У статті розглянуто фонетичні особливості мовлення мешканців малих міст Донеччини, простежено
основні етапи заселення Донецького степу, заснування міст Амвросіївки, Сніжного, Шахтарська, визначено
етапні моменти динаміки національного складу мешканців малих міст Донеччини.
Ключові слова: говірка, фонетика.

Дослідження на фонетичному рівні мовлення мешканців малих міст Донеччини є досить складною
проблемою, що мотивується відсутністю викінчених теоретичних напрацювань вітчизняних лінгвістів у цій
галузі і водночас недостатнім аналізом специфіки донецьких східностепових говірок, їх співвідношення з
літературно-нормативною базою, з одного боку, і корелятивністю / некорелятивністю з особливостями говірок
південно-західного, північного наріч, з іншого (див., наприклад, праці Н.Б.Клименко, В.Ю.Дроботенко,
Н.П.Сіденко, З.Л.Омельченко, Л.Д.Фроляк та ін.). Не менш важливою постає відсутність прикладного
опрацювання особливостей мовлення малих і/або великих міст Донеччини.
Незаперечним постає той факт, що труднощі насамперед визначаються загальними питаннями
дослідження говірок на фонетичному рівні. Складно аналізувати говірки, які мають елементи, що виникли
внаслідок міждіалектних контактів або під впливом сусідніх мов та їхніх діалектів. Розірваність території
українського народу протягом його історії між різними державами сприяла посиленню впливів сусідніх мов і
їхніх говорів не тільки на українські діалекти, але й на саму літературно-нормативну практику (пор. погляди на
цю проблему І.Я.Франка, І.Огієнка та ін.). Ця обставина зумовила, певною мірою, консервацію давніших
діалектних елементів. Значна діалектна диференціація української мови виявляється в різноманітності
діалектних фонетичних відмінностей. Кожний діалект має свої фонетичні особливості, проте діалектні
фонетичні риси можуть бути настільки спорідненими, що відрізняються тільки окремими елементами, але це не
зменшує функціональної ваги того чи того діалекту.
Останнім часом з огляду на те, що східностепові говірки дуже мало досліджені, помітно активізоване
їхнє вивчення. Описи різних структурних рівнів східностепових говірок здійснювали науковці кафедри
української мови Донецького національного університету. Ф.Горчевич проаналізував фонетичні й граматичні
вияви говірок Ольгинського району Донецької області; З.Омельченко в дисертаційному дослідженні розглянула
особливості морфологічної системи східностепових говірок; В.Познанська простежила склад і функціонування
антропонімів у східностепових говірках; Л.Фроляк встановила специфіку ботанічної лексики Північного
Надазов’я; Н.Клименко проаналізувала групи найменувань одягу, взуття й прикрас; В.Дроботенко розглянув
лексику сімейних обрядів Донеччини; Л.Білик з’ясувала закономірності творення дієслівних словосполучень
східностепових говірок Донеччини; Н.Сіденко охарактеризувала географічну апелятивну лексику
східностепових говірок Центральної Донеччини. Мовознавці кафедри української мови Донецького
національного університету під керівництвом доктора філологічних наук, професора Загнітка А.П. активно
працюють над укладанням повного Словника східностепових українських говірок. У 2006 році вийшли
„Матеріали до словника східностепових українських говірок”, які охоплюють записи з 46 обстежених пунктів
Донецької області й уперше відображають частину основного лексичного складу одного з новостворених
говорів української мови.
Актуальність порушуваної теми зумовлена маловивченістю особливостей мовлення мешканців малих
міст Донеччини, еволюції таких мовленнєвих особливостей та їх співвідношення з динамікою освітнього рівня,
поширення певних виробничих процесів у таких малих містах та корелятивністю / некорелятивністю з
національно-мовними типами загальноосвітніх шкіл різних форм власності, віросповідуванням тощо.
