У статті здійснено порівняльний аналіз праць українських учених, присвячених семантико-
синтаксичним варіантам вокатива в сучасній українській мові і запропоновано власний перелік вокативних
синтаксем: вокативна придієслівна синтаксема у реченні з дієсловом-імперативом 2 особи; вокативна
придієслівна синтаксема сумісної дії у реченні з дієсловом-імперативом 1 особи множини, вокативна
придієслівна синтаксема у реченні з дієсловом-неімперативом 2 особи; вокативна ядерна синтаксема;
вокативна вставна синтаксема, вокативна ідентифікувальна синтаксема; вокативна кваліфікативна
синтаксема.
Ключові слова: локатив, семантико-синтаксична ознака, вокативна синтаксема.
© Скаб М.С., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

326

Однією з важливих та актуальних проблем українського синтаксису, яка до цього часу не знайшла
однозначного та остаточного вирішення, є питання семантико-синтаксичного статусу субстантивних форм
кличного відмінка (вокатива). Протягом доволі тривалого часу з’явилися і продовжують з’являтися різні спроби
інтерпретації цього явища (див. праці І.Р. Вихованця [2; 3], В.В. Явір [11], низку наших студій [5; 6; 7; 8] та
порівн. з працями про вокативну синтаксему в англійській мові російської дослідниці О.Г. Вєтрової [1]).
При вирішенні лінгвістами вказаної проблеми відмінності поглядів виявляються у кількох принципових
позиціях: по-перше, дослідники по-різному тлумачать статус у семантико-синтаксичному ладі мови вокативної
синтаксеми (чи вокативних синтаксем); по-друге, відмінними є погляди вчених на типи семантико-
синтаксичних одиниць, виражених формами кличного відмінка; по-третє, дискусійною виявляється можливість
репрезентації цими грамемами інших (не вокативних) синтаксем. Саме тому мета нашої розвідки – після
порівняння та аналізу згаданих інтерпретацій спробувати усунути наявні в них протиріччя і виробити
пропозиції щодо зближення.
У кандидатській дисертації, виконаній під керівництвом І.Р. Вихованця 1988 року, ми, беручи до уваги
як парадигматичні, так і синтагматичні властивості досліджуваних елементів, найважливіші серед яких:
наявність певного семантико-синтаксичного комплексу (сукупність семантико-синтаксичних ознак, властивих
певній грамемі вокатива), формально-синтаксичну позицію грамеми у реченні, пов’язаність її з іншими
словами, розташування відносно дієслова-присудка, займенникового іменника чи займенникового прикметника
2-ї особи, виокремлювали низку основних виявів вокатива в сучасній українській мові, які трактували як вияви
вокативної синтаксеми – абстрактної одиниці граматичного рівня мови, представленої у мовленні грамемами,
яким властивий складний семантико-синтаксичний комплекс локативності: а) синкретизм змісту, зумовлений
семантичною пов’язаністю вокативної грамеми з двома предикатами), б) здатність грамеми виражати
граматичне значення 2-ї особи як парадигматично (спеціальною флексією), так і синтагматично (пов’язаністю з
предикатом у формі 2-ї особи), в) специфічність об’єктного змісту грамеми (значення об’єкта-адресата
мовлення), г) своєрідність суб’єктного значення вокатива, пояснювана його „участю” у спонуканні адресата
мовлення до дії (потенційний суб’єкт дії).
