Проблема однорідних членів речення у традиційній граматиці розв’язувалася без суттєвого порушення закономірності співвідношення речення і судження. Тому логічно обґрунтованим постав термін «злиті речення », під яким мались на увазі саме однорідні члени речення. Уперше у цьому розумінні термін «злиті речення» використав М. І. Греч [Греч 1834, с. 371], який стверджував: «Головні і другорядні частини двох |
558 |
Синтаксис |
або більше речень… можуть складатися між собою, тобто зливатися в одне для показу однакового або рівноправного відношення різних понять, які становлять їх» [Там само, с. 371]. При цьому наголошується, що такого типу елементи повинні характеризуватися однаковим частиномовним вираженням, перебувати в однаковому числі та відмінку або часі. О. X. Востоков відносить речення з однорідними членами до розряду складних [Востоков 1835, с. 43]. Розвиваючи погляд М. І. Гре- ча, Ф. І. Вуслаєв речення з однорідними компонентами вважає злитими, підкреслюючи, що «підмети, присудки, слова означальні, додаткові та обставини, які ускладнилися таким чином від злиття речень, називаються злитими на противагу простим. Наприклад, у реченні Солнце светипг підмет простий, а в реченні Солнце и луна светят підмет злитий» [Буслаев, 1959, с. 43]. Уперше в русистиці відмовляється від терміна «стягнені речення», або «злиті речення», Д. М. Овсянико- Куликовський, який, однак, не запроваджує іншого терміна, не веде мови про однорідні члени речення як особливу синтаксичну категорію. В одному випадку він називає їх «одинакові частини речення» [Овсянико-Куликовский 1912, с. 271], а в іншому — «рівнозначнічастини всередині речення» [Там само, с. 273].
Констатуючи непослідовну аргументованість терміна «стягнені речення», О. М. Пєшковський розглядає специфіку таких елементів у розділі про просте речення. Подібний сумнів у доцільності поняття «стягнені речення » висловлював О. О. Шахматов, але при самому аналізі сурядних елементів простого ускладненого речення він використовує поняття «стягнений підмет», «стягнений присудок», «стягнені означення», «стягнені односкладні речення» [Шахматов 1941, с. 48, 131, 164, 234, 300]. Від О. М. Пєшковського бере початок врахування не тільки речової подібності однорідних членів речення, але і їх граматичної тотожності. Водночас О. М. Пєшковський уперше в лінгвістичній науці вводить термін «однорідні члени речення», під якими маються на увазі члени речення, «що поєднані або могли б бути без зміни граматичного смислу з’єднані сполучниками» [Пешковский 1956, с. 406]. Наріжним каменем тлумачення визнається можливість використання сполучника, водночас залишаються без уваги особливі семантико-син- таксичні функції однорідних членів речення. В україністиці окремі лінгвісти однорідні члени називали однорядними на тій підставі, що вони пов’язані сурядним зв’язком і становлять елементи одного смислового ряду [Сімович 1919; Синявський 1931, с. 31-201]. У сучасному тлумаченні значна увага при визначенні особливостей однорідних членів речення звертається на закономірності їх поєднання. Так, Н. С. Валгіна констатує: «Щоб стати однорідними, члени речення повинні опинитися в сурядному ряду, тобто вступити один з одним в синтаксичні відношення перелічувальні, зіставно-протиставні чи розділові, а це можливо за логічної однозначності сполучуваних слів і їх лексичної зіставлюваності» [Валгина 1973, с. 222]. Звідси робиться визначальний висновок про те, що однорідними виступають |
Розділ IX. Синтаксис ускладненого речення |
559 |
члени речення, «пов’язані сурядними відношеннями, які визначають однаковість їх синтаксичної позиції в реченні» [Там само, с. 220]. Поняття про однорідні члени речення не фігурує в академічній граматиці російської мови за 1970 рік, а в останній граматиці російської мови (1980 р.) це поняття використовується непослідовно, та й воно по суті замінено концептуальним визначенням ряду (див. також монографію Г. Ф. Прияткіної). Словоформи ряду займають однакову синтаксичну позицію та об’єднані сурядним зв’язком.