За мету нашої роботи ми ставимо відстеження й аналіз основних фонетичних явищ мовлення мешканців
малих міст на загальному тлі східностепових говорів і виявлення їх якісного і кількісного зрізу та простеження
відносної динаміки кількісного складу мешканців малих міст Донеччини з окресленням статусу на
лінгвістичній мапі Донеччини.
Завдання роботи мотивовані поставленою метою й охоплюють: 1) охарактеризувати етапи заселення
Донецького краю; 2) користуючись попередніми й сучасними напрацюванням у соціолінгвістиці,
лінгвогеографії, діалектології, розглянути лінгвістичний статус мовлення мешканців малих міст Донеччини на
діалектологічній і мовній мапі Донецького краю; 3) описати найуживаніші фонетичні риси мовлення мешканців
малих міст Донецького краю з виявом ядерних / півпериферійних / периферійних змін з окресленням причин
таких змін.
Матеріалом дослідження послужили архівні напрацювання та польові записи, здійснені в трьох н.п.
(м. Амвросіївка, м. Сніжне, м. Шахтарськ) протягом 2004-2006 рр.
© Кудрейко І.О., 2007 ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

506
Існування мови на будь-якій території загалом і на досліджуваній зокрема неминуче веде до її діалектної
диференціації.
„Поняття діалектної диференціації вживається, з одного боку, як структурне, з іншого, як територіальне.
Проте в першому випадку ми моделюємо приватні діалектні системи (мікросистеми) як діалектні типи, тобто
поза територіальною проекцією, а в другому – конфігурацією і типологією ізоглос, лінгвістичний ландшафт.
Лише розмежовуючи ці аспекти, ми можемо їх синтезувати, враховуючи не лише характер ізоглосс, їхню
конфігурацію, а й те, що під цим розуміється (явище загальне або приватне – конкретний факт; те, що належить
до певного рівня системи мови; структурне або позаструктурне тощо)” [Аванесов 1965, с. 35].
Найменший територіальний різновид мови – говірка, яка вживається в одному чи декількох населених
пунктах. Говірки об’єднуються в говори (діалекти), а говори – у групу говорів чи наріччя [Жилко 1966 та ін.].
У діалектологічній методології Р.І.Аванесова основним є поняття діалектної мови, оскільки „діалектна
мова – це перш за все певна структура, проте для діалектології важливим є те, що як структура загалом, так і її
окремі елементи проекцуються на територію. До того ж структура діалектної мови може вивчатися поза її
територіальною проекцією” (цит. за: [Крывіцкі 2004, с. 198]).
Усі ці поняття розрізняються за величиною території, на якій вони поширені, і за кількістю мовців. На
межі говорів виникають зони перехідних діалектів, у яких переплітаються ознаки обох діалектних типів.
Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є ускладнення і послаблення зв’язків
між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, політичними,
релігійними, демографічними й іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуже нечіткі, окремі
мовні риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які в картографічних зображеннях називаються
ізоглосами, перетинаються, і лише досить приблизно можна встановити територію поширення мовного явища
(яка називається ареалом), як і межі самих діалектів. За ступенем стійкості при визначенні діалектних ареалів
найбільше важать фонетичні явища, після них ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.
Орієнтація на фонетичну й морфологічну системи діалектів (основна увага приділяється фонетиці)
зумовлена їхньою більшою стійкістю. Саме ці особливисті дозволяють визначити генетичний і системний
характер певного наріччя, надають дослідникам можливість говорити про діалект як про реальну, історично
утворену, просторово-структурну одиницю з певним центром діалекту й прикордонними зонами, які відділяють
один діалект від іншого.
В одній із праць Р.І.Аванесов констатує, що „початково діалект розумівся як географічно замкнена мовна
спільність з конкретними межами… Однак вже наприкінці 19 століття з’ясувалося, що межі розповсюдження
окремих діалектних рис дуже часто не збігаються одна з одною. З цього деякі вчені зробили помилковий
висновок про те, що діалектів не існує, а є лише окремі мовні явища, кожне з яких має свої власні межі… не
збігаючись повністю, часто групи ізоглос проходять близько одна до одної, утворюючи пучок ізоглос. Між
такими пучками ізоглос виділяють центральні області, які здебільшого тяжіють або тяжіли в минулому до
певного культурно-етнічного центру. Наявність таких центральних областей надає можливість говорити не
лише про окремі діалектні мовні риси, але й про діалекти як певний тип, що характеризується своєрідною
мовною системою” [Аванесов 1949, с. 291 – 292].
