| У кожному реченні слід чітко розмежовувати модус і диктум. Ці поняття ввів Ш. Баллі, який під модусом мав на увазі комунікативний аспект речення, відношення мовця до висловленого. Диктум — це номінативний аспект речення — позначення самої події, тієї чи іншої пропозиції. Під пропозицією мається на увазі семантичний інваріант, спільний для всіх членів парадигми речення і похідних від речення конструкцій (словосполучень, зворотів тощо). Це стабільне семантич |
| РОЗДІЛ X. Семантико-синтаксична структура речення |
| 607 |
| не ядро, об’єктивна семантична константа речення, яка відображає структуру ситуації, події [Вихованець 1993, с. 121-122]. Згодом у вітчизняній лінгвістиці модус стали іменувати суб’єктивною модальністю, а диктум — об’єктивною модальністю. Суб’єктивна модальність замкнута на мовця, його ставлення до повідомлюваного. У силу цього суб’єктивна модальність витлумачується як факультативна величина щодо речення-висловлення. Семантична ємність суб’єктивної модальності значно ширша від об’єктивної. «Смислову основу суб’єктивної модальності утворює поняття оцінки у широкому смислі слова, включаючи не тільки логічну (інтелектуальну, раціональну) кваліфікацію повідомлюваного, але й різні різновиди емоційної (ірраціональної) реакції» (М. В. Ляпон, за[Лингвистический 1990, с. 301]). Узагальнюючи розмаїття засобів реалізації оцінки повідомлюваного, які наявні в українській мові, слід наголосити на поширеності: 1) спеціальних слів, що традиційно кваліфікуються як вставні (вони охоплюють різноманітні спектри оцінки): Ні, з такою людино, напевне, добре буде працювати (М. Стельмах) — вірогідність; Художня кінематографія існує, як відомо, на базі літератури, кінодраматургії (О. Довженко) — джерело повідомлення; 2) спеціальних модальних часток, що у своєму загалі охоплюють значення сумніву, недостовірності, виділення з-поміж інших, передбачуваності, здивування, подиву, небезпеки тощо: І ніби гори оживають (Т. Шевченко); Немов ласкаві вересневі феї спинили час, — і всесвіт не тече (Є. Плужник); То. білий кінь, то білий-білий кінь шукає літо в сухому листі (Л. Костенко); Хіба шо я сьогодні до тебе зайду (В. Підмогильний); Ти й наче славна подруга (Леся Українка); Ну й будні пішли в інтернаті (О. Слісаренко); Чого доброго ти ще мене у всьому звинуватиш (У. Самчук); 3) спеціальних вигуків: Ой, плив човен, води повен (Нар. тв.); Ох. ох. ох!.. Стара нестрашна, так молода кирпу гне (І. Котляревський); Нумо до праці святої, брати… (В. Самійленко); Ой гоп не пила, на весіллі не була (Т. Шевченко);
4) спеціальних інтонаційних засобів для акцентування суб’єктивно- емоційних відтінків подиву, сумніву, впевненості, недовіри, протесту, іронії та ін.: Ти прийшов сюди?; 5) порядку слів, зокрема винесення одного з головних членів речення на початок структури з метою реалізації заперечних відношень, заперечення з відтінком іронії: Стану я тебе слухати про все те, що сталося: Добре ти зробив!; 6) спеціалізованими конструкціями зі спеціалізованою структурною конфігурацією, набором основних носіїв предикативності: Нема щоб відразу сказати (жаль із приводу того, що знання про певний факт стало надзвичайно запізнілим); Трава травою, вода водою (оцінка спроможності людини когось переконати, навести додаткові факти для переконання); Вона візьми й скажи (оцінка непідготовленості когось до сприйняття висловленого). Семантико-синтаксична структура речення співвіднесена з обсягом його об’єктивних смислів, мінімальний обсяг яких складає семантична конфігурація, тобто набір необхідних для семантичного вирізнен- ня речення семантичних ролей плюс значення дії. Так, семантичною |
| 608 |
| Синтакси |
| конфігурацією для речення Хлопець розповідає дівчині казку є агенс, об’єкт (об’єктив), адресат + дія. Здебільшого кількість семантичних ролей як компонентів семантичної структури речення корелює з їх відповідним формальним вираженням. Тому основною одиницею семантико-синтаксичного рівня речення виступає синтаксема, під якою мається на увазі мінімальна, далі нечленована семантико-синтаксич- на одиниця української мови, що виступає одночасно як носій елементарного смислу і як конструктивний компонент складних синтаксичних побудов, характеризована певним набором синтаксичних функцій (пор.: [Золотова 1988, с. 4]). До розрізнювальних ознак синтаксеми належать: 1) категорійно-семантичне значення слова, від якого вона утворена; 2) відповідна морфологічна форма; 