Логічною видається акцентація співвідношення трьох понять: «ряду», «сурядності» та «однорідності», що інколи піддається критиці [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 298]. Якщо враховувати багатоаспектність реченнєвої структури, то чітко простежується корелятивність сурядності з напрямами реалізації синтаксичних зв’язків та їх формальних виявів, однорідності — із закономірностями фор- мально-граматичної будови речення, ряду — з тенденціями побудови синтаксичних конструкцій. Поза всяким сумнівом, поняття ряду значно ємніше від понять однорідності, сурядності, вони перетинаються тільки в одному з виявів ряду — типових виявах синтаксичних позицій та однаковій їх семантичній репрезентації, в усіх інших випадках (неоднорідні члени речення, але такі, що зорганізовані сурядним зв’язком; пояснювальні, уточнювальні, включувальні відношення) ряд не корелює з поняттям однорідності [Прияткина 1990, с. 44-87]. Проблемним на сьогодні залишається тлумачення обсягів однорідності. Ряд лінгвістів вважає, що однорідними можуть бути будь- які члени речення — головні і другорядні (поширювальні). Інші вчені схиляються до думки, що однорідними не можуть бути присудки, оскільки їм притаманна конститутивна функція (В. А. Бєлошапкова, подібний погляд обстоює Н. Ю. Шведова та ін.). Ще інші вчені шукають компроміси. Так, Н. С. Валгіна відстоює думку, що всі речення з кількома присудками можна поділити на три основних різновиди: 1) прості речення з однорідними присудками (Якось вночі грізно зітхнула і грохнула Нева (К. Паустовський)); 2) речення з більш самостійними присудками (Зранку ще дванадцять середняків, одумавшись за ніч, принесли заяви, пригнали худобу (М. Шолохов)); 3) складні речення (З гілок весело крапотіла, а з дахів бігла вода (Л. Толстой); Він пом’яв у руці чорний картуз, потім сів, (К. Паустовський)) [Валгина 1973, с. 228]). Розглядаючи критику такого підходу до кваліфікації речень з кількома присудками, вміщену в наукових працях Н. Ю. Шведової [Русская 1980, с. 461], окремі лінгвісти констатують, що при визначенні однорідності/неоднорідності членів речення слід брати до уваги те, що виразниками предикативності виступають модальність, темпо- ральність і персональність [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 300]. Врахування категорійної семантики персональності уможливлює кваліфікацію 1.1. Слиньком, Н. В. Гуйванюк та М. Ф. Кобилянсь- кою речень із кількома підметами, присудками як «потенційно складних, напівскладних» [Там само, с. 300]. Водночас наголошується, що «при цьому слід говорити про перехідний характер таких висловлю |
560 |
Синтаксис |
вань, у яких є кілька компонентів рівня предикативної основи, тобто кілька підметів чи присудків», наприклад: Це кличуть рани наших міст суворих, і чорний попіл погорілих сіл, і вигіль хат, і нив змертвілих порох, і скровлена земля святих могил (М. Бажан); Тракторист скуитив козячу ніжку, курить, слиха в небі голосок (А. Малишко).
Речення з кількома поширювальними членами не можуть вважатися напівскладними, бо повторення поширювача не означає наявності кількох предикативних основ, пор.: Як шумить, цвіте моя країна від зусиль дочок, синів своїх (В. Сосюра) — Від зусиль дочок своїх. — Від зусиль синів своїх. Тому, на думку дослідників, цілком логічним постає висновок про те, що «двоядерні речення з сурядними рядами можуть бути напівскладні, тобто із «стягненими» підметами чи присудками, і ускладненими, тобто із «стягненими» поширюючими членами» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 300]. Такий компромісний варіант постає дещо некоректним, оскільки носієм усіх конститутивних ознак речення на семантико-синтаксичному рівні є при- судок-предикат, лівобічна позиція при якому (позиція суб’єкта стану, дії, процесу, якості та ін.) може бути формально заповненою і формально незаповненою. Тому, поза всяким сумнівом, конструкція, у якій наявні кілька присудків і при цьому кожен із них характеризується власним інвентарем залежних компонентів, виступає складною, пор.: Осінь розкидала навкруги сріблясті вінки павутиння, розпинала білі повісила на червонім листі каштанів, обмотивала ніжним волокном гостру кільчасту стерню, вишивала шовковою мережкою зелень трави, пряла довгі нитки на кужелі лип, заплітала ясні коси на вербах і березах, висмикувала тонкі мотузки з кучерявої пряжі, розвішувала легкі сіті над шляхами (Б.