Загнітко А.П. Основи українського теоретичного синтаксису: В 3 частинах. – Горлівка: ГДПІІМ, 2004
(Ч.1. – 246 с.; Ч.2. – 254 с.; Ч.3. – 266 с.);
Загнітко А.П. Теорія сучасного синтаксису. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 378 с.;
Загнітко А.П. Лінгвістика тексту. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 289 с.

В останнє десятиріччя теоретичне мовознавство позначилося появою серйозних праць з синтаксису –
однієї з найбільш складних, а тому суперечливих ділянок у вивченні граматичної організації мов. Складність
синтаксису зумовлена належністю до нього таких мовних одиниць, які як комунікативні елементи
безспосередньо співвідносять повідомлюване з дійсністю. Пошуки адекватних відповідей на це співвідношення
супроводжуються висуненням різних підходів до пояснення цих зв’язків.
В осмисленні спільного і відмінного в поглядах дослідників синтаксису велику роль відіграють
теоретичні праці узагальнюваного спрямування. Їх цінність не тільки у всебічному тлумаченні набутих
наукових даних, а й в окресленні перспективних напрямів і визначенні результативних методів у знаходженні
нового.
Серія праць з теоретичних засад синтаксису поповнилася книгами, які привертають увагу і назвами, і
сутністю, і розв’язанням поставлених для висвітлення і теоретичного осмислення питань. Це – опубліковані в
останні три роки праці А.П. Загнітка “Основи українського теоретичного синтаксису: В 3 Ч. – Горлівка:
ГДПІІМ, 2004”, “Теорія сучасного синтаксису. – Донецьк: ДонНУ, 2006”, “Лінгвістика тексту. – Донецьк:
ДонНУ, 2006”, об’єднавчим мотивом яких є проблеми теоретичного синтаксису.
Названі видання належать до тих, які не можуть бути непоміченими: на широкому тлі сучасних студій
вони вирізняються викінченою концептуальністю, глибиною осмислення загальнотеоретичних і
загальноприкладних питань. У кожній з книг автор намагається не просто дати максимально повний опис
аналізованих наукових позицій в освітленні відповідних мовознавчих проблем, а прагне змоделювати логічну
систему скурпульозного розгляду кожного з синтаксичних явищ, що робить виклад легким для сприйняття і
зрозумілим у доведенні.
Порушені в працях питання настільки різнобічні й інформативні, що проаналізувати всю повноту їхнього
наукового змісту в одній рецензії неможливо. Для того щоб надати їм більшої конкретності, зупинимось на
розгляді провідних, методологічно значущих у синтаксичній науці, зокрема: типах синтаксичного зв’язку,
словосполученні, простих і складних реченнях, актуальному членуванні речення і тексті. У їхньому аналізі
автор застосовує метод діалектичного взаємозв’язку універсального і специфічного. Цей загальнофілософський
принцип вимагає від нього шукати у зовні різних фактах глибинні закономірності більш загального характеру,
аналізуючи матеріал будь-якої мови як своєрідний прояв універсальних властивостей природної мови. Для
підтвердження цього залучаються міжмовні зіставлення. Наприклад, своєрідність універсальності
синтаксичного зв’язку (узгодження, керування, поєднання узгодження і керування) в мовах світу
продемонстровано на прикладах різних мов із зазначенням своєрідності його вияву: у більшості
індоєвропейських мов показник зв’язку знаходиться в залежному слові, як-от: укр. бажати колезі щастя; нім.
Er liebt seine Neimat, у тюркських, зокрема, азербайжанській, – у головному: ат баши – ‘коня голова’ (ат –
‘кінь’ у наз. в. і баш ‘голова’ з показником зв’язку – и) (Теорія: 24). Подібні приклади супроводжують усі
розділи книг і надають спостереженням і узагальненням впевненої доказовості і теоретичної вагомості.
Як вченому А.П. Загнітку притаманне прагнення не тільки розкрити становлення і сутність
надактуальних проблем сучасного синтаксису, але й запропонувати власне бачення місця кожної з
висвітлюваних теорій, їхньої значущості й можливості розвитку. Здійснюється це в органічному поєднанні
набутків попередніх дослідників з власними розробками наукових проблем.
