Розвивається у синтаксисі і погляд на кличний відмінок як особли­вий різновид члена речення (О. Г. Руднєв, І. Т. Яценко), водночас здійснюється спроба визначити і тип зв’язку між формою вокатива і формою присудка, особливістю якого постає співвідносність граматич­них форм, тому його визначають як співвідносний. Починаючи від Ф. І. Буслаєва, що увів поняття «звертання», здебільшого під ним мають на увазі компонент, що виступає засобом вираження відношен­ня між мовцями (пор.: [Буслаев 1959, с. 277; Огоновський 1889, с. 181; Тимченко 1918, с. 65; Седельников 1961, с. 18] іт. д.). ВідФ. І. Буслає­ва бере початок концепція про звертання як форму, що не бере участі у реалізації змісту речення (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, Д. М. Овсянико-Куликовськийтаін.). Інколи кваліфікують звертання як поширювач речення (Н. Ю. Шведова), що створює синтагми з інши­ми словами речення [Русская 1980, с. 163].

Очевидно, що є сенс у визначенні звертання як згорнутого ви­словлення, яке має потенційну предикативність, міра якої може бути різною, — навіть максимального вияву. У такому разі мова йде про кличні або вокативні речення [Бабайцева 1981, с. 173]. Звідси постає спроба тлумачити звертання, подібно до вставних одиниць, як комуні- кати (О. Б. Сиротиніна). Подекуди це твердження уточнюється і звер­тання визначаються як кличні комунікати [Слинько, Гуйванюк, Ко- билянська 1994, с. 407], оскільки «це не справжнє речення, а особли­вий засіб зв’язку з вказівкою на адресата мовлення» [Там само, с. 407]. Входячи до складу інших речень, звертання часто, на думку деяких лінгвістів, послаблюють власну самостійність і предикативність, перетворюючись на несамостійні кличні модифікації, які, звичайно, називають «звертаннями». Назва «звертання» характеризує тільки їхній зміст, а термін «кличні модифікації» вказує на їх синтаксичну суть — видозміни особливих самостійних одиниць — «кличних кому- нікатів» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 407]. Видається доцільнішим здійснювати послідовне розмежування вокативного підме­та, що позначає потенційного суб’єкта дії (Огрій, сонне, дитячу долю! (К. Гордієнко) = Я хочу, щоб сонце огріло душу), та вокативів-звер- тань: Щасливий ти, дриже. Щасливий дуже (П. Воронько); Знов щебе­че юнь і цвіте трава, Пізнаю тебе в постаті несхилій, Вчителько моя, зоре світова. Радниие моя…(А. Малишко); Мене тривожили дум­ки, яким громадянином, якою людиною ти станеш, малюк? (В. Сухо- млинський); Я прожив, моя рідна, ці літа у найвищому щасті (Є. Ле- тюк); Тобі, кохана, й пролісків не треба, — Вони цвітуть під віями у тебе (К. Дрок); Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої бла­женні сни, (Л. Костенко) тощо.

Особливої уваги вимагає аналіз звертань, основним призначенням яких постає концентрація уваги слухача-адресата, привернення його

1980,   с. 122] і виступати комунікатами [Русская 1980, с. 165]. Подібна думка обґрунтовується й авторами посібника «Синтаксис сучасної ук­раїнської мови. Проблемні питання» [Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994, с. 407], оскільки, на їх погляд, такі одиниці «нічого не називають, а тільки виражають різні заклики та почуття» [Там само, с. 407]. При аналізі різних підходів до визначення статусу вокативних одиниць ви­користано аналітичний огляд літератури в [Слинько, Гуйванюк, Коби­лянська 1994, с. 405-409].