-І. Антонич). При цьому окремі компоненти такої конструкції можуть парцелюватися: Навпаки, життя заплітає нас у складний коловорот вражень та подій, веде на перехресні стежки колишнього, сучасного та прийдешнього, кажероз- бирати нам поплутані сліди минулого, пізнавати заслонені дороговкази теперішнього й відчитувати нечіткі знаки майбутнього. Кладе нам перед очі нерозбірну мережку, ускладнює кожне найпростіше, найзвичайніше явище, заслонює мерехтливими змінними брижами таємну тривку глибину, показиє в нутрі кожної речі незбагненну загадку й лишає нас самотужки (Б.-І. Антонич) та ін. Подібні явища спостерігаються і в конструкціях з односкладними реченнями: Вештаємося бездумно по кімнаті, сновигаємо без цілі вулицями, придивляємося довго на вітрини й нічого не бачимо, поштовхуємо ліктями прохожих, ходимо неправильною стороною, крижляємо тими самими хідниками, повертаємо мимохіть до тих самих місць, переходимо без потреби з одного боку на протилежний, підглядаємо ненароком, без- важливо, без власної волі вуличну метушню, хоч по правді не цікавить нас, не займає нашої уваги, є зовсім і зовсім байдужа (В.-1. Антонич) ; Стикаємо жменями в порожнечу, вивалюємо неіснуючі двері, здо- биваємо иявні фортеці, причалюємо до несправжніх пристаней, сіємо |
РОЗДІЛ IX. Синтаксис ускладненого речення |
561 |
зерно на воді, різьбимо статуї з льоду, підписиємо свої прізвища на каменях, митих дощем (Б.-І. Антонич) тощо.
При аналізі однорідності суттєвим постає з’ясування смислових стосунків між однорідними компонентами, що виступає можливим за умови врахування семантико-синтаксичного навантаження сурядного сполучника. Усі різновиди смислових відношень можна згрупувати в основні три групи г— протиставні, розділові та єднальні, при цьому останній тип охоплює кілька різновидів: приєднувальні, обмежувальні, компенсувальні, зіставлювальні тощо (див.: [Кулик 1965, с. 132-136; Сімович 1919, с. 411-462]. В окремих наукових монографіях, академічних граматиках, навчальних посібниках здійснюється спроба розмежувати власне-сурядні та пояснювальні відношення [Русская 1980, с. 168] на тій підставі, що пояснювальні відношення значною мірою наближені до підрядних, що виявляється у відносній смисловій залежності одного члена ряду від іншого, хоча при цьому повністю відсутня формальна залежність. Пояснювальні відношення диференціюються на власне-пояснювальні, включувальні та уточнювальні. При всій привабливості такого підходу слід констатувати, що пояснювальні відношення становлять один з різновидів перехідних площин між сурядністю і підрядністю. У лінгвістиці відома спроба розглядати такого типу складносурядні речення як синкретичні (І. Р. Вихованець). Видається доцільним аналіз цього типу відношень у межах сурядних, оскільки вони репрезентують рівноправність компонентів та їх відносну структурну автономність*. 4.4.1. Смислові відношення між однорідними компонентами. Між однорідними членами речення можуть встановлюватися такі основні типи семантико-синтаксичних відношень: 1) єднальні, 2) зіставно-про- тиставні, 3) розділові, 4) приєднувальні, 5) пояснювальні. О. Г. Руднєв вирізняє поряд із названими також допустові відношення, під якими має на увазі такі семантико-синтаксичні відношення, що виникають унаслідок використання парних сполучникових елементів типу хоч/ хоча … але, але … хоч/хоча або одиничного сполучника допустовості хоч/хоча, хай/нехай: Непередбачені, хоча прогнозовані події зовсім збили мене (О. Гончар); Попереду нас чекала, хоча і недовга, але важка “Не виступають однорідними: 1) повторювані слова, що вживаються в реченні зі спеціальною стилістичною метою — підкреслення кількості предметів, тривалості перебігу дії, вираження експресивності, емоційності. Такі структури виступають одним членом речення: Усе дозволено! Все можна! А десь на дні у глибині хтось тижитьжиоить- ся тривожно: «Минають дні, минають дні» (В. Еллан); 2) повторювані однакові форми, що об’єднуються частками не, так: так не так, читати так читати, хоч не хоч тощо; 3) сполучення з двох дієслів, одне з яких виступає лексично неповнозначним (такі утворення є стилістично марковані і належать до усно-розмовного стилю): візьму та й піду; піду та й подивлюся; 4) стійкі сполучення з парними сполучниками: ні те ні се, і сміх і гріх, ні слуху ні духу (у таких випадках кома не ставиться). |
562 |
Синтаксис |
дорога (В. Легший). Очевидно, цілком логічним у таких випадках є встановлення основного значення, яке може супроводжуватися різними відтінками (у першому реченні — це відокремлений зворот, ускладнений допустовою семантикою; у другому — протиставне відношення, що також поєднується з відтінком семантики допусту).