Свого часу Ф.Т.Жилко резюмував, що українська мова „має такі діалекти, що вони становлять ніби
окремі місцеві системи, які проте генетично і за своєю історичною функцією є виявами мови нашого народу.
Такі, наприклад, карпатські говори стосовно до північних і південно-східних або північні відповідно до
південно-східних” [Жилко 1964, с. 4]. Розвитком цієї тези може бути думка С.П.Бевзенка про те, що з-поміж
діалектів української мови „за генетичною ознакою, тобто враховуючи походження й історичний розвиток їх,
розрізняють два основні види: давні (старожитні), або основні, що функціонують на територіях давнього
заселення українського народу, і новостворені, які виникли внаслідок порівняно пізніх переселенських рухів
української людності і дозаселення новоосвоєних земель” [Бевзенко 1980, с. 9]. В українській мові усталеним є
розрізнення трьох наріч: північного, південно-західного й південно-східного. Північне охоплює
східнополіський, середньополіський, західнополіський говори. До південно-західного належать волинський,
подільський, наддністрянський, надсянський, північно-підкарпатський б(ойківський), закарпатський
(середньозакарпатський), східно-карпатський (гуцульський), буковинський говори. Південно-східне наріччя
охоплює середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий говори.
Як відомо, „східностепові українські говірки належать до новостворених говірок південно-східного
наріччя й виникли внаслідок пізнього заселення й дозаселення, яке найбільш інтенсивно проходило в кінці 18 –
першій половині 19 століття” [Омельченко 2006, с. 3]. Підтвердженням цього і постає простеження
особливостей заселення тих чи інших територій Донецького краю і постання малих міст, які, власне, є
трансформами попередніх суто або сільських, або напіввиробничих поселень.
Оскільки будь-які мовні та позамовні процеси, пов’язані з різними змінами – соціальними (міграціями,
завоюваннями), фізико-географічними (стихійними катастрофами тощо), – призводять до історичного
перерозподілу мовних елементів у просторі, лінгвістична географія має синхронний і діахронічний плани
дослідження. Синхронний план полягає у вивченні просторового розташування мовних явищ певного Розділ VIІ. Особливості говорів української мови

507
хронологічного рівня; діахронічний – у вивченні руху цих явищ у просторі. Синхронний і діахронічний аспекти
пов’язані між собою єдиним об’єктом і основними методами, проте кожний з них має свою проблематику.
„Дослідження мовних елементів в їх територіальному виявленні дає можливість глибше усвідомити їх
особливості, структурні й системні взаємозв’язки, виявити різні ланки територіальних мовних утворень
(давніші й сучасні), їх центри й периферію, вивчити міждіалектні й міжмовні контакти. У такий спосіб
розкриваються особливості народної мови в її територіальному виявленні, а разом з тим і процеси формування
та розвитку мови і її діалектних утворень. Лінгвогеографічний аспект допомагає розкрити структуру мовних
(діалектних) елементів на різних рівнях у її становленні й сучасному виявленні” [Жилко 1966, с. 285].
Отже, будь-яке мовне явище, якщо його розглядати як сукупність різних діалектів, має територіальні
межі. Територіальна обмеженість мовних явищ, може бути використана задля розв’язування різних
лінгвістичних проблем, вирішення яких є основним завдання лінгвістичної географії.
Якщо мова буде йти про вивчення діалектів, то перш за все треба звернути увагу на такі питання: вибір
населених пунктів; принцип відбору пунктів; визначення характеру опитування інформантів (пряме або
анкетування), добір інформантів за такими критеріями як вік, соціальний статус, професія, походження, термін
проживання у даній місцевості тощо; принципи створення фонетичної транскрипції; методика використання
різних джерел; методика збору матеріалу в районах пізньої колонізації; проблема системного опису діалектних
явищ; принципи паспортизації діалектного матеріалу і под.