Так, заслуговує поцінування розгляд типології синтаксичних зв’язків, поміж усього загалу яких автор
виділяє реченнєвотвірні, реченнєвомодифікаційні, словосполученнєвотвірні й окреслює специфічні форми
їхнього вияву. При цьому привертає увагу детальна характеристика співвідношення/неспіввідношення
сурядного, підрядного зв’язків як реченнєвотвірних і реченнєвомодифікаційних зі з’ясуванням особливостей
відповідних їм синтаксичних форм.
Помітним внеском у синтаксичну науку є запропонована автором теоретично обґрунтована концепція
форм підрядного прислівного синтаксичного зв’язку, а саме: закономірності вияву узгодження (формального,
смислового, асоціативного), керування (сильного, напівсильного, слабкого), прилягання (власне прилягання та
відмінкового), кореляції й інтеграції (як поєднання в межах одного словосполучення двох і більше форм
зв’язку). Є всі підстави сподіватися, що висловлені з цього приводу ідеї знайдуть місце у вишівських
навчальних посібниках і стануть у нагоді майбутнім дослідникам синтаксису.
© Дорошенко С.І., 2007 Розділ ІХ. Рецензії та анотації

529
Істотним у наукових працях А.П. Загнітка постає встановлення корелятивності синтаксичних зв’язків і
синтаксичних одиниць. В їх аналізі констатується: характер синтаксичних зв’язків в одиницях різних мовних
рівнів неоднаковий, що й уможливило послідовний коментар прикмет інтродуктивного, приєднувального,
модального та інших виявів синтаксичного реченнєвомодифікаційного зв’язку.
Уперше окреслена площина міжреченнєвих внутрішньотекстових зв’язків зі встановленням їхнього
співвідношення/неспіввідношення зі смисловими відношеннями.
Чільне місце в аналізованих книгах посідає огляд різних тлумачень словосполучення як непредикативної
одиниці. Крім цього, висловлене нове розуміння ряду теоретичних положень, пов’язаних із синтаксичною
природою словосполучення. На переконання автора, до словосполучень слід відносити лише такі поєднання
слів, які пов’язуються підрядним прислівним субординативним синтаксичним зв’язком. Для обґрунтування
наводяться відповідні докази, які, поза всяким сумнівом, позитивно вплинуть на подальше осмислення
теоретичних засад цих синтаксичних одиниць. До цього слід додати, що вперше в українському мовознавстві
визначені закономірності видозміни форм підрядного прислівного синтаксичного зв’язку в словосполученні.
Науково виваженою є також авторська позиція в дискусійній проблемі розмежування простих і складних
словосполучень на ґрунті специфіки вияву синтаксичних форм прислівного підрядного зв’язку і кількості
повнозначних слів у їхній структурі. У коментарі ж словосполучень за ступенем злитості компонентів
сформульована оригінальна думка про корелятивність словосполучення з відповідною синтаксичною
внутрішньореченнєвою позицією й ідея про розмежування морфологічного, синтаксичного і функціонального
аналітизму. Це дозволяє кваліфікувати значну частину словосполучень як цілісних, оскільки вони постають
нерозкладними в реченнєвій структурі.
У рецензованих працях належно висвітлено проблему співвідношення позиційної моделі речення та
валентності дієслова, що розвиває загальнотеоретичні постулати автора, викладені в працях “Теоретична
граматика української мови: Морфологія” (Донецьк, 1996) та “Теоретична граматика української мови:
Синтаксис” (Донецьк, 2001). У нових виданнях на особливу увагу заслуговують спостереження щодо лінгво-
когнітивних параметрів предикативного ядра.
Аналіз кваліфікаційних і класифікаційних ознак підмета і присудка як граматичних категорій
ґрунтується на концептуальному підході до розгляду українського речення крізь призму
співмірності/неспівмірності й односкладності структурної схеми, що збагачує арсенал теоретичних засад
головних членів речення.
У з’ясуванні поняття структурного мінімуму речення і розгляду ряду визначальних чинників
теоретичного тлумачення головних і другорядних членів речення закономірним виявилося виділення
синкретичних членів речення із зосередженням уваги на корелятивності/некорелятивності проблеми
синтаксичного і морфологіного синкретизму. Внесок автора – у сформулюванні закономірностей його вияву в
синтаксичній структурі простого речення.