3) здатність синтаксично реалізовуватися у певних позиціях. Саме тому діапазон синтаксичних потенцій кожної синтаксеми визначається її функціональними властивостями, належністю до того чи іншого функціонального типу. При тлумаченні функціональної типології синтаксем Г. О. Золотова виходить із розуміння синтаксичної функції як конструктивної ролі синтаксичної одиниці в побудові комунікативної одиниці [Золотова 1988, с. 4], що дозволяє диференціювати три функції синтаксем: 1) самостійне, ізольоване використання одиниці; 2) вживання одиниці як компонента речення; 3) прислівне вживання одиниці як компонента словосполучення (або сполучення слів). Таке розмежування функцій призводить до послідовного розрізнення трьох функціональних типів синтаксем: а) вільних ҐЛля новоселів. Для пенсіонерів — у заголовках; Біля моря. Біля вогнища): б) зумовлених (предикований суб’єкт: Бапгь- ко пише. Хліб свіжий; суб’єкт посесивний: / ноти у моєї дитини є, й інструмент купили (О. Опанасюк); суб’єкт квалітативний: У кожної хати є своя душа, і, якщо хочеш, Ті завжди відчуєш (А. Яна); суб’єкт стану: У кого — свято, и кого — справжнісінький будень з безкінечними проблемами (М. Руденко); суб’єкт реципрокальний: 3 кожним з ичнів він встиг порозмовляти, щось мовити тепле та обнадійливе (О. Слісаренко); каузований суб’єкт емоційного стану: Умене ця пісня завжди викликає приємні спогади, щось тепле оживає в душі, якийсь ніжний дотик дитинства відчувається (В. Дрозд); суб’єкт — власник відчужуваного об’єкта: Забирати у мене час і нічого не давати навзаєм — що може бути гіршим (В. Підмогильний); каузований адресат звертання і каузований суб’єкт: Смішний і бідний, хто вимагає всяких благ за віру (Г. Квітка-Основ’яненко)); в) зв’язаних (об’єкт контактно-локальної дії: Все, до чого ти доторкнувся, навіює теплий смуток мені (А. Яна); суб’єкт: Я не чув вибухів, не бачив спалахів військових (О. Гончар)). При такому розгляді синтаксеми в основу кладеться валентний потенціал дієслівного предиката (третій різновид функцій), статус синтаксеми у реченні-висловленні (другий різновид функцій) та постання синтаксем як самостійних смислових репрезентантів (перший різновид функцій).
Об’єктивні смисли речення таким чином можуть бути описані з опорою на валентність предиката, що характеризує речення як знак |
| РОЗДІЛ X. Семантко-синтаксична структура речення |
| 609 |
| ситуації і є інструментом розмежування елементарних і неелементар- иих простих речень [Вихованець 1993, с. 121]. Валентність дієслівного предиката визначає статус непредикатних знаків, у силу чого один предикат разом із залежними від нього непредикатними компонентами витворює семантично елементарне речення. Таким чином предикат прогнозує і визначає кількість іменникових компонентів та їх семантичні функції. Основним носієм активної предикатної семантики в українській мові виступають дієслова. При опорі на валентність предиката семантично елементарним простим реченням вважають речення, яке складається тільки з одного предиката й визначених його се- мантико-синтаксичною валентністю іменникових синтаксем [Вихованець 1993, с. 121]. Унаслідок того, що в українській мові розрізняються одно-, дво-, три-, чотири-, п’яти-, шести-, семивалентні предикати, відповідно виділяються 1) двокомпонентні речення: Дитина спить; Дощить; 2) трикомпонентні речення: Діти стояли біля школи; Маляр реставрує картину; 3) чотирикомпонентні: Батько обсаджував город вербами; Мама називала сина Олесем; 4) п’ятикомпонентні: Син приїхав з міста до батьків потягом; Діти примчали з хутора до села санчатами; 5) шестикомпонентні: Хлопець приніс із поля квіти матері в кімнату; 6) семикомпонентні: Транспортники привезли школярам меблі автомобілями з фабрики до села; 7) восьмикомпонентні: Хлопець перевіз через річку вантаж машиною бабусі з Донецька до села. Сім вирізнених на підставі семантико-синтаксичної валентності дієслівних предикатів різновидів семантично елементарних українських речень у своїй семантичній структурі охоплюють семантичні ролі агенса, пацієнса, об’єкта, інструмента, фактитива, локатива з чіткою диференціацією вихідного і кінцевого пунктів руху. Уже в межах кожної з цих семантичних ролей можна встановити спектри семантичної і формальної варіантності. Так, семантична роль агенса в українському синтаксисі співвідноситься з формою називного відмінка, що в такому разі може бути кваліфікованим як інваріантна форма репрезентації агенса.