Для нашого лінгвістичного дослідження було відібрано такі міста: Амвросіївка, Сніжне, Шахтарськ, що
мотивується їхнім концептуальним статусом як містечкових. Щодо заселення цих міст, то первісні люди
селилися на території нашого краю і в період палеоліту, неоліту (недалеко від Амвросіївки, поблизу Казеної
балки, знайдено ручне рубило доби раннього палеоліту – одну з найстародавніших пам’яток України). Проте
постійне стале населення появилося в основному з 17 століття.
„У заселенні нашого краю, за словами професора Р.Д.Ляха, розрізняється кілька напрямків. Це державне
заселення. Далі – вільне заселення. Щодо державного заселення, то перша компактна група переселенців
з’явилась у 1752-53 році – це східніше Бахмута. Хто ці були поселенці? Це солдати двох сербських і
хорватських полків. Два полки під керівництвом Шевича і Прюдовича в 1752-53 році одержали тут земельне
пожалування і поселились ротами… Населені пункти, колишні роти, одержали свої назви залежно від угідь:
Калинівське, Троїцьке, Серебрянка, Кам’янка і так далі.
Наприкінці 18 століття до донецьких степів розпочали переслятися греки з Криму. Ось так у наших
донецьких степах з’явились села з незвичайними назвами: Ялта, Урзуф, Мангуш, Старобешеве та інші.
У 1734 році було дозволено запорізьким козакам, що знаходилися в районі Цурупинська в Олеках,
повернутися на свої попередні місця проживання. Так було створено нову Запорізьку Січ… Той запорізький
козак, який уже не мав змоги, чи через хворобу, чи з яких інших причин брати участь у походах, облюбовував
місце і засновував там земельник, хутір.
Ось так на карті нашого краю з’явилися Іванівка, Олексіївка, Петрівка. Все це у своїй основі поселення,
засновані запорізькими козаками. Біля них тулилися й інші люди. Це, як правило, ті, хто тікав від панської
сваволі” (цит. за: [Загнітко 1997, с. 46]).
Місто Амвросіївка виникло у зв’язку з будівництвом Курсько-Харківсько-Азовської залізниці у 1869
році. Історія міста Сніжного розпочалася з корчми, яку було відкрито старшиною Іваном Васильєвим у 1784
році біля „Сніжного місця”. Щодо Шахтарська, то місто виникло на території селищ Олексіїво-Орловки, яке
належало поміщику Орлову, і селища Ольховчик, яке належало старшині Васильєву.
Жива народна мова Амвросіївки, Сніжного, Шахтарська являє собою своєрідний діалектний масив, який
серед інших виділяється лінгвістичними ознаками.
Характеризуючи мовлення цих міст, зауважимо, що внаслідок переселенських рухів на досліджуваній
території сформувалися різні типи говірок за їхнім походженням та ступенем однорідності. Серед
східностепових говірок Донеччини виділяються говірки з середньонаддніпрянською (північнополтавською,
східнополтавською), нижньонаддніпрянською, слобожанською, північноукраїнською та південно-західною
діалектною основою. Гетерогенні говірки характеризуються наявністю різних комплексів діалектних рис:
середньонаддніпрянська та лівобережнополіська, середньонаддніпрянська та подільська,
середньонаддніпрянська та волинська, середньонаддніпрянська та північнослобожанська. Окремий тип
складають говірки „новітнього формування з найменшим ступенем однорідності, які склалися з різних за
походженням говірок у 20 столітті переважно у малих містах та на околиці Донецька” [Фроляк 2003, с.11 – 21].
Дотримуючись наукового опису східностепових говірок, порівнюватимемо їх з українською літературно-
національною мовною нормою.