Дослідницька ретельність виявлена також і до встановлення загальнотеоретичних позицій сучасної
синтаксичної класиології на основі аналізу різних концептуальних підходів до класифікації речень.
Спираючись на застосовуваний у сучасній українській синтаксичній класиології розподіл об’єктів на класи, що
уможливлює систематизацію досліджуваних об’єктів, А.П. Загнітко пропонує особливий класифікаційний
метод, сутність якого виявляється у вивченні специфіки досліджуваного об’єкта, встановленні його
диференційних ознак і визначенні параметрів розподілу об’єктів за симетрією й асиметрією. З певністю можна
сказати: перспективність цього методу незаперечна.
Заслуговує поцінування детальний аналіз типів речень за структурою, модальністю, експресією,
особливостями ускладнення простого речення і типами мовленнєвої членованості/нечленованості,
повноти/неповноти речень, за співвідношенням із судженням, співвідношенням з об’єктивною дійсністю.
Особливого відзначення заслуговує те, що дослідником уперше встановлено граматичні типи речень
української мови з простеженням особливостей їх репрезентації та корелятивності з відповідними
комунікативними інтенціями. Є всі підстави сподіватися, що ці дані стануть надбанням вишівських підручників
і предметом аспірантських і студентських досліджень.
Те, що розгляд будови і типів формального ускладнення простого речення ґрунтується на принциповому
розмежуванні семантичної елементарності/ неелементарності і формальної елементарності/неелементарності,
дозволило авторові аналізованих видань не тільки з’ясувати статус напівпредикативних, уточнювальних,
вставних, вставлених конструкцій, але й чітко диференціювати функціональне навантаження власне
апелятивних і відносно апелятивних компонентів, поняття ряду й однорідності. У зв’язку з останнім
переконливим видається визнання речень з однорідними присудками як перехідних між простими і складними.
У роботах цікавими є спостереження над семантикою і прагматикою вставних одиниць, особливо
переконливими постають ілюстрації і коментарі до них, що свідчать про нові підходи до тлумачення цих
структур. Аргументованим виступає визначення рівнів внутрішньореченнєвого вставлення, підтверджувані
відповідними зразками й аналізом наявних у цьому разі відношень. На позитивну оцінку заслуговують
міркування про звертання, різновиди напівпредикативності (статичної і динамічної), зіставлення лінеарного,
семантичного і функціонального статусу вставних і вставлених елементів. ЛІНГВІСТИЧНІ СТУДІЇ. Випуск 15

530
У світлі сучасних підходів розглянуто і семантико-синтаксичну структуру речення: особливості
типології предикатів, актантів, детермінантів. Щодо останніх дослідник пропонує розмежовувати структурні і
семантичні типи і простежувати їхні особливості в лінеарному і семантичному аспектах. Такий підхід дозволив
подати обґрунтований коментар рамкових детермінантів, який суттєво доповнює наші уявлення про ці
синтаксичні одиниці.
У виданнях широко представлена характеристика складного речення: висвітлюються дискусійні
потрактування граматичної природи речень з кількома присудками, з порівняльними зворотами, щодо яких
подано переконливі пояснення. Поряд з цим аналізуються різні погляди на природу складносурядних речень,
окреслюється місце українських синтаксичних теорій у слов’янському лингвістичному світі, що важливо для
усвідомлення теоретичних здобутків лінгвістичної україністики. Своє слово до голосу дослідників
А.П. Загнітко додає, не тільки вказавши на перехідні типи складносурядних речень, але й охарактеризувавши
синкретичні утворення типу протиставно-допустові, єднально-умовні, єднально-причинові, раніше не
відзначувані в наукових джерелах з синтаксису.
Ґрунтовно проаналізовано природу складнопідрядного речення, особливості синтаксичних зв’язків у їх
різних типах; з’ясовано основні принципи класифікації складнопідрядних речень: логіко-граматичний,
формально-граматичний, структурно-семантичний. Докладний виклад цих класифікаційних підходів
супроводжується уточненням ряду положень, традиційно відзначуваних у підручниках і посібниках з
синтаксису української мови.
Заслуговує відзначення розгляд регулярності/нерегулярності підрядності в системі складного речення та
окреслення можливого вияву імпліцитного антецендента той, та, те/ті в структурі складнопідрядних речень,
що дозволяє дещо по-іншому кваліфікувати усталені різновиди складнопідрядних речень. Тим самим
переконливо аргументується співмірність імплікації й експлікації в структурі різних синтаксичних конструкцій.