Непоодиноким постає тлумачення звертання як «особливої синтак­сичної одиниці, яка позначає особу або уособлений предмет (явище), до якого мовець безпосередньо звертає своє висловлення» [Дудников 1990, с. 377-378], що загалом відображає сутність цього елемента, але у тій іпостасі, коли вокатив спрямований на вираження актуалізацій- ного спрямування мовлення. Водночас існує думка, що звертання на­лежить не до реченнєвої організації, оскільки може вільно вживатися без нього, а виступає елементом текстової структурації. На підтвер­дження останнього наводяться випадки ізольованого вжитку вокати- ва-звертання. За своєю семантикою звертання може бути віднесеним до декількох речень, які становлять закінчені у комунікативному плані одиниці тексту [Клобуков 1986, с. 87-88]), пор.: [Маруся:] Коханий мій! Козаче мій хороший! Чим серце ти моє причарував ? Не знатний з тебе лицар, не завзятий, Ти й ворога, мабуть, не вмієш бити, Та й ремствують на тебе, козаки. Що випити не вмієш так, як треба (В. Самійленко).

Звертанням завжди називається адресат повідомлення, адресат мов­лення. При цьому номінативна функція звертання визнається однією з конститутивних ознак звертання, яка поєднується з модальною, акто- мовленнєвою функцією [Арутюнова 1976, с. 365-366]. Тому видається цілком логічним і мотивованим відносити звертання до модальної сфе­ри мовлення, у якій віднаходять своє вираження ціннісні та оцінно- вартісні критерії. Подібні думки відстоював Е. Венвеніст, коли ствер­джував, що поняття «я» і «ти» перебувають у змістовій близькості в

Звертання здебільшого поділяють за значенням на закличні та емо­ційно забарвлені. Водночас їх можна кваліфікувати за особливостями структури на поширені і непоширені, за наявністю оцінки — на нейт­ральні та оцінно-кваліфікаційні: О Батьківщино, стороно кохана, тобі любов, тобі довічна шана, Тобі мій глузд, і хист, й життя моє (Л. Скирда); Голос кринииі. чого ж ти замовк? (Л. Костенко); Фран- ківшиноППевченківшино! Мріє! Єдина ти! Безмежна навсібіч! (Д. Пав- личко); Донеччина. моя ти батьківщино, тобі любов моя і всі мої чут­тя (В. Сосюра) та ін. Оцінно-кваліфікаційна семантика звертання ви­творюється при відповідній інтонації та розміщенні звертання у ре­ченнєвій постпозиції: Хоч би ти до мене обернувся, нахабо! (О. Чорно­гуз); / що ти з себе корчиш., знайшовся мені, наставниче! (Голос Ук­раїни. — 1997. — 18 червня).

Негативно-оцінну семантику передають і повністю реалізують «во- кативні речення», у «яких головним і єдиним членом речення постає звертання, ім’я особи, до якої звернене мовлення, якщо це ім’я ви­мовлено з особливою інтонацією, що викликає складне уявлення, у центрі якого перебуває певна особа. У цій думці може бути вираженим докір, жаль, негодування… Пор., наприклад, Доля/, вимовлене тоном докору … і таке, що викликає думку «навіщо ти це зробив, навіщо так вчинив, як тобі не соромно?» [Шахматов 1941, с. 86]. Такого типу конструкції широко репрезентовані в художніх текстах і відтворюють емоційний стан мовців, їх почуттєвий світ: Чоловіченьки! Дивилася запитально і ніжно, поглядом висловлюючи все, що хотіла в цю хви­лину вимовити, та щось зупиняло (О. Слісаренко). Такого типу оди­ниці інколи вважають кличними модифікаціями, функцію яких мо­жуть виконувати форми називного і кличного відмінка (на наш по­гляд, нормативною може бути визнана тільки форма кличного від­мінка) іменників — власних назв, іменників на позначення частин тіла, іменників — назв птахів, тварин, предметів навколишнього світу, абстрактні назви, а також займенники: Ну що ж, товариство, давай­те зараз з вами обговоримо усі питання (Голос України. — 1996. — 8 вересня); То дай ти, мій сини, мені все, що торкається цієї справи (М. Пономаренко); Ти, серденько, не тривож мене! (Л. Забашта): Поню. іду до тебе уже сьогодні (В. Шдмогильний) та ін. У функції адресата кличний відмінок найбільшою мірою співвіднесений із реченнєвою