Передусім ми вирізняли два придієслівні варіанти вокативної синтаксеми, які можна передати за
допомогою таких моделей – Адресате, дій (діймо)!: Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину (С. Руданський);
Доле, порятуй, спаси нас від розлуки (Г. Тарасюк); Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерням в рідній стороні
(В. Стус); Люди, любіть землю. Поети, у космос ведіть (І. Драч); Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому
(Д. Павличко) та Адресате, дієш.? (діємо.?): Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей двадцятий невгомонний вік
(Л. Костенко); Ти не розродишся, патлатий вогню? (В. Стус); Чи ти підеш зі мною, дитиночко моя? (Д. Павличко);
Чи любиш ти мене і чи хочеш бути моєю, Олесю? (Б. Лепкий). Основною відмінністю цих варіантів вокативної
синтаксеми є різний зміст суб’єктної сфери: у першому випадку чітко виявляється потенційна суб’єктність дії,
у другому – ознака потенційної суб’єктності послаблюється, натомість з’являється ознака реальної суб’єктності
дії. Враховуючи такий формально-синтаксичний показник, як орієнтація вокативної форми (її функціонального
еквівалента) на певну форму дієслова, ми виділяли і дві комбінаторні модифікації цих варіантів вокативної
синтаксеми: модифікація сумісної дії придієслівного імперативного варіанта (модель Адресате, діймо!: Іван
узяв ту руку, мов крижину: ходім зі мною, доленько, ходім. Якби мені ти стала за дружину, яка б то радість увійшла в
мій дім (Л. Костенко); Здіймаймо, товариство, наші крила Із древніх і нових його глибин (М. Вінграновський)) та
модифікація сумісної дії придієслівного неімперативного варіанта (модель – Адресате, діємо.?), у яких
суб’єктна сфера змісту заповнюється суб’єктним значенням вокативної форми іменника (її функціонального
еквівалента) лише частково (крім адресата, суб’єктом потенційної дії є й адресант мовлення). Ці варіанти
вокативної синтаксеми ми розглядали як такі, що максимально наближені до інваріанта, особливо перший –
приімперативний.
Натомість ближче до периферії поля вокативної синтаксеми ми розташовували позиційний ядерний
варіант, у якому вокативна форма чи її функціональні еквіваленти становлять окреме речення (модель
Адресате!: Сонце! Я тобі вдячний (М. Коцюбинський); Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину. Коханий
любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну (В. Сосюра); Кораблі! Шикуйтесь до походу (В. Симоненко);
Шановні! Пан гетьман – цар і імператор Северин Наливайко зараз буде приймати послів з чужої країни
(М. Вінграновський); Батько піднімає рушницю. Секунда і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає
на зброї з криком: Батьку! (О. Довженко), та позиційний вставний варіант, прояви якого вставляються в інші,
переважно розповідні, речення (модель …, адресате [слухай], …: Скарбів, діти, я не хочу (О. Олесь); Мушу йти в
полонину, Марічко (М. Коцюбинський); Сього, брате, зроду не чували, Щоб рідною кров’ю шаблі обмивали!
(Л. Костенко); Володарю своєї смерті, доля – всепам’ятна, всечула, всевидюща – нічого не забуде, не простить
(В. Стус); Чим солодше літаннячко, тим гіркіше падіннячко, розумако геніальний мій (Г. Тарасюк).
Крім того, окремо ми розглядали виражені формами кличного відмінка варіанти ідентифікувальної
(модель Ти, адресате, …: Їдь ти, сину, на Україну (В. Стус); Ти ж, синку, спи і не питай про матір… (В. Стус); Ти
тут довершишся, моя самото, моя чужино безберега, розлуко-незустріче, вічна мето, красуне, князівно, сердего
(В. Стус); Я не згублю на стомленій стезі Тебе по скін, моя трудна любове (Г. Тарасюк); Він встав іще за зір, коли твій Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

327
дух, о Буковино, як у барлозі звір, ще спав (Г. Тарасюк); Твої ниви буйні, Люди тихі, сумні Стали рідними здавна для
мене. І минуть мої дні, А у гробі мені Не забути тебе, моя нене! (Б. Лепкий); Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь
століття, І голос твій нам душу окриля (В. Симоненко)) та квалітативної (модель Адресате, адресате, …:
Трактористе-ратаю, поспіши, потрудись, мірою багатою я (земля. – М.С.) віддячу колись (В. Мисик); Мамо-голубко!