За генетичною однорідністю виділяємо два типи говірок досліджуваного регіону: моногенна говірка –
часткова діалектна система, яка є континуантом однієї з говірок давнішого говору; та гетерогенна говірка –
частково діалектна система, утворена односчасним змішуванням або поступовим накладанням двох чи кількох
говорів різного походження. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

508
До моногенних говірок відносимо говірки населених пунктів відносно однорідного заселення, оскільки
незначне вкраплення носіїв говірок іншого типу або носіїв інших мов не впливає суттєво, як показує
дослідження, на функціонування основної говірки населеного пункту.
Серед говірок моногенного типу виділяємо три основні типи: говірки з південноукраїнською
середньонаддніпрянською основою, говірки з південноукраїнською слобожанською основою, говірки з
північноукраїнською основою. Континуанти говірок південно-західного наріччя переважно входять до складу
гетерогенних говірок [Фроляк 2000, с. 24].
До найнижчого рівня елементів (рис) діалекту належать фонемні особливості. У кожному діалекті є
власні фонемні розрізнення, на основі яких виділяються певні звукові одиниці будови морфем і слів (їх форм).
Фонемними розрізненнями називаємо об’єктивно наявні в мові (діалекті) взаємозв’язки між звуковими
одиницями (фонемами), які виявляються в наявності або відсутності певних артикуляційно-акустичних
сигналів (диференційних, або фонемних рис). Саме в цьому найбільш виразно виступає знаковий бік мови. У
діалектах фонеми мають досить виразні відмінності в складниках своїх звукових рядів.
Фонетичні відмінності діалектів виявляються: 1) у складі фонем; 2) в особливостях виявів фонем
(основний вияв і звуковий ряд); 3) у фонемних мікроструктурах (характер мікроструктури і особливості
системних зв’язків); 4) у взаємозв’язках між фонемними мікроструктурами (наприклад, наголошеного і
ненаголошеного вокалізму і т. ін.); 5) у взаємо переходах і чергуванні фонем, що якою мірою характеризують
взагалі фонетику діалекту [Жилко 1964, с. 4-5].
Досліджуваний колектив мовців складався з 84 осіб, які володіють українською мовою, з-поміж них:
Амвросіївка – 39 осіб, Сніжне – 27 осіб, Шахтарськ – 20 осіб. Середній вік – 52 роки. Більша кількість мовців, а
саме 69 %, має середньо-спеціальну, середньо-технічну освіту.
Уміщені в статті записи окремих речень подаються спрощеною фонетичною транскрипцією.
До фонетичних рис належить, насамперед, вживання фрикативних з, з’, ж замість африкат дз, дз’, дж:
[ходили ми з д’івчатама на колгоспному пол’і кукурузу шарувати] (Записано від Луцької Ольги Пилипівни,
1949 р.н., м. Сніжне). [це ж ворожили ми п’ід Крешчен’ійе // ворожили / у зеркало дивилис’ //] (Записано від
Загородньої Галини Данилівни, 1944 р.н., м. Шахтарськ). [мати навар’ат’ мамалиги з кукурузи / ми рад’і //]
(Записано від Костенко Лідії Миколаївни, 1953 р.н., м. Сніжне). [ в нед’іл’у так гарно у церкв’і звон’ат’ / ми з’і
старим шотижн’а ходимо //] (Записано від Гейченко Ольги Петрівни, 1934 р.н., м. Шахтарськ). У цьому,
очевидно, позначився асимілятивний вплив російської літературної мови. Водночас варто констатувати, що ця
риса може бути кваліфікована як ознака східностепових говірок, оскільки в цьому русі наявна тенденція до
спрощення: складний звук (африкат) → простий звук.
Досить поширеним виступає оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і перед глухими: [помн’у один
рас послала мене мачуха по сн’іх //] (Записано від Рокоман Тетяни Микитівни, 1937 р.н., м. Шахтарськ).