Виклад у цих розділах, як і в багатьох інших, може служити прикладом реалізації принципу єдності форми і
змісту, що становить одну з методологічних засад лінгвістики.
Позитивну роль в осмисленні класифікаційних прикмет простих і складних речень відіграють наявні в
книгах схеми і таблиці, наприклад: “Структурні типи українських речень” (“Основи”, ч.1, с.15), “Диференційні
ознаки другорядних членів речення” (Там само, ч.1, с.175), “Типологія внутрішньореченнєвих синтаксичних
зв’язків у складнопідрядному реченні” (“Основи”, ч.2, с.206).
Проблему тексту в більшій чи меншій мірі учений заторкує в різних виданнях. Але найґрунтовніше вона
охарактеризована в посібнику “Лінгвістика тексту”. Теоретичне і практичне його значення не можна
переоцінити, оскільки в ньому вдало поєднано виклад історії вивчення і теоретичні засади тексту з
рекомендаціями щодо практичного їх освоєння.
Із суттєвих засадничих положень тексту, репрезентованих у книзі, правомірно виділити те, що текст
розглядається в ономасіологічному і семасіологісному вимірах, розкривається теоретичне підґрунтя
дослідження тексту в сучасній науковій парадигмі, з’ясовуються проблеми суб’єктно-об’єктних і об’єктно-
суб’єктних відношень у текстовій структурі з окресленням особливостей співмірності/неспівмірності симетрії й
асиметрії.
Окремо розглянуто закономірності актуального членування речення: його бінарність, співвідношення з
формально граматичним і власне семантичним структуруванням речення. Не менш важливими є коментування
особливостей поетапного актуального членування формально неелементарного простого і складного речень
(прийом так званого “ешелонування”). Практична цінність висвітлення цих теоретичних ознак тексту в тому,
що вони кладуться в основу цілого комплексу проблемно-пошукових завдань, розв’язання яких вимагає від
молодих дослідників знання викладених у книзі теорій і концепцій.
На завершення критичних оглядів за традицією прийнято висловлювати міркування, зауваження щодо
окремих положень рецензованих видань. У нашому випадку доведеться порушити цю традицію. Недоліків як
таких надзвичайно мало. Трапляються друкарські помилки (Теорія, с.25, 26), недогляди стилістичного плану,
коли на одній сторінці ужито п’ять разів слово пропонувати (Основи, ч.1, с.5), повтор того самого тексту в
різних параграфах (Теорія, с.23, 37, 39), неточності в передачі іншомовних написань (Теорія, с.26), невдала
будова зразка речення української мови: Прийди б він вчасно, все було добре (умовність змісту такого
висловлення можлива лише за наявності частки б в другій частині складного речення). Однак подібні
неточності нечисленні і практично не заважають сприйняттю думки, оскільки легко розпізнаються і можуть
бути скориговані відповідно до тексту.
Що ж до змістового боку, то слід говорити скоріше не про недоліки, а про дискусійність деяких
лінгвістичних проблем або про можливість альтернативного потрактування окремих мовних фактів. Проте
розміри рецензії не дозволяють вдатися до такої дискусії. У межах даного огляду це і не є необхідним з огляду
на стратегічну спрямованість видань: подати синтез різноманітних теоретичних вимірів функціонування
синтаксичних одиниць, вказати на необхідність нових підходів до аналізу особливостей граматичного ладу
української мови. Ця спрямованість робить рецензовані книги корисними для освоєння методології
синтаксичних досліджень. Спостереження й узагальнення, що містяться в працях, є помітним внеском у теорію
синтаксису і ширше – граматичної теорії української мови. Глибина й актуальність їх змісту, простота й ясність
викладу, аргументованість і наукова цінність пропонованого автором розв’язання дискусійних теоретичних Розділ ІХ. Рецензії та анотації

531
проблем дозволяють сподіватися, що книги знаного граматиста стануть затребуваними викладачами вищих
навчальних закладів, науковими працівниками, аспірантами, студентами.

Сергій Дорошенко

Надійшла до редакції 18 жовтня 2006 року.