Прийди подивися, Сина від мук захисти (П. Грабовський); Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько
відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником (І. Драч); Зелена моя сторононько, Праотчий старий краю
мій! Тут вітер шепоче тихонько, Тут річка збігає легонько, Всю ніч не змовка соловій (О. Лупій); Пречиста мово, слово
світанкове, Зламай злочено ковані підкови, Яви нам в душі свій пречистий лик (М. Шевченко)) синтаксем, у яких
семантико-синтаксичний комплекс вокативності суттєво потіснили інші семантико-синтаксичні ознаки.
У праці І.Р.Вихованця „Граматика української мови. Синтаксис” читаємо: „Специфічний різновид
вторинної субстанціальної синтаксеми становить семантично неелементарна синтаксема у простих реченнях, де
функцію присудка виконує дієслово наказового способу, а функцію підмета – кличний відмінок іменника. […]
Компоненти у кличному відмінку є складними за семантико-синтаксичною природою субстанціальними
синтаксемами, які вказують на адресата вольової дії мовця і суб’єкта потенціальної дії…” [2, с. 141] і далі:
„Одним із різновидів складних субстанціональних синтаксем є вокативні синтаксеми. Вони являють собою
специфічні субстанціальні синтаксеми, у яких нерідко морфологічна непохідність поєднується з семантико-
синтаксичною ускладненістю. Ці синтаксеми сформувалися внаслідок об’єднання двох елементарних із
семантико-синтаксичного погляду простих речень в ускладнене просте речення. У сучасній українській мові
засобом вираження вокативних синтаксем виступає кличний відмінок.
Центральну ланку функціонування кличного відмінка становить функціонування в конструкціях типу
Хлопче, заспівай. Такі конструкції являють собою семантично складну структуру, в якій предикатом і
суб’єктом першої конструкції виступають відповідно вольова дія на об’єкт, тобто співрозмовника, і мовець як
виконавець дії, а суб’єктом і предикатом другої конструкції – співрозмовник і його потенційна дія. Компоненти
типу хлопче у формі кличного відмінка є складними за семантико-синтаксичною природою компонентами, які
вказують на адресата вольової дії мовця, з одного боку, і суб’єкта потенційної дії співрозмовника – з другого.
Кличний відмінок у конструкції типу Хлопче, заспівай; Прочитай казочку, внучко перебуває у позиції підмета,
про що свідчить форма координації між кличним відмінком і дієсловом наказового способу, порівн.: Хлопче,
заспівай і Хлопці, заспівайте. У даній позиції під впливом семантики імператива кличний відмінок набуває
адресатно-суб’єктного значення” [2, с. 268-269].
У праці ”Нариси з функціонального синтаксису української мови” І.Р. Вихованець розрізняє чотири
різновиди кличного відмінка: семантично складний кличний (кличний адресата – потенційного суб’єкта дії);
семантично складний кличний акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого суб’єкта; кличний
ідентифікуючий полісемантичний, що дублює відповідну семантико-синтаксичну функцію граматично
пов’язаного з ним займенникового іменника другої особи; кличний однокомпонентного речення як конденсат
суб’єктно-предикатної структури [3, c. 189].
Конструкції ці, як говорить І.Р. Вихованець, „об’єднуються відношенням до другої особи, тобто
співрозмовника, адресата мовлення, і розрізняються семантико-синтаксичним змістом” [3, c. 186-187].
”Центральною ланкою використання кличного відмінка” (інваріантним проявом відповідної синтаксеми
в обраній нами системі понять) І.Р. Вихованець вважає його функціонування в конструкціях першого типу.
Відповідно нецентральними є інші прояви вокатива [3, с. 187].
Останнім часом з’явилася розвідка В.В. Явір, у якій автор пише: „Аналіз мовного матеріалу дає підстави
запропонувати дещо іншу семантико-синтаксичну класифікацію вокативних синтаксем, зважаючи на певні
відмінності в синтаксичній позиції і їх морфологічному вираженні. З огляду на це виділяємо сім таких
різновидів: 1) Чоловіче, запрягай коня; Допоможи батькові, сину; Олено, працюєш?; Нездужаєш, Петре?;
2) Ти, сестро, співай; Ти плачеш, Маріє?; Ви такий здібний, Петре; 3) Ми приїдемо до тебе, сину, завтра; Тобі,
Миколо, повернули борг; 3 тобою, брате, хоч на край світу; Бачу тебе, хлопче, вперше; На тобі, дочко,
тримається все господарство; 4) Я хочу, мій голубе, побачити гори; Діти, завтра до нас завітають гості;
5) Брате! Сину!; Ех, друже!; 6) Мамо… Як солодко вимовляти це слово…; Земле моя! Скільки печалі й
радості…; 7) О Господи! Боже ж мій! Матінко Божа! [11, с.320].