4.4.1.1 .Єднальні відношення. Єднальні відношення охоплюють різні відтінки смислових стосунків між однорідними членами, з-поміж яких слід вирізняти єднально-перелічувальні, власне-єднальні, єднально- видільні (перелічувально-видільні), єднально-розподільні (перелічуваль- но-розподільні), єднально-порівняльні, єднально-градаційні (за допомогою парних сполучників не тільки… а (але), не лише … а (але) й, як… так), єднально-зіставлювальні: Оце і є Вітчизна шастя й волі, країна слави, подвигів, краси… (О. Гончар); Кожним словом, кожним променем, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй — Леся Українка (О. Гончар); Та, на щастя, Я чую і землю, і квітки. І трави, і дерева… То я проростаю (М. Сингаївський); А ще провадить школа весняні свята птахів і квітів, день сінокоси і першого снопа, свято першого хліба… (І. Цюпа); Матері й батьки уважно слухали Василя Олександровича… Він говорив і як лікар, і як психолог. і як педагог (І. Цюпа); Ані при хатньоми багатті привітному. ні на землі, ні в пеклі, ні в раю Він не забув своєї Беатріче (Леся Українка); Він приніс до матері не тільки гостиниі. а й свою любов (М. Івченко); Не так мене це турбує, як тебе (А. Яна); Не лише ичні. а й ичитель захопилися спогадами ветерана. Відношення єднальності між однорідними членами речення можуть реалізовуватися і за допомогою сполучників сурядності — єднальних, і без сполучників. Найчастотнішим у вжитку виступає сполучник і, який може бути поодиноким і повторюваним. Повторюваність витворює ознаку незакінченості того чи іншого ряду однорідних членів речення, а поодинокий ужиток сполучника і наголошує, що ряд закінчився, незважаючи на те, чи він з’єднує два компоненти, чи вживається тільки перед останнім: / на тім рушникові оживе все знайоме до болю: і дитинство, й розлика. й твоя материнська любов (А. Малишко); Школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культи: кильт Батьківщини, кильт людини, кильт книжки і кильт рідного слова (В. Сухомлинський). Зіставно-протиставні відношення. Зіставно-протиставні відношення виражають об’єднання двох несумісних, протилежних, кон- трастно-несумісних однорідних членів речення. Такі однорідні компоненти утворюють замкнені ряди, їх однорідність постає всупереч логічному значенню членів речення, оскільки «вони сприймаються як протилежні, взаємовиключаючі» [Сучасна 1994, с. 85]. Здебільшого зіставно-протиставні відношення виражаються за допомогою сполучників а, але, зате, проте, однак, та (у значенні але) та ін., пор.: / вже починаєш не час цінцвати. а мить (Б. Олійник); Диплом — це свідчення не лише високих професійних знань, а____ й високої громадянськості, політичної зрілості фахівців (З газ.); Хлопець підійшов спочатку не до |
РОЗЛІЛ IX. Синтаксис ускладненого речення |
563 |
матері, а до батька (О. Слісаренко); А знизу, з-під палуби, лине сумна, неголосна, зате рідна, українська пісня (С. Плачинда) тощо.