[п’ішли ми на горот п’ідривати картошку та варит’ йісти //] (Записано від Колесникова Олексія
Олександровича, 1947 р.н., м. Сніжне). [вашко було жити // голот скр’іс’ / йісти н’ічого //] (Записано від
Коваленка Максима Овдійовича, 1926 р.н., м. Сніжне). [шч’:ас йа роскажу / йак ми на веч’ірки молод’і
собиралис’ //] (Записано від Чередниченко Варвари Пилипівни, 1933 р.н., м. Амвросіївка). [мин’і п’ішов пйатий
гот / коли зак’інчилас’ в’ійна //] (Записано від Коваленка Миколая Архиповича, 1940 р.н., м. Амвросіївка).
[Росказуйут’ / шо м’ій прапрад’іт був вол’ний козак //] (Записано від Головка Сергія Карповича, 1937 р.н., м.
Сніжне). [коли мен’і було восемнац’:ат’ гот / то йа вийшла зам’іш // жила у свекр’іф //] (Записано від Бейко
Олени Олександрівни, 1957 р.н., м. Шахтарськ). [навчилас’ шити / шила йупки / плат’:а / р’ізний од’ах //]
(Записано від Семенюк Тетяни Пилипівни, 1948 р.н., м. Амвросіївка).
Говорячи про оглушення приголосних як про тенеденцію консонантизму південно-східного наріччя,
учені зазначають, що така тенденція характерна для слобожанських говірок, а зрідка й для степових, де дзвінкі
приголосні часто втрачають дзвінкість перед глухими та в середині слова, між словами і в абсолютному кінці
слова [Жилко 1958, с. 145].
Очевидно, до вторинних рис фонетичного ряду належить „акання” в ряді випадків. Його особливість
полягає в заступленні о в ненаголошеній (перед- і післянаголошеній) позиції звуком а. Серед говірок
Донеччини виразно виділяються акаючі говірки північноукраїнського типу. Щодо досліджуваної фонетичної
риси ці говірки виявляють неоднорідність. Ступінь „акання” у цих говірках залежить від кількох чинників:
загальної збереженості системних рис говірки-основи, від часу функціонування говірки в умовах
новоствореного масиву, від віку діалектоносія тощо. Наявність акаючих говірок чи спорадичного „акання” є
характерним для усіх новостворених говірок: південностепових, слобожанських, східностепових [Фроляк 2000,
с. 243]. [на работу н’і в чом хадити було / дрант’а латане дадут’ //] (Записано від Ткач Марії Іванівни, 1924 р.н.,
м. Сніжне). [ми тад’і вже худобу пасли / матир’і памагали //] (Записано від Пипенко Ніни Миколаївни, 1954
р.н., м. Амвросіївка). [була вайна / прийшли красн’і переначуват’ / вс’і хати повн’і //] (Записано від Фоменка
Петра Вікторовича, 1938 р.н., м. Шахтарськ). [хадила йа в школу в друге село / бо ж в нашому школи не було //]
(Записано від Чумакової Катерини Олександрівни, 1946 р.н., м. Сніжне). [посаг ран’іше гатували вс’і д’івчата /
за посагом дивилис’ / багата наречена чи б’ідна // ] (Записано від Мостових Ганни Василівни, 1923 р.н.,
м. Амвросіївка). Розділ VIІ. Особливості говорів української мови

509
Сюди ж слід віднести заміну звука ф звуками хв, х. Такий фонетичний процес властивий південно-
східній групі говорів: [йак упала бомба/ туди за шахванер і пагар’іло все в нас //] (Записано від Усенко
Катерини Йосипівни, 1927 р.н., м. Шахтарськ). [Почалас’ в’ійна / бат’ка п’ішов на хронт //] (Записано від
Чередниченка Георгія Трохимовича, 1939 р.н., м. Амвросіївка). [пазнайомилас’ з парубком / гарний вес’ такий /
і хв’ігура гарна / високий / чорн’авий / пол’убила //] (Записано від Назаренко Марії Володимирівни, 1950 р.н.,
м. Шахтарськ). [оце карабел’нойу хварбойу забор красили / бачте йак гарно //] (Записано від Пекельної
Антоніни Іллівни, 1927р.н., м. Амвросіївка).