Аналіз запропонованих типологій виявів українського вокатива дає підстави стверджувати, що майже
тотожним є набір варіантів виявів вокатива, в основному збігається і їх семантико-синтаксичний зміст. Усі
дослідники сходяться на думці, що первинними виявами вокативних грамем у сучасній українській мові є їх
функціонування у реченнях з дієсловами у формі наказового способу. Водночас різним є ставлення до
функціонування форм кличного відмінка у реченнях з дієсловами-неімперативами. Так, І.Р. Вихованець
виводить їх за межі основних виявів вокатива, пишучи: „На відміну від лінгвістів, що кваліфікують кличний як
один із відмінків підмета […], ми вважаємо, що кличний виконує функцію підмета тільки в одному різновиді
конструкцій – у конструкціях з дієсловом наказового способу. У даній позиції під впливом семантики
імператива кличний відмінок набуває адресатно-суб’єктного значення, тобто є синкретичним компонентом. В
адресатно-суб’єктному значенні виділяється семантичне ядро – значення адресата. Семантика кличного в
імперативних конструкціях є вихідною базою формування його вторинних функцій” [3, с. 187]. В.В. Явір не ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

328
бачить суттєвих семантико-синтаксичних відмінностей форм вокатива, які використовують у названих
конструкціях: „Приймаючи в цілому висновок ученого щодо конструкцій з дієсловом наказового способу, в
яких підметом з уже відомих причин може бути тільки послідовно і потенційно кличний відмінок, дозволимо
собі заперечити цю категоричну думку, оскільки у конструкціях Чому, Оленко, не йдеш до гурту?; Де
знаходиш, дитино, цю красу? (Газ.); Розкажеш, батьку, про свою пригоду (Розм.); Принесла, дочко, квіти?
(Розм.); Не впізнаєш мене, Луко? (С.Андр.) при дієсловах-предикатах дійсного способу з різним часовим
значенням кличний відмінок однозначно займає позицію підмета” [11, с. 320-321].
Вважаючи вияви вокатива в приімперативних та принеімперативних конструкціях доволі близькими, ми
водночас акцентуємо увагу на специфічності вираження в них суб’єктної семантики. Диференційною
семантико-синтаксичною ознакою вокативів такого типу є доповнення ознаки потенційної дії ознакою реальної
дії, що на формально-синтаксичному рівні виявляється у зв’язку вокатива з дієсловом-неімперативом. Такий
вияв вокативної грамеми порівняно з раніше описаним первинним відзначає значно вища експресивність, про
що свідчить наявність у речення питально-окличної інтонації чи потреба використання у стверджувальному
реченні поряд з локативом та дієсловом і детермінанта способу дії.
Зважаючи на специфіку семантики та синтагматичні особливості, як окремі різновиди придієслівних
уживань вокатива ми також трактуємо їх поєднання з дієсловами 1-ї особи множини, диференційною
семантико-синтаксичною ознакою яких є ознака сумісності дії (адресат виступає суб’єктом майбутньої дії
разом з адресантом), що на формально-синтаксичному рівні виявляється у зміні граматичного значення особи
дієслова-присудка – тепер це дієслово 1-ї особи множини.
Значно суттєвішими є відмінності у баченні різними авторами порядку розташування варіантів вокатива,
що водночас відбиває їх уявлення про структуру комплексу вокативних синтаксем (чи вокативної синтаксеми).