4.4.1.3. Розділові відношення. Розділові відношення виражають семантику роздільності, чергування, взаемовиключення понять. Вони реалізуються за допомогою сполучників або…або, чи…чи, не то…не то, чи то…чи то, то…то та ін., пор.: Не то вітер, не то дош раз по раз зривався з чорного виднокола (М. Пономаренко); Куплю незабаром хати чи квартири (Голос України. — 1997. — 11 вереснял: Чи то камінь, чи то змертвіле дерево лежали неподалік (Я. Гоян). 4.4.1.4. Приєднувальні відношення. Приєднувальні відношення відображають особливості постання однорідних членів речення у процесі мовлення про ті чи ті речі, продовження ряду виникає як щось додаткове. Приєднувальні відношення реалізуються за допомогою сполучників і також, і так само, причому, також: Я почав працювати на заводі з натхненням і також з ентузіазмом та ін. 4.4.1.5. Пояснювальні відношення. Пояснювальні відношення виражають семантику пояснення поняття, вираженого попереднім членом речення. Пояснювальні відношення реалізуються за допомогою сполучників тобто, цебто, себто, пор.: Я купив дешо поїсти, тобто хліба і дві консерви: Геологи все більше уваги приділяли верхньому шару ґрунту, оскільки сподівалися саме тут віднайти хоча б слабкі жили нафти, гази, тобто вартісних корисних копалин (Голос України. — 1997. — 7 вересня). 4.4.2. Однорідні означення. «Однорідні означення виражаються звичайно прикметниками тієї самої значеннєвої групи — якісними, відносними або присвійними й характеризують предмет з погляду якоїсь однієї ознаки (кольору, розміру, матеріалу, зовнішності, приналежності), наприклад: Маленька, кругленька, швидка і жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою (Панас Мирний)» [Жовтобрюх 1984, с. 218]. Однорідними стають означення-прикметники різних значеннєвих груп, поєднуючись також з прикметниковими та дієприкметниковими словосполученнями, якщо всі ці означення разом створюють характеристику предмета під одним кутом зору: Зараз вона піде, й він знову лишиться сам … голодний, і цькований, і хворий… (І. Білик). Такі означення можуть виражатися прикметниками в поєднанні з поширеними неузгодженими означеннями, порівняльними зворотами: Йому протуркотів вуха ширийдишею. чистий, як небесна зоря, юнакДіон, один з кращих Платанових учнів… (Ю. Мушкетик). Однорідними є два означення, друге з яких уточнює перше як його текстовий синонім: Я з початку мав намір дати книжку більш попилярни. пристипни для найширших кругів нашої суспільності (М. Грушевський). Однорідні прикладки різнобічно показують, ким або чим є предмет, виражений пояснюваним іменником або займенником. Маючи при собі власні означення, вони поглиблюють характеристику цього предмета: Хидожник-гиманіст. активний учасник руху за мир, за дружби між |
народами, за взаєморозуміння між народами, він мав цілковите право |
564 |
Синтаксис |
сказати про себе: — Я належу людству (З преси, про О. Довженка). Для зв’язку поширених рядів однорідних прикладок, що являють собою індивідуальні назви щодо пояснюваного іменника як загальної назви, використовується сполучник такий (а, -є, -і)… як: Козланюк-прозаїк намагався розвивати традиції таких визначних літописців, як Іван Франко, Марко Черемшина, Василь Стефаник… (З газ.). Коли сполучник такі… як не ділиться на дві віддалені частини, досить коми перед ним, оскільки перед як кома у таких випадках є зайвою: Всій країні стали відомі імена дослідників граматичного ладу української мови, такі як: Євген Тимченко,Агатангел Кримський, ЛеонідБулаховський та ін. (З журн.).
4.4.3. Питання про речення з кількома присудками. У сучасній лінгвістичній науці речення з кількома присудками здебільшого кваліфікують як складні: Вчора ввечері я приїхав до Києва і зупинився в одному з кращих готелів «Київ» (3 газ.); Там, на безкінечному Чумацькому Шляху, зриваються зоряні метелиці, мчать небесними просторами, потім гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба закинутою каструлею (Б. Антоненко-Дави- дович); Отак, раз, на клечальній неділі, була Маруся у своєї подруги у_ дружках на весіллі і сиділа за столом (Г. Квітка-Основ’яненко); Новий, чарівний світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю красою… (С. Васильченко). Цей погляд має вагомі підстави. Його джерелом виступає реченнє- вотвірна функція присудка: якщо в реченні більше ніж один присудок, то речення є поліпредикативним, оскільки в ньому кілька разів виражена категорія модальності та синтаксичного часу. Наявність у таких реченнях спільного підмета істотно відрізняє їх від «справжніх» складних як за конструктивними ознаками, так і за семантикою. О. М. Пєшковський наявність декількох присудків вважав діагностичним показником сполучення речень незалежно від того, спільний у них підмет чи ні. О. О. Шахматов відмежовував прості речення з однорідними членами від складних речень. З-поміж речень з однорідними присудками лінгвіст розрізняв: речення зі спільними об’єктними поширювачами (Друзі мене вимили, одягнули, нагодували і відправили в дорогу); обставинними (Я приїхав і вступив до університету вчити- ся) і речення, у яких кожен присудок характеризується наявністю власних другорядних членів (Хлопчик тихо сидів, дивився уважно навколо і ретельно все записивав: Тори підступають до самого моря, насторожено височать над водою (П. Загребельний); Дівча спинилося. розтулило рота, розширило оченята і на мент припинило плакати (Вал. Шевчук)). Такі речення О. 0. Шахматов схильний був вважати сполученням речень. Оскільки присудок виступає носієм предикативних категорій, то він є ядром, ієрархічно вершинним компонентом речення. Це й дозволяє кваліфікувати речення з кількома присудками, кожен з яких характеризується наявністю власних другорядних членів речення, як поліпредикативні структури. Відмінність |
РОЗДІЛ IX. Синтаксис ускладненого речення |
565 |
таких речень від конструкцій з однорідними присудками полягає в тому, що у реченні з кількома присудками кожен центр характеризується власним набором синтаксичних зв’язків та відповідним комплексом семан- тико-синтаксичних відношень, а в реченнях з однорідними присудками кожен компонент-присудок орієнтований на підмет і разом із ним утворює силове поле, яке тільки посилюється, насичується ознаками семантичної цілісності конструкції: Марійка співала і таниювала. а Настя сиділа і мовчала.