Східностепові донецькі говірки привертають увагу дослідників історією формування та розвитку,
своєрідною мовною структурою, особливостями фонетичного і граматичного типів.
Східностепова група говорів, історично пов’язана з південно-східним діалектом, дуже варіативна.
Варіативність новостворених східностепових говірок виникла внаслідок змішування різних за своєю будовою
говорів. У східностепових говірках переважають полісистемні варіанти, запозичені з різних говорів, а саме,
слобожанських, говірок північноукраїнського типу, російської мови. Це виявляється у лексикалізації багатьох
фонетичних і граматичних явищ. До того ж, співіснуючи з різними говірками, вони набувають коло лише їм
притаманних діалектних особливостей, що надає можливість вважати їх новим діалектним типом.
Проблема вивчення мовлення мешканців малих міст Донеччини вимагає глибшого дослідження
динаміки національно-кількісного і національно-якісного складу населення, освітнього рівня та наявності /
відсутності відповідних національно-мовних шкіл, що дозволить глибше простежити видозміну загального тла
мовлення мешканців малих міст не лише в суто адміністративно-офіційному вимірі (різні переписи населення),
але й встановити ступінь репрезентативності українського мовлення в домашніх умовах, спілкуванні на вулиці
тощо. Водночас це дасть можливість досконаліше вивчити східностепові українські говірки, простежити
загальні тенденції розвитку відповідних явищ на діалектологічному тлі загальної лінгвістичної української
карти з ґрунтовним розглядом цих процесів не тільки в сільській місцевості, але й на терені малих міст.

Література
Аванесов 1949: Аванесов Р.И. Очерки русской диалектологии. М.: Учпедгиз, 1949. – 336 с.
Аванесов 1965: Аванесов Р.И. О двух аспектах предмета диалектологии // Общеславянский
лингвистический атлас. Материалы и исследования. Сб. научных трудов. М.: „Наука”, 1965. – С.24 – 35.
Бевзенко 1980: Бевзенко С.П. Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. – 245 с.
Жилко 1964: Жилко Ф.Т. Фонологічні особливості вокалізму українських діалектів // Українська
діалектологія і ономастика. – К.: „Наукова думка”, 1964. – 226 с.
Жилко 1966: Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – 2-ге вид. – К.: Вид-во „Радянська
школа”, 1966. – 307 с.
Загнітко 1997: Загнітко А.П. Слово у душі – душа у слові. – Донецьк: Академія, 1997. – 434 с.
Крывіцкі 2004: Крывіцкі А.А. Дыялекталагічная метадалогія Р.І.Аванесова і лінгвагеаграфічны этап
развіцця дыялекталогіі беларускай мовы // Общеславянский лингвистический атлас. Материалы и
исследования. 2001-2002: Сб. научных трудов. – М.: Институт русского языка им. В.В.Виноградова РАН, 2004.
– С.198 – 204.
Омельченко 2006: Омельченко З.Л., Клименко Н.Б. Матеріали до словника східностепових українських
говірок. – Донецьк: Вид-во ДонДУ, 2006. – 114 с.
Фроляк 2000: Фроляк Л.Д. Реалізація фонеми /о/ як типологічна ознака говірок Донеччини // Лінгвістичні
студії: Зб. наук. праць. Вип. 6 /Укл.: Анатолій Загнітко (наук. ред.) та ін. – Донецьк: ДонНУ, 2000. – С. 241-246.
Фроляк 2003: Фроляк Л.Д. Етномовні факти в основі генетичної класифікації новостворених
східностепових говірок // Діалектні студії 2: Мова і культура. – Львів, 2003. – С. 11-21.

Phonetic particularity of speech of small towns townsman’s of Donetchina is consider in the article, it is trace
general stages of populating Donetsk steep, of founding of such town as: Amvrosievka, Snezhnoe, Shachtyorsk it is
determinant stage moments populating of small town of Donetchina.
Keywords: phonetic, local dialect.
Надійшла до редакції 2 жовтня 2006 року.