Основою семантико-синтаксичної структури є її предикат, що експлікується предикатними словами. Оскільки така структура являє собою тип відношень, що перебуває в основі численних конкретних висловлень, остільки вона, як і логіко-семантична структура, являє собою віртуальний аспект речення. Семантико-синтаксична структура речення постає позиційною моделлю. Відповідно до свого змісту се- мантико-синтаксичний предикат визначає кількість актантів та їх функцій. Функції останніх повністю залежать від того, який з актантів виступає в ролі вихідного в реченні, при цьому вибір такого актанта ні в якому разі не випадковий, він повністю окреслюється логіко-семантичною структурою. Семантико-синтаксична структура предиката моделює мовну презентацію речення. Вона відображає всі найзагальніші властивості, які притаманні конкретному типу речення як одиниці мови: загальну його структурну схему і значення, категорійне і субкатегорійне значення кож- |
| 20 “Теоретична граматика” |
| 610 |
| Синтаксис |
| ного з його компонентів, порядок розташування цих компонентів і синтаксичні відношення між ними.
Опора на семантико-синтаксичну валентність уможливлює розмежування семантично елементарних і семантично неелементарних простих речень на засаді диференціації носіїв пасивної й активної валентності. До перших належать дієслівні предикати, семантична структура яких передбачає відповідну кількість при них носіїв субстанційної семантики, при цьому визначається їх рольовий статус, пор. хто? відчищати що? від чого? чим? Таку ж валентність повністю зберігають похідні девербативи. Для похідних деад’єктивів властивою є також активна валентність, оскільки правобічний компонент окреслює, кому або чому належить певна ознака: бадьорість —> хлопия: мужність —> дівчини: хворобливість —> дшпшш; білизна —> будицзсу; краса —> жінки та ін. Здатність поєднуватися з носіями активної валентності притаманна іменникам як носіям пасивної валентності. Розрізнення предикатних (ознако- вих) і непредикатних (неознакових) знаків дозволяє принципово розмежовувати семантично елементарне і семантично неелементарне просте речення. У семантично елементарному реченні знаходить вияв один предикатний знак: До лісу йшли діти; Дівчина вишивала ришник голкою; Гості приїхали автобусом з міста до села. Два і більше предикатних знаки у семантичній структурі речення засвідчують нееле- ментарність останньої: До лісу йшли радісні діти = До лісу йшли діти + Діти били радісні: Дівчина вишивала ришник новою голкою =» Дівчина вишивала ришник + Голка била нова. Загалом об’єктивні смисли можуть реалізовуватися: 1) предикативною конструкцією, яка і становить реченнєву структуру: Пітям показували кіно: 2) напівпредикативною конструкцією: Син, втомлений від роботи, зайшов до хати = Син зайшов до хати + Син був втомлений роботою; 3) детермінантом: Діти пішли в ліс по гриби = Діти пішли в ліс + Діти хочуть назбирати грибів; 4) дуплексивом: Сул тан волів бачити її [Хуррем] розвеселеною, розсміяною. безтирбот ною, безжурною (П. Загребельний) = Султан волів бачити її + Вона повинна бути розвеселеною + Вона повинна бути розсміяною + Вона повинна бути безтурботною + • Вона повинна бути безжурною; 5) атрибутивним компонентом: Щасливі діти йшли дорогою = Діти йшли дорогою + Діти були щасливі; 6) предикатним знаком, який заповнює, невластиву для нього синтаксичну позицію: Вибих розбудив хлопчика = Щось вибухнуло + Це розбудило хлопчика та ін. |