Є всі підстави виділити зі складу простих речень і складу складних речень речення з двома і більше предикатами при одному спільному суб’єкті, так звані «моносуб’єктні структури» (див.: [Черемисина 1976, с. 3-11]), до яких належать речення з підрядним і сурядним зв’язком: Остап сидів поночі у кімнаті і не запалював світло (В. Підмогиль- ний); Степан не пішов на заняття, оскільки почував себе недобре (В. Підмогильний); Я прийду, коли звільнюся. Такі структури з повним правом можна кваліфікувати як перехідні. За всіма семантико- синтаксичними особливостями вони належать повністю до складних речень. Водночас на формально-граматичному рівні відсутність формально вираженого підмета уможливлює їх віднесення до простих ускладнених речень. Слід зазначити, що речення з сурядними і підрядними сполучниками не можуть належати до однієї множинності, оскільки підрядний сполучник у переважній кількості випадків детермінує відповідний тип семантико-синтаксичних відношень поєднуваних компонентів, що за своїм виявом є самостійними предикативними частинами. До речень з однорідними присудками слід відносити такі, що з’єднуються сурядним зв’язком або наближеним до нього безсполучниковим типом зв’язку, при цьому весь склад присудків характеризується спільним набором другорядних членів речення: Яким любив і шанував жайворонків; Ми зустріли і провели друзів. Наявність залежних компонентів при кожному з присудків є діагностичним показником складності реченнєвої структури: В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді (С. Васильченко); Ішло по вулиці мале дівка, ішло собі та й плакало і мало залите сльозами лице. (Вал. Шевчук). Структури з підрядним типом зв’язку виражають залежність предикативних частин, і тому такі утворення належать до складних речень. 4.4.4. Однорідні додатки. Однорідні додатки показують кілька пред- метів-об’єктів дії і тим самим збагачують зміст речення, розширюють його смислове тло: Твори І. Франка захоплюють читача силою художнього слова, високою емоиійністю художніх образів, глибиною думки й почуття (3 газ.); Яким любив жайворонків, полиновий тлін, сонячні дні й тишу (Вал. Шевчук); А вже хто був (у Києві. — А. 3.), то знає Братство на Подолі, знає ту високу з дзиґарками дзвіниию. муровану кругом о гради, ту п’ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану иеркву. тії високі кам’янииі по боках (П. Куліш); Ім’я з’єднує нас із батьківською хатою, рідною мовою і культурою, минулим і прийдешнім, з багатьма народами світи, з поезією слова (І. Вихованець) тощо. |
566 |
Синтаксис |
4.4.5. Однорідні обставини. Однорідні обставини утворюють ряди характеристики дії в одній площині або з різноманітних боків її перебігу: На північ, на південь, на захід, на схід над трупами вигуки вночі (Є. Плужник); Вчора і сьогодні, и місті і в селі поширювався дух Незалежності, дух Державності, вимріяної і вистражданої цілими поколіннями людей (3 газ.) та ін. Якщо однорідний ряд обставин утворюється із іменників однієї відмінкової форми з тим самим прийменником, прийменник може не повторюватися з метою міцнішого зв’язку у словосполученні: Подорожую по країнах, музеях, бібліотеках, виставках. театрах… (З газ.). |