримувати лише сьогодні. Уважний до окремого факту, Микола Равлюк порушив питання
загального порядку: співвідношення предикативності, предикатності та предикації у структурі речення,
функціонування кореферентних одиниць у синтаксичній системі української мови та ін. Він намагався
встановити взаємозв’язки між групами синтаксичних фактів, пояснити шляхи розвитку відповідних категорій,
одержати історію явищ, пов’язавши їх у причиново-наслідковий зв’язок. Залишається лише висловити жаль з
приводу того, що наступна частина праці так і не стала надбанням читачів. Микола Равлюк помер 2 вересня
1933 року у Чернівцях.
Праця М. Равлюка й досі становить великий науковий інтерес для багатьох фахівців. Зокрема в сучасних
семантико-синтаксичних дослідженнях додаткова (напівпредикативна, напівфразна) предикація також
визначається як потенційна можливість передати в реченні той смисл, що містить його окрема частина з
вторинним предикатом у формі прикметника, іменника, дієприкметника та дієприслівника. Вживання речень із
додатковою предикацією зумовлюється необхідністю вказати на додаткову ознаку (дію) предмета як
другорядної. Однак ця додаткова ознака представлена як предикативна, така, що встановлюється у певному
модально-часовому плані й одночасно залежить від граматичного значення основної предикації. Зберігаючи
свій предикативний характер, напівпредикативні конструкції стають лише частиною речення, тому є явищем
половинчастим, перехідним.
Репрезентація дії додатковою предикацією за своєю природою не відрізняється від основного предиката:
її другорядність є лише результатом синтаксичного оформлення. Саме тому часто можлива трансформація,
заміна ад’єктивних, субстантивних, дієприкметникових та дієприслівникових зворотів групою присудка [Див.
про це: Гуйванюк 1999]. Отже, напівпредикативна конструкція за своєю структурою відповідає двочленовому
реченню, тому що, крім семантики предиката, вона зберігає ознаки предикації. По-перше, зазначені конструкції
не мають закріпленої позиції, напр.: Славко, пригубивши вже якусь не третю чарчину, почав здалека
(Д.Гуменна); Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму (І.Багряний). По-друге, кількість зворотів у
реченні не регулюється, хоча можна говорити про структурний мінімум ускладненого речення: основна
предикація та додаткова предикація. Пор.: Відтягнувши Андрія, шляхта навалилася на двері світлиці
(З.Тулуб); Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато
всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти (В.Винниченко).
Випадки використання двох і навіть трьох структур додаткової предикації в одному реченні можна
вважати регулярними в українській мові. Їх вживання залежить від конкретних умов комунікативного завдання,
авторських уподобань та стилістичних мотивацій. Насиченість речення напівпредикативними конструкціями
реалізує економію структурних засобів мови, збагачує речення новою інформацією однопланового чи
різнопланового характеру, ускладнюючи основну предикативну лінію.
Отже, наявність декількох категорій для вираження тотожних понять викликана різноманітними
перетвореннями в середині мовних структур, які комбінуються відповідно до потреб повідомлення. У цьому
плані вторинна предикація – це синтаксичне явище, що пов’язується з розвитком та удосконаленням засобів
вираження первинної (основної) предикації.
Література
Гуйванюк 1999: Гуйванюк Н.В. Формально-семантичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць.
– Чернівці: Рута, 1999. – 336 с.
Коць 1964: Коць Л.М. Дієприслівник у сучасній українській літературні мові. – К.: Вид-во АН УРСР,
1964. – 161 с.
Курс 1951: Курс сучасної української літературної мови: Синтаксис / За заг. ред. Л.А. Булаховського. –
К.: Рад. шк., 1951. – Т.2. – 408 с.
Погребенник 2004: Погребенник Ф.П. Равлюк М.Т. // Українська мова: Енциклопедія. – Вид. 2-ге, випр. і
доповн. – К.: Вид-во „Укр. енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2004. – С. 543.
Потебня 1958: Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. – М.: Учпедгиз, 1958. – Т. І-ІІ. – 536 с.
Енциклопедія 1998: Равлюк Микола // Енциклопедія з українознавства. – Т. 7. – Львів, 1998. – С. 2431.
Равлюк 1912: Равлюк Микола. Дієприкметники в творах Григорія Квітки-Основяненка, Марка Вовчка,
Юрія Федьковича і Василя Стефаника. – Кіцмань: Русска Рада, 1912. – 78 с.
Слинько 1994: Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови:
Проблемні питання. – К.: Вища шк., 1994. – 670 с.
Шахматов 1941: Шахматов А.А. Синтаксис русского языка. – М.: Учпедгиз, 1941. – 620 с.
Юрійчук 2001: Юрійчук М. Равлюк Микола Тимофійович // Буковина. – 2001. – 14 березня. – С. 3.
The aim of this article is to find out Ravljuk’s (1881-1933) points of view on the secondary predication in the
structure of the simple sentence. It is represented by second predicative syntaxem that have propositive semantics. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15
282
These are, first of all, participles and adverbial participles that haven’t lost the valency of verbs. The sentences that
include these components are in the correfferency with different types of sentences.
Keywords: secondary predication, half-predicativeness, valency of predicate, second predicative syntaxem,
explicity/implicity, nonspeech proposition, correfferency.
Надійшла до редакції 14 вересня 2006 року.