Так, у І.Р. Вихованця другий варіант функціонування вокатива – його використання як вставного елемента у
реченні типу Хлопче, я розповім тобі про героя [2 с. 187]. В.В. Явір як другий розглядає варіант, коли
постпозитивна вокативна форма уточнює займенниковий іменник 2-ї особи, пишучи: „У конструкціях на зразок
Ти, сестро, співай; Ти плачеш, Маріє?, як і в розглянутих вище, вокативна синтаксема наділена семантико-
синтаксичними ознаками активності, вихідної спрямованості, але, на відміну від них, їм властива формально-
синтаксична ознака вторинності, оскільки вжиті вони при займеннику ти (ви) в позиції підмета. Тому такі
вокативи, на перший погляд, дублюють займенниковий підмет, їм властиве з функціонального погляду явище
паралелізму: Голос криниці, чого ж ти замовк?; Ти, Марку, грай…; Ти знов прийшла, моя печальна музо…; Чому
ж ти не хочеш, Боже, на поміч мені іти?! (Л. Кост.); Кому ж ви служите, приречені Антеї..? (В.Сим.). У
зв’язку з семантичною ослабленістю первинного підмета-займенника вокативна синтаксема компенсує
інформативний вакуум, який стосується всієї конструкції. […] Аналіз мовного матеріалу засвідчує, що в
конструкціях з іншими, неімперативними предикатними формами, займенниковий підмет є, здебільшого,
структурно обов’язковим: Щось ти, Лазаре, неспокійний… (Ю. Вин.); – Ах ти, Юрку, бешкетнику! –
насварилася бабуся (Ю. Вин.); То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?! Це ж до якого стиду дожили
(Л. Кост.); Де ж ви, ті люди, що в хаті жили? (Л. Кост.). Вилучення займенниково-особового підмета ви в
останньому реченні трансформує конструкцію в неускладнену з іменником у позиції не відокремленої
прикладки, а підмета [11, с. 321].
Зауважимо, що автор розрізняє як окремі семантико-синтаксичні різновиди використання вокативних
форм їх уживання у постпозиції після займенникових іменників 2-ї особи у прямому відмінку та займенникових
іменників 2-ї особи у непрямих відмінках: „Форма кличного відмінка в конструкціях на зразок Ми приїдемо до
тебе, сину, завтра; Тобі, Миколо, повернули борг; З тобою, брате, хоч на край світу та под., як і в попередньо
розглянутих, на перший погляд, теж дублює займенник 2-ї особи і виконує тотожну щодо цього займенника
функцію. Однак у таких і подібних конструкціях формі кличного відмінка, по-перше, властиві ознаки
пасивності, „фінальної спрямованості”; по-друге, вона реалізується в іншій, непредикативній позиції; по-третє,
така синтаксема характеризується „формально-синтаксичною ознакою вторинної о(посередкованої
займенниковим іменником) придієслівної центральності” [11, с. 321-322]. І.Р. Вихованець про такі вияви пише:
„Слабкими синтаксичними позиціями вокативної синтаксеми слід вважати позицію опосередкованого
другорядного члена речення, у якій відбувається „мутація” її семантичного змісту тяжіння до займенникового
іменника” [ 3, с. 192].
Ми ж пропонуємо трактувати як найближчий до первинних виявів вокатива варіант функціонування
його як головного недиференційованого члена речення, який має семантико-синтаксичні ознаки предметності,
персональності, другоособовості, об’єктності та потенційної суб’єктності і відзначається центральним місцем у
реченні. Зауважимо, що вокативні вияви такого типу І.Р. Вихованець розміщує на периферії вокативних форм
[див., зокрема: 3 с. 187-192]. В.В. Явір пропонує серед вокативів такого типу розрізняти три різновиди,
міркуючи наступним чином: „до нього (вокативного речення. – М.С.) не правомірно зараховувати всі вокативні
синтаксеми, які стоять на початку речення і відділяються знаком оклику […]. Ці синтаксеми входять до складу
висловлення і не є еквівалентами речень. Оскільки вокативне речення є лише еквівалентом звичайного речення
і виконує специфічну в нерозчленованій формі функцію, яка виявляється в інтонації, вважаємо, що більш
відповідним терміном для їх номінації є термін „комунікат”. Розділ ІІІ. Теоретичні питання синтаксису

329
„Особливістю вокативних речень, на думку В.В.Явір, – є те, що вони самі є повідомленнями, з
семантико-граматичного боку нерозкладні і такі, що не входять в інші реченнєві структури” [10, с. 322]. Крім
того, окремо дослідниця говорить про: „вокативні синтаксеми, які називають предмет, особу, про яких
ітиметься в наступному контексті: Мамо… як солодко вимовляти це слово; Земле моя! Скільки печалі й
радості… Це так званий вокативний теми” та сформовані „очевидно, на ґрунті вокативних речень […] вигуки
і вигукові сполуки внаслідок нейтралізації субстанціальних ознак вокативної синтаксеми, її адресатно-
суб’єктного значення: О Господи! Боже мій! Матінко Божа! […]: Матір Божа, та вона прийшла топитися…
(М. Матіос); Господи, який він був красивий (Газ.); О батечку мій! Що він на тому тракторі виробляє! (Розм.);
І раптом – Боже! – після того чаду і тарапати рівної нулю, – я чую дощ… (Л. Кост.); О Боже мій! Де дітися
поету?! (Л. Кост.); Треба ж, чорт забирай, щось робити із цим життям посеред єдиної й неподільної
холоднечі світу (Ю. Андр.)” [11, с. 323].
По-різному трактують мовознавці вокативи, вставлені у речення. Так, на думку І.Р. Вихованця, у таких
конструкціях „якоюсь мірою” нейтралізується функція адресата–потенційного суб’єкта дії і „у синкретичному
кличному відмінкові в подібних конструкціях ще більш висуваються на перший план його семантичне ядро –
значення адресата – і відповідно семантико-синтаксичні ознаки пасивності, фінальної спрямованості і
формально-синтаксична ознака периферійності”. І далі: „у семантико-синтаксичному плані тут кличний
виконує функцію семантично акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого суб’єкта дії, а у
формально-синтаксичному – функцію детермінантного другорядного члена речення, залежного від
предикативної (у двоскладному реченні присудково-підметової) основи речення [3, с. 188]”. В.В. Явір з цього
приводу пише: „Вокативи в конструкціях Діти, завтра до нас завітають гості; Я хочу, мій голубе, побачити
гори і подібних найменше пов’язані з семантико-синтаксичною структурою речення: Я їм скажу: чортові душі,
є іще сила в цій булаві (Л. Кост.); Завтра, Оленко, мене уже в цьому місті не буде (Газ.). Це власне звертання,
якому властива лише одна функція – назва адресата повідомлення як одна з передумов комунікації. Такий
вокатив легко вилучається зі структури повідомлення, переставляється в будь-яку позицію без будь-яких змін у
його семантичній структурі. Тому, на відміну від попередньо розглянутих вокативних синтаксем, кваліфікувати
вокатив у функції звертання як член речення немає достатніх ні формально-синтаксичних, ні семантико-
синтаксичних підстав” [11, с. 322].
Крім названих, ми виокремлюємо також варіанти функціонування вокативних форм у постпозиції щодо
інших форм кличного відмінка. Усі семантико-синтаксичні ознаки виявляються в них опосередковано через
вокативи, що стоять у препозиції. Додатковою семантико-синтаксичною ознакою, яка диференціює зміст цього
синтаксичного елемента, є ознака квалітативності, про яку сигналізують поєднуваність форм кличного відмінка
з іменем у формі вокатива та постпозиція описуваного вокатива стосовно іншого.
Таким чином, предметом для дискусій є специфіка вокатива в реченнях з неімперативами, семантико-
синтаксичні особливості вокатива у реченнях з дієсловами-присудками (імперативами та неімперативами) у
формі 1-ї особи множини, семантико-синтаксичний статус та розташування відносно первинних виявів
вокативних грамем форм кличного відмінка, ужитих як автономні речення, вставні речення, уточнювачі
займенникових іменників (а також і займенникових прикметників) 2-ї особи. Для пояснення розбіжностей у
поглядах учених на семантико-синтаксичний статус вокативних грамем вважаємо за доцільне уточнити їх
уявлення про синтаксему як основну одиницю семантичного синтаксису.
Трактуючи, услід за І.Р. Вихованцем, синтаксему як „мінімальну (неподільну, що не членується на
синтаксичні одиниці нижчого рангу) семантико-синтаксичну одиницю, компонент семантичної структури
речення” [9, с. 546; див. також: 10, с. 193, 204], і підтримуючи положення про ряд ступенів узагальнення, на
яких виокремлюють певні синтаксеми, та міркування А.П. Загнітка про те, що „до розрізнювальних ознак
синтаксеми належать: 1) категоріально-семантичне значення слова, від якого вона утворена; 2) відповідна
морфологічна форма; 3) здатність синтаксично реалізуватися у певних позиціях” [4, с. 284], пропонуємо
вирізняти з-поміж вторинних субстанціальних синтаксем вокативні синтаксеми як специфічні субстантивні
функціональні одиниці, які являють собою пучок таких основних семантико-синтаксичних ознак, як
предметність (персональність), особовість (другоособовість), пасивність, фінальність, адресатність мовлення,
активність, вихідність, потенційність.
Серед вокативних синтаксем пропонуємо розрізняти: вокативну придієслівну синтаксему у реченні з
дієсловом-імперативом 2-ї особи; вокативну придієслівну синтаксему сумісної дії у реченні з дієсловом-
імперативом 1-ї особи множини; вокативну придієслівну синтаксему у реченні з дієсловом-неімперативом 2-ї
особи; вокативну придієслівну синтаксему сумісної дії у реченні з дієсловом-неімперативом 1-ї особи
множини; вокативну ядерну синтаксему; вокативну вставну синтаксему.
Периферію поля вокативних синтаксем складають, на наш погляд, вокативна ідентифікувальна
синтаксема та вокативна кваліфікативна синтаксема.
Необхідно також відзначити здатність вокативних вставної та ядерної синтаксем до втрати ними
визначальних семантико-синтаксичних ознак (а відповідно й їх синтаксемної природи) і переходу у вигуки.
ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

330
Література
1. Ветрова О.Г. Вокативные предложения в современном английском языке: Автореф. дис. … канд.
филол. наук. – Л., 1982. – 20 с.
2. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.
3. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. – К.: Наук. думка, 1992. –
224 с.
4. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. – Донецьк: ДонНУ,
2001. – 662 с.
5. Скаб М.С. Вокативні речення сучасної української мови // Українська мова. – 2002. – № 1. – С. 32-41.
6. Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові. – Чернівці: Рута, 2002.– 272 с.
7. Скаб М.С. Кличний відмінок та його синтаксичні функції // Українська мова та література в школі. –
1990. – № 1. – С. 64-66.
8. Скаб М.С. Семантико-синтаксичні функції українського вокатива // Мовознавство. – 1987. – № 5. –
С. 62-65.
9. Українська мова: Енциклопедія. – К.: Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М.П. Бажана, 2000. –
752 с.
10. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови. – К.: Академія, 2004. – 408 с.
11. Явір В.В. До питання про семантико-синтаксичний статус вокатива // Вісник Запорізького
національного університету: Збірник наукових статей. Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗНУ, 2006. – С. 319-323.

The article deals with the comparative analysis of the works of Ukrainian scientists, dedicated to semantic-
syntactic variants of the Vocative in the Modern Ukrainian language. The author gives his own index of vocative
syntaxemes: vocative near-verbal syntaxeme in the sentence with verb-imperative of the second person, vocative near-
verbal syntaxeme of joint action in the sentence with verb-imperative of the first person in plural, vocative kernel
syntaxeme, vocative expletive syntaxeme, vocative identifying syntaxeme, vocative qualifying syntaxeme.
Keywords: Vocative, semantic-syntactic feature, vocative syntaxeme.
Надійшла до редакції 1 вересня